Введення драматичної поеми в українську літературу

3. Введення драматичної поеми в українську літературу

Що ж до драматичних поем, то перші свої імпульси цей жанр одержав ще од великих грецьких трагіків. Драматичні твори, писані віршами, становили собою художні віхи різних епох і дали найвищі зразки у творчості Шексціра і Шіллера, Альф'ері і Гюго, Байрона і Гете, Пушкіна і Словацького,— як правило, досягаючи найбільшого свого розквіту в бурхливі і переломні періоди історії — в часи «бурі і натиску», революційних штормів і штурмів, боротьби за національну незалежність. Леся Українка належала до таких поетів. І хоч була схильна, через свою вимогливість, применшувати розміри свого поетичного дару, але особливості свого світовідчуття усвідомлювала чітко. Досить згадати, як в листі до А. Кримського вона написала про себе: «...скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту» {який несподіваний і суто український нюанс стоїцизму: «трагічний світогляд» — «добрий для гарту»!)

В українській літературі до Лесі Українки драматичної поеми майже не було, хоча часткова драматизація спостерігається вже в деяких поемах Т. Шевченка, скажімо, в геніальній містерії «Великий льох», де розмовляють три душі, три ворони, три лірики, чи в поемі «Відьма», в діалозі відьми з циганами. На Галичині, а це тоді вважалося «за кордоном», у І. Франка був «Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», дитяча драматизована містерія про святого Миколая.

Саме означення жанру — «драматична поема» — напрочуд органічне для Лесі Українки, вона перша ввела його в українську літературу. Важко сказати з певністю, хто з європейських поетів наштовхнув її на це означення. Може, й справді, Альфред де Мюссе, як вважав Б. Якубський. А може, й Байрон, адже Леся Українка ще в 1898 р. писала в листі до матері з Ялти, що збирається перекласти шматок з «Манфреда», а «Манфред» якраз і є драматичною поемою.

Щоправда, в книзі О. Дейча про Лесю Українку {М., 1954) сказано, що «сам жанр драматичної поеми, з такою повнотою введений Лесею Українкою в рідну літературу, веде свій початок від Пушкіна». Однак відомо, що ні «Маленькі трагедії», ні «Кам'яний гість» такого означення не мали, а свого «Бориса Годунова» Пушкін в листі до Вяземського називав «романтичною трагедією».

Не слід забувати, що для Лесі Українки, з її знанням іноземних мов, було «одкрите ціле море світової поезії», як писала вона в листі до А. Кримського. І в тому морі вона могла побачити і «Потонулий дзвін» Гауптмана, і «Пер Гюнта» Ібсена, і ще не одну перлину світової драматургії. В тому числі, наприклад, «Валленштейпа» Шіллера, що був надрукований ще в 1800 році під назвою «Валлепштейн, драматична поема». А що вона все це читала, немає жодного сумніву, досить пригадати хоча б її статтю «Новейшая общественная драма», написану для журналу «Жизнь». Там вона якраз аналізує і «Табір Валленштейна».

Про Лесю Українку часто можна прочитати, що вона для своїх драматичних поем брала сюжети з Біблії, з міфології, з грецької та римської історії, що твори її написані «на сюжети стародавньої Іудеї й Вавілона». Це не зовсім так. Або й зовсім не так.

Художник сюжетів не бере. Просто для художника батьківщина людського духу — там, де найбільше болить історія. Це мистецький код порозуміння між народами, оскільки в свідомості людства зафіксовані певні архетипи, образи, моделі загальнозначимої символіки. І увімкнутися в цей код — то один з найефективніших засобів прилучити проблеми свого народу до циркуляції актуальних для світу проблем.

Це також має художньо оптичний сенс для розширення обріїв національної сцени. Арфи, що висять на вербах у «Вавілонському полоні»,— це ж яку треба мати глухоту, щоб не почути їхнього дзвону на вітрах української історії!

4. Пошук нових ідей у відомих сюжетах

Леся Українка не писала на готові сюжети. У неї був свій особливий підхід. Під її пером найвідоміший, «світовий», сюжет набував цілком нового, оригінального смислу.

Скажімо, в «На полі крові», Юда Іскаріотський. Всі знають, що він відступився від Христа, одержав за це тридцять срібняків і повісився. «Юдине дерево», осика,— ото вона з того часу й тремтить.

Якщо точніше,— то перед тим, як повіситись, Юда розкаявся, повернув ті тридцять срібняків архієреям, а що то були гроші нечисті, «ціна крові», то вони їх не поклали до церковного сховку, а знайшли їм такий вжиток: купили за них гончарне поле під цвинтар для захожих. Чому те поле і зветься звідтоді Кривавим полем. Так в Євангелії.

Але щоб Юда купив нивку на глинищах і солонцях під Єрусалимом! Нивку за ті тридцять срібняків,— і обробляв її мотикою! Це могла написати тільки Леся Українка. Та одна ця сцена, для талановитого актора,—це була б його коронна роль! Або, наприклад, Міріам з «Одержимої». У тій же книзі 0. Дейча написапо: «Сюжет поеми зв'язаний з євангельською легендою про Месію (Христа) і Міріам (Марію Магдалину)». З Біблії відомо, що коли Христос був у Галілеї, то за ним ходило багато жінок. Вони його й оплакали, вони ж перші й дізналися про його воскресіння і сказали ученикам. Там згадано кілька Марій, але жодна з них не схожа на «одержиму духом» Лесину Маріам. Ні Марія, мати синів Зеведеєвих, ні сестра Лазаря, ні тим паче Марія Магдалина, хоч з неї Христос виганяв сім бісів, але то були інші біси.

Чомусь вважається, що прообраз цієї Міріам був уже у вірші «Жертва», написаному за рік до «Одержимої». Але ж там не та одержима. В основі того вірша лежить відома з Біблії історія, що коли Христос був у Віфанії, в господі Симона прокаженого, до нього підійшла жінка з посудинкою «предорогого мира» і злила йому те миро на голову. Ще Юда обурився, бо миро було дуже дороге, таке, «що тільки царі уживали», а Христос сказав, що це ж вона вже намастила його тіло для погребіння. Та жінка знала його. «їй дав колись поміч Месія»,— сказано у вірші.

А Міріам з «Одержимої» ніколи й не наближалася до нього, вона про це каже у першому лі монолозі — що завше дивилася на нього здалеку, а він «не подивився і не обернувся». Інші хоч цілували краєчок його плаща, а вона й «торкнути не посміла». Отже, Христос і не знав її. В його оточенні цю Міріам не помітив жоден з євангелістів, навіть такий спостережливий, як Лука, що уздрів і малого на зріст Закхея, коли той виліз на шовковицю, щоб побачити Месію. А цю Міріам не помітив навіть він. її побачила тільки Леся Українка.

Також і «Йоганну, жінку Хусову». Про неї в Біблії десь один рядочок. Що там, на Голгофі, серед жінок, що плакали, була і якась-то Йоганна. Але щоб так її вивести на передній план, щоб так написати цю жінку, цю прив'ялу від горя саронську квітку, побачити те прекрасне руде волосся, що покрило її, як «мідяним щитом», коли вона лежала під хрестом на Голгофі,— це вже потрібен пензель великого художника. Щоб так повернути сюжет, щоб так розкрити трагедію, щоб надати образам такої сили,— це вже цілком оригінальне художнє мислення.

Але те, чого ми не знаємо, для нас не існує. Дехто навіть вважав стиль Лесі Українки раціональним, «холоднуватим». Недаремно після її смерті Олена Пчілка з гіркотою писала в листі до Ольги Кобилянської: «її твори в більшості були не для загального розуміння і вподобання».

Для загального розуміння і вподобання — світ елементарніших почуттів, де емоційність лежить зверху і, як то кажуть, за душу бере. Леся ж Українка належала до художників універсального дару, тієї вищої духовної організації, коли людина запалюється від ідеї, почуває мисль. «Скептична розумом, фанатична почуттям». Цей тип художньої психіки трапляється дуже рідко, він притаманний лише великим художникам.