Бругиоз

3.3 Бругиоз

Викликається гельмінтом Brugia tnalayi, що також є двуххазяйнним паразитом, але, ,на відміну від W. bancrofti, остаточним хазяїном може бути не тільки людина, але і деякі мавпи (Масаса irus), кішки і собаки. Статевозрілі паразити локалізуються в лімфатичній системі; мікрофілярій з'являються в периферичній крові хворих звичайно вночі, але в деяких районах Далекого Сходу і вдень.

Проміжними хазяїнами і переносниками є комарі пологів Mansonia і Anopheles. Усі переносники філярій антропофильні, однак у тих самих видів ступінь антропофії в різних частинах ареалу різна. Бругиоз має поширення в Південно-Східній Азії, Індії і на Шрі-Ланці. Під час другої світової війни в районі Тихого океану філяріатозами були уражені понад 10000 військовослужбовців.

3.4 Туляремія

Туляремія є гострим інфекційним захворюванням зоонозного характеру, викликуваним Francisella tularensis. Туляремія уражає переважно гризунів, від яких збудник передається людині. Природні вогнища туляремії широко поширені по території Радянського Союзу і ряду закордонних країн.

Збудник туляремії може поширюватися різними шляхами, одним із яких є трансміссивний. Захворювання людей, зв'язані з трансміссивним шляхом передачі спостерігається звичайно в літню пору — з червня до початку вересня. Особливо велике число захворювань відзначається в період достатку комарів і ґедзів, хоча в передачі збудника важливу роль грають також кліщі, блохи і мухи-жигалки. При зараженні через укус кровосмокчущого паразита виникає виразково-бубонна форма туляремії з локалізацією, що відповідає місцеві укусу. На місці укусу з'являється характерна ранка, а в найближчому регіонарному лімфатичному вузлі — бубон. Зараження зв'язане з перебуванням людини в біотопах, характерних для членистоногих і гризунів — резервуарів збудника. У передачі збудника туляремії від тварин людині можуть брати участь практично всі пологи комарів, але найбільше епідеміологічне значення мають представники роду Aedes, що харчуються на гризунах, зокрема водяних пацюках. Вони можуть нападати на хворих пацюків і передавати збудника туляремії здоровим звіркам і заражати людей, що потрапили в даних природне вогнище. Особливо часто збудник туляремії передається комарами Ае. cinereus і Ае. excrucians. Сезон масового літа цих комарів цілком збігається з періодом трансмиссивных спалахів туляремії в середній смузі. Крім зазначених комарів в епідеміології туляремії беруть участь також Ае. vexans, An. hyrcanus, An. maculipennis, С. molestus і інші види.

Механізм передачі збудника туляремії комарами — неспецифічна інокуляція. При кровососании на хворих гризунах на хоботку комарів залишаються збудники туляремії, що можуть зберігатися тут у життєздатному стані до 22—35 днів.

Географічне поширення туляремії обмежене лише північною півкулею. В Америці туляремія виявлена у всіх штатах США, на Алясці, у Канаді, Мексиці і Венесуелі. У Європі вона зустрічається у Франції, Бельгії, Германії і майже у всіх інших країнах; в Азії — у Туреччині і Японії. У СРСР до дійсного часу вогнища туляремії виявлені на заході до границь, на сході до Якутська і Хабаровська, на півночі до Кольськ півострова, на півдні до Криму, Закавказзя, Туркменії і Казахстану включно.

3.5 Меліоідоз чи помилковий сап

Інфекційне захворювання, що не передається від людини до людини, що протікає по типі септикопіемії з утворенням абсцесів у багатьох органах і тканинах (у легень, печінки, селезінці, бруньках, м'язах, суглобах, кістах). Збудник — Pseudomonas pseudomallei. Основні симптоми — швидке підвищення температури до 40—41°, важкі головні і м'язові болі, болі в животі, задишка. Смерть може наступити на 2—15 діб. Летальність — 95—98%.

Резервуаром збудника є пацюки і миші, у яких хвороба може протікати в хронічній формі. Другорядне епідеміологічне значення мають собаки, кішки, коня, корови, свині, морські свинки.

Збудники виділяються в зовнішнє середовище з гнійними відокремлюваним і випорожненнями, що заражають продукти харчування і воду. Зараження людини можливо аліментарним і аерогенним шляхом. Маються вказівки на існування трансміссивній передачі збудника комарами (Ае. aegypti) і блохами (Xenopsylla cheopis).

Вогнища меліоідозу мають поширення в Південно-Східній Азії, Австралії, Африці і Південній Америці.

Висновок

При вивченні зв'язків організмів з фізико-хімічними умовами середовища, що забезпечують обмін речовин, екологія спирається на дані фізіології. При цьому еколога цікавить не життя виду, а процеси, що відбуваються в організмі, пристосувальні особливості видів, їхні життєві форми. Закономірності розміщення видів по території неможливо вивчити без залучення даних біогеографів, геоботаніків, ландшафтоведів, ґрунтознавців, кліматологів. Таким чином, екологія являє собою науку, зв'язану з поруч біологічних і небіологічних наук, що зберігає в той же час свої специфічні задачі й об'єкти дослідження. Значні екологічні особливості характерні для кровосмокчущих комах. Особливості їхня метаморфоза, дивергенція в розвитку, що супроводжується різкою зміною умов життя і гетеротропністю, змушують вивчати екологію окремих фаз розвитку. Личинка, лялечка, доросла комаха мають різну морфологію, різні функції до різні вимоги і зв'язки з зовнішнім середовищем. Важливою задачею екології кровосмокчущих комах і кліщів є з'ясування основних взаємозв'язків з навколишньою природою і людиною.

Предметом еволюційної екології є мікроеволюційні процеси, що протікають у процесі становлення екологічного гомеостазу в осередкових біогеоценозах. Задачі цього розділу екології полягають у виявленні екологічних механізмів еволюційного процесу, шляхів і форм еволюційного становлення індивідуальних, і видових адаптації в біоценотичних системах (Шилов, 1981).Задачами екології комах і кліщів (як і інших тварин) є пізнання формування їхньої морфологічної і фізіологічної особливостей і способу життя в залежності від умов середовища, вивчення впливу середовища на чисельність особ даного виду, на характер розподілу їхній по території і на формування співтовариств організмів, що населяють ту чи іншу територію.

Екологія вивчає ті сторони відносин організмів із середовищем, від яких залежить успішність їхнього розвитку, виживання і розмноження. Вона вивчає не тільки безпосередні взаємини із середовищем, але й історично сформовані на їхній основі специфічні для кожного виду пристосування особ, що забезпечують різнобічні зв'язки із середовищем, їхній розвиток і дозрівання; внутрішньовидові відносини і специфічну для виду структуру його популяції, що визначає його спосіб життя (одиночний, стадний, колоніальний), спосіб використання життєвих ресурсів, розмноження і розселення виду, у результаті чого встановлюються рівень чисельності і характер її динаміки; різні в різних ділянках земної поверхні співтовариства популяцій видів, що зв'язані багатьма взаємними пристосуваннями, що забезпечують біогенний круговорот речовин.

Знання способу життя кровосмокчущих комах і кліщів у різних умовах середовища створює можливість профілактичних заходів, що перешкоджають їх масовому розмноженню. Знання місць випліду комарів, бліх, кліщів і інших членистоногих — переносників збудників хвороб людини і тварин дозволяє цілеспрямовано проводити заходу щодо ліквідації цих трансмісивних хвороб.

Література

1.         Андрианова Н. С. Экология насекомых. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1970. — 158 с.

2.         Артемьев М.М. Комары анофелес — переносчики малярии в СССР//Борьба с ма лярией экологически безопасными методами. — М., 1984. — Ч. 2. — С. 44—60.

3.         Бей-Биенко Г.Я- Общая энтомология. — 3-е изд. — М.: Высшая школа, 1980.— 416 с.

4.         Беклемишев В.Н. Экология малярийного комара (Anopheles macutipennis Wagh.). — М.: Медгиз, 1944.

5.         Бурлаков С.А., Паутов В.Н. Комары и клещи — переносчики возбудителей вирусных и риккетсиозных заболеваний человека. — М.: Медицина, 1975.

6.         Гуцевич А.В., Мончадский А.С., Штакельберг А.А. Комары. Семейство-Си1ісігіае//Фауна СССР: Насекомые двукрылые. — Л.: Наука, 1970. — Т. 3,. вып. 4.

7.         Дажо Р. Основы экологии. — М.: Прогресс, 1975. — 416 с.

8.         Дре Ф. Экология. — М.: Атомиздат, 1976. — 165 с.

9.         Коренберг Э.И., Юркова Е.В. Проблема прогнозирования эпидемического про явления природных очагов болезней человека//Мед. паразитол. _и паразит, болезни. — 1983. — С. 3—10.

10.      Лебедева Н.Н., Фильчагов А.В. Новые данные по экологии личинок lx.od.es-ricinus//Пятое Всесоюзное акарологическое совещание. — Фрунзе, 1985. — С. 186—187.

11.      Мазохин-Поршняков Г.А. Зрение у насекомых. — М.: Наука, 1965.

12.      Никольский Г.В. О содержании, теоретических основах и основных задачах эко логии животных//3оол. журн. — 1955. — Т. 31, вып. 1.

13.      О дум Ю. Основы экологии. — М.: Мир, 1986. — Т. 1. — 328 с. — Т. 2, — 376 с.

14.      Олсуфьев Н.Г., Дунаева Т. Н. Природная очаговость, эпидемиология и про филактика туляремии. — М.: Медицина, 1970.

15.      Руководство по медицинской энтомологии. —• М.: Медицина, 1974.Руководство по тропическим болезням/Под ред. проф. А.Я. Лысенко. — М.: Меди цина, 1983.

16.      Риклефс Р. Основы общей экологии. — М.: Мир, 1979. — 424 с.

17.      Росс Г., Росс Ч., Росс Д. Энтомология. — М.: Мир, 1985. — 572 с.

18.      Руководство по медицинской энтомологии/Под ред. В. П. Дербеневой-Уховой. — М.: Медицина, 1974. — 360 с.

19.      Шилов И.А. Биосфера, уровни организации жизни и проблемы экологии//Экология. — 1981. — № 1. — С. 5—11.

20.      Шовен Р. Мир насекомых. — М.: Мир, 1970. — 840 с.

21.      Яхонтов В.В. Экология насекомых. — М.: Высшая школа, 1969. — 488 с.