Радянська традиція трактування творів Лесі Українки

7. Радянська традиція трактування творів Лесі Українки

Посилено вивчаючи здобутки соцреалізму, літературознавство на протязі багатьох десятиліть зовсім розгубило інструментарій художнього аналізу, а часом і професійну етику. До творів Лесі Українки звично підходили з соціально-класовим критерієм. Навіть на суперобкладинці книги, яка містить в собі «Одержиму» і «Вавілонський полон», можна побачити такий основоположний вслід теоретичної думки: «В своїй творчості вона розглядає історію суспільства як історію боротьби класів».

В «На полі крові», зокрема, вбачають насамперед глибину соціального аналізу, реалізм у зображенні Юди, в цілому ж твір подають як рішучу відсіч апологетам відступництва після поразки революції 1905— 1907 рр. Причому в апологети відступництва, з їхньої легкої руки, потрапляє Вннниченко в компанії з Пшибишевським та Арцибашевим, і в першу чергу Леонід Андреев з його повістю «Юда Іскаріот».

Ось зразок такого теоретизування: «Для Лесі Українки важливо було спростувати «реабілітацію» зради на тому ж матеріалі, яким користувався Л. Андрєєв. її тлумачення Юди завдавало нищівного удару по «Юді Іскаріоту» Л. Андреева. Тріумф залишився за Лесею Українкою». Так і написано: тріумф.

Якась теоретична прострація, якесь «бажане за дійсне», якась відсутність уявлення про реальні тодішні літературні процеси. Адже для того, щоб це була ефективна відсіч Леоніду Андрееву чи, як в іншому місці сказано, «ренегатам і декадентам», треба як мінімум щоб російський читач, і ті ж таки декаденти, і сам Андрєєв, прочитали цей твір, А навіть , номер «Літературно-наукового вісника», де він був надрукований, відразу ж був конфіскований, редактор притягнутий до судової відповідальності. І якщо й був російський переклад, то для потреб слідства і прикладений до листів «дєла», зробив цей переклад якийсь завідуючий центральним архівом Каманін. Першим рецензентом твору був товариш прокурора Київського окружного суду Дородніция. Та священик Глаголєв.

Цензори побачили в цьому творі «образу другої особи святої Трійці, священного письма і таїнств Євхаристії». І твердили, що авторка порушила тайни євхаристії, з такою ж категоричністю, як згодом уже радянські літературознавці, що ця драматична поема «завдала і продовжує завдавати нищівні удари по зрадницькій політиці українських буржуазних націоналістів».

Отакий тріумф. Поки тяглася судова розправа над цим твором, Леся Українка дописувала «Руфіна і Прісціллу», яких чекала приблизно така ж доля, і несла свій хрест українського письменника з подиву гідною мужністю і терплячістю.

Час був, справді, страшний. Проблема зрадництва набула особливої актуальності, як завжди в період, коли оголюється суть механізмів реакційної влади. Протрухла твердиня самодержавства вся була наскрізь проточена потайними ходами провокаторів. Якраз був викритий Азеф. За кожним рогом ввижались містичні обриси велетенського вуха. Втома і зневіра охоплювали суспільство. Хто злякався, хто відступився, хто занепав, а хто і справді пішов па психологічні перверсії в пошуках виходу з цієї вседержавної імперської трясовини.

Працювали і прогресивні письменники, і відсвіт їхнього шляхетного гуманізму лягав па великі дистанції. Але істероїдні напрямки в такій історичній ситуації голосніші. «Лптературный распад», «мутная осень» запанували в літературі, одначе була також і ціла «эпидемия сборников», де могли друкуватися всі «декаденти і ренегати». А па Україні добре, що з солідних часописів був уже в Києві «Літературно-науковий вісник», а то ж все забивав чортополох реакційних київських газеток.

8. Психологізм «На полі крові» - вияв прагнення до незалежного українського театру

Прикро, що довгий час літературознавчі праці в Україні були захаращені штучним пафосом вульгарної соціології. Сприймати «На полі крові» лише як безпосередню реакцію па тодішні події, як полеміку з декадентами чи конкретно з твором Л. Андрєєва у світлі того, що сказав про нього через три роки Горький,— це і антинауково, і неетично. Якби художній твір мав значення лише як віддзеркалення певних проблем певного історичного періоду, то він би втратив своє значення вже за десяток років. Тим часом твори Лесі Українки, в міру глибини їх прочитання, набувають все більшого значення.

Проблема Юди в літературі не одновимірна, вона має свій складний психологічно-філософський спектр, свою мистецьку історію. На фресках фра Анджеліко у Юди, як і у інших апостолів, навколо голови теж німб, але обернутий в пітьму — як чорне сонце. Саме ім'я Юди означає хвалу Господу, тим страшніша його зрада, тим болючіше люди протягом віків дошукувались причин відступництва. Ще в II столітті була така секта — каїніти, котрі пояснювали вчинок Юди як його трагічну приреченість здійснити акт зради, бо хтось же мав зрадити Христа. Відлуння таких тлумачень дійшло й до літератури XX століття, і чим складніший був історичний період, тим більше було зигзагів у психологію. Писав про Юду аргентинський письменник Борхес. Писав Максиміліан Волошин. У одного грецького письменника, наприклад, Юда національно непримиренний і відступився від Христа через його універсалістську проповідь. Видно, це відповідало якимсь проблемам, які зачепив саме той письменник. З Л. Андреєвим теж не так все просто. Чо-мусь-то Олександр Блок писав про його повість: «За нею — душа автора — живая рана». Не «апологія зради», зауважте, а «живая рана». Надмірна ідеологізація фатальна для свідомості. У нас звикли до однозначних ярликів. А В. Львов-Рогачевський, приміром, в книзі про Л. Андрєєва пише, що у цього художника «завжди дві відповіді, два рішення, два полюси». А є художники, у яких тільки питання,— і жодної відповіді. А є й такі, що помиляються, і тим не менше — художники.

У візантійській іконографічній традиції Юда завжди повернутий в профіль, так, як зображують диявола,— щоб люди не зустрілися з ним очима.

Леся Українка у своєму творі зробила дивовижну річ. Вона повернула Юду обличчям до людей. Не їм, а йому повинно бути страшно. Він повинен одвести очі.

Драма збудована як діалог. Але слово насамперед надане Юді. Говорить христопродавець. Дідок-прочанин своїми запитаннями лиш ніби простукує чорні провали душі відступника.

Ця філігранна психологічна перкусія виводить на яв як типологічні, так і суб'єктивні нюанси зрадництва у всьому гадючому комплексі його стимулів і причин. Перед нами абсолютно реальний, зниділий, по-своєму нещасний, запобігливий і водночас агресивний, безвихідно закомплексований своїм злочином, живий, темний і огидний чоловік.

Це спіритуалістичний реалізм письма, реалізм парадоксів. Ефект присутності в проломах незбагненного.

Леся Українка мріяла про незалежний театр, як свого часу Байрон — про театр інтелектуальний. Саме для такого театру і написаний діалог «На полі крові». Спроби поставити його відносяться до 20-х років та, знову ж таки, до ювілейного 1971 року. Запам'ятався моноспектакль С. Максимчука в режисурі М. Мерзлікіна.

Не тим сильний цей твір, що в конкретний час його написання дав комусь безпосередню відсіч. А тим, що проблеми його вічні.

Етична парадигма історичного буття.

У всі часи, у кожному суспільстві завжди хтось обробляє свою нивку, куплену за тридцять срібняків,

9. «Йоганна, жінка Хусова»

Весною того ж 1909 року був написаний драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова». Це вже не діалог, тут кілька дійових осіб — і вельможець Хуса, і його мати Мелхола, і лукава рабиня самаритянка, і виноерпець, кравчий, управитель, і гості з Риму — «високородішй Публій» та його дружиш Марія. Тут і розмови, й репліки, і конфлікти. Але це діалог. Йоганні нема з ким розмовляти. У неї свій постійний німий діалог душі з небом, своя надія все перетривати і піти вслід за розп'ятим Месією.

Але якщо в «Одержимій» та «На полі крові» домінує сувора графіка письма, то цей твір вже не позначений таким аскетизмом стилю. Тут вже світлиця «уряджена по-східному», тут кубок з яшми, «оправний в чорнім сріблі», тут «килими жовтогарячі, крокосом заткані». Тут живопис яскравий, колоритний. Усі ці персні з дорогого каменю, фамільні перли, за якими пірнали триста водолазів, коштовна камея, діадема старого золота,— тим тьмяніша е цьому антуражі нечистої проби душа Хуси; І хоч діється в Галілеї, за часів євангельських,— проступають знайомі риси примітивного пристосуванця, перевертня, для якого «гаї та луки» галілейські вже є лише римською провінцією, який вже й матері велить звати себе на римський штиб — Хузаном.

Вражає постать Поганий, колись господині цього дому, а тепер — сумної тіні на його розкішних килимах. Хто хоч раз прочитав цей твір, тому ще довго стоятиме в очах гіпсова маска страждання — обличчя Йоганни, коли вона мусить вийти до гостей, Стражденне бліде обличчя, яке служниця розмалювала,— тим трагічніше воно виглядає під невластивим для Йоганни макіяжем.

Десь ми вже бачили цю жінку. Чи не та це, і котру зустріла Міріам вранці на порожньому майдані в Єрусалимі? Адже ту звали Йоганна, це вона перша сповістила Міріам радісну звістку» що Месія воскрес. Ще Міріам запитала її тоді з моторошним спокоєм приреченості: «Ти, жінко, чим торгуєш?»

Міріам не признала її за свою, не впізнала. А це сестра її. Тільки інакша. Та — як обвуглене дерево, ця — як надламана саронська квітка Обидві вони готові загинути за нього. Тільки Міріам — відразу, тут же, на майдані, через те й накликає на себе лють натовпу, щоб її укаменували. А Йогаина ще й вертається додому, ще перетерпить свою покуту, свої невидимі світу сльози. Де той тихий стоїцизм страждання, у своїй глибині, може, не менш затятий, ніж відчайдушний максималізм Міріам.

Дивовижна була б роль для багатьох актрисі Але спроби поставити «Йоганну» теж відносяться до 20-х років.

У цих трьох творах Леся Українка ніби реконструює психологічні етапи трагедії. До Голгофи. Голгофа. Після Голгофи.

І якщо досі це була трагедія віри, то далі вже наступний етап. Часи раннього християнства. Проблеми експропріації віри, коли віра перетворюється па ідеологію. Коли проростає «зерно рабського духу». Отут починається новий виток людських трагедій.

Досі ми бачили характери сильні, цілісні. Йшлося про вибір віри, про сумніви, питання, які становлять суть життя особистості. А коли віра вже набула форм ідеології,— відбувається тиск на особистість. На перший план виходить соціум. Особистість переживає свій тип деструкції. Бунт набуває нових форм.