Навигация
3. Післяродові обряди
Фраземи на позначення обряду відвідання породіллі родичами, сусідами:
Відвідати мамку [в’ід|в’ідати |мамку].
Відвідати роженицу [в’ід|в’ідати |рожениец’у].
Іти на відвідени [іти на в’ід|в’ідени].
Йти на родини [іти на родини].
Фраземи на позначення обряду частування гостей з нагоди народження дитини:
Справляти родини [спраў|л’ати ро|дини].
Робити родини [ро|бити ро|дини].
Особливе значення мають фраземи, які:
1) не зафіксовано в лексико- і фразеографічних працях літературної мови: гарбу|за |з’іла, п’іс’|мо |боц’уну напи|сала ‘вагітна’; ўчеи|нила ди|тину ‘жінка народила дитину’; ру|салки п’іт|кинули, ци|гани загу|били ‘відповідь на запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли»’;
2) відрізняються від літературних якими-небудь формальними ознаками: літ. Принести пелені (в приполі) – зах.под. при|несла ў повит|ку; знаiш|ла ў по|долку ‘народити позашлюбну дитину’;
3) мають іншу семантику, ніж загальновживані: літ. як з неба впасти ‘несподівано, зненацька з’явитися – зах.под. ў|пасти з |неба ‘відповідь на запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли»’. Запис фразем фонетичною транскрипцією відбиває особливості говіркового мовлення, зокрема:
1) епентетичні явища: зйа|виўс’а с’імн’а|нин ў |нашу |хату; по|повнен’а є ў с’ім|н’і;
2) явище протези: ўро|дилос’а йанге|л’атко; го|вечка приенес|ла;
3) явище депалаталізації: знаiш|ли ў бура|ках.
Сучасні записи обрядової фраземіки та численні фольклорні та етнографічні матеріали народних обрядів минулих століть уможливлять укладання бази даних матеріальної та духовної культури окремих діалектоносіїв, сприятимуть подальшій активізації досліджень порівняльного типу як в межах українського мовного континууму, так і загальнослов’янського.
ВИСНОВКИ
Народні звичаї – загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадянському житті й побуті українського етносу; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником.
Особливістю народних звичаїв є те, що вони зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду і передаються з покоління в покоління. Вони притаманні господарській діяльності, сімейно-побутовій сфері, відображені в нормах поведінки. Звичаї фіксують елементи прийнятого народом способу життя, по’язані зі світоглядом, віруваннями, обрядами українців. Звичаї – це втілені в рухи та дії світовідчуття і взаємини між людьми, це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Нарешті, звичаї – це особливі прикмети, за якими постає народ, його історичне минуле й сьогодення. В Україні існувало повір’я: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом та людьми, перетворюється в блудного сина, стає вовкулакою. Не вчити своїх дітей звичаям народу – це такий же гріх для батьків, як і не молитися Богу, вважали на Україні.
При всій своїй розмаїтості звичаї в багатьох районах нашого краю дуже подібні. Це пояснюється насамперед спільність традицій духовного життя наших предків духовного життя наших предків-язичників, які поклонялися Перуну, Ладі, Велесу, Дажбогу, Купалі тощо. Самобутність звичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відображена, наприклад, у таких обрядах й символах, як дідух на покуті, клечання осель на Зелені Свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків, вишивання, водіння кози, колядування тощо.
Варто зазначити і глибокий гуманізм українських народних звичаїв. Наприклад, коли дитина залишилася сиротою, про неї піклувалася громада. Першу оранку в селі колись робили на ниві вдови. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків: «Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько». Існував прекрасний звичай ходити один до одного в гості, святкувати пам’ятні дати, співати пісень, вітати один одного, обмінюватися подарунками. А які чудові звичаї пов’язані з гостиною: підносити дорогому гостеві хліб-сіль, оберігати його у своїй оселі, не відмовляти подорожньому в притулку, давати тому, хто просить. А чому б не поширювати і такий людяний звичай, як толока, коли селяни допомагали (добровільно і без оплати!) одне одному, ремонтували школи, лікарні, церкви. Принагідно з’ясовуємо етимологію слова гуманізм. Воно запозичене через російську і польську від лат. humanus «людяний», похідного від homo «людина, чоловік», пов’язаного з humus «земля» (отже, первісне значення – «земний».
Громадська звичаєвість передбачала матеріальну допомогу убогим, хворим. Потерпілим від стихійного лиха. На великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для престарілих, жебраків. У XIX столітті існував звичай ходити пішки на богомілля для поклоніння святим у Києво-Печерську, Почаївську лаври.
В Україні переважали світлі, гуманні звичаї. Згадаймо звичаї прикрашати оселю, садибу квітами, щороку поминати добрим словом померлих, віддавати шану загиблим героям, героям війни, праці тощо.
Зараз в Україні поступово відроджуються чудові народні свята, обряди, звичаї. Повертаються вечорниці, купальська обрядовість, проводи Зими, народні ігри тощо.
Розглянемо дуже давній звичай, що свідчить про глибоку віру людей у благодатну роль слова (мови), – благословення. Воно відоме українцям задовго до прийняття християнства. Дослівно означало «висловлення блага» (добре) чи «благе (добре) висловлення», побажання добра з вірою, що так і збудеться. Вирушаючи в далеку дорогу чи одружуючись, просили благословення відповідних богів та батьків. Починаючи будь-яку важливу справу (оранку, сівбу, жнива тощо), також просили благословення. Пізніше, у 18 – 19 ст., окрім церковного, продовжувало жити й народне благословення. Наприклад, батьки благословляли молодих на щасливе самотійне життя. Часто це робили хлібом, хлібом-сіллю, рушником і словесними формулами. На Різдвяне кутю обряд проводив батько – глава сім’ї: «У деяких наших місцях, – писав митрополит Іларіон, – на кутю батько сідає за стіл, уставлений стравами й снопами, і питає: «Чи бачите мене, діти?» Йому відповідають: «Не бачимо». Батько на це: «Ну, дай же, Боже, щоб і в той рік не бачили!» Тобто, батько благословляв усіх на щасливе, заможне життя. До речі, саме від цієї ролі батька перейшла назва і на служителя культу – батюшка.
Похожие работы
... ” відповідник, описовий переклад, калькування, які і будуть нами детально проаналізовані під час подальшого дослідження. 2.2 Аналіз способів перекладу англійських паремій Дослідження структурно-семантичних особливостей перекладу пареміологічних одиниць здійснювалося на основі сформованого нами експериментального корпусу, який налічує 450 одиниць. При цьому нами враховувалися такі труднощі, ...
... інформаторів, здійснення аудіозаписів з наступним розшифруванням і транскрибуванням, метод системного опису, зіставно-порівняльний і метод реконструкції з застосуванням елементів комплексної методики етнолінгвістичних досліджень. Зазначимо, що в етнолінгвістиці обряд є однією з форм людської поведінки, в яких реалізована модель світу, а тому його можна розглядати як текст. Обрядовий текст складні ...
... любов до рідної землі, до свого народу, – все це не потребувало ніякого наукового філософського обґрунтування чи обговорення. Слова сприймались як молитва. 2. Мовний світ Біблії. Біблійні мотиви в українській літературі Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик церкви, митрополит Іван Огієнко. Перекладена ним на українську мову Біблія вперше вийшла за ...
... переваги такої виправленої “кулішівки”. І тепер українці користуються цим правописом. Українська мова під московським ярмом Ставлення великоросів до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він, перебуваючи в Україні й навчаючись в Київській академії, ніяк не ...
0 комментариев