Основні підходи у формуванні вмінь монологічного та діалогічного мовлення у загальноосвітній школі

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Психолого-педагогічні особливості навчання учнів середньої школи мовленню

1.1 Психологічний аспект навчання монологічному та діалогічному мовленню

1.2 Психолого-фізіологічні особливості різних етапів навчання школярів

Розділ 2. Методика формування вмінь монологічного та діалогічного мовлення у загальноосвітній школі

2.1 Лінгвістичні особливості монологічного та діалогічного мовлення

2.2 Основні підходи до навчання монологічного та діалогічного мовлення учнів середніх шкіл

Розділ 3. Формування вмінь мовлення в учнів середнього ступеню підходом „зверху”

3.1 Підхід „зверху” до формування вмінь монологічного мовлення в учнів 8 класу

3.2 Підхід „зверху” до формування вмінь діалогічного мовлення в учнів 8 класу

Висновки

Список використаної літератури

Додаток А

Додаток Б

Додаток В

Додаток Г

Додаток Д

Додаток Е

Додаток Ж

Вступ

 

Проблема навчання мовлення на всіх етапах вивчення іноземної мови є однієї із самих актуальних проблем у методиці навчання іноземній мові. Навчання монологічної мови - надзвичайно складний процес. Монологічне висловлювання розглядається як компонент процесу спілкування будь-якого рівня - парного, групового, масового. Це означає, що будь-яке монологічне висловлювання завжди комусь адресоване, навіть якщо цей адресат – той, хто говорить, хоча в структурних і багатьох інших відносинах його види досить специфічні. Що стосується діалогічної форми спілкування – це найбільш характерна форма для прояву комунікативної функції мови, яка передбачає уміння вести бесіду, зав'язати розмову, щоб одержати потрібні відомості та з'ясувати для себе ті чи інші питання.

Навчання говорінню як процесу продуктивному вимагає від учнів побудови висловлювання, обумовленого ситуацією спілкування, а також є складною методичною задачею, оскільки оволодіння їм зв'язано з найбільшими труднощами для учнів і вимагає великих часових затрат і зусиль як з боку вчителя, так і учнів. Проте ці затрати часу і зусилля окупаються, якщо учні опановують цією діяльністю на початковому етапі на строго відпрацьованому мінімальному матеріалі, що забезпечує мотиваційний рівень і надійну базу для розвитку і формування умінь монологічного та діалогічного мовлення на середньому і старшому етапі, а також при формуванні інших видів мовленнєвої діяльності.

Проблема навчання монологічного та діалогічного мовлення розглядалася багатьма методистами, серед яких можна виділити роботи В.Л.Скалкіна , Г.В.Рогової , І.Л.Бім, І.О.Зимньої, Г.Я.Зиминої та Л.К.Маркелової , Й.І.Пассова, С.Л.Захарової та багатьох інших.

У даній курсовій роботі розглядається найбільш раціональна, з мого погляду, система навчання іншомовного спілкування учнів загальноосвітньої школи, розроблена з урахуванням новітніх методичних досліджень і концепцій у цій області дидактики.

Ціль роботи – на основі аналізу методичної літератури за даною темою, детально вивчити методику навчання монологічного та діалогічного мовлення на всіх етапах навчання англійській мові і, з урахуванням характерних рис мовлення, а також психофізіологічних і психологічних особливостей учнів, виявити найбільш ефективні підходи до навчання монологічного та діалогічного мовлення учнів загальноосвітньої школи, які б сприяли досягненню основної мети навчання – виконання соціального замовлення суспільства.

Ціль та предмет дослідження визначають його основні задачі:

1) вивчити психолого-педагогічні особливості навчання учнів загальноосвітньої школи мовленню;

2) вивчити лінгвістичні особливості монологічного та діалогічного мовлення;

3) визначити основні підходи до навчання вмінь монологічного та діалогічного мовлення учнів загальноосвітньої школи;

4) на основі найбільш раціонального підходу запропонувати фрагменти уроків на формування вмінь монологічного та діалогічного мовлення на середньому етапі навчання.

Об'єкт дослідження - монологічне й діалогічне мовлення.

Предметом дослідження є процес формування навичок і умінь монологічного та діалогічного мовлення.

У ході роботи використовуються наступні методи дослідження:

1) критичний аналіз наукової і методичної літератури за даною проблемою;

2) вивчення й узагальнення позитивного досвіду викладачів, отриманого під час пасивної практики;

Практична цінність полягає в наступному:

1.застосування накопиченого матеріалу на практиці, у роботі з учнями будь-якого віку і на всіх рівнях навчання;

2.детальне знайомство з даним видом предмета;

3.визначення специфіки формування вмінь мовлення в цілому як обов'язкового моменту на будь-якому етапі.

Розділ 1. Психолого-педагогічні особливості навчання учнів середньої школи мовленню

 

1.1  Психологічний аспект навчання монологічному та діалогічному мовлення

Говоріння є видом мовної діяльності, за допомогою якого (спільно зі слуханням) здійснюється усне вербальне спілкування.

Говоріння може мати різну складність, починаючи від вираження ефективного стану за допомогою простого вигуку, назви предмета, відповіді на питання й закінчуючи самостійним розгорнутим висловлюванням.

Перехід від слова і фрази до цілого висловлювання зв'язаний з різним ступенем участі мислення і пам'яті. Розрізнюють 2 види мовлення: діалогічне й монологічне.

На зміст і характер діалогічного спілкування впливають наступні психологічні аспекти: 1) процеси сприйняття мовлення співрозмовника й орієнтування в ситуації; 2) процеси формування змістовної сторони висловлення; 3) процеси мовленнєвого оформлення думки і сприйняття (+декодування) реплік партнера по спілкуванню.

Спостереження над діалогізуванням у реальних умовах показують, що будь-яке осмислене висловлення є результатом безпосереднього контакту між людьми, мовленнєвоутворюючого «пристрою» яки утворять єдину тимчасову комунікаційну систему.

Початкове висловлення в значній мірі обумовлюється особистістю співрозмовника (як компонента ситуації спілкування), його відношенням до що говорить, компетентністю в дозволі обговорюваних проблем, комунікативною спільністю партнерів, характером їхнього знайомства.

Особистість співрозмовника впливає на того, хто починає діалог, сприяє його перебудові в психофізіологічному відношенні, набудовує на визначений емоційний лад, що і викликає «запуск» механізмів змісто-інтенційного рівня.

Починаючи діалог, перший його учасник (П.1) оцінює комунікативні можливості партнера, орієнтується в обстановці і на цій основі складає свою мовленнєвоутворюючу програму, актуалізує свій мовний намір і тему. Другий співрозмовник (П.2), сприйнявши мовний добуток, аналізує його і вимовляє відповідну репліку, з огляду особистості того, хто починає діалог й обстановку, власні наміри і мотиви.

 Професор В.Л. Скалкін [23, с.5] пропонує представити цей процес на схемі ( Додаток А).

Таким чином, у діалогічному зв'язуванні П.1-П.2 психологічна основа породження висловлень у співрозмовників неоднакова.

 Слід зазначити, що компоненти ситуації, у рамках яких відбувається діалог, знаходяться в постійному русі, що спричиняє зміну стимулів протягом одного акта діалогічного спілкування.

 Діалогічне мовлення – це об'єднане ситуативно-тематичною спільністю і комунікативними мотивами сполучення усних висловлювань, послідовно породжених двома і більш співрозмовниками в безпосередньому акті спілкування. Діалогізування – процес мовленнєвої взаємодії, що передбачає обмін репліками, що не досягають обсягів монологічних висловлювань. Під терміном «діалог» розуміється як сам процес діалогізування, так і його результат – текст. Однієї з задач, що висуває програма загальноосвітньої школи з іноземної мови, є навчання монологічному і діалогічному мовленню. Однак у даний час у масовій середній школі навчанню монологічному та діалогічному висловлюванню не завжди приділяється досить уваги. Перед школою ставиться задача розвитку непідготовленого продуктивного мовлення учнів.

 Темою діалогічного мовлення може бути широке коло питань. Це: людина (його вчинки, зовнішність, характер, біографія, мовлення), подія (в особистому житті співрозмовників або в суспільній сфері), річ (як об'єкт уваги, споживання, власності). Факторами, що формують тему діалогу, є відносини між співрозмовниками, рівень їхньої комунікативної спільності, зовнішні події, ситуація в широкому змісті.

У ході діалогічного мовлення кожному з учасників контакту приходиться вирішувати цілий ряд задач психологічного характеру, а саме:

1) пам'ятати всі попередні бесіди з даним партнером, щоб максимально використовувати досвід спільного спілкування, не повторюватися;

2) пам'ятати усе, що сказав співрозмовник у ході даного контакту, і усе, що сказав сам;

3) миттєво оцінити всю суму зведень, отриманих до початку своєї мовної партії;

4) уміти вчасно уставити своє слово ( не порушуючи при цьому прийнятих правил спілкування);

5) уміти слухати співрозмовника;

6) витримувати визначений емоційний тон;

7) стежити за правильністю язикової форми, у яку наділяються думки;

8) слухати своє мовлення, щоб контролювати її нормативність, якщо потрібно, внести у вже відзвучала частину фрази відповідні зміни, виправлення;

9) уміти витягати інформацію із ситуації спілкування, у тому числі що повідомляється паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою), до яких прибігає співрозмовник.

 Психологія діалогізування обумовлена частою зміною ролей що говорить і слухає, використанням різних способів мовленнєвоосмислюючої діяльності – від мимовільного утворювання кліше до побудови висловлювань, що обмірковується, (твердження, заперечення). Мовленнєві механізми автоматично враховують як ситуацію спілкування (тобто ті зведення, що надходять позамовленнєвими каналами зв'язку), так і текст партнера.

Монологічне мовлення – це, як відомо, мовлення однієї особи, що виражає в більш-менш розгорнутій формі свої думки, наміри, оцінку подій і т.д. Однієї з задач, що висуває програма середньої школи з іноземній мови, є навчання монологічному мовленню. Метою навчання є формування умінь монологічного мовлення, під яким, наприклад у Сказкіна [23,с.3] розуміється уміння комунікативно-мотивовано, логічно послідовно і складно, досить повно і правильно в мовленнєвому відношенні викладати свої думки в усній формі. У даний час у масовій середній школі навчанню монологічному висловлюванню не завжди приділяється досить уваги. Навчання монологічного мовлення в загальноосвітній школі є одним з найважливіших аспектів, оскільки саме цей аспект навчання дисциплінує мислення, учить логічно мислити і відповідно будувати своє висловлення таким чином, щоб довести свої думки до слухача. Монолог є такою формою мовлення, коли його вибудовує одна людина, самостійно визначаючи структуру, композицію і мовні засоби. Монологічне мовлення може носити репродуктивний і продуктивний характер. Репродуктивне мовлення не є комунікативним. Перед школою ставиться задача розвитку непідготовленого продуктивного мовлення учнів. Монологічне мовлення, як і діалогічне, повинне бути ситуативно обумовлене і, як затверджують психологи, мотивоване, тобто в учня повинне бути бажання, намір повідомити щось слухачам іноземною мовою. Ситуація є для монологу відправним моментом, потім він як би відривається від неї, утворює своє середовище – контекст. Тому монолог, як стверджує Скалкін [23,с.6], є контекстуальним, на відміну від діалогу, що знаходяться в найтіснішій залежності від ситуації. У силу контекстності монологічного мовлення до нього пред'являються особливі вимоги: воно повинно бути зрозумілим «із самого себе», тобто без допомоги немовних засобів, що часто відіграють велику роль у ситуативному діалогічному мовленні. Як відомо, монологічне мовлення має наступні комунікативні функції:

-           інформативна ( повідомлення нової інформації у виді знань про предмети і явища навколишньої дійсності, опис подій, дій, станів);

-           функція впливання ( переконання кого-небудь у правильності тих або інших думок, поглядів, переконань, дій; спонукання до дії або запобігання дії);

-           емоційно-оцінна.

Спираючись на базовий документ освіти, а саме на програму загальноосвітніх навчальних закладів, можемо встановити, що для середньої школи найбільш актуальної є інформативна функція монологічного мовлення. Для кожної з перерахованих вище функцій монологічного мовлення характерні свої мовні засоби вираження й особливі психологічні стимули. У психологічній літературі відзначається, що в порівнянні з діалогічним мовленням монологічне мовлення є більш складним і важким. Воно вимагає уміння говорити складно і послідовно викладати свої думки, виражати їх у ясній і виразній формі. При оволодінні монологічним мовленням іноземної мови ці труднощі значно ускладнюються в зв'язку з тим, що ті, яких навчають, не володіють вільно мовними засобами, що необхідні комуніканту для вираження думки. З лінгвістичної точки зору монологічне мовлення характеризується повноскладовістю речень, на відміну від еліптичності речень і діалогічного мовлення і, як правило, розгорнутим викладом думок. Що ж стосується навчання монологічного мовлення, то планомірне і систематичне навчання починається вже в початкових класах і продовжується протягом усіх навчальних років. Навчальний монолог на початковому етапі навчання являє собою просте і дуже коротке логічно побудоване висловлювання, що містить один або кілька мовних зразків. Учні повинні вміти без попередньої підготовки логічно і послідовно висловлюватися відповідно до навчальної ситуації, робити усні повідомлення за темою, передавати своїми словами основний зміст прослуханого або прочитаного в межах мовного матеріалу. Від учнів вимагається уміння не тільки повідомляти про факти, але і виразити своє відношення до викладеного. Обсяг висловлення – не менш 15 фраз, правильно оформлених у язиковому відношенні.

 Монологічне висловлювання – це особливе і складне уміння, яке необхідно спеціально формувати. У лінгвістичному плані зусилля вчителя й учня повинні бути спрямовані на відпрацьовування правильності структурно-граматичної, лексичної і стилістичної побудови, в екстралінгвістичному – на відповідність мовного висловлення комунікативної мети, заданої ситуації, теми.

 Продуктивність монологічного мовлення припускає уміння вибірково користуватися мовними засобами адекватно комунікативному наміру, а також деякими немовними комунікативними засобами вираження думки (насамперед інтонацією).

 Так той, хто говорить повинен уміти відобразити у своїй мові, наприклад, різну градацію твердження, прохання, запрошення, згоди, різних видів відмовлення, питання і різних емоцій.

 Як затверджує Ю.І.Пассов [16,с.31], у науковому контексті поняття „монологічне мовлення” не існує. Він пояснює це протиріччя тим, що, коли ми говоримо, що ніякої монологічного мовлення не існує, ми маємо на увазі, що будь-яке спілкування ( а ми навчаємо йому) діалогічно по своїй суті. У ньому завжди беруть участь дві сторони: не тільки той, хто говорить, але і той, для кого говорять. Це отже означає, що не існує висловлювань, які б не мали спрямованості, цілеспрямованості, не існує говоріння в порожнечу.

Будь-яке монологічне висловлювання повинне мати у собі такі якості:

1. Цілеспрямованість. Вона виявляється у тому, що у комуніканта є визначена мета – вирішити визначену мовну задачу, причому задачу, спрямовану на співрозмовника.

2. Логічність. Під нею розуміється така властивість висловлювання, що забезпечується послідовністю викладу, тобто думок, фактів, зв'язаних внутрішньо за рахунок змісту.

3. Структурність/зв”язок як послідовність викладу, забезпечуваний зовнішніми ( стосовно логіки) спеціальними засобами.

4. Відносна завершеність у змістовному, тематичному плані.

5. Продуктивність. Будь-яке висловлювання рівня понадфазової єдності завжди нове ( якщо це не цитата), завжди нова комбінація мовних одиниць, тобто продукція, а не репродукція заученого.

6. Безперервність, тобто відсутність непотрібних пауз, осмислена синтагматичність висловлювання.

7. Самостійність. Це одна з найважливіших якостей висловлювання, що виявляється у відмові від всіляких опор – вербальних, схематичних, ілюстративних.

8. Виразність – наявність логічних наголосів, інтонацій, міміки, жестів і т.п.

Навіть цей далеко не повний перелік якостей монологічного висловлювання надає багато можливостей для формулювання задач навчання такому висловлюванню:

1.  навчити висловлюватися, звертаючись до конкретної особи, у конкретних умовах спілкування;

2.  навчити передавати закінчену думку, що має комунікативну спрямованість;

3.  навчити висловлюватися логічно і складно;

4.  навчити висловлюватися з достатньою швидкістю, що забезпечує відсутність необґрунтованих пауз між фразами, що може порушити взаєморозуміння.

1.2  Психолого-фізіологічні особливості різних етапів навчання школярів

 Успішність організації навчання залежить від урахування психофізіологічних та психологічних особливостей учнів. У сучасній віковій психології прийнято виділяти наступні основні періоди розвитку школяра [10,с.171]:

- молодший шкільний вік ( від 7 до 11 років)

- підлітковий вік (від 11 до 15 років)

- рання юність, або старший шкільний вік (від 15 до 18 років)

Кожен віковий період відрізняється особливою характеристикою, він підготовляється попереднім періодом, виникає на його основі і служить у свою чергу основою для настання наступного періоду.

Вступ до школи вносить найважливіші зміни в житті дитини. Навчання – це серйозна праця, що вимагає відомої організованості, дисципліни, вольових зусиль з боку дитини. Молодші школярі відрізняються гостротою і свіжістю сприйняття, свого роду змістовною допитливістю. Сприйняття на цьому рівні психічного розвитку зв'язано з практичною діяльністю дитини. Сприймати предмет для школяра – значить щось зробити з ним, щось змінити в ньому, зробити які-небудь дії, узяти поторкати його. У першу чергу діти сприймають ті об'єкти або їхні властивості, ознаки, особливості, що викликають безпосередній емоційний відгук, емоційне відношення. У зв'язку з віковою відносною перевагою діяльності першої сигнальної системи в молодших школярів більш розвита наочно-образна пам'ять, чим словесно-логічна. Основна тенденція розвитку уяви в молодшому шкільному віці – це удосконалювання уяви відтворення. Воно зв'язано з представленням раніше сприйнятого або створенням образів відповідно до даного опису, схемою, малюнком і т.д. Мислення молодшого школяра, особливо першокласника, наочно образне. Воно постійно спирається на сприйняття або представлення. Словесно виражену думку, що не має опору в наочних враженнях, самим молодшим школярам зрозуміти важко. Молодші школярі, як правило, дуже емоційні, відрізняються бадьорістю, життєрадісністю.

У підлітковому віці відбувається істотна перебудова всього організму підлітка, що відбиває й у деяких психологічних особливостях. Це період бурхливого й у той же час нерівномірного фізичного розвитку, коли відбувається посилений ріст тіла, удосконалюється мускульний апарат, йде інтенсивний процес окостеніння кістяка. У підлітковому віці істотно перебудовується характер навчальної діяльності. Поступово наростаюча дорослість підлітка робить неприйнятними для нього звичні молодшому школяреві старі форми і методи навчання. Схильний раніше до дослівного відтворення навчального матеріалу, він прагне тепер викладати матеріал своїми словами. Зміст і логіка досліджуваних у школі предметів, зміна характеру і форм навчальної діяльності формує і розвиває в нього здатність активно, самостійно мислити, міркувати, порівнювати, робити глибокі узагальнення і висновки. Основна особливість розумової діяльності підлітка – здатність до абстрактного мислення, зміна співвідношення між конкретно-образним і абстрактним мисленням на користь останнього. Конкретно-образні (наочні) компоненти мислення не зникають, а зберігаються і розвиваються, продовжуючи відігравати істотну роль у загальній структурі мислення. У процесі навчання підліток здобуває здатність до складного аналітико-синтетичного сприйняття (спостереженню) предметів і явищ. Сприйняття стає плановим, послідовним і всебічним. Наростає уміння організовувати і контролювати свою увагу, процеси пам'яті, керувати ними. У підлітковому віці помічається значний процес у запам'ятовуванні словесного й абстрактного матеріалу. Уміння організовувати розумову роботу з запам'ятовування визначеного матеріалу, уміння використовувати спеціальні способи розвитий у підлітків у набагато більшому ступені, чим у молодших школярів.

Старший шкільний вік – період цивільного становлення людини, його соціального самовизначення, активного включення в громадське життя, формування духовних якостей. У старшому шкільному віці завершується характерний для підліткового віку період бурхливого росту і розвитку організму, настає відносно спокійний період фізичного розвитку. Навчальна діяльність старшокласників пред'являє набагато більш високі вимоги до їх розумової активності і самостійності.

Учні дорослішають, збагачується їхній досвід. Росте їхнє свідоме відношення до навчання. Саме в цьому віці юнаки і дівчата звичайно визначають свій специфічний стійкий інтерес до тієї або іншої науки, галузі знання. Такий інтерес у старшому шкільному віці приводить до формування пізнавально-професійної спрямованості особистості, визначає вибір професії. Наприкінці старшого віку учні опановують своїми пізнавальними процесами( сприйняттям, пам'яттю, уявою, а також увагою), підкоряючи їхню організацію визначеним задачам життя і діяльності. Розумова діяльність старшокласників характеризується в порівнянні з підлітковим віком більш високим рівнем узагальнення й абстрагування, що наростає тенденцією до причинного пояснення явищ, умінням аргументувати судження, доводити істинність або хибність окремих положень, робити глибокі висновки й узагальнення, зв'язувати досліджуване в систему.

Розвивається критичність мислення.

Для того, щоб спостерігалася принципова відмінність у специфіці навчання, пропонується розділити вікові категорії по групах: