Фонетика і фонологія

Міністерство освіти і науки України

Херсонський державний педагогічний університет

Кафедра української мови

 

Шапошникова І.

Гайдученко Г.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА

ФОНЕТИКА І ФОНОЛОГІЯ.ОРФОЕПІЯ.

ГРАФІКА І ОРФОГРАФІЯ

(методичний посібник для студентів спеціальностей

7.010103 “ПМСО. Українська мова і література”,

“ПМСО.Українська мова та література, англійська мова та література”,

“ПМСО. Українська мова та література, історія”

денної, заочної, екстернатної форм навчання)

ХЕРСОН – 2001

 

Шапошникова І., Гайдученко Г. Сучасна українська літературна мова. Фонетика і фонологія. Орфоепія. Графіка і орфографія.

Укладачі : Шапошникова І. – кандидат філологічних наук, доцент

Гайдученко Г. – кандидат філологічних наук, доцент

Рецензенти : Руденко Л. – доктор філологічних наук, професор

Методичний посібник обговорено на засідання кафедри

(протокол № 5 від 18.12.2000 р.)

Схвалено науково-методичною радою університету

(протокол № 2 від 13.12.2000 р.)

Рекомендовано до видання Вченою радою Херсонського державного педагогічного університету (протокол №3 від 8.01.2001 р.)

 

ПЕРЕДМОВА

Фонетика сучасної української мови у комплексі з фонологією , орфоепією, графікою та орфографією є найбільш складним розділом курсу “Сучасна українська літературна мова”. Засвоєння відомостей з названих розділів потребує як ґрунтовної теоретичної підготовки , так і виробленню практичних навичок. Зважаючи на те, що посібників такого плану бракує, автори поставили за мету подати теоретичні відомості з названих розділів, охарактеризувавши основні фонетичні явища, деяким з них давши історичні пояснення. У посібнику розроблена система практичних вправ, які допоможуть як студентам денної форми навчання , так і заочникам та екстернам перевірити свою теоретичну підготовку.

Автори посібника при аналізі фонетичних явищ дотримуються поглядів фонетистів щербівської лінгвістичної школи, І.Наконечного, Н.Тоцької.

До кожного розділу посібника включені теоретичні відомості, питання для самоконтролю та практичні завдання з теми, подані зразки фонетичного та графічного аналізів слів.

Список рекомендованої літератури допоможе студентам зорієнтуватися у тому, які з пропонованих праць можна використати для глибшого засвоєння фонетики, фонології, орфоепії, графіки та орфографії української мови.

Методичний посібник розрахований для студентів філологічних факультетів педагогічних університетів денної, заочної та екстернатної форми навчання.

 

Тема 1.Фонетика.Фонологія

 

Звукові одиниці, які служать засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука — фонетика.

Фонетика (від гр. phonetikos — звуковий) — галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою.

У лінгвістиці сформувалося два погляди на фонетику як науку: 1.Фонетика вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мовлення, а суспільну функцію мовних звуків вивчає інша дисципліна - фонологія. 2.Фонетика вивчає не тільки природу звуків, а й функцію їх.

Залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, фонетика поділяється на описову та історичну.

Описова фонетика займається вивченням звукової системи даної мови на певному етапі її розвитку. Це вивчення може здійснюватися в чотирьох ас­пектах:

1.  З погляду артикуляційного звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів.

2.   Перцептивний (сприймальний) аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх сприймання і розуміння.

3. Акустичний аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх зву­чання, тобто як явища акустично-фізичного.

Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі.

Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.

Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань.

У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум,— і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні. Голосні — це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні — це звуки, в основі яких лежить шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).

Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю.

Інтенсивність звука залежить, в основному, від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність, як об'єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.

Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.

Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й областю їх концентрації.

Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра.

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називаються фонемами.

Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомофізіологічного або фізично-акустичного неможливе. Воно обов'язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування , тобто включає й лінгвістичний , або функціональний (ще інакше — соціальний) , аспект.

Дослідження фонетики в плані перших трьох аспектів ведеться природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.

Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.

В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома науками: основною наукою — фонологією (вивчення звукових явищ, з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжною— фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти). Проте в наш час і у вітчизняному, і в зарубіжному мовознавстві утвердилася думка про те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і фонологія є нероздільними частинами однієї науки — фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і фонологія користуються різними методами, вони мають спільний предмет дослідження — звукові засоби мови. Але досліджують цей предмет з різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, тільки користуючись усіма аспекта­ми однаковою мірою.

Уперше виступив проти однобічного анатомо-фізіологічного (а також історичного) вивчення мовних звуків основоположник функціонального аспекту, видатний вітчизняний учений І. О. Бодуен де Куртене в 70-х роках XIX ст. Він вважав, що фонетика повинна вивчати, по-перше, матеріальну природу звуків (акустичний і фізіологічний аспекти), а по-друге — роль звуків у механізмі мови з морфологічного, словотворчого погляду. Друга сторона фонетики й становить її функціональний аспект.

Ідея І. О. Бодуена де Куртене про дві сторони фонетики дістала широке визнання в лінгвістиці. Вона знайшла продовження у працях ряду вітчизняних фонетистів і поклала початок формуванню двох фонологічних шкіл : ленінградської, або щербівської (її основоположник — Л. В. Щерба), і московської (її зачинателі — Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформат­ський, В. Н. Сидоров). Лише після цього теорія фонеми набула широкого розповсюдження і в зарубіжному мовознавстві, де також виділилося ряд фонологічних шкіл. Найбільш поширені з них: празька, копенгагенська, лондонська та американська лінгвістичні школи. Само собою зрозуміло, що зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл.

Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць — наголосу й інтонації.

Фонологія займається передусім такими питаннями:

- встановлює фонематичні засоби передачі думки в українській літературній мові; встановлює систему основних значущих одиниць — фонем і дає їх класифікацію;

- досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах.

Історична фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.

Предметом нашого вивчення є фонетика сучасної української літературної мови, тобто передусім фонетика описова. Разом з тим для розуміння сучасної фонетичної системи української мови, зокрема для з'ясування причин ряду фонетичних змін, а також для з'ясування багатьох рис, що визначають самобутність української літературної мови, необхідне звернення до історичних фактів, що й буде робитися в міру потреби.

Література до теми

 

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 –17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 –14.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973 , с. 90-92.

Карпенко Ю.О. Фонетика.- Одеса, 1986, с. 3 – 7

СУЛМ (за ред. А. Грищенка) .- К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика).- К., 1969, с. 43 – 49.

Тоцька Н.І. СУЛМ.- К., 1981.

Дайте відповіді на запитання

 

1.Яке значення має звукова сторона мови в житті суспільства.

2.Дайте визначення фонетики як науки.

3.Що вивчає описова та історична фонетика?

4.Які є чотири аспекти вивчення звукової системи мови?

5.Які одиниці є предметом дослідження фонетики?

  Тема 2.Фонетика. Фонологія

 

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти- вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання , що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку. Вимова звука – це нетільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку. Ось цим усім займається фонетика, вона відповідає на питання: як, твориться і сприймається звук.

Фонологія починаєтьмя там, де виникає питання: чому. Тобто фонологія- це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його розділів. Фонології не виповнилося ще й 150 років- вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І.О. Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства . Термін фонологія – теж , можна сказати , грецьке слово , оскільки він утворений від давньо грецьких слів “ звук , голос “ і “ слово , вчення” . Але давні греки цього слова не знали , бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії . І для звука , що розглядається з точки зору фонологіїї , згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.- звук , голос ) .

З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те , що є частиною чого – фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології . У 20 – 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології , представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства : це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія.

А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує.І краще не вирішувати дещо схоластичне питання, що є частинолю, а що – цілим. Хоч і фонетика, і фонологія вивчають одну і ту ж річ - звук, але вивчають її з різхних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється. Те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об’єкт фонології іменується вже фонемою.І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й фонології призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних наук виявляються дуже різними величинами.

Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то дальший виклад основних теоретичних положень про фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фонологічної школи.

Поняття фонеми

Аналізуючи мовний потік спеціальними способами, неважко переконатися, що ми вимовляємо величезну, теоретично безмежну кількість звуків. Проте виділяємо тільки ті одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, інакше — для їх узнавання. «У живій мові,— пише академік Л. В. Щерба,— вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній даній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами».

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного)

критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Спираючись на щербівські ідеї, Л.Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема—це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .

З наведених визначень цілком логічно випливають і основні властивості фонеми.

Фонема — це найменша мовна одиниця, потенціально пов’язана із значенням, яка в будь-якій мові мовцями легко виділяється із суцільного мовного потоку. Можливість встановлення цих мінімальних одиниць мови закладена в самій природі мови, яка характеризується членороздільністю.

Якщо фонема — це звукова одиниця мови, то вона, як і кожна інша мовна одиниця, повинна служити одній меті — бути засобом спілкування. Спілкуватися — значить передавати зміст думки. На відміну від одиниць вищого, смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні.

Ідея потенціального зв'язку фонеми із значенням веде свій початок від думки Л. В. Щерби: «Через те що основний інтерес мовлення лежить у смислових уявленнях, то звукові нормально не перебувати у свідомості. Здавалося б з цього погляду, що й аналіз звукових уявлень нормально нами не провадиться і фонетична подільність є наслідок значною мірою наукового мислення. Але річ у тому, що елементи смислових уявлень часто-густо асоціюються з елементами звукових уявлень. Так, л в словах пила, била, вила, дала асоціюється з уявленням минулого часу; а в словах корова, вода асоціюється з уявленням суб'єкта; у в словах корову, воду — з уявленням об'єкта і т. д. Завдяки подібним смисловим асоціаціям елементи наших звукових уявлень дістали певну самостійність».

Отже, звук вичленовується в самостійну одиницю перш за все тоді, коли він безпосередньо служить звуковою формою якогось знака.

Безпосередній зв'язок фонеми із значенням виявляється в українській мові досить часто. Так, наприклад, ми розрізняємо закінчення -а та -і (морфеми), слова-сполучники а та і, прийменники о та у й под. Фонема / а / самостійно може бути звуковою формою сполучника, частки, вигука, закінчення, префікса, суфікса і навіть цілого речення. Фонемою /ж/ може виражатися звукова форма частки ж, а фонемою / с^¢ / — звукова форма суфікса –сь. При цьому, звичайно, не сама фонема виступає носієм певного значення, а будь-яка одиниця вищого, семантичного рівня (морфема, слово, речення), яка буває виражена однією фонемою. В таких випадках фонема сама по собі служить планом вираження лексичного чи граматичного значення. Саме тому вона й вичленовується морфологічно.

Проте зовсім не обов'язково, щоб фонема завжди виступала носієм певного значення. Після того як фонема осмислюється через морфему або слово, вона відривається від морфеми і виділяється нашою свідомістю й тоді, коли вона не є самостійною смисловою одиницею, а лише бере участь у вираженні певного значення (лексичного чи граматичного ) разом з іншими фонемами, які в сукупності створюють певний звуковий комплекс — слово чи морфему. Через це в першому-ліпшому прикладі кожна фонема не обов'язково виступає носієм значення.

Отже, через морфемне членування відбувається звільнення фонологічного плану від змісту. Наприклад, фонема / а / виділяється як службова одиниця в слові вода (флексія). Завдяки цьому / а / усвідомлюється як самостійна фонема і в слові сад, де вона самостійного значення не має. Так само в словах був і бав обидва кінцеві приголосні — та сама фонема /в/: у першому слові вона безпосередньо пов'язана із значенням (суфікс дієслова минулого часу), а в другому — цього зв'язку немає, бо в слові бав / в / не є самостійною морфемою, а лише частиною морфеми — кореня. Отже, в першому слові подільність морфолого-фонетична, а в другому — чисто фонетична. Тому ми й говоримо, що кожна фонема потенціально є носієм певного значення.

Потенціальний зв'язок фонеми із значенням визнають тільки представники щербівської фонологічної школи.

Фонемі як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими мовними одиницями — морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за своєю роллю.

Автономність фонем виявляється передусім у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.

Визнають автономність фонеми представники празької і лондонської фонологічних шкіл, а також американські дескриптивісти, натомість московська фонологічна школа повністю відкидає автономність плану вираження. Вона виходить з того уявлення, що звукова сторона не існує окремо від морфологічної, що через це фонема існує не як окрема одиниця, незалежно, автономно, а як деякий елемент морфем. Поза морфемою розглядати фонему не можна.

Фонема — це мінімальна, лінійно неподільна одиниця. Незважаючи на різний підхід до визначення фонеми, всі фонологи визнають її граничною одиницею лінійного фонетичного членування мовного потоку.

Дослідження за допомогою відповідної апаратури переконливо показали, що з погляду артикуляційногоабо акустичного кожен мовний звук можна поділити на ще менші сегменти, проте людина членує мовний потік не на ці дрібні відрізки, а на більші — саме мовні звуки.

Отже, з мовного боку ми виділяємо тільки ті одиниці, які потенціально можуть бути зв'язані із змістом. Дрібніші членування звичайно нами не усвідомлюються тому, що кожне з них саме по собі не несе ніякої соціальної функції. Лише об'єднуючись між собою на основі однієї функції, ці фізичні звуки утворюють мовний звук, що є єдиним у функціональному й матеріальному відношенні.

Фонема — це елемент плану вираження мовних знаків. Оскільки фонеми самі по собі не мають значення, то у мовному потоці фонеми розрізняються не значенням (як це властиво мовним знакам), а неоднаковим звучанням. Мовний потік ділиться тільки на лінгвістичній основі. Проте, коли він уже поділений, тоді у носія мови створюються певні акустичні образи, що співвідносяться з лінгвістичними. Звукова відмінність — обов'язкова умова існування фонеми. Саме завдяки неоднаковому звучанню фонеми можуть розрізняти мовні знаки — смислові одиниці мови, створюючи їх звукову форму. Якщо звукова форма — це план вираження мовного знака, то фонема — це відповідно елемент плану вираження мовного знака. Таке призначення фонеми в процесі комунікації.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що термін «смисло-розрізнювальна функція фонеми», який часто вживається, фактично означає не розрізнювання смислу, а розрізнювання смислових одиниць. Тому доречніше говорити, що фонема диференціює не значення, а слова і їх форми.

Фонема — це втілення діалектичної єдності конкретного й абстрактного. Фонема не дана в досвіді безпосередньо. ЇЇ не можна почути, побачити, тобто кожна фонема — це абстрактне поняття фонетики, що існує в нашій свідомості. Саме абстрактний характер фонеми забезпечує ту роль, яку вона грає в мові як засіб спілкування. Якби величезна різноманітність звуків мала лінгвістичне значення, спілкування було б неможливим . Разом з тим фонема — це перш за.все звукова одиниця. Це певне узагальнення ряду цілком визначених для даної мови, але неоднакових з артикуляційно-акустичного погляду, хоч і об'єднуваних єдиною функцією звучань.

У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.

Алофони з'являються внаслідок різних причин. Для теорії фонеми взагалі, а також для вивчення наповнення кожної фонеми мають значення закономірні, обов'язкові видозміни фонем. Вони з'являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неоднакові фонетичні умови. Алофони, пов'язані з місцем у слові (початок, кінець), положенням щодо наголосу, називаються позиційними. Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбінаторними.

Алофони можуть бути в більшій і меншій залежності від навколишнього середовища. Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми — це і є основний її алофон, який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому. Цей основний, типовий алофон легко усвідомлюється, може бути виділений з мовного потоку, інакше кажучи, легко вимовляється ізольовано. Інші алофони фонем звичайно не усвідомлюються й при на­маганні вимовити ізольовано зливаються з основним, незалежним алофоном.

Отже, між фонемою і її алофонами існує діалектична єдність.. Кожна фонема — не загальне, яке конкретно існує лише через свої відтінки — алофони і разом з тим повністю не збігається з жодним із них. Вона лише приблизно, узагальнено охоплює властивості своїх алофонів. З другого боку, алсфон — лише частковий прояв фонеми.

Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем. Звуків, не належних до якоїсь фонеми, бути не може.Усі алофони об'єднуються у відносно невелике число фонем (в українській мові 38).Слід враховувати, що кількість алофонів у різних фонем неоднакова, так само як неоднаковий і їхній діапазон: фонема може функціонувати в ряду дуже близьких звуків — і досить далеких з артикуляційно-акустичного боку. Проте діапазон алофонів фонеми усе ж має певні межі.

Крім відзначених вище алофонів фонем, у мовленні є ще так звані факультативні варіанти фонем, значення яких у фонетиці не можна недооцінювати. Маються на увазі випадки закономірної варіативності алофонів деяких фонем, що виникають у результаті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Природно, що в розмовному стилі можливі й такі випадки, коли вимовлений звук у словоформі не може бути достовірно встановлений. Розрізняють позиційні і комбінаторні алофони.

Позиційними називаються алофони, зумовлювані певним фіксованим місцем у слові – початкои, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].

Алофони, зумовлені характером сусідніх звуків, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [¢а] , що після пом’якшеного приголосного у вимові просувається вперед.

Факультативні варіанти закономірні для кожної мови. Вони не вважаються відхиленням від норми, закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються.

У мовленні є також видозміни фонем, зумовлені індивідуальними вимовними особливостями того, хто говорить. Так, фонему /а/ різні особи вимовляють неоднаково: з різною висотою і різною тривалістю, різним тембром,— проте всі ці відтінки (якщо вони не виходятьза певні межі) не привертають нашої уваги й не вивчаються у фонетиці. Не вивчаються тут також індивідуальні відхилення у вимові, пов'язані з вимовними вадами. Оскільки всі ці особливості не мають ніякого лінгвістичного значення, їх не можна вважати алофонами.

Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми називається дистрибуцією.

Фонема — незалежна одиниця в системі фонетичних протиставлень.3алежність алофонів від фонетичної позиції зумовлює те, що всі відтінки однієї фонеми обов'язково відрізняються один від одного. Наприклад, в українській мові фонема Іа1 може бути представлена різними алофонами залежно від консонантного оточення: [о 1 (вавка), [а] (нам), [а] (так), ['а] (дяка), [а] (стань) і т. п. Кожен з цих алофонів єдино можливий у кожній позиції:

Іо 1—між губними, [а]—між носовими, [а]—між твердими, [¢а] — після м'якого перед твердим, [а¢]— після твердого перед м'яким . Через те що різниця між цими звуками залежить виключно від їх положення в слові, мовці звичайно її не помічають. Самостійно (незалежно від позиції) вказані алофони не можуть використовуватися для диференціації звукових форм слів. Зате кожен алофон у складі звукової форми виконує твірну й опізнавальну функцію. Так, наприклад, у слові тут після[т] звук[ у] є необхідним компонентом звукової форми цього слова. Він протиставляється алофонам усіх інших голосних фонем в аналогічній позиції, бо при заміні його алофонами [а], Іо], [е], [й], [і] або утворюється нове слово (Тит), або ж слово руйнується (пор. тат, тот, тет). Алофон [у] не протиставляється в цій позиції тільки іншим алофонам цієї фонеми, бо між твердими передньоязиковими приголосними жодний інший алофон фонеми /у/ немож­ливий. Отже, в тотожній позиції різні алофони тієї самої фонеми не можуть протиставлятися один одному.

Таке відношення між відтінками однієї фонеми, коли вони не можуть перебувати в тотожних фонетичних умовах, називається відношенням додаткової дистрибуції.

Навпаки, фонемні відмінності, як уже говорилося, використовуються для диференціації звукових форм слів. Суть фонеми полягає в її незалежності від фонетичного контексту На прикладі слів стан і стань, лаз і лазь видно, що різниця між звуками [н] і [н¢], [з] і [з¢] зовсім не залежить від фонетичної позиції. Вона зумовлена наявністю у фонематичній системі української мови протиставлення фонем за твердістю — м'якістю.

Отже, фонеми — це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони — це звукові відмінності, що залежать від конкретних фонетичних умов. Алофони перебувають у відношеннях до­даткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.

Усі фонологічні школи погоджуються в тому, що встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто можливості використання для диференціації морфем і слів) — обов'язково в сильній позиці . В українській мові для голосних сильною є позиція під наголосом на початку слова або між твердими приголосними, для приголосних — позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів (несправжніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фонемами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] — різні фонеми, бо вони розрізняють слова там — дам, казка — каска і т. п.

Незважаючи на те, що квазіомоніми найпереконливіші, вони не е найбільш раціональним засобом доведення фонематичності звуків. Це стосується особливо складних випадків встановлення монофонематичності чи біфонематичності дифтонгів, африкат, подовжених звуків.

Інколи буває й так, що квазіомонімія на якусь пару фонем може й не виявитися. Тоді єдиним критерієм виділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або принаймні подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки [дж] і [ж], [т] і [д] є самостійними фонемами, бо вони вживаються в однакових фонетичних позиціях у таких словах, як джерело — жерло; там — дам і под.

Сильною позицією називається позиція максимального роз­різнення фонем. Слабка позиція — це позиція, що обмежує вживання фонем.

Не менш важливим є встановлення фонематичної приналежності конкретних звукових одиниць у словоформах. Усі фонологічні школи приймають однакову процедуру, ототожнення — протиставлення звукових одиниць у сильній позиції. Наприклад, у слові дядько під наголосом ми спізнаємо фонему /а/, хоч це й [а] за своїми акустичними ознаками дуже відрізняється від [а], наприклад, у слові там. Оскільки очевидно, що голосний звук у словоформі дядько не [о], не [в], не [г], —то за конститутивною, ідентифікаційною та диференційною функціями він і спізнається як фонема /а/..

Фонема — це одиниця системи взаємовідношень і протиставлень. Кожна фонема саме тому й може розрізняти слова і їх форми, що їй властива сума певних артикуляційно-акустнчних ознак. Описуючи фонеми, ми й користуємося цими загальними ознаками: ряд, підняття, лабіалізація, твердість — м'якість, глухість — дзвінкість, місце й спосіб творення і под., якими одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Тоді розрізнення фонем визначається неоднаковим набором цих розрізнювальних, або диференційних, ознак. Так, наприклад, для фонеми ІтІ диференційними ознаками є глухість, передньоязиковість, зімкненість, твердість. Це значить, що всі звуки, які є представниками цієї фонеми, мають вказані ознаки. Досить змінитися одній з них, як фонема перестане існувати як така і перейде в іншу. Так, наприклад, якщо при збереженні інших ознак дана фонема ІтІ змінить глухість на дзвінкість, утвориться ІдІ; якщо ж замість передньоязиковості з'явиться задньоязиковість, виникає фонема ІкІ; замість зімкненості — щілинність, буде фонема [с'] тощо. Те, що кожного разу міняється тільки набір диференційних ознак, свідчить про їхню певну самостійність.Через це, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати ще і як сукупність диференційних ознак. Коли при лінійному членуванні фонема — це найменша звукова одиниця,то при нелінійному (тобто з погляду структурного, що значить у співвідношенні з іншими елементами даної системи) вона розкладається (не ділиться!) на ще менші елементи — розрізнювальні, або диференційні, ознаки.

Слід мати на увазі, що кожна мова має свої, характерні саме для неї, диференційні ознаки фонем, які не обов'язково будуть визначальними для інших мов. Так, наприклад, сила голосу, висота, тривалість голосних не відіграють ніякої ролі в диференціації слів української мови, а в китайській мові зміна висоти тону виконує смислорозрізнювальну функцію. Тривалість голосних не має значення в українській мові, на відміну, наприклад, від німецької або чеської мови. З другого боку, в нашій мові фонематичне (смислорозрізнювальне) значення має палаталізація приголосних, на відміну від західноєвропейських мов.

Описи фонем у термінах диференційних ознак цілком прийнятні й необхідні. Тому положення про диференційні ознаки як найменші структурні елементи (або компоненти) фонеми, незважаючи на певні розходження в змісті, який вкладається в це поняття, приймається майже всіма фонологами.

Отже, характерною особливістю фонетичної будови кожної мови є те, що в ній весь час здійснюється протиставлення однотипних звучань — фонем. Кожна фонема, як уже вказувалося, становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. Однією з цих диференційних ознак дана фонема протиставляється одним фонемам, іншою — іншим тощо.

Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голос­них фонем і 32 приголосних, а саме:

Г о л ос н і: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д¢/, /й/, /т/,/, /з/, /з¢/, /с/, /с¢/ , /ц/,/ц¢/, /л/, /л¢/, /н/, /н¢/,

/р/, /р¢/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз¢/,/т¢/.

 

У межах цих груп є дрібніші протиставлення, які здійснюються на основі диференційних ознак. Диференційними ознаками українських голосних є чотири ступені підняття, два ряди й лабіалізація.

Як диференційні ознаки українських приголосних фонем виступають усі не зумовлені позиційно або факультативне артикуляційні ознаки цієї фонеми (шумність і сонорність, глухість і дзвінкість, активний мовний орган і місце артикуляції, спосіб артикуляції, твердість і м'якість).

Диференційні ознаки можуть встановлюватися й на основі акустичних ознак голосних і приголосних.

Щоб фонеми могли протиставлятися іншим фонемам, вони повинні мати як спільні, так і відмінні ознаки. Наприклад, ІтІ і ІкІ протиставляються активним мовним органом: ІтІ — передньоязикова, ІкІ — задньоязикова, але разом з тим вони обидві зімкнені глухі . На відміну від приголосних, голосні протиставляються цілими групами, наприклад голосні переднього ряду протиставляються голосним заднього ряду або кожен голосний протиставляється всім іншим голосним.

Кількість диференційних ознак у кожній мові обмежена, але їх комбінації, що творять фонеми, досить численні.

  Література до теми Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 –17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 –14.

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973, с. 90-92.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986.

СУЛМ (за ред . А. Грищенка) .- К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика).- К., 1969, с. 43 – 49.

Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови.-К.,1973, с. 28 – 65.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика.- М., 1971.

Щерба Л.В. Русские гласные в качественном й количественном отношении.- СПб., 1912.

Дайте відповіді на запитання

 

1.Чим зумовлюється необмежено велика кількість звуків людської мови?

2.Висвітліть поняття “фонема”.

3.Що таке алофони фонеми?

4.Які алофони фонем називаються позиційними,комбінаторними, факультативними?

5.Що так основний алофон фонеми?

6.Що таке диференційні інедиференційні ознаки фонеми?

7.Які фонемні ознаки є диференційними для української мови?

8.У чому виявляється системність фонемного складу кожної мови?

Тема 3. Система фонем сучасної української літературної мови. Голосні фонеми

Найвизначнішою функціональною ознакою, яка може бути покладена в основу розрізнення голосних і приголосних, є їх складотворча функція. З цього погляду голосні визначаються як складотворчі звуки, а приголосні вхо­дять до складу разом з голосними, тобто перебувають при них. Така роль приголосних відображена в їх назві — приголосний, тобто звук, що вживається при голосних.

Голосні відрізняються від приголосних також рядом артикуляційних особливостей. При артикуляції голосних голосовий канал максимально відкритий, у ньому відсутні значні контакти (фокуси утворення), здатні бути джерелом шуму. Натомість приголосні артикулюються за умов повного або часткового звуження ротової порожнини, через яку проходить видихуваний струмінь повітря і утворює характерні для приголосних шуми.

Однією з основних акустичних ознак поділу звуків на голосні й приголосні є характеристика джерела звука. Якщо в основі голосних лежить голосове джерело (тобто музикальний тон), то в основі приголосних—одночасно голосове й шумове або тільки шумове.

Голосні звуки акустично найбільш виразні й диференційовані під наголосом, у зв'язку з чим склад голосних фонем визначається насамперед у наголошеній позиції, яка є для них сильною. Найбільш незалежним є вживання голосних у ролі окремих слів і на абсолютному початку слова.

На початку слів голосні виступають порівняно рідко, проте ряд квазіомонімів переконливо доводить наявність в українській мові п'яти голосних фонем: /а/, /о/, /у/, /е/, /і/. Пор.: Аля — Оля — Уля; ера — Іра — ара (від ар); ос — ус — ес; ар — ер (літера), Елла — Алла. Фонематичність голосного \и\ не доводиться початковою пози­цією у словах.

У середині слова голосні можуть виступати в однакових або подібних позиціях після твердих і м'яких приголосних. Після твердих приголосних виступають голосні [а], [о], [у], [е], [и] : раб, робот, зруб, треба, рибка. При заміні одного голосного іншим утворюється нове слово (пор.: там – том – тем – тим).

Після м'яких приголосних також виступають п'ять голосних, але в дещо іншому складі- [а], [о], [у], [е], [і] : [мужн¢а], [мужн ¢ о], [мужн'у], [муж ¢ е], [мужн'і].

Як видно з наведених прикладів, після твердих і м'яких приголосних можуть виступати й виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні: [а], [о], [у], [е].

Отже, безсумнівними є голосні фонеми української мови /а/, /о/, /у/, /е/, що виступають у різних позиціях, а також фонема /і/, яка в літературній мові виступає, як правило, після м'яких приголосних, на початку слова і може бути засобом вмраження окремого слова.

Певні труднощі становить розв'язання питання про фонемний статус звука [и], характеризованого окремими дослідниками як алофон фонеми /і/. Звуки [и] та [і] протиставляють чотирьом іншим фонемам і виступають по відношенню до них як фонеми. Однак, на відміну від них, [и] та [і] протиставляються між собою не самостійно, а лише з одночасним протиставленням попереднього твердого (при [и]) і м'якого (при [і]) приголосного. Отже, природно виникає думка, що [и] та [і] є алофонами однієї фонеми, що залежать від комбінаторних умов: [и] з'являється після твердого приголосного, а [і] — після м'якого. Крім того, |и| дещо обмежений у своєму функціонуванні порівняно з [і]. Так, [и] в українській літературній мові не вживається на початку слів (крім деяких діалектів, наприклад инший), а також як самостійне слово.

Для кваліфікації [и] та [і] як окремих фонем існують необхідні підстави.

У живому мовленні на початку слова на місці орфографічного і може звучати не тільки [і], а й [и]. Пор.: інший — инший, індик — индик, ірій — ирій, іноді — иноді, іржа — иржа й под. Можна навести також унікальний випадок вияву смислорозрізнювальної функції [и] та [і] на початку слова, наприклад: икати, икання — ікати, ікання.

Якщо визнати, що слова типу кинь — кінь, вил — віл, дим — дім, білити — біліти, носить- носіть розрізняють­ся приголосними фонемами, а не голосними [и], [і], то ці приголосні повинні виявляти свою фонематичність не тільки перед [і], [и], а й перед іншими голосними, наприклад перед [а], [у] та в кінці слова. Однак не можна цього твердити щодо /ґ/, /к/, /х/, /ж/, /г/, /ч/, /ш/, /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, які виступають як напівпом'якшені лише перед /і/. Ці напівпом'якшені приголосні є алофонами відповідних твердих фонем, а не самостійними фонемами. Отже, слова типу кинь — кінь, вил — віл, гир — гір розрізняються не приголосними фонемами, а голосними /и/ — /і/. Цього досить, щоб визнати фонематичність /и/ — /і/ і в усіх інших випадках (типу дим —дім), але з одночасним протиставленням і попередніх приголосних фо­нем.

Про фонематичну самостійність /и/ та /і/ свідчать і так звані морфологізовані чергування їх у дієслівних видових формах типу сидіти — сісти та утворення перехідних-неперехідних дієслів, що відрізняються суфіксами -і, -й: біліти— білити, синіти—синити незалежно від твердості-м'якості кінцевого приголосного кореня. Пор.: білий — синій.

У вимові українських слів [и] та [і] ніколи не змішуються, особливо тоді, коли попередні приголосні за твердістю-м'якістю не протиставляються (губні, шиплячі, задньоязикові) .

Артикуляційно-акустичні умови творення голосних

Найактивнішим органом мовлення в ротовій порожнині є язик, якому й належить визначальна роль у творенні голосних. Завдяки тому, що язик легко рухається в горизонтальному й вертикальному напрямках, змінюються форма й розмір резонатора, від чого залежить якість того чи іншого голосного.

Місце артикуляції голосних визначається позицією спинки язика в горизонтальному напрямку щодо піднебіння. Якщо при вимові звука язик більше чи менше піднімається до твердого піднебіння, лишаючи порівняно невеликий прохід для видихуваного повітря, а в задній частині ротової порожнини виникає великий простір, що служить резонатором,- утворюються голосні переднього ряду [і], [и], [е].

Якщо ж при вимові звука основна маса язика зосереджена в його задній частині й піднімається до заднього піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). При цьому в задній частині ротової порожнини залишається тільки невеликий прохід, а великий резонатор утворюється в передній частині.

Середнє положення між голосними переднього і заднього ряду займають голосні середнього ряду, вони в українській мові відсутні.

Ступінь підняття язика залежить від того, як спинка язика піднімається до піднебіння. Вона може бути максимально піднята до піднебіння, залишаючи невеликий прохід для видихуваного струменя повітря, може бути піднята менше і, нарешті, може підніматися незначною мірою або й не підніматися зовсім. Залежно від цього в українській мові розрізняють голосні високого [і], [у], високо-середнього [и], середнього [е], [о] і низького [а] підняття.

Губи легко змінюють форму й розмір вихідного отвору в ротовій порожнині, а також подовжують або скорочують резонуючу ротову порожнину. Залежно від їх участі в артикуляції голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, і огублені, або лабіалізовані. До лабіалі­зованих належать [о], [у], до нелабіалізованих — [а],[е], [і], [и].

Артикуляційна характеристика голосних фонем

Голосний [а] основний алофон фонеми /а/ нелабіалізований голосний заднього ряду, низького підняття.

Голосний [о] основний алофон фонеми /о/ лабіалізований голосний заднього ряду середнього підняття.

Голосний [у] основний алофон фонеми /у/ дуже лабіалізований голосний заднього ряду, високого підняття.

Голосний [е]. основний алофон фонеми /е/ звук переднього ряду, що твориться на межі з середнім рядом, середнього, але дуже зниженого підняття.

Голосний [и] основний алофон фонеми /и/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високо-середнього ПІДНЯТТЯ .

Голосний [і] основний алофон фонеми /і/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високого підняття.

Таким чином, основні алофони голосних української мови розрізняються (протиставляються) за трьома ознаками. За місцем творення вони поділяються на дві групи: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [e]. За ступенем підняття голосні поділяються на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е],[о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняють голосні двох типів: нелабіалізовані [а], [е], [и], [і] та лабіалізовані [о], [у].

Література Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 –17. Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 –14.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973,с. 90-92.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986, с. 3 – 7.

СУЛМ /за ред . А. Грищенка .- К ., 1993.

СУЛМ Фонетика. К., 1969, с. 43 – 49.

Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови.-К.,1973, с. 28 – 65.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика.- М., 1979, с. 56- 63.

Дайте відповіді на запитання

1.Які звуки називаються голосними ?

2.Який принцип покладено в основу класифікації голосних звуків ?

3.Як поділяються голосні звуки української мови за місцем творення ?

4.Як поділяються голосні звуки за ступенем підняття спинки язика ?

5.Як поділяються голосні звуки за участю губ при їх творенні ?

 

Виконайте вправи

 

1.  Назвіть голосні звуки за вказаними ознаками і доповніть їх характеристику ознаками, які відсутні

-    лабіалізований звук високого підняття ;

-    звук низкого підняття ;

-    звук високого підняття переднього ряду ;

-    звук високого підняття заднього ряду ;

-    звук високо-середнього підняття ;

-    звк переднього ряду середнього підняття ;

-    лабіалізований звук середнього підняття ;