Соціальна структура суспільства - методологічні принципи і проблематика

1.4 Соціальна структура суспільства - методологічні принципи і проблематика

Під соціальною структурою суспільства соціологи розуміють сукупність взаємопов'язаних між собою й упорядкованих щодо одна одної стабільних спільностей людей — соціальних груп, певний порядок їх взаємозв'язку і взаємодії.

До недавнього часу уява про соціальну структуру радянського суспільства формувалася тільки на основі офіційної марксистсько-ленінської ідеології, яка в цьому питанні виходила винятково з ленінських класотворних ознак. Нині перевага у справі вивчення соціальної структури все більше віддається теорії соціальної стратифікації, засновниками якої були М.Вебер і П.Сорокін. Вона активно розробляється як західними соціологами (Т.Парсонс, К.Девіс, У.Мур), так і вченими країн СНД (Т.Л.Заславська, Р.В.Ривкіна, О.І.Шкаратан та ін.).

Загальні та відмінні риси двох методологічних підходів до аналізу соціальної структури такі:

Чи є порочність у пануючій до останнього часу офіційній доктрині соціальної структури радянського суспільства, в основі якої лежать ленінські класотворні ознаки? Так, безперечно.

1.         Починаючи з 30-х років фактично "не працював" показник ставлення до власності, бо вона була монополізована, повністю одержавлена, що призвело до декласування робітничого класу і селянства, появи маргінальних верств і спотворення соціальної структури, в якій практично були відсутні суб'єкти праці, а пануюче становище займали люмпени. У зв'язку з цим соціально-класовою основою радянської влади стали не робітничий клас і колгоспне селянство, як стверджувалося офіційно ідеологією, а певні бюрократизовані верстви апарату управління.

2.         У ленінських класотворних ознаках виділені соціально-економічні, первинні критерії і повністю відсутні похідні, вторинні (престиж, рівень освіченості, культури тощо).У ленінських трактовках відбилася політична культура класової конфронтації, яка сприяла відриву від життя, нечіткості соціальної диференціації. Обмежені критерії соціальної диференціації, зведені до двох видів — ставлення до засобів виробництва і характеру праці, — породили хибку формулу "2 + 1" (два класи й один соціальний прошарок), гіпертрофовану Сталіним і неспроможну дати справжню уяву про соціальну структуру. Вона не дозволяла одержати уявлення про соціальну структуру як вертикальну, акцентувала увагу на зближенні цих головних елементів, затіняючи соціальну не рівність, соціальні дистанції, що відокремлювали одні групи від інших у просторі соціальних благ — влади, власності, прибутку, престижу.

3.         В офіційній радянській доктрині була надзвичайно перекручена уява про критерії соціальної мобільності: формувалась утопічна уява про повну рівність шансів усіх і кожного на соціальне просування незалежно від походження, національності, партійності, що не відповідало реальній дійсності. Взаємовідносини між класами, соціальними верствами й групами трактувалися як безконфліктні, гармонійні, засновані на єдності інтересів. На цій підставі стверджувалася ідея руху суспільства до соціальної однорідності. Дана ідея виключала можливість виникнення нових соціальних груп і поглиблення соціальної диференціації, що призводить до штучного спотворення об'єктивних тенденцій у розвитку суспільства.

4.         У результаті таких методологічних підходів були завуальовані, приховані багато рис реальної соціальної структури і передусім номенклатурний кадровий механізм, що відтворював потрібну офіційній ідеології структуру й одночасно управляв її динамікою в інтересах бюрократичного класу правителів і забезпечення сталої особистої диктатури шляхом експлуатації комуністичної ідеології, престиж якої серед населення був величезним.

Таким чином, вирівнювання та однорідність, ліквідація існуючих відмінностей між соціальними групами — це ті соціальні орієнтири, що висувалися як програмні, відповідні ідеї соціальної справедливості та рівності. Однак соціальна рівність прав привілеїв, рівність можливостей — це одне, а однорідність складу населення — зовсім інше. Перше — прогресивне, друге — згубне для суспільства, бо підриває стимули активності.

Реалізація ідеї соціальної однорідності вимагала створення могутнього соціального механізму регулювання соціальної структури суспільства, до якого належать такі елементи:

-знищення певних соціальних груп (куркульство, буржуазна інтелігенція);

-ліквідація багатьох економічних ролей, небезпечних для повного одержавлення економіки (підприємці, торговці, комерсанти, кооператори);

-створення системи номенклатури — суворого відбору керівних кадрів за заданими зверху критеріями відбору, здійснюваного закритими кадровими службами, які безпосередньо замикаються на партійні органи влади;

-ідеологічна обробка мас, формування вигідних адміністративних систем, лозунгів і міфів, спрямованих на укорінення в свідомості ілюзорних, утопічних соціальних уявлень про суспільство, в якому вони проживають.

Звичайно, це стало результатом свідомого, спрямованого перекручування ленінської методології, її догматичного гіпертрофованого трактування. І все ж в основі доктрини лежали ленінські класотворні ознаки.

Чи значить це, що теорія соціальної стратифікації, що ґрунтується на таких критеріях виділення елементів соціальної структури, як престиж, освіта, рівень прибутків, причетність до влади, може служити нині бездоганним методологічним ключем до вивчення соціальної структури? Ні! І ця теорія не позбавлена недоліків, не є абсолютно досконалою.

Престиж, як відомо, є лише відображенням у суспільній свідомості реального соціально-економічного становища соціальних і професійних груп у суспільстві. А становище визначається відношенням до власності, характером і змістом праці. Саме вони визначають соціальний статус будь-якої соціальної верстви і безпосередньо людини в ієрархічній структурі.

Розмір прибутку, безумовно, важливий соціальний критерій, що пояснює відмінності в умовах життя окремих верств суспільства, в рівні їх матеріального добробуту, їх економічних, політичних і духовних інтересах. Однак у відриві від його джерел прибуток сам по собі мало що пояснює. Більш чітким критерієм служить не прибуток як такий, а спосіб його одержання (особистий заробіток, прибуток на вкладений капітал, допомога благодійних фондів тощо). Те ж саме можна сказати про критерії володіння владою, ступінь якої необхідно визначити без органічного зв'язку із соціально-економічними відносинами.

Сучасні суспільні системи, що мають тенденцію до ускладнення своїх структур, вимагають принципово нових методологічних підходів, які дозволяють чіткіше фіксувати процеси, що відбуваються в суспільстві. Нині безперечний лише висновок про те, що соціальна структура суспільства не є раз і назавжди даною, а являє собою динамічне ціле, якому притаманний емерджентний характер, є породженням складних закономірностей розвитку системи, взаємодії елементів, що її складають. Соціологи стверджують, що дати єдину сукупність належності до будь-якої страти практично неможливо, але в суспільстві завжди присутні три стратифікаційні структури: економічна, професійна та політична і вони виступають як визначальні засади суспільної диференціації. Основою стратифікаційної структури завжди є природна та соціальна нерівність людей, яка визначається рівнем відношення до власності, політичної влади та соціальною престижністю в конкретному суспільстві.

Основні елементи соціальної структури, їх характерні риси та тенденції розвитку. При вивченні соціальної структури західні соціологи найчастіше використовують вертикальну стратифікацію із семи верств:

1.         вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2.         технічні спеціалісти середнього рівня;

3.         комерційний клас;

4.         дрібна буржуазія;

5.         техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;

6.         кваліфіковані робітники;

7.         робітники, що не мають спеціальної кваліфікації.

В основі цієї градації лежить так званий об'єктивний підхід, який є передумовою поширення в західній соціології поділу суспільства на страти за їх соціально-економічним статусом.

Багато варіантність власності, що складається нині в Україні і в країнах СНД, не дозволяє залишатися на позиціях формули "2 + 1" навіть найзавзятішим її прихильникам. Очевидно, що в нашому суспільстві виразніше проявляється тенденція до поглиблення соціальної диференціації, до зміни соціального статусу багатьох соціальних груп. Відбувається процес становлення нового типу соціальної структури.

Не можна не погодитися з П.Сорокіним, який стверджує, що від типу соціальної структури залежить динаміка суспільства взагалі. Відомо, що тип соціальної структури дореволюційної Росії визначив характер соціальної революції. Тип соціальної структури колишнього СРСР 30-50-х років визначив такі деформації соціалізму, як культ особи, монополізм влади, відчуження від суспільної праці, політичного життя тощо. Тип соціальної структури, що складається нині в Україні, мас визначити подальший хід розвитку українського суспільства.

Це не означає, що соціальна структура — єдиний соціальний регулятор еволюції суспільства. Величезна динамічна сила притаманна інституціональним регуляторам — політиці, культурі, ідеології, науці, освіті. Але всі вони (як і територіальні регулятори і фактори добробуту) діють через активність соціальних груп, яка детермінується її місцем у соціальній структурі суспільства.

Це дає підставу вважати, що соціальна структура є головним регулятором соціальної динаміки в цілому, включаючи й розвиток економіки. Це природно, адже соціальна структура — це самі люди, організовані в різного роду групи. Вони відіграють у системі економічних відносин ті соціальні ролі, яких вимагає економіка: партійних лідерів, господарських керівників, державних діячів, інженерно-технічних працівників, робітників, селян, вчителів та ін.

Типи соціальних структур визначаються характером суспільно-економічної системи, в межах якої дана система функціонує. І якщо суспільство переживає процес соціального зламу, стан перехідного періоду, то кардинальні, якісні зміни в соціальній структурі стають неминучими. Вони й реформують економічну, політичну і духовну сфери життєдіяльності суспільства, значною мірою самі визначають їх. Саме ці процеси спостерігаються на території колишнього СРСР.

Основні тенденції перетворень соціально-класової структури в нашому суспільстві характеризуються посиленням позицій ринкової економіки, зростанням числа зайнятих у приватному секторі і бізнес-діяльності, особливо молоді та студентства, поглибленням соціальної диференціації, появою принципово нових соціальних груп (фермерів, підприємців, банкірів тощо), зміною соціальної структури, соціальних пріоритетів.

Протягом багатьох десятиріч зусилля вчених-суспільство-знавців були спрямовані на теоретичне обґрунтування міфу про провідну роль робітничого класу в розвитку радянського суспільства завдяки його становищу в системі соціалістичного виробництва, політичному досвіду, високій свідомості й організованості, трудовій та політичній активності.

Дані соціологічних досліджень свідчать, що лише третина опитуваних вважає себе господарем виробництва на своєму робочому місці (на рівні дільниць — 34%, цехів — 1-2%, підприємств — 0,5-1%). Як видно, почуття господаря більш-менш проявляється у сфері безпосереднього прикладання праці і практично зникає, коли йдеться про верхні "поверхи" підприємства. Одержані дані свідчать і про те, що робітники, звільняючись від ідеологічного гніту командно-адміністративного механізму, все менш плекають ілюзію щодо свого реального місця в системі виробничих відносин, що складаються.

Аналіз відповідей на питання про взаємовідносини робітників і управлінського персоналу зафіксував початок краху ще одного міфу казарменого соціалізму — про творчу співдружність робітничого класу і технічної інтелігенції, Обстеження виявило реальне існування "двох світів" — "роботяг" і "начальників", відносини між якими далекі від партнерських. Тільки 40-45% респондентів відзначили, що до їх думки прислуховуються бригадири і майстри, 20-25% — начальники змін і дільниць, 10-13% — начальники цехів і лише 2—3% — провідні спеціалісти й представники адміністрації; 25-30% не мають сумніву щодо того, що "з думкою робітників на підприємстві не рахується ніхто".

На підставі результатів опитувань можна зробити висновок, що робітники в сучасних умовах ще не готові до активної участі в управлінні. Багато з них просто не відчувають потреби ні в правах, ні в відповідальності за виробництво. На запитання про те, чи вносили робітники конкретні пропозиції для поліпшення організації виробничого і суспільного життя колективу в останні два-три роки, лише 10-12% опитуваних відповіли ствердно. Тривогу в суспільстві викликає те, що апатія і розчарування серед робітників посилюються. Лише 5-6% респондентів мають намір співробітничати з адміністрацією у вирішенні загальних завдань; значна їх частина міцно зберігає рецидиви застійних років — утриманські настрої, безладність, низьку правову культуру.

Подібні характеристики можна сформулювати і щодо інших соціальних груп, що переживають на даному етапі болісне прозріння і шукають оптимальних шляхів оновлення.

Таким чином, якщо в країнах Заходу превалюючим є процес інтеграції соціальної структури (розмиваються відмінності щодо ролі суспільної організації праці, змінюється соціальний і професійно-кваліфікаційний рівень працівників сільськогосподарського виробництва, відбувається становлення середнього класу, як найбільш вагомого фактора стабільності ієрархічної структури), то в посткомуністичних країнах поряд з процесами інтеграції, що виникають об'єктивно під впливом науково-технічного прогресу, значно виразніше проявляється поглиблення диференціації і навіть поляризації соціальних груп, вимивання середніх прошарків, посилення соціальної напруженості в соціально-класовому, соціально-етнічному і в соціально-демографічному відношеннях. Найважливіші наслідки цієї тенденції — зростаюча деструктуризація та дестратифікація частин економічно активного населення, пов'язаного з державною власністю. У цих людей зростає занепокоєність, відчуття соціальної деградації, втрата соціальної самоідентифікації на підставі нечітких економічних інтересів. Це впливає на соціальне почуття даної категорії населення, яка включає робітничий клас, селянство й інтелігенцію. Відбувається люмпенізація, маргіналізація цих соціальних груп з усіма випливаючими звідси економічними, політичними та моральними наслідками. Складність полягає також у тому, що соціальна структура радянського суспільства — продукт не тільки 70-річної, а й всієї його багатовікової історії. Нині оновлення зазначеної структури ускладнюється необхідністю подолання недоліків, що нагромаджувалися в ній віками. Шлях до виправлення складний і довготривалий. Його пошук потребує глибокого знання й розуміння законів розвитку соціальної структури, формування нових соціальних відносин.

Висновок

В сучасному суспільстві функціонує безліч соціальних груп. Соціальна верства, група, тобто люди між якими здійснюються певні контакти, спілкування, є спільні Інтереси, потреби, цінності, мета. Спільність, в основі якої лежать зв'язки типу взаємодії з приводу об'єднання, солідарності, узгодженості спільних зусиль становлять соціальну групу. Безліч соціальних груп в суспільстві обумовлена різноманітністю ознак вирішуваних ними завдань і проблем. Адже об'єднують людей в спільності професійні інтереси, релігія, етнічні ознаки та ін. Соціальні групи розрізняються між собою і іншими ознаками, особливостями, властивостями. Так, є соціальні групи, для яких характерна наявність безпосередніх особистих взаємодій, контактів. Бувають малі і великі соціальні групи (класові, територіальні, національні) спільності, формальні та неформальні. Виділяються серед соціальних груп і за метою, тобто групи навмисно створені, сформовані для вирішення тієї або іншої групової єдиної мети. Мета може бути господарська (підприємство, комплекс, цех та ін.), науково-дослідницька (науково-дослідний інститут, лабораторія, конструкторське бюро та ін.), політична (політична партія, суспільно-політичні рухи та ін.), освітня та ін. Наявність більш або менш жорсткої системи взаємних прав і обов'язків учасників соціальної групи, контролю за додержанням зобов’язань, угод, поділ функцій, статусів і ролей учасників спільності і обумовлює навмисність створення за метою конкретних та інших соціальних груп.

Нині в українському постсоціалістинному суспільстві відбуваються активні процеси поглиблення соціальної диференціації і посилення поляризації соціальних груп. Змінюється соціальний статус багатьох з них, відбувається становлення нового типу соціальної структури. її вивчення з позицій вчорашніх уявлень, в основі яких лежить ленінська методологія класів, не можливе. Цьому більше сприяє теорія соціальної стратифікації, яка активно розробляється як західними, так І вітчизняними вченими. Але й вона не позбавлена недоліків, не є абсолютно досконалою. Сучасні соціальні системи мають тенденцію до ускладнення своїх структур, що вимагає розробки нових методологічних підходів до їх вивчення.