Типологія правової системи України

1.3 Типологія правової системи України

Щодо приналежності правової системи України до тієї чи іншої правової традиції і правової сім'ї існують різні позиції.

Зокрема, і у вітчизняній, і у російській літературі певного поширення набула точка зору, згідно якій правова система України належить до «слов'янської» правової сім'ї (Н. Онищенко, В. Синюков, Ю. Тихомиров).

Хоча її прихильники зазначають, що «виокремлення слов'янської правової сім'ї у якості самостійної гілки правової цивілізації має певну новизну» (В. Синюков), проте вище вже згадувалося, що таку правову сім'ю близько 100 років тому називав А. Ейсман, позиція якого не зустріла підтримки через некоректність критеріїв. Думається, що й зараз для виділення слов'янської правової сім'ї підстав більше не стало (якщо відкинути суто політичні міркування, які наводить В. Синюков)[21].

Деякі автори (Ю. Оборотов) відносять правову систему України до євразійської правової сім'ї. Прибічники цієї точки зору виходять з існування трьох варіантів розвитку правових систем постсоціалістичних країн. Перший — повернення чи рух у лоно романо-германскої правової родини. Другий — запозичення досягнень різних правових культур при збереженні своєї правової ідеології, правових традицій, правових процесуальних форм і формування на цій основі слов'янської правової родини. Третій (найближчий на їх думку, до істини) полягає у формуванні трьох самостійних правових родин на колишньому правовому просторі центральноєвропейських та східноєвропейських країн: прибалтійської з тяжінням до північної, скандинавської правової родини; слов'янської правової родини у сполученні з азійсько-мусульманською правовою родиною; центральноєвропейської з тяжінням до романо-германської правової родини. Одночасно, на їхню думку, збереглася група правових систем (України, Росії, Білорусії), зміст і розвиток яких продовжує значно відрізнятися від існуючих правових родин і має специфіку окремої правової родини, незважаючи на активне запозичення досягнень таких правових родин як романо-германське і загальне право. Звідси слідує висновок, що продовжує існувати правовий простір, на якому функціонує особлива правова родина. її з огляду на специфічні ознаки й існуючі наробітки євразійців пропонується іменувати родиною євразійського права або євразійською правовою родиною.

На початку Середньовіччя Київська Русь, зокрема, українці, загалом засвоює Візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури на суміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст. Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить у контекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною мірою геноцидними діяннями Петра І. Тому слушним є висновок про поліцивілізаційний феномен історії України (В. Скоблик)

Отже, наголошувати на східній або євразійській традиції в Україні не варто.

Після приєднання України до Росії західна орієнтація України, попри деякі спроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, вимушено зменшилась: вона все більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії, котра типологічно стає спадкоємицею «хронічно хворої» Візантії (О. Шморгун) [21].

Проте збереглися особливості світоглядних засад в Україні, відмінностей у сприйнятті православ'я. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVII ст. давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI ст. — так званий «другий південнослов'янський вплив». В основі його світобачення ісіхазм — містична течія у православ'ї, котра розвивалася з ранніх християнських часів і передбачає обожування людини — єднання з Богом на енергетичному рівні, здобування людиною благодаті Св. Духу за допомогою споглядальної молитви. Це веде до морального очищення і онтологічного перетворення людини. Прихильниками такої традиції були Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум.

Натомість, православ'я в Україні у ХУІ-ХУП ст. витримувало експансію з боку єзуїтського контрреформа-ційного католицизму — українська культура одночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римо-католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну од закритості великоруської культури) стала передумовою нової — барокової моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні. Вони були синтезовані й закріплені Петром Могилою та Києво-Могилянською академією як культурна парадигма, що, з одного боку, дозволяла соціально легалізувати православ'я, ввести його у загальноєвропейський культурний контекст, але з другого — вела до формалізації духовного життя в Україні, віддаляла його від православної традиції Святих отців. В основі світобачення української барокової культури — антимістичні інтуїції, раціоналізм, аристотелізм, так звана «друга» (контрреформаційна) схоластика. При цьому «другий південнослов'янський вплив» теж позначився на українській культурі, але його тривалість була коротшою, ніж у Московському царстві, лише до другої половини XVI ст. [21].

Деякий час Україна розглядалася Росією як своєрідний місток до Європи, чому сприяла політика Олексія Михайловича, який намагався православну есхатологічну міфологему про Москву — третій Рим — перевести у реальний вимір і перетворити на політичну програму: об'єднати усі православні країни у нову Візантію — Вселенську греко-російську східну православну імперію з центром у Москві, а самому стати її імператором. Саме приєднання України та реформи Никона (уніфікація церковного обряду та культури за українським взірцем) могли розглядатися ним як перший етап цієї програми тим паче, що Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише із Західною Європою, а й з Грецією, оскільки в традиціоналістських колах московської Русі панувало в цілому негативне ставлення до останньої через прийняття нею Флорентійської унії.

Про шлях до Європи через Київ йдеться останнім часом і у російській публіцистиці за умови, що Київ «зуміє відстояти свою незалежність від... власних націоналістів», котрі намагаються через Галичину »увести його на романо-германський Захід» (А. Панарін).

Враховуючи сказане, слід визнати, що коли Україна і є своєрідним «містком», то не між Європою і Азією, а між «європейською» Європою і Європою «євразійською» (Ф. Рудич).

Це звичайно наклало відбиток і на формування українського права. До того ж, певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершення процесу приєднання до Росії і до початку формування загаль-ноімперського законодавства. Надалі всі правничі рішення визначались імперською (до 1917 р.) та радянською правовими доктринами.

Отже, вести мову про приналежність України до євразійської правової родини (доцільність виокремлення якої, до того ж, вже саме по собі викликає сумніви) здається некоректним.

Внаслідок дії згаданих та інших історичних і культурних чинників, загальна тенденція розвитку права України у Х-ХІХ ст., виглядає так: досить стійкий вплив римського та західноєвропейського права у галузі регулювання речевих відносин та зобов'язального права, і вплив візантійського права у галузі спадкування та сімейного права. У галузі публічного права — стійкий вплив Східноєвропейської (Візантійської) традиції права, що призводить до проникнення публічно-правових елементів у сферу приватних відносин.

Слід зазначити, що це не стосується територій України, які знаходились під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, де діяло законодавство відповідної держави, що відображало Західну традицію права і приналежність до романо-германської родини.

Загалом аналіз перебігу формування традиції права в Україні та встановлення світоглядних засад національної правової системи дозволяє зробити висновок, що особливості культурного та історичного розвитку зумовили приналежність її правової системи до східноєвропейської правової родини, що сформувалася у рамках східноєвропейської правової традиції.

Розділ ІІ. Сучасна правова система України.