Зарубіжний досвід розвитку орендних земельних відносин

1.3 Зарубіжний досвід розвитку орендних земельних відносин

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався через створення крупних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, в Англії існує у наслідувана ще з часів феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яка здається в оренду[1].

У США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до майже 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. До 60% з них ведуть господарство самі, без залучення найманої робочої сили. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. Водночас 300 тис. крупних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х років понад 70% сільськогосподарської продукції, наймаючи майже 80% робочої сили. Кожне з цих господарств володіло в середньому 1400 га землі й було крупним науково-виробничим об'єднанням.

У країнах Західної Європи розмір фермерських господарств значно менший. Так, у Данії середня ферма має 32 га землі, в Німеччині — 18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії — 6, у. Греції — 4 га. Але характерним для цих країн є вироблення основної маси сільськогосподарської продукції крупними фермами. Крім того, існування більшості цих ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій на сільськогосподарську продукцію, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС - 50%, у США — 35%, в Японії — 75%. Без такої допомоги фермерські господарства не могли б вижити. Так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок. Але така практика в Україні не впроваджується.

Значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда — тимчасове надання землі за плату орендарю або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії — до 40%. У США понад третини сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору продовжується. Щоб отримати землю в оренду, орендар повинен: мати відповідні знання і досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний вік (в Англії — до 40 років, у Франції до припинення 25-річного терміну оренди він не повинен досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі та ін.

Різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з членів родини. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі. Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій містять до 10 ферм.

В країнах Західної Європи широко використовується оренда сільськогосподарських земель. Так, наприклад, в Бельгії орендується близько 70% земель, у Франції та Німеччині більш 60%, а в середньому по 15 країнах ЄС (EU-15) орендовані землі складають 40% від всіх сільськогосподарських земель. Для прикладу: в інших країнах цей показник значно нижчий — Канада (30%), Японія (20%), Нова Зеландія (14%), США (12%), Австралія та Аргентина (5%)/

В країнах, де ефективно функціонує земельний ринок, існують чіткі та прозорі правила використання землі і, зокрема, її оренди. У табл. 1.1 охарактеризовані найбільш типові договори про оренду сільськогосподарської землі, що діють у деяких країнах ЄС.

Таблиця 1.1

Основні характеристики договорів оренди сільськогосподарських земель у деяких країнах ЄС [12]

Вищенаведені відомості свідчать про те, що умови оренди сільськогосподарських земель в різних країнах доволі відмінні. Проте можна виділити два основних типи таких договорів. Для першого типу договорів характерно регулювання з боку держави термінів договору та граничних розмірів орендної плати. Як правило, договори цього типу більш довготермінові та більш вигідні орендарю. Зрозуміло, що такі договори оренди сприяють зменшенню еластичності ринку оренди земель.

Другий тип договорів оренди базується на досягненні двосторонньої домовленості між землевласником та орендарем, а термін оренди та ціна визначаються виключно ринковими умовами. Всі наведені в табл. 1.1 країни можна згрупувати у три групи.

У Франції договори на оренду сільськогосподарської землі належать переважно до першого типу та захищають переважно інтереси орендаря: термін оренди переважно довгостроковий та регулюється законодавчо, умови договору містять положення, що захищають інтереси орендаря навіть після закінчення договору, верхні та нижні границі орендної плати встановлюються державою.

В Німеччині, Швеції, Чеській Республіці, Литві та Словаччині більш поширені договори оренди другого типу. В цих країнах умови оренди сільськогосподарської землі визначаються головним чином умовами, що склалися на земельному ринку.

В Італії та Великобританії співіснують обидва типа договорів оренди, однак спостерігається тенденція збільшення частки договорів оренди другого типу (на основі взаємної домовленості)

Зазвичай плата за оренду сільськогосподарських земель становить декілька відсотків від ціни землі та не перевищує банківського відсотку. Дані про рівень орендної плати в деяких європейських країнах наведено в табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Статистичні дані стосовно оренди сільськогосподарських земель в деяких країнах ЄС в 2003 році [12]

РОЗДІЛ 2

ОРЕНДНІ ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ