Дві тенденції у мові «Вертера»

2.2 Дві тенденції у мові «Вертера»

У романі «Страждання молодого Вертера» ми можемо помітити дві різні стилістичні тенденції.

Перша тенденція тісно пов’язана з часом, з літературним розвитком раннього Гете. Це течія «Бурі і натиску», літературний напрямок, до якого молодий Гете належав на повних правах. А мова штюрмера є мовою ефектів, почуттів, які проявляються у синтаксі та лексиці. Для цього нам потрібен лише один лист від 16 червня і ми потрапимо у сферу мови, могутнього генія ХVІІІ ст.

Давайте розглянемо, наприклад, лист від 16 червня:

А. Ланген так пише про цей стиль:

Словниковий склад штюрмерського стилю пов’язаний із сентиментальністю і чутливістю генія:

- улюбленими іменниками в сентиментально забарвлених психологічних описах у «Вертері».

Але є ще й інший стилістичний прошарок у романі Гете, який свідчить багато не про літературне теперішнє й минуле, а й дає передбачити художній розвиток Гете – класично-реалістичний період його творчості.

Стиль штюрмерів, хоча він і включає складову частину книги, не є єдиною стилістичною тенденцією, на яку зорієнтований «Вертер».

Вже в першому листі ми бачимо іншу стилістичну орієнтацію, яка більш чи менш систематично з'являється у прозі Гете, щоб стати пізніше цілісним методом відображення дійсності у прозових творах письменника. Він являє собою чесний, іноді холодний, завжди спокійний розгляд дійсності, який те, що відбувається трактує як остаточне, окреслене тільки в основний рисах.

Ця орієнтація на об’єктивну передачу дійсності пов’язана зі специфічною стильовою напрямленістю. Синтаксично – це складне поширене складнопідрядне речення, яке складається з багатьох простих речень, дієприкметникових та дієприслівникових груп, поширених означень, які поєднуються, як правило з нейтральною лексикою, що межує з науковим стилем. Зорієнтовані на об’єктивне відображення сцени сюжету ( Вертер-Гете називає їх «історичними» ) містять в собі мовний матеріал саме цей стилістичний пласт.

Майже в кожному листі ширшого змісту ми стикаємося з таким поділом на два стилістичні прошарки. Продемонструємо сказане такими епізодами.

Уже перші рядки листа від 16 червня написані характерними емоційними питально-окличними реченнями епохи геніїв. Вертер постає перед нами як справжній штюрмер з його:

Або:

Тут є усі види еліптичних речень, анаколіпти та ін., як наприклад:

Трапляється також і перерви своєї мови, з повторенням або запереченням сказаного, як:

Тоді Вертер розмовляє живою, емоційною розмовною мовою, це є бесіда, хоча і у формі листа.

У цьому настрої він є, як сам каже, І так завжди, коли Вертер розповідає особливий, сповнений почуттів, епізод своєї історії. Але потім він перебиває себе новим, і ми вже знаходимося у іншій сфері – у області спокійної розповідної прози.

Речення розтягуються на більшу чи меншу довжину, але завжди округлені, щоб передати сконцентровано і лаконічно важливість висловлення. Тут відсутні еліпси чи чуттєві повторення і відокремлення. Те, що відбувається ( хоч це той самий оповідач від 1 ос. од.) розвивається перед нашими очима логічно, цілеспрямовано, стримано. Характерним для однієї частини таких речень є поєднання складнопідрядного речення зі складносурядним реченням, де виникає паралелізм дій та дійовий осіб, що виражаються у великій кількості підметів і присудків. У інших випадках ми маємо класичне складнопідрядне речення:

Прочитавши таке речення до кінця, складається враження, що це про появу чи подію сказаного лише одним висловлюванням. Це враження значною мірою пов’язане з автосемантикою, яка є характерною для структури речень Гете.

Автосемантичним ми називаємо таке речення, яке взяте з контексту, має власне самостійне значення. З цим пов’язані ознаки: перша: лексика, яка виражає головні члени речення, є повнозначною ( отже це не займенник, а іменник як присудок або додаток, на абстрактні або допоміжні дієслова такі як «tun» та ін., не сполучники, частки, займенникові прислівники); другою, менш суттєвою особливістю автосемантичного речення є його великий об’єктивний вміст, отже переважно велика довжина.

Якщо ми повернемося до вище наведених речень, то помітимо, що всі ці речення вказують на чітку автосемантичну структуру: головні члени речення представлені повнозначною лексикою ( крім «я» і «нас» те, що належить до форми розповіді від 1 ос. од.): з’єднувальні сполучники на початку речення майже завжди відсутні, отже, відсутній головний засіб, щоб утворити пов’язане контекстом речення. Речення менш об'ємні не є малими короткими реченнями, кожне з ний присвячене маленькому епізодові, завершенню однієї, здається неважливої, теми:

Звичайно, сказане підходить не до всіх синтаксичних структур роману, для якого об’єктивний «історичний» пласт також не є абсолютним, бо часто Лотту називають «sie», часто використовують з’єднувальні сполучники і частки на початку речень, такі як, наприклад: «dann» або «nun». Але вказана тенденція є так яскраво виражена, що вона нажимає на стиль прози Гете, щоб у пізній період творчості стати ще значнішим.

Граматична форма має свої особливості у таких випадках. У «Стражданнях молодого Вертера» друга, об’єктивно - «історична» тенденція пов’язана з двома видами структур речення: з чистим складнопідрядним реченням, яке має центральну граматичну форму (див. попередній приклад), і зі змішаною структурою, яка складається з поєднання складнопідрядного із складносурядним реченням, наприклад:

Також цікаво, що у Гете центральна структура складнопідрядного речення має перевагу над такими формами, в яких речення як ціле починається з головного речення (без вступного підрядного речення), щоб потім завершитись одним підрядним реченням (часто це означальне речення) або інфінітивною групою (порівняно з нижче наведеним уривком тексту).

Синтаксична «тканина» у Гете часто нагадує ртуть: її окремі єдності (речення) мають тенденцію збудувати щось мале чи велике – єдине ціле, яке має максимум самостійності, з цілим матеріалом (контекстом) без об'єднання.

Характерно, що частина діалогу, наприклад, репліка, може бути включена в таке «складне» речення, де діалог переважно складається з довгих монологів, які не мають ніякого зв’язку зі звичною структурою діалогу. Короткі репліки розглядаються як елементи мови автора, що органічно переплітається з описами, наприклад:

Тут все є дуже характерним: великий «остаточний» відрізок речення, загальний огляд того, що відбувається (хоча Вертер в перше помітив Лотту, відразу виявляється закономірність, яка стосується кожної дитини і всіх загалом), яка спокійно розвивається, повільно складносурядні речення з вміло конструйованими підрядними реченнями та інфінітивною групою вкінці, при цьому елемент прямої мови виступає лише словом-вставкою.

Ці тенденції показують нам, що Гете у своїй романній творчості далеко випереджує літературну епоху. Також як штюрмер він стоїть перед нами не як пов’язаний часом, а як повною мірою пануючий над стилістичними можливостями німецької мови творець.