Об’єкт судового захисту прав на комерційне найменування

1. Об’єкт судового захисту прав на комерційне найменування

 

1.1 Поняття комерційного найменування та його значення в економічному житті держави

Закріплюючи законодавчо права та свободи за тими чи іншими суб’єктами права, держава забезпечує відповідні юридичні гарантії їх належної реалізації. В системі юридичних гарантій прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб важливу роль відіграє цивільно-правий захист, за допомогою якого досягається відновлення порушених майнових або особистих немайнових прав та інтересів, попередження і припинення дій, які порушують (або можуть порушити) права та інтереси зацікавлених осіб, усунення протиріч у праві і т.д.

Захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб в тій чи іншій формі є об’єктивною необхідністю. Створюючи норми права і тим самим передбачаючи можливість виникнення на їх основі суб’єктивних прав та інтересів, держава повинна передбачити і відповідну форму їх захисту. Під формою захисту суб’єктивних прав та інтересів слід розуміти певний порядок захисту прав та інтересів, які здійснюється тим чи іншим юрисдикційним органом в залежності від його природи [40, с. 12].

ЦК України від 16 січня 2003 року [97] в ст. 16–19 передбачено такі форми захисту: судовий захист, захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, нотаріусом, самозахист. Проте саме судовий захист видається найбільш дієвим, адже, по-перше, тільки юрисдикція суду згідно з п. 2 ст. 124 Конституції України від 28 червня 1996 року [43] поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (в той час як державні органи діють в межах, визначених законодавством). А по-друге, саме до суду можуть бути оскаржені рішення зазначених вище органів, якщо вони (навіть в межах власної компетенції) вирішили певне питання.

Проте перш ніж розглянути питання способів судового захисту, суб’єктів, які можуть звертатися за захистом, прав на комерційне найменування, необхідно, на нашу думку, спершу визначитися, власне, із об’єктом захисту – комерційним найменуванням. І саме така структура даної роботи: об’єкт судового захист – суб’єкт звернення – спосіб захисту, видається найбільш логічною.

В зв’язку з викладеним, слід почати саме з визначення поняття комерційного найменування.

Паризькою конвенцією [61], до якої приєдналася і Україна, комерційне найменування віднесено до інституту промислової власності. При цьому вираз «промислова власність» досить умовний і використовується тому, що винаходи, знаки для товарів та послуг тощо, оцінюються передусім з позицій промислової значущості, економічної ефективності, отримання прибутку під час їх використання у виробничій діяльності [28, с. 25].

На відміну від згаданої Конвенцій в ЦК України не здійснено відповідного розподілу об’єктів інтелектуальної власності на інститути – в ст. 420 ЦК України наведено лише перелік таких об’єктів (при чому від є вичерпним).

В той же час деякими науковцями [8, с. 9] виділяються такі чотири групи – інститути об’єктів інтелектуальної власності:

– авторське право та суміжні права;

– патентне право (або право промислової власності);

– право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту та продукції (робіт, послуг), що виробляється ними;

– нетрадиційні результати інтелектуальної діяльності (наприклад, ноу-хау, топографії інтегральних мікросхем тощо).

Зрозуміло, що комерційне найменування разом із знаками для товарів та послуг і найменуваннями місця походження товару науковцями віднесено до об’єктів третього інституту права інтелектуальної власності.

Саме такий розподіл, наведений вище, видається більш доцільним, аніж відображений в Паризькій конвенції, оскільки відображає специфіку кожного із об’єктів права інтелектуальної власності. Засоби індивідуалізації в цьому аспекті за способом їх створення (в якому присутні, наприклад, елементи художньої творчості) та вже зазначеною промисловою значущістю знаходяться на проміжку між об'єктами авторського права та патентного права. А тому, як зазначають деякі науковці, такі об'єкти доцільно виділити в окрему групу [99, с. 569; 62, ст. 196].

Термін «комерційне найменування» з’явився у законодавчій термінології України після прийняття нового ЦК України. До цього часу в національному законодавстві використовувався термін «фірмове найменування». Хоча й зараз у законодавстві, зокрема, у ЦК України використовується подвійна назва – комерційне (фірмове) найменування (ст. 90, 420 та глава 43). На нашу думку, це зумовлено тим, що саме термін «фірмове найменування» використовується в українському перекладі Паризької конвенції. При цьому в самій Конвенції пункт 8 має назву «Trade names», що правильніше було б перекласти саме як «комерційні найменування» (trade англ. – торгівля, комерція). Переклад же даного пункту Конвенції саме як «фірмові найменування», в свою чергу, був зумовлений тим, що переклад було здійснено в період чинності попереднього Цивільного кодексу Української РСР.

Також слід звернути увагу, що в тексті ст. 2 Конвенції про заснування ВОІВ[1] серед об’єктів інтелектуальної власності значаться «commercial names» [42], що правильніше було би перекласти саме як «комерційне найменування».

Зважаючи на викладене, в подальшому нами буде використовуватися саме термін «комерційне найменування» як такий, що, на нашу думку, відповідає сучасному розвитку правничої термінології. Що ж до термінологічної колізії термінів «комерційне» та «фірмове» найменування, то такі терміни, як зазначає Іщук С.І. [32], повинні вживатися як рівнозначні. Однак така ситуація при застосуванні чинних нормативно-правових актів, в яких містяться зазначені терміни, можлива лише тимчасово, до приведення всього законодавства до єдиного термінологічного поняття «комерційне найменування».

Сьогодні нормативно-правовою базою для регулювання відносин щодо комерційних найменувань в Україні, крім ЦК та ГК України (останній від 16 січня 2003 року) [14], є також Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року [46], Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року [36], Митний кодекс України від 11 липня 2002 року [52]; Закони України: «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 року [21], «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року [19], «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року [20]; Положення про фірму (введеного в дію постановою ЦВК СРСР та РНК СРСР від 22.06.1927) [79].

Щодо Положення про фірму, то слід відзначити, що згідно з чинними на даний час Рекомендаціями президії Вищого господарського суду України від 10.06.04 р. №04–5/1107 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності» [85] та листом згаданого Суду від 14.01.04 р. №05–3/31 [49] у зв’язку із прийняттям Цивільного та Господарського кодексів України, з 1 січня 2004 року воно не застосовується. Проте на даний час у Вищому господарському суді України розроблено проект Рекомендацій президії зазначеного Суду, якими докорінно змінено положення Рекомендацій №04–5/1107 в частині застосування Положення про фірму. Так, в проекті зазначається, що у вирішенні питань про права інтелектуальної власності на комерційне найменування у справах, пов’язаних із захистом зазначених прав, господарськими судами МОЖЕ застосовуватися Положення про фірму в тій частині, в якій воно не суперечить законам України. Зважаючи на викладене, вважаємо, що посилання в даній роботі на згадане Положення, таким чином, буде виправдане і з точки зору теоретичної і з точки зору практичної доцільності.

Проте в жодному з названих нормативно-правових актів не наведено визначення терміну «комерційне найменування». У частині 2 ст. 90 ЦК України закріплюється тільки те, що юридична особа, яка є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. А у ст. 489 ЦК вказується, що правова охорона надається комерційному (фірмовому) найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. У ГК України комерційному найменуванню присвячені ст. 33, 155 та 159, проте в жодній з них не дається його визначення. Положення про фірму містить кілька термінів: «фірма», «фірмове найменування», «скорочене фірмове найменування» і жодному з них не дає визначення. У Паризькій конвенції про охорону промислової власності, відповідно до якої здійснюється охорона комерційних найменувань на міжнародному рівні, також не встановлюється поняття комерційного найменування. Конвенція відносить це питання до компетенції національних законодавств, закріплюючи лише загальний принцип охорони комерційних найменувань у країнах, що приєдналися до неї.

В той же час в юридичній літературі найпоширенішою є позиція, яка визначає комерційне найменування як таке найменування, під яким особа діє в цивільному обороті і яке індивідуалізую цю особу серед інших його учасників [59, с. 202] та яке закріплюється в її установчих документах [34, с. 331]. Воно не вказує на конкретні товари чи послуги, однак наголошує саме на юридичній особі, яка виробляє той чи інший вид товару чи надає відповідні послуги [96].

Дане визначання видається найбільш повним та таким, що розуміється однозначно, а тому саме воно буде використовуватися для розкриття змісту поняття «комерційне найменування» в подальшому в нашій роботі.

Цікавим, хоч і дещо описовим, а тому і не таким однозначним, як попереднє, видається таке визначення: комерційне найменування – будь-яка назва юридичної особи, яка має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприймається, запам’ятовується і відповідати характерові статутної діяльності [100, с. 604; 101, с. 229]. Зрештою, хоч дане визначення і не чітке (занадто оціночне, неконкретне), проте воно наводить ознаки, яким має відповідати комерційне найменування з точки зору досягнення основної мети його створення – індивідуалізація суб’єкта господарювання.

Оскільки право на користування комерційним найменуванням фактично виникає після легітимації самої юридичної особи, то існує ймовірність ототожнення комерційного найменування із найменуванням юридичної особи (детальніше про це розкрито в розділі 1.2). Однак слід зазначити, що ще в п. 10 Положення про фірму передбачалося, що фірмове найменування не підлягає особливій реєстрації, незалежно від реєстрації підприємства, тобто реєстрація підприємства (і реєстрація назви підприємства) і початок використання комерційного найменування це два незалежні процеси.

Отже, комерційне найменування покликане індивідуалізувати осіб серед інших в цивільному обороті. Необхідними умовами створення та використання комерційного найменування є його відповідність таким принципам:

1) принцип істинності комерційного найменування. Таке найменування має правдиво відображати правове становище особи, попередити обман громадськості і не дати свободу дії суб’єктам, які схильні до різного роду актам недобросовісної конкуренції [89, с. 56]. Воно (комерційне найменування) має містити справжнє зазначення організаційно-правової форми юридичної особи (товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство тощо), її типу (державна (публічна), приватна тощо), виду діяльності (виробнича, наукова, комерційна), особи власника.

Деякими науковцями, зокрема, Підопригорою О.О. та Підопригорою О.А., зазначалося також, що принцип істинності означає відповідність назви характеру діяльності певної фірми [63, с. 129]. Дане трактування принципу істинності, на нашу думку, не є безспірним, оскільки, якщо довести це до крайнощів, то фактично всі фірмові найменування будуть відтворювати рід занять осіб, які їх використовують. З цього приводу варто навести слова художника Федорова Г.П. (хоча ці слова і стосуються торговельних марок, проте в контексті даного абзацу це не має принципового значення): товарний знак – це витвір мистецтва і його створення є процесом творчим [цит. за 33, с. 161], а тому створення фірмового найменування не має залежати від діяльності його власника.

В зв’язку з цим у результаті інтелектуальної діяльності певних осіб створюється оригінальна назва і слово, яка підкреслює елемент творчості в створенні вигаданого слова, хоча він і не може застосовуватися до слів із усталеним змістом [33, с. 163].

2) принцип виключності комерційного найменування. З попереднього абзацу зрозуміло – щоб виконувати функцію персоніфікації учасників цивільного обороту, комерційне найменування повинне мати особливі ознаки, які не допускали б змішування одного комерційного найменування з іншим. Для цього і існує зазначений принцип виключності комерційного найменування, відповідно до якого воно має бути новим і відмінним від комерційних найменувань, що вже використовуються.

Відоме зазначення комерційного найменування однієї особи робить неможливим існування поряд із ним іншого або інших комерційних найменувань абсолютно тотожних або схожих настільки, що існує загроза змішування їх одне з одним [89, с. 70]. В той же час послідовне застосування даного принципу може призвести до абсурдної ситуації, коли важко було б «придумати» таке комерційне найменування, яке не співпадало б чи не було б схожим з комерційними найменуваннями, що вже існують. Саме тому реалізація принципу виключності комерційного найменування повинна бути обмежена певними рамками. Такими рамками можуть виступати територіальна віддаленість одного суб’єкта власника схожого (тотожного) комерційного найменування від іншого, приналежність таких суб’єктів до різних галузей виробництва, різна організаційно-правова форма тощо.

В ч. 4 ст. 489 ЦК України передбачено, що особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

Таке формулювання, на нашу думку, є нечітким, що дає змогу різним особам трактувати можливість «введення в оману» на власний розсуд, в той час як зазначення більш чітких рамок (наприклад, територіальних чи організаційно-правових) дало б змогу легко визначити потенційну загрозу (чи відсутність загрози) сплутування в уяві споживачів комерційних найменувань різних осіб.

Проте в цілому можна стверджувати, що критерій виключності комерційного найменування базується на принципі «prior tempore – potior (potentior) jure» (першому за часом – перевага у праві).

При цьому слід пам’ятати, що зміст критерію виключності комерційних найменувань не обмежується лише сферою їхнього використання. Комерційне найменування особи не повинне збігатися також із знаками для товарів і послуг та зазначеннями походження товарів, власниками прав на які є інші особи.

3) принцип постійності комерційного найменування. Належний ступінь індивідуалізації учасників цивільного обороту може бути забезпечений комерційним найменуванням тоді, коли воно залишається незмінним протягом усього часу, поки юридична особа зберігає свій організаційно-правовий статус [15, Т.3, с. 264]. Ця вимога має вияв у зазначеному принципі постійності комерційного найменування.

Саме тому не допускається довільна і не обумовлена певними поважними причинами зміна комерційного найменування. Звичайно, принцип незмінності не повинен суперечити критерію істинності комерційного найменування. Якщо, наприклад, відбулася зміна організаційно-правової форми підприємства чи змінився його власник (це стосується фізичної особи-підприємця), це повинно бути відображено в комерційному найменуванні.

Вважаємо, що немає потреби доводити зацікавленість як власника комерційного найменування, так і інших учасників цивільного обороту, споживачів, у незмінності комерційного найменування особи. Комерційне найменування є уособленням ділової репутації її власника, гарантом для інших учасників цивільного обороту постійності та незмінності ділових зв’язків та для споживачів – символом якості та надійності продукції.

Саме тому комерційне найменування є цінним надбанням його власника. Це розумів ще в середині ХІХ ст. відомий французький романіст А. Дюма (батько):

«Придбавши цей готель, я навіть хотів … дати йому назву … – «Прові́дна зірка», але готель вже здобув певну відомість з вивіскою «Під знаком хреста», тому, побоюючись втратити дохід, я відмовився від такого наміру» («Графиня де Монсоро») [18, с. 303].

Не зайвим, на нашу думку, буде зазначити ще одну обставину: в законодавстві не міститься заборони суб’єкту господарювання мати понад одне комерційне найменування. І навіть викладені вище принципи створення та використання комерційного найменування в принципі не містять такої заборони. Видається, що така заборона, якби вона мала місце, була би безпідставною, адже кількість комерційних найменувань як і взагалі необхідність використовувати комерційне найменування мають визначатися самим суб'єктом господарювання – в цьому проявляється свобода підприємницької діяльності, закріплена в ст. 6 ГК України.

Розглянуті критерії охороноспроможності визначають структуру комерційного найменування. Тобто позначення, що використовується як комерційне найменування, має будуватися за встановленими правилами і складатися з відносно самостійних частин. У комерційному найменуванні виокремлюють [89, с. 55; 81, с. 152] дві його частини – основну, яка іменується корпусом, і допоміжну, яка іменується додатком. Корпус комерційного найменування, який є обов’язковою частиною будь-якого комерційного найменування, вказує на організаційно-правову форму особи, її тип і вид діяльності.

До корпуса комерційного найменування додається допоміжна частина, елементи якої розподіляються на обов’язкові і факультативні. Обов’язковим додатком є спеціальне найменування особи, її номер чи інше позначення, необхідне для того, щоб її відрізняти від інших осіб. Роль таких найменувань найчастіше виконують умовні позначення у вигляді оригінальних слів (завод «Арсенал»), власних імен (об'єднання «Катерина»), зазначень походження товарів («фабрика Дніпро») тощо. Інші додатки, типу зазначень «універсальний», «спеціалізований», «центральний», у тому числі скорочене найменування юридичної особи, належать до факультативних додатків, які можуть включатися до комерційного найменування за розсудом власника прав на нього (Див. додаток 1 – структура комерційного найменування).

Законодавством України, а саме – Положенням про фірму, визначені правила побудови корпусу комерційних найменувань (за термінологією Положення – «фірми») для окремих видів комерційних суб’єктів господарювання, хоча при цьому слід враховувати те, що в Положенні використовуються терміни 80-річної давнини, але альтернативи на сьогоднішній день немає. І хоча за текстом Положення вимоги застосовуються в цілому до формулювання комерційного найменування (а не тільки його корпусу), на нашу думку, ці вимоги за своїм характером (дуже формалізованим і безальтернативним) мають застосовуватися саме до корпусу комерційного найменування. Таким чином, в п.п. 2–5 Положення визначено:

1) корпус комерційного найменування державного підприємства повинен містити зазначення предмета та виду діяльності підприємства, а також зазначення державного органу, в безпосередньому відання якого воно (підприємство) перебуває (наприклад, Державне підприємство «Державний науковий центр лікарських засобів» Міністерства охорони здоров'я України);

2) корпус комерційного найменування кооперативу має містити зазначення предмету його діяльності і виду кооперативної організації (виробничий, споживчий, сільськогосподарський кооперативи тощо, наприклад – «Виробничий кооператив «Кристал»);

3) корпус комерційного найменування акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю має містити зазначення виду товариства – «акціонерне товариство» або «товариство з обмеженою відповідальністю» (або «АТ», «ТОВ»). Якщо ж таке товариство перебуває у державній або спільній (наприклад, приватно-державній) власності, то комерційне найменування повинно містити відповідне зазначення (наприклад, «Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз», «Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро лізинг», «Товариство з додатковою відповідальністю «Сансара»). Зазначене правило, на нашу думку, може розповсюджуватися і на товариство з додатковою відповідальністю, адже за своє правовою природою воно подібне (принаймні щодо законодавчого регулювання створення та використання комерційного найменування) товариству з обмеженою відповідальністю;

4) корпус комерційного найменування повного товариства та «товариства на вірі» (сучасний аналог даного товариства – це командитне товариство) має містити зазначення предмета діяльності товариства, а також прізвища та ініціали (або повністю прізвище, ім’я, по-батькові) учасників обох видів товариств. Якщо в зазначених товариствах понад два учасники, дозволяється в корпусі комерційного найменування зазначати прізвища двох учасників із додаванням слів «і компанія», скорочений варіант «і Ко». (наприклад, повне товариство «Рижское товарищество для производства иголок «Э. Бинг и К», повне товариство «Ломбард «Старе місто» Стуков і Аннопольский»);

5) корпус комерційного найменування підприємства, яке належить одноособовому власнику або власникам без створення юридичної особи, має містити зазначення предмета діяльності, а також повністю прізвище (-а) та ініціали. Зрозуміло, що аналогом в сучасному законодавстві такого одноособового власника є фізична особа-підприємець, і ні про яких власників мова не може йти, є один власник. При цьому вимога про зазначення предмета діяльності такого підприємця є, на нашу думку, недоцільною, адже останній вільний у своєму виборі предмету діяльності. В ст. 159 ГК України з цього приводу зазначено, що «громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я».

Враховуючи вимоги, які висуваються законодавством до корпусу комерційного найменування, слід зазначити і правила формування додатку комерційного найменування.

Оскільки зазначені елементи (слова), які використовуються в корпусі комерційних найменувань, не є оригінальними (неповторними), то відповідно вони можуть використовуватися будь-яким суб'єктом господарювання. Саме тому найпершою вимогою до додатку комерційного найменування, є виключність (оригінальність), адже, враховуючи попередню тезу, саме в додатку формулюється неповторне найменування суб’єкта господарювання. Звідси випливає, що неприпустимим є використання комерційних найменувань, які співпадають в обох своїх частинах (корпусі і додатку) одночасно.

Що ж до суто формальних вимог стосовно того, які слова та яка мова можуть використовуватися при формуванні додатка, то такі вимоги відсутні в законодавстві. Поділяючи позицію відомого французького правознавця П. Мателі, вважаємо, що для формування додатку комерційного найменування можна і потрібно використовувати вимоги, які висуваються до позначень, що реєструються як знаки для товарів і послуг [50, с. 140]. Відповідні вимоги передбачені ст. ст. 5, 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг». Це, зокрема, відповідність слів та мови публічному порядку держави, принципам гуманності і моралі. Така позиція обумовлена тим, що саме ця частина комерційного найменування – додаток, є «творчою» складовою останнього і створюється фактично так само, як і торговельна марка.

Підтримуємо позицію Дзери О.В., Кузнєцової Н.С., Підопригори О.О. [80, с. 692] і вважаємо, що доцільно законодавчо врегулювати порядок надання спеціального дозволу (ліцензії) на використання у комерційному найменуванні певних слів, термінів, наприклад, «Україна», «національний», «банк», «університет» тощо.

Проте позиція зазначених науковців щодо того, що використання у комерційному найменуванні іншомовних слів, назв, словосполучень слід заборонити, на нашу думку, є дещо упередженою. В тій складовій комерційного найменування, яка є «творчою» – додатку, слід надати підприємцю свободу у виборі можливого варіанту назви. Це обумовлено тим, що діяльність деяких юридичних осіб (фізичних осіб-підприємців) може бути цілком спрямована на іноземний ринок. Як варіант вирішення такої ситуації доцільно запропонувати таке законодавче врегулювання: дозволити зазначення у статутних документах україномовного варіанту комерційного найменування та його англомовний варіант (транслітерований або перекладений).

Окремо слід зазначити ще один важливий аспект використання комерційного найменування: комерційне найменування має бути зазначено як таке (тобто як комерційне найменування) в засновницьких документах суб’єкта господарювання та у всіх випадках його використання (в рекламі, на бланках тощо) має зазначатися однаково.

З викладеного зрозуміло, що попри диспозитивність того, чи слід особі (суб’єкту підприємницької діяльності) обирати для себе комерційне найменування, існує ряд імперативних вимог до таких найменувань. Проте такі вимоги викладені найбільш детально в застарілому на даний час Положенні про фірму, а також розроблені на теоретичному рівні.

Саме тому існує велика потреба в сучасному законодавчому регулюванні вимог до комерційних найменувань, які обиратимуть для себе суб’єкти господарювання. Такі вимоги, як і саме комерційне найменування, мають велике значення в цивільному (господарському) обороті, адже:

– по-перше, комерційне найменування (поряд з іншими засобами індивідуалізації) є важливим елементом у системі взаємовідносин між виробниками та споживачами,

– по-друге, комерційне найменування є економічним фактором стабільності і добробуту фірми.

Розглянемо зазначені тези детальніше.

Комерційне найменування, як зазначав Розенберг В.В. [89, с. 22, 25], покликане вказувати на юридичну «фізіономію» власника підприємства, воно є носієм ідеї цілого підприємства.

Враховуючи основну мету створення та використання комерційного найменування (в т.ч. викладену вище), логічним, на нашу думку, є виділити такі функції комерційного найменування:

1) дистинктивна – дозволяє відрізнити одного учасника комерційної діяльності від іншого, незалежно від того, які товари чи послуги вони реалізують та пропонують на ринку. І навпаки – дозволяє асоціювати послуги чи товари (та нанесені на них, наприклад, торговельні марки), які отримують, зокрема, споживачі, з певним комерційним найменуванням – виробником.

В процесі глобалізації все більшого значення набуває саме комерційне найменування підприємства. Там, де різні держави в технічному плані все більше зближуються одна з одною, а самі продукти стають все більш однаковими[2], все більшої ваги набувають комерційні найменування, які користуються популярністю у всьому світі. Так, на зміну напису «Зроблено в Німеччині» приходить «Зроблено…» (далі йде назва конкретної фірми) [7, с. 58], наприклад – «Зроблено Daimler AG»;

2) запобіжна – комерційне найменування дає змогу споживачу (чи контрагенту) обирати серед суб’єктів господарювання того з них, співробітництво з яким буде найбільш вигідним та надійним (залежно від того, чи це такий суб’єкт є, наприклад, державним підприємством чи навпаки приватним). Це дозволяє запобігти порушенню (чи нереалізації) прав та інтересів споживачів;

3) комерційне найменування є одним із джерел прибутку (source of financial returns). Головна мета підприємницької діяльності є – одержання прибутку, а тому створення і використання будь-якого комерційного найменування не є самоціллю, а лише засобом одержання прибутку. А тому навіть, витрачаючи кошти на «розкручування» комерційного найменування (брендінг), його власник отримує (чи, принаймні, сподівається отримати) прибуток.

Тож коли йдеться про вартість комерційного найменування при його продажу, слід розуміти це як «компенсацію» за втрату потенційного прибутку (звичайно, якщо у комерційного найменування внаслідок вже вкладених у його рекламування коштів є вартість).

Окремо слід розглянути такий аспект створення та використання комерційного найменування як скорочене комерційне найменування. Так, в Положенні про фірму (в п. 7) та ГК України (в п. 3 ст. 159) зазначено, що правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування. Проте не зазначено, що собою являє таке скорочене найменування. Оскільки, як вже зазначалося, комерційне найменування повинно відображати в т.ч. й організаційно правовий статус власника, то логічно припустити, що якщо повне комерційне найменування є, наприклад, таким – «товариство з обмеженою відповідальністю «Дніпро» (або «фізична особа-підприємець Філіпов Антон Дмитрович»), то скороченим комерційним найменуванням є «ТОВ «Дніпро» (або «ФОП Філіпов А.Д.»).

Дещо протилежною зазначеній в попередньому абзаці позиція є позиція в деяких рішеннях судів. Для прикладу наведемо твердження з однієї постанови Вищого господарського суду України від 24 березня 2009 року [76]: у розгляді господарської справи судом першої інстанції на підставі досліджених доказів (зокрема, висновку судової експертизи) встановлено, що повним комерційним найменуванням позивача, яке використовувалося останнім у господарському обігу, є «товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство «Анкор С.В.», скороченим найменуванням – «Анкор». Дана позиція видається невірною з підстав, наведених в попередньому абзаці.

Як зазначила Кашинцева О.Ю. [83], торговельна марка сама по собі, як об’єкт світу речей, не може задовольнити потреб особи, а отже і не є бажаною. У даному разі, об’єктом правовідносин є міра можливої поведінки суб’єктів правовідносин, тобто суб’єктивне право пов’язане із знаком.

Зважаючи на те, що суть та призначення торговельної марки та комерційного найменування є схожими, а також на те, що обидва об'єкти належать до світу нематеріальних об’єктів, можна стверджувати, що все ж безпосередніми об’єктами захисту (зокрема, в суді) є не безпосередньо комерційні найменування та торговельні марки, а права на них.

Ст. 490 ЦК України передбачено фактично лише дві правомочності («два права») власника на комерційне найменування: право на користування ним та право на перешкоджання іншим особам незаконно користуватися ним (і хоча в статті подано не виключний перелік прав на комерційне найменування, інших правомочностей поки що законодавством України не передбачено). Форми ж (засоби) реалізації зазначених правомочностей є такі: здійснення господарської діяльності «під дахом» комерційного найменування, використовуючи його для залучення контрагентів та споживачів, рекламування власної продукції з його допомогою, нанесення на вивіски, бланки тощо. Зрештою, комерційне найменування може бути передане у користування згідно з договором комерційної концесії (ст. 1115 ЦК України), адже прямої заборони в законодавстві щодо таких дій не передбачено. Право на перешкоджання реалізується в тому, що власник вживає заходи щодо захисту свого порушеного або оспорюваного права на комерційне найменування (про можливі варіанти захисту, зокрема, судового йтиметься в Розділі 3).

Характеризуючи юридичну природу прав на комерційне найменування, варто вказати на низку властивих їм ознак. Дані права мають майновий та виключний характер зі всіма об’єктивно притаманними їм рисами, а саме:

а) усі права на об’єкти інтелектуальної власності, які є результатом творчої праці, виникають незалежно від волі третіх осіб;

б) усі треті особи є пасивними суб’єктами прав. Вони зобов’язані утримуватися від неправомірних дій стосовно не тілесних, нематеріальних результатів творчої праці (творів, винаходів, торговельних марок тощо), так само як щодо тілесних, матеріальних речей – об’єктів права власності;

в) до кожного із пасивних суб’єктів права, якщо їхні дії будуть протиправними стосовно суб’єктів, яким належать права на об’єкти інтелектуальної власності, можна подати відповідні позови [48, с. 184–185].

При цьому такі права є безстроковими. Це означає, що, набуваючи в установленому порядку дані права, власник може користуватися ним без обмеження яким-небудь терміном, тобто доти, поки існує саме підприємство і комерційне найменування правдиво відображає його організаційно-правовий статус та інші атрибути.

Як зазначає Бенедисюк І.М. [1, с. 9] істотною особливістю права на користування комерційним найменуванням є те, що одночасно воно виступає і як обов’язок юридичної особи. Іншими словами, юридична особа не тільки має право виступати в цивільному обороті під власним комерційним найменуванням, але і зобов’язана це робити. Дане правило закріплено на користь інших учасників цивільного обороту і споживачів, які мають право знати, з ким вони вступають у відносини. З цією метою власники повинні користуватися своїми точними і повними комерційними найменуваннями, що відповідають вимогам чинного законодавства, а не виступати під позначеннями типу «фірма», «компанія», «центр» тощо, які нічого не означають.

Дана позиція в цілому видається вірною та необхідною за виключенням двох аспектів: по-перше, право не може бути обов’язком, тому варто зазначити принаймні так – праву на користування комерційним найменуванням кореспондується обов’язок використовувати саме його (в кореспонденції, для нанесення на товари тощо), по-друге, це твердження не є правилом, адже ніде в законодавстві не закріплено. Дещо в спрощеній формі таке правило закріплено в п. 9 Положення про фірму, але воно стосується лише певного виду суб’єктів господарювання (які працюють на підставі публічного договору). Необхідною ж викладена позиція є тому, що саме використання точного комерційного найменування, яке відоме споживачу (контрагенту), дає можливість останньому вибудувати безпомилковий асоціативний зв'язок між таким найменуванням та певним суб'єктом господарювання – тобто реалізується головне призначення комерційного найменування.

Варто також відзначити, що судова практика свідчить про те, що встановити особу власника прав на комерційне найменування та його конкретні правомочності щодо нього не є настільки проблематичним, як встановлення того, що є в кожному конкретному випадку комерційним найменуванням. Саме тому в першому підрозділі так багато уваги приділяється визначенню комерційного найменування. Так, постановою Вищого господарського суду України від 4 березня 2008 року в одній зі справ саме в зв’язку з тим, що судом не було визначено комерційне найменування (щодо права користування яким сперечалися сторони), справу було передано на новий розгляд суду першої інстанції [74].

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що комерційне найменування є значущим явищем в сфері господарської діяльності, а ступінь захищеності прав на комерційне найменування важливим показником рівня розвитку конкуренції в країні. При цьому слід пам’ятати, що саме майнові права на комерційне найменування (зазначені в ч. першій ст. 490 ЦК України) є об'єктами судового захисту.

Окремо слід зазначити таке. Оскільки українське законодавство визнає нереєстраційний порядок створення та користування комерційним найменуванням, то вважаємо за необхідне (погоджуючись із позицією Кривошеїної І.В. [96]) запропонувати власникам (або потенційним власникам) комерційних найменувань такий порядок його захисту. При складанні установчих документів юридичної особи – зазначити в ньому, яким буде повне та скорочене комерційне найменування. Зрозуміло, що для фізичної особи-підприємця така процедура є неприйнятною, проте запорукою їхньої «оригінальності» в цивільному обороті буде їхній паспорт.

 

1.2 Розмежування правових категорій «комерційне найменування», «найменування юридичної особи», «торговельна марка» та інших засобів індивідуалізації суб’єктів господарювання.

Перш за все для зручності слід ще раз навести визначення терміну «комерційне найменування»: це таке найменування, під яким особа діє в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу серед інших його учасників та закріплюється в її установчих документах.

У Положенні про фірму (в п. 10) зазначається, що комерційне найменування не підлягає особливій реєстрації, незалежно від реєстрації підприємства. Таким чином, це положення дає можливість провести межу між комерційним найменуванням та найменуванням підприємства. Останнє має існувати обов’язково, адже воно вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців при їх реєстрації разом із скороченим найменуванням (якщо таке є) та організаційно-правовою формою юридичної особи, а також ім’я фізичної особи (підприємця). Вимоги щодо найменування закріплюються, зокрема в ЦК України (ст. ст. 90, 119, 133, 152 і т.д.) та ГК України (наприклад, ст. ст. 73, 76, 78, пункт 6 ст. 82, 95 і т.д.).

В той же час комерційне найменування не підлягає обов’язковій державній реєстрації (та й навіть добровільній, адже відповідного органу та механізму реєстрації в Україні не створено), а тому зазначення його в статутних документах є, на нашу думку, найкращим способом закріплення комерційного найменування за певним підприємством.

Таким чином, суб’єкт господарювання зобов’язаний мати найменування, а також має права на комерційне найменування.

Ще одна відмінність між комерційним найменуванням підприємства та найменуванням підприємства полягає у такому. Згідно з частиною третьою ст. 2 Закону України «Про господарські товариства» найменування товариства не може вказувати на належність товариства до відповідних міністерств, відомств і громадських організацій. Місцезнаходження (розташування) товариства повинно бути в Україні. В той же час, як вже зазначалося, згідно з Положенням про фірму корпус комерційного найменування державного підприємства повинен містити, зокрема, зазначення державного органу, в безпосередньому відання якого воно (підприємство) перебуває. Зазначення того, що підприємство є у «віданні» певного державного органу свідчить про:

– те, хто є власником майна цього підприємства;

– повноваження такого державного підприємства щодо розпорядження майном, переданим йому (майно державним підприємствам передається лише на праві господарського відання або оперативного управління).

Таким чином найменування державного підприємства виглядає, наприклад, так – Державне підприємство «Український інститут промислової власності», а комерційне найменування цього ж підприємства, якби воно його мало, виглядало би таким чином – Державне підприємство Міністерства освіти і науки України «Український інститут промислової власності». В умовах ринкової економіки, на нашу думку, відомості щодо того, в чиєму віданні (сфері управління) перебуває державне підприємство, є важливими, адже той державний орган, який опікується відповідним підприємством, і визначає його статут, напрями (політику) діяльності. А політика самих державних органів має здатність змінюватися в залежності від певних ситуацій в державі.

Окремо слід зазначити, що комерційне найменування індивідуалізує конкретного суб’єкта господарювання тільки лише в процесі його безпосередньої діяльності. У випадку ж продажу цілісного майнового комплексу такого суб’єкта господарювання (підприємства) комерційне найменування, а точніше майнові права на нього, згідно із п. 2 ст. 490 ЦК України також може бути відчужене. В той час як позбутися найменування суб’єкта господарювання можливо лише ліквідувавши його носія, відчужити ж його неможливо. Твердження про відчужуваність права на комерційне найменування застосовне лише щодо юридичної особи, яка має відокремлене (від власника) майно – єдиний майновий комплекс, в той час як майно фізичної особи-підприємця невіддільне від майна самої фізичної особи.

До того ж, комерційне найменування внаслідок своєї реалізації своєї основної функції (дистинктивної) має певну вартісну оцінку. Ця суттєва обставина відрізняє його від прав на найменування, яке позбавлене економічного змісту та властивості обігоздатності, а права на нього слід віднести до групи особистих немайнових прав юридичної особи (ст. 94 ЦК) [39, с. 156]. В цілому аналогічну позицію про те, що законодавство України не визначає зв'язок найменування підприємства та його комерційного найменування підтримує зазначає і Березанська В.І. [3, с. 72].

Законодавство України не визначає залежності між тим, що зазначено в найменуванні суб’єкта господарювання і тим, що зазначено в комерційному найменуванні (окрім, звичайно того, що і перше, і друге має дійсно відображати організаційно-правову форму тощо). Тобто, якщо найменування суб’єкта господарювання – ТОВ «Сонечко», то в комерційному найменуванні не обов’язково має бути присутнім елемент «Сонечко». В той же час, в разі відсутності спеціального зазначення про те, яке у суб’єкта господарювання комерційне найменування (наприклад, у статуті), вважається, що його комерційним найменуванням є його найменування.

Таким чином, комерційне найменування нарівні з найменуванням (підприємства) покликане індивідуалізувати саме суб’єкта підприємницької діяльності. В той же час торговельна марка покликана індивідуалізувати товари та послуги, які надаються вже індивідуалізованим (завдяки комерційному найменуванню) суб’єктом підприємницької діяльності. Прикладом такого співвідношення «комерційне найменування / торговельна марка» є компанія General Motors Company, яка є власником, зокрема, таких торговельних марок: Chevrolet, Pontiac, Buick, Cadillac та HUMMER [11].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарі і послуг» від 15 грудня 1993 року [23] знак для товарів і послуг – це позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. При цьому, як зазначається далі в Законі (пункт 3 ст. 6), не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали права на них до дати подання до Державного департаменту інтелектуальної власності заявки щодо таких же або споріднених з ними товарів і послуг».

В зв’язку з тим, що в Україні відсутній реєстр комерційних найменувань (та й взагалі вони охороняється без обов'язкового подання заявки на них чи їх реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки), деякі науковці рекомендують включати комерційне найменування до складу торговельної марки як її частини [7, с. 61].

В той же час охорона комерційного найменування (згідно із ст. 8а) Паризької конвенції) не залежить від питання про те, чи є комерційне найменування так само і торговельною маркою чи її частиною [6, с. 154].

Отже, основна відмінність між комерційним найменуванням і торговельною маркою – їх основне призначення. І саме їх різні призначення визначають і відмінності при їх формуванні: адже зрозуміло, що торговельна марка не повинна містити у своєму складі будь-які зазначення щодо організаційно-правової форми підприємства, ані предмету діяльності тощо. Вона (торговельна марка) символізує якість, ідею, «фізіономію» товару. В той час як комерційне найменування (як зазначалося в попередній частині першого розділу) має містити, зокрема, зазначення організаційно-правової форми.

Аналогічний висновок можна зробити і щодо співвідношення комерційне найменування / зазначення походження товарів (географічне зазначення). Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товару» від 16 червня 1999 року [24] передбачено існування різних видів зазначень походження товарів (просте і кваліфіковане, кожне з яких в свою чергу має підвиди). Всі вони – будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару та/або яке вживається для позначення товару, що походить із зазначеного географічного місця. Особливими властивостями таких зазначень зумовлені виключно або головним чином характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором.

Тобто одразу можна помітити, що зазначення походження товарів, так само як і торговельна марка, покликаний індивідуалізувати товари та послуги певного виробника, з єдиною відмінністю – географічною прив’язкою щодо місця виробництва (надання) товарів (послуг). До того ж і торговельна марка, і зазначення походження товару можуть бути вільно відчужені (наприклад, за ліцензійним договором).

Наступним засобом індивідуалізації є комерційне позначення. Такий об’єкт інтелектуальної власності передбачений лише в Конвенції про заснування ВОІВ (в Конвенції такі об'єкти мають назву – commercial designations), проте нам (споживачам) доводиться зустрічатися з ним (комерційним позначенням) навіть частіше, ніж з іншими об’єктами інтелектуальної власності.

Комерційне позначення – це будь-який знак (словесний, графічний або комбінований), який використовується суб'єктом господарювання для позначення назви підприємства (магазину, ресторану, готелю тощо), транспортного засобу (наприклад, корабля) чи відображає інші (ідеологічні) аспекти існування суб’єкта господарювання (девіз підприємства, особливе поєднання кольорової гамми тощо) та який використовується для нанесення на вивіски, бланки, рекламу тощо. Звичайно, такими знаками можуть бути як комерційні найменування, так і торговельні марки (чи зазначення походження товару) [5]. Питання щодо визначення поняття комерційного позначення та його місця серед інших об’єктів інтелектуальної власності також викладено в працях Кодинця А.О. [38, с. 49] та Орлової В.В. [57, с. 30].

Прикладом комерційного позначення є усі вивіски на ресторанах, готелях, магазинах, а також девізи (слогани), які супроводжують рекламу багатьох відомих торговельних марок, наприклад: «L`Oreal. Адже я цього варта!», «Аерофлот. Легкий на підйом», «Нокіа. Поєднує людей», готель «Турист», гастроном «Центральний» тощо.

Таким чином, комерційне позначення можна вважати нарівні з іншими об’єктами інтелектуальної власності результатом, відображенням творчого начала, але в той же час – це всього лише правова «оболонка», в якій втілюються такі знаки (вивіски, слогани тощо), які не потребують реєстрації, оскільки виступають динамічною і непостійною складовою маркетингової діяльності підприємства. З приводу співвідношення понять комерційне найменуванні і комерційне позначення Іщук С.І. зазначив [32], що перше призначене індивідуалізувати суб’єкта цивільного права, а друге – певний цілісний майновий комплекс, який використовується таким суб’єктом.

В контексті викладеного (а особливо, зважаючи на наведену позицію Конвенції про заснування ВОІВ) спірною видається позиція Кривошеїної І.В. [96], Кохановської О.В. [44, с. 16] та Галянтича М.К. [13, с. 72] про те, що комерційні позначення не є окремими об‘єктами інтелектуальної власності, оскільки, перш за все, такий об‘єкт не передбачений нормами Цивільного кодексу України, а, по-друге, комерційне позначення слід розуміти як загальну назву щодо знаків, позначок чи найменувань, що використовуються в сфері комерційної діяльності.

Підсумовуючи, зазначимо, що, оскільки комерційне найменування є об’єктом інтелектуальної власності та суб’єкт господарювання вільний у виборі використовувати чи ні комерційне найменування у своїй діяльності, то останнє не співпадає із поняттям найменування суб’єкта господарювання. А зважаючи на те, що комерційне найменування покликане відмежувати саме суб’єкта господарювання, воно не тотожне засобам індивідуалізації продукції суб’єктів господарювання (торговельним маркам та зазначенням походження товарів). І саме тому положення пункту 3 ст. 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарі і послуг» в частині «таких же або споріднених з ними товарів і послуг» по відношенню до комерційного найменування є, на нашу думку, неправильним та таким, що варто виключити.

 

1.3 Історичний розвиток правового регулювання комерційних найменувань

Походження інституту комерційного найменування слід віднести до середніх віків, до епохи розвитку міського життя і торговельних відносин. Велика кількість товариських об’єднань (ремісницькі цехи, гільдії купців), що виникали в той час, намагалися шляхом чіткого зовнішнього відмежування одне від одного попередити їх сплутування з боку клієнтів. Вони почали використовувати для цього в усіх ділових відносинах особливі позначення товариства, в яке включалися або імена всіх товаришів, або одного з них з вказівкою на існування товариства. Ним підписувалися на всіх документах по торговим угодам товариства і такий підпис – «скрепа» – отримав в подальшому назву «фірма». Таким чином, первісно це було найменування колективу купців (ремісників), яке їх індивідуалізувало, але поступово і окремі особи почали користуватися певною фірмою, тобто завжди однаково підписуватися і позначати своє ім’я в торговельних відносинах для відокремлення себе від інших, які мали подібне ім’я. Завдяки фірмі треті особи мали можливість дізнаватися, хто є власником даного підприємства, а по цьому, в свою чергу, визначали, по-перше, життєздатність підприємства, якщо його «вела» відома в торговому світі особа, а, по-друге, його матеріальне становище, яке в зв’язку з об’єднанням капіталів (на відміну від одноособового ведення торгівлі) і солідарної відповідальності видавалося кращим. При переході підприємства «в інші руки» новий власник встановлював для себе і нову фірму [17, с. 4–5; 89, ст. 28].

Коли умови економічного життя змінилися, почали цінуватися добре організовані підприємства. Зі смертю власника підприємства, який зміг його підняти на певний рівень в порівнянні з іншими, або з переходом підприємства «в інші руки» клієнтура підприємства помітно зменшувалася в зв’язку з недовірою до нового власника, а відповідно зменшувалася і цінність підприємства. Щоб утримати клієнтів, торговці почали вказувати в своїх фірмах на те, що вони є наступниками (нащадками) попередніх власників. Але спадкування в бізнесі, хоч і добре налагодженому, ще не означає, що новий власник сприйняв від попереднього його уміння вести справи; тому новому власнику доводилося доводити останнє, перш ніж заслужити для підприємства попередню репутацію. Тому комерційна винахідливість пішла далі. Набуваючи підприємство від попереднього власника, нові власники продовжували ведення підприємницької діяльності під ім'ям попереднього власника (тобто того, хто «заробив ім'я» підприємству), таким чином клієнти довгий час не знали про перехід підприємства до іншого власника. В зв’язку з цим і в теорії з’явився погляд, що фірма – це власне ім'я підприємства, а не торговця [17, с. 5–6].

Хоча ще довгий час такий погляд на фірму (тепер – комерційне найменування) викликав нарікання, адже, вказуючи на підприємство, фірма не вказувала на найголовнішу обставину – власника підприємства, слугуючи, таким чином, декорацією, яка вигідна для власників підприємства, але небезпечна для його клієнтів.

Яскравим прихильником погляду на фірму як на ім'я підприємства був професор Шершеневич Г.Ф., який зазначав, що фірма – це назва торгового підприємства, як відокремленого приватного господарства. Фірма має на меті індивідуалізувати підприємство так само, як ім'я і прізвище індивідуалізує людину. Фірма належить торговому підприємству [102].

Розглянута вище тенденція визначати фірму (комерційне найменування) спочатку як ім'я купця, а згодом – вже як ім'я підприємства відобразилася і в Торговому кодексі Франції (1807), і в Німецькому цивільному та торговому уложеннях (1900) та у практиці, яка склалася на їх підставі [17, с. 13–22].

В Україні, більша частина якої свого часу входила до складу Російської імперії, діяв «Звід законів Російської імперії», в якому в різних статтях містилися згадування про «купців, які здійснюють торгівлю купецькими домами під фірмою», «імена чи фірми заводчиків». Всі ці терміни визнають, вочевидь, фірму ім'ям особи, а не підприємства [17, с. 23].

Така ситуації в Російській імперії існувала аж до 1923 р. – часу набрання чинності Цивільним кодексом УСРР (прийнятий 1922 р.). В цьому Кодексі фірма є найменуванням підприємства; так, наприклад, у ст. 318³ зазначалося, що фірма підприємства, що належить товариству з обмеженою відповідальністю, повинна містити в собі зазначення об’єкта діяльності підприємства і виду товариства («товариство з обмеженою відповідальністю» або скорочено: «т-во з о/в» тощо).

При цьому в примітці до ст. 295 Кодексу було закріплено положення про те, що «порядок набуття фірм та користування ними визначається особливими постановами». Такою постановою стало Положення про фірму 1927 р. Навіть на сьогоднішній день дане Положення є єдиним спеціальним актом, який регулює інститут комерційного найменування.

Зрозуміло, він є дуже застарілим, але його висока законодавча техніка та деталізованість, на нашу думку, є тією базою, на якій може бути здійснено сучасне законодавче регламентування зазначеного інституту. Проте, чи буде здійснена така регламентація в рамках окремого спеціального закону (проект якого, наприклад, виносився на «розсуд громадськості» Державним департаментом інтелектуальної власності [31]), чи все ж в межах Цивільного кодексу України, не має принципового значення; головне – це результат, тобто законодавча визначеність.

У подальшому на заміну Цивільному кодексу УСРР 1922 р. було прийнято Основи цивільного законодавства союзу РСР та союзних республік 1961 року, на основі якого в подальшому було прийнято Цивільний кодекс Української РСР 1963 року. У Основах та Цивільному кодексі на відміну від попереднього Цивільного кодексу містилася лише по одній згадці про фірмове найменування (при чому саме про фірмове найменування, а не про фірму, як в Кодексі 1922 р.). Так, у ст. 12 Основ та ст. 27 Кодексу (які мали ідентичний зміст) було передбачено, що права і обов'язки господарських організацій, пов'язані з користуванням фірмовим найменуванням визначаються законодавством Союзу РСР [37, с. 743; 98]. Таким законодавством знову-таки залишилося Положення про фірму.

Слід також згадати прийняті в 1991 р. «Основи цивільного законодавства Союзу РСР та Республік», які, окрім іншого, містили (в ст. 149) одне важливе, на нашу думку, положення: «Фірмове найменування юридичної особи підлягає реєстрації шляхом внесення в державний реєстр юридичних осіб». Саме цього положення, яке суперечило підписаним Україною угодам в галузі охорони інтелектуальної власності (Паризька конвенція про охорону промислової власності, Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності), і немає в Цивільному кодексі України, прийнятому Верховною Радою України 16 січня 2003 р. (набрав чинності 1 січня 2004 р.).

Короткий аналіз виникнення та розвитку поняття комерційного найменування та законодавства щодо його регулювання свідчить про історично обґрунтовану необхідності цих явищ.

Значний потенціал до розвитку законодавчого регулювання створення та використання комерційного найменування, який існував в Російській імперії (а відповідно і в Україні) до 1917 року, був перекреслений відомими усім історичними подіями. І попри те, що саме за часів Радянського Союзу було прийняте Положення про фірму, зрозуміло, що можливість застосування даного Положення була фіктивною, адже основними його «споживачами» мали бути недержавні суб’єкти господарювання, існування яких було заборонено. Адже навіщо було державному підприємству використовувати комерційне найменування (фірму – за термінологією Положення), якщо в державі не існувало конкуренції, бо саме в конкурентних умовах і набуває свого значення комерційне найменування.

Наразі в Україні законодавчо закріплено право як державної, так і приватної власності, рівність усіх його форм (зокрема, в ст. ст. 319, 325, 326 ЦК України), право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України) та створено механізм функціонування конкуренції. І саме законодавче врегулювання функціонування та захисту такого об’єкта інтелектуальної власності як комерційне найменування (яке на сьогоднішній день недостатнє) є одним із «стовпів» конкуренції.