Винахід нових сценічних ефектів

11. Винахід нових сценічних ефектів

У світовій літературі твори з такою подвійною назвою—«Ромео і Джульєтта», «Трістан та Ізольда», «Лейла і Меджнун» — це, як правило, твори про кохання, прекрасне і найчастіше трагічне.

Тут теж двоє людей, які люблять одне одного. Але це вже подружжя. Почуття їхнє зазнає інакших випробувань. Не відстані, не підступ, не розлука, не ворожнеча родів,— ні, тут взаємна повага і довіра, але це люди, котрі живуть у страшну епоху, в переломний період. Державний корабель Римської імперії «в океані злочину й руїни» врізався в чорні рифи своїх проблем, людей хитнуло, і кожен ухопився за свій борт.

Руфін бачить всю деградованість суспільства, не визнає цезарської влади, мріє про республіканський устрій, шукає виходу у філософських вченнях, у дотриманні законів, у розумних зусиллях чесних, благородних людей, які б розчистили авгієві конюшні імперії.

Прісцілла бачить порятунок у християнській вірі, в любові до ближніх, у молитві.

Руфін поклоняється філософам. Прісцілла ходить у катакомби, до таємної громади християн.

Прісцілла не могла зректися своєї віри, Руфін — своєї.

Разом вони не могли зректися одне одного. Так вони і шили, не зробивши жодного неетичного вчинку. І на арену вийшли разом. Коло безвиході замкнулося в це гадюче кубло цирку, і мука їхня втонула в чорториях суспільної свідомості.

Сцена страти Руфіна і Прісцілли взагалі варта окремого дослідження, з таким розмахом і талантом вона написана. Для сценічного втілення це надзвичайно важке завдання,— не показувати ж, як християн живцем роздирає лев чи пантера. І тоді Леся Українка знаходить дивовижне рішення: їх ковтає паща арени.

Вона дає левину щелепу амфітеатру, де в кілька рядів ощирилось поспільство — усі ці крамарі, лихварі, гетери, юристи, плебеї і табулярії, жрець, вігіл і відпущеник, мотрона, вояк і наглядач з крематорію.

Це — почерк великих.

Скажімо, Словацький в «Ліллі Венеді» дає підвішеного на дереві Друїда через тінь на стіні.

Страту Дожа венеціанського Байрон теж подає не буквально, а через потрясіння натовпу, через відчайдушний вигук: «Сходами Гігантів скривавлена скотилась голова!»

Криза Римської імперії давала підстави для аналогій. Становище царської Росії напередодні революції було таке, що, як писав Іван Франко, паралелі можна було знайти «хіба в перших віках християнства». Там її і знайшла Леся Українка. У неї був задум написати цілий цикл драматичних поем під загальною назвою «Великі роздоріжжя». «Руфін і Прісцілла» — перший твір, на жаль, не здійсненого циклу.

Це були пошуки дороги па великих роздоріжжях. Та ще й бездоріжжях, Роздоріжжя па бездоріжжях — моторошний символ суспільних катастроф.

Літературна доля цього твору важка, а сценічна, власне, ніяка. Ще не встигла скінчитись судова справа по обвинуваченню редактора за опублікування «На полі крові», як вже було заборонено ставити «Руфіна і Прісціллу» (в 4-х діях, навіть без «коро-мольної» п'ятої). Виконуючий обов'язки цензора драматичних творів якийсь камергер Алфьоров написав: «Считаю пьесу для представлення неудобной». І п'єса була знята з репертуарного списку на 1912 рік. Світла рампи вона так і не побачила. Та й надрукована була спочатку в дуже скаліченому вигляді, дороблена й перероблена з огляду на цензуру, з друкарськими помилками, та ще й без останньої дії.

12. Загадка адвоката Мартіана

Невдовзі після «Руфіна і Прісцілли» Леся Українка підняла ще одну сізіфову брилу з цього ряду проблем. Восени 1911 року в Грузії, в центрі Долішньої Імеретії м. Хоні, цих «грузинських Атенах», була написана драматична поема «Адвокат Мартіан» (податкова назва — «Мученики»). Дія відбувається в III столітті в м. Путеолях біля Неапольської затоки.

В Римі вже ніхто не йшов на смерть, в Римі йшли на видовища. Одним з таких видовищ була мученицька смерть християн.

Мартіан — не мученик. Він той, що мусить жити і працювати серед чужих, щоб допомогти своїм. Він — адвокат мучеників. А його власна мука прихована й законспірована, як і справжні стимули його діяльності.

Твір написаний в часи посилення реакції, коли політика царизму щодо України набувала особливо патологічних форм. Переслідувався кожен прояв живої думки, заборонялося заснування будь-яких «инородческпх» товариств, хоча б вони й мали мету чисто культурницьку, бо, як писав у 1910 році міністр внутрішніх справ у своєму рапорті до сенату, заснування таких товариств «противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине».

Навіть уже не Малоросії, а — «бывшей Украине»! Молодь шукала виходу в протесті, старші — в терпінні, в пошуках розумних альтернатив. Хронічна хвороба самодержавства — шовінізм — давала тяжкі ускладнення на психіку суспільства, па характери, на стосунки між людьми, на розуміння громадянського обов'язку, що, зрештою, призводило одних до відчаю, інших до подвижницького стоїцизму, а ще інших — до подвійної моралі, подвійного мислення, подвійної лінії поведінки, і вже аж в наші дні дало нечуваний феномен мало чи не соціальної шизофренії.

Тому не дивно, що в трактуваннні образу адвоката Мартіана дослідники так і не дійшли згоди. Одні в ньому бачили героя, борця, мужню і віддану своїй справі людину, інші, навпаки, «фіктивного героя мертвого обов'язку». Дехто вважав, що це тяжкий подвиг самовідречення, а дехто — що це подвійна гра. Література про «Адвоката Мартіана» невелика, але наговорено багато, часом діаметрально протилежного. Приміром, одні твердили, що Леся Українка поділяє погляди Мартіана, інші, навпаки, що вона їх засуджує.

А чому неодмінно — поділяти, засуджувати, розкривати, таврувати, возвеличувати? Письменник може і аналізувати, і застерегти, і навіть просто констатувати, на розсуд людський. Твори видатних митців не надаються до однозначного тлумачення, на догоду тій чи іншій концепції. Бо це ж та сама експропріація істини, проти якої завжди була Леся Українка. А хто такий адвокат Мартіан і як до нього ставитися, це кожен може визначити сам для себе, і не лише ради осмислення конкретного художнього образу, а і як свою життєву позицію. Бо й остання чверть XX століття дає не менше прикладів цього болючого явища, як і перше десятиліття. Як часи раннього християнства, так і часи нинішнього пізнього прозріння.