Система повинна бути простою і зручною для користування

4. Система повинна бути простою і зручною для користування.

Запис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу зветься транскрипцією. Є багато різних типів транскрипцій, заснованих на різних принципах, залежно від мети, яку вони перед собою ставлять, проте головнішими є два типи: фонетична транскрипція та фонематична транскрипція.

Такий спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками, називається фонетичною транскрипцією.

Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смислорозрізнювальної функції.

Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту. Зокрема, використовуються такі додаткові літери та так звані діакритичні (від гр.- розрізняльний) знаки.

Звуки, що мають у вимові відтінок іншого звука, позначаються відповідною літерою алфавіту і вгорі іншою літерою того звука, до якого схильний даний звук, наприклад: /е/ у слові верба у ненаголошеній позиції наближається до /и/, тому у фонетичному записі звучання цієї фонеми буде зображене так [еи ] .

Нескладові звуки позначаються відповідною літерою з маленькою дужечкою над або під нею, наприклад:/в/ у слові любов реалізується [у^ ].

Для позначення дифтонгів або злитих звуків (африкат) пишуться дві літери, що відповідають складовим звуковим елементам даного складного звука, з'єднані вгорі дужкою, наприклад: [дÇж], [дÇз].

Губно-зубний [в] передається звичайною літерою українського алфавіту; щілинний звук [г] — відповідною літерою г, а зімкнений — літерою г — [ґ], звук [й] — літерою й.

Крім того, вживаються такі діакритичні знаки:

' після літери вгорі — для позначення м'якості приголосного: [л'ак], [с'уди].

’після літери вгорі—для позначення напівм'якості приголосного: [в’ ік] , [тх’ ір].

' перед знаками голосних — для позначення і-подібного звучання після м'яких приголосних: [л'ак].

• після знаків голосних—для позначення і-подібного звучання перед м'якими приголосними: [ра¢й].

•• над знаками голосних — для позначення і-подібного початку й кінця голосних між м'якими приголосними: [л¢у¢т¢].

після літери позначає подовження звука: [н:], [т:] і под.

над голосним для позначення голосного — носія головного наголосу: [чи^ета¢ти^е].

над голосним для позначення голосного — носія побічного наголосу: [с'їл'с'когосподар.с'киі].

перед наголошеним складом — для позначення наголосу акцентної групи: [п'ід стеблом].

для позначення звичайної паузи: [йа бачиу диуний сон]

 для позначення тривалої паузи.

Усі слова в транскрипції пишуться з малої літери.

Текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.

Такий спосіб запису живої мови, при якому передаються тільки фонеми даної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному відношенні, називається фонематичною транскрипцією: /село/,/[хомут/, /л'ал'ка/. У фонетичній транскрипції ці слова мали б такий вигляд: [се"ло], [хоУмут], [л' `ал'ка].

У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків, ніж у фонетичній транскрипції. У цілому вона досить близька до орфографічного письма української мови.

Обидва способи транскрипції мають однаково велике значення, але використовуються з різним призначенням.

Розрізняють іще деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію. Кожною з них користуються в міру потреби.

Для порівняння наведемо уривок, записаний звичайним письмом, фонетичною та фонематичною транскрипцією.

Орфографічний запис:

Летим... Дивлюся—аж світає, Край неба палає;

Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.(Т. Шевченко).

 

Фонетична транскрипція:

[ле ити¢м диеул'`ус' 'а \ ажс'в’іта•й еи" \ кра'й неба пала'йеи"|| солове' йко у темн'ім га'йі \ сонцеи зустр'іча'йеи || ]

Фонематична транскрипція:

/летим || дивл'ус'а \ аж с'вітайе \ край неба палайе || соловейко в темн'ім гайі \ сонце зустр'ічайе \\/.

  Література Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985,с. 4 –17

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969.)

 

Дайте відповіді на запитання

 

1.Чим викликана потреба в транскрибуванні мовлення?

2.Схарактеризуйте фонетичну і фонематичну транскрипцію.

3.Які діакритичні знаки використовуються у фонетичній та фонематичній транскрипціях?

Виконайте вправи

 

1.    Запишіть текст фонетичною та фонематичною транскрипціями. Підкресліть позиційні варіанти голосних, у якій з двох транскрипцій це треба зробити ?

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. Їй приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють скот на пасовисько, то б’ють її свяченою вербою – “щоб нечисть не чіплялась”... (О.Воропай).

 

Тема 6. Основні фонетичні одиниці мовлення

 

У процесі мовлення мовленнєвий потік розпадається на відрізки більшої чи меншої довжини, що виділяються різними фонетичними засобами і становлять певні одиниці.

В українській мові такими фонетичними одиницями є фраза, синтагма, фонетичне слово, склад і звук.

Якої ж довжини повинні бути ці відрізки? На думку О. Волоха відрізок мовного потоку повинен відповідати таким вимогам:

-бути відокремленим виразно тривалими паузами від інших аналогічних відрізків;

-мати певне інтонаційне оформлення;

-містити в собі якесь повідомлення. Тобто виражати якусь думку .

Для виділення і характеристики звукових одиниць звичайно починають із членування мовного потоку на більші відрізки, які потім послідовно членують на менші сегменти.

Фраза – це відрізок мовлення (найбільша вимовна одиниця) , що характеризується смисловою завершеністю та інтонаційною оформленістю, обмежений досить тривалими паузами. Як бачимо, це відносно закінчене висловлювання, що співвідноситься з реченням.

Фраза членується на менші одиниці – синтагми (або мовленнєві такти).

Мовленнєвий такт – це основна одиниця ритміко-інтонаційного членування фрази, що вимовляється одним безперервним потоком і виділяється паузами.

Таким чином, синтагма є відрізком усного мовлення, що виділяється в межах фрази як певна інтонаційно-смислова єдність. Синтагму може становити одне або кілька слів.

Закон поділу мовлення на синтагми першим почав вивчати О.Востоков на початку ХІХ ст.

У складі синтагм (мовленнєвих тактів) виділяють одне або кілька фонетичних слів. Фонетичне слово – це відрізок мовлення, що має один словесний наголос. Фонетичним може бути окреме повнозвучне слово, тоді межі фонетичного слова збігаються з межами слова як лексичної одиниці мови; а також поєднання повнозначного слова із службовими, що виступають як клітики ( проклітики чи енклітики).

Клітики – це слова, які не мають самостйного значення., наголосу і приєднуються до повнозначних слів, утворюючи разом з ними фонетичне слово. В українській мові клітиками є майже всі службові слова.

Ненаголошене слово, яке стоїть перед наголошеним повнозначним, приєднується до нього і називаєьться проклітикою. Проклітиками бувають односкладові прийменники, сполучники і деякі частки.

Ненаголошене слово, що стоїть після повнозначного наголошеного, називається енклітикою . Енклітиками бувають частки.

Фонетичне слово поділяється на склади (найменші вимовні одиниці), а склади на звуки (найменша мовна одиниця).

Під наголосом звичайно розуміють виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові,— м'язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості. Акустично наголос виявляється у зростанні інтенсивності, тривалості, в змінах частоти основного і власного тону голосного.

В українській мові наголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і тембр, а часом і більша сила. Тому український наголос за його фонетичною природою визначається як якісний, кількісний і силовий (динамічний).

Враховуючи відносно невелику різницю в тривалості між наголошеним і ненаголошеним складами, український наголос визначають як не сильноконцентрований

Наголос належить до суперсегментних одиниць мови, оскільки він не виявляється як самостійне явище, а нашаровується на інші, сегментні (лінійні) одиниці — фонеми й склади, виступаючи з ними в нерозривній єдності. Отже, наголос характеризує не тільки окремі голосні, а й цілі склади.

Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.

Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називаються наголошеними, а всі інші — ненаголошени-ми. Наголос на письмі звичайно не позначається, але в словниках наголос позначається спеціальним знаком (наприклад, перо`).

Багатоскладові слова, а особливо складні, крім основного наголосу можуть мати ще й додатковий (і не один), що характеризується меншою силою. Він також позначається при потребі спеціальним значком, наприклад: військовозобов'язаний. аерофотознімання. Деякі складні слова (вони звичайно пишуться через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воєнно-стратегічний.

В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце у формах того самого слова:

діло, робота, молода, випереджати, перепідготовка, перекваліфікація: рука— руки, бігти — вибігти, смирний — смирніший, будувати — будую.

Наголос має фонологічне значення. Він виконує конститутивну, ідентифікаційну та диференційну функції. Він об'єднує звуки в слові і необхідний для узнавання слів і їх форм: р`адій—рад`ій, `обід—об`ід, атл`ас—`атлас, при­кл`ад — пр`иклад; хат`и — х`ати; копч`ений — к`опчений, насип`ати, — нас`ипати, вилі­т`ати — в`илітати.

Можливе варіативне наголошення. Варіативне наголошування — це об'єктивний результат розвитку акцентологічної системи мови, показник переходу від однієї норми до іншої. Разом з тим не можна не відзначити, що деякі так звані акцентні варіанти виконують дуже тонку стилістичну, художньо-зображальну функцію. Наприклад, форми в`исоко, гл`ибоко слід вважати загальновживаними, а вис`око, глиб`око — власне поетичними; у формі вол`ошковий посилюється відносна ознака, а у формі волошк`овий — якісна.

Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв'язку зі словозміною і словотворенням, в українській мені наголошування характеризується сталою системою і яскртю вираженими закономірностями. Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.

Різноманітне поєднання ненаголошених складів з наголошеним, а також ненаголошених між собою є базою, на фоні якої формується ритмічна структура слова.

Інтонація визначається як сукупність кількох фонетичних компонентів:

фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру і темпу. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки — синтагми і речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається внутрішня взаємодія компонентів у комунікативному процесі, досягається вираження модальних значень І емоційного забарвлення відповідних повідомлень.

Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, кількості складів у ньому та смислового навантаження. Фразовий наголос має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний.

Наголос акцентної групи — найслабкіший за своєю силою. В акцентну групу звичайно об'єднуються повнозначні слова і сполучники, прийменники, допоміжні дієслова і окремі різновиди займенників. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово. Сильнішим у реченні є синтагматичний наголос.

Логічним наголосом називається особливе виділення голосом слва у реченні з метою підкреслити важливість його в смисловій структурі речення. У простому реченні буває тільки один логічний наголос. Він може падати на будь-яке слово в реченні, у тому числі й на неповнозначне, що звичайно не має навіть словесного наголосу.

Логічний наголос сильніший від синтагматичного. Він може падати на будь-яке слово синтагми.

Емфатичний наголос — це виділення важливої з смислового погляду частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) у зв'язку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця.

Емфатичний наголос найчастіше пиражається подовженням приголосного, голосного, а також своєрідною мелодикою.

Пауза - більш або менш тривалії артикуляційна й акустична зупинка в мовленнєвому потоці. Паузи використовуються як засіб смислового та емоційного виділення слова або синтагми. У зв'язку з цим розрізняють паузи логічні і психологічні. Найбільші паузи виступають у кінці речень різного типу. Вони в і транскрипції позначаються знаком. Ці паузи служать, з одного боку, для того, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої, а з другого—вони виконують чисто фізіологічну функцію, даючи мовцеві можливість поповнити повітря в легенях.

Менш виразні паузи виступають звичайно в кінці складного (складносурядного чи складнопідрядного) речення, а також у середині речення між синтагмами. У транскрипції така пауза позначається знаком [)]. Пауза може бути і в межах синтагми, наприклад між підметом і присудком, після звертання тощо.

Паузи не завжди збігаються з розділовими знаками. На місці розділового знака паузи фактично може й не бути. Разом з тим пауза може виступати в місці, де немає жодного розділового знака. Наприклад, у реченні Пахне м'ята, хліба, радіючи, цвітуть (М. Рильський) відокремлений дієприслівник «радіючи» зовсім не виділяється паузами. Між підметом і присудком завжди є невелика пауза, а розділові знаки, як правило, не ставляться. Немає паузи перед звертаннями, які стоять у кінці речення або в середині синтагми, хоч комами вони виділяються обов'язково.

Іноді від місця паузи в реченні залежить його зміст. Пор., наприклад, такі речення:

Я не раджу вам вірити Я не раджу вам вірити Паузи можуть використовуватися як засоби передачі:

а) незакінченої, обірваної мови: / в рільництві, і в бджільництві. і в птахівництві, і в свинарстві, і... і... (О. Вишня);

б) хвилювання: Коли запитають... коли не хочете сказати про мене доброго слова... то прошу вас... від щирого серця прошу... пожалійте гонимого... не кажіть нічого зайвого, не чорніть старого... (Ю. Збанацький); в) несподіваного змістового переходу; Якась хвилина і... ні пуху ні пера! Літак уже в повітрі (Ф. Маківчук).

Основним елементом інтонації є мелодика. Розрізняють мелодику завершеності, незавершеності і питальну мелодику.

Якщо висловлюється закінчена думка, таке речення вимовляється з мелодикою, що наприкінці знижується й досягає найнижчого рівня. Це мелодика завершеності, характерна для розповідного речення.

Якщо мелодика протягом усього речення тримається на приблизно однаковому рівні, а особливо тоді, коли вона в кінці речення тримається на рівні, характерному для попередньої частини, це означає, що думка не закін­чена. Вона має бути або може бути закінчена. Це мелодика незавершеності, характерна для нскінцевих синтагм.

Якщо мелодика наприкінці речення різко піднімається вгору й досягла найвищого рівня, це означає, що висловлено питання, яке вимагає відповіді.

Література Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985,с. 4 –17

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б. М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969.)

Дайте відповіді на запитання

 

1.Назвіть основні фонетичні одиниці мовлення .

2.Дайте визначення наголосу, схарактеризуйте його артикуляційну та акустичну природу. Чому наголос називається словесним ?

3.На який склад у слові може припадати наголос ? Як за цією ознакою називають український наголос ?

4.Яку смилову, формотворчу і словотвірну функцію виконує словесний наголос?

Який наголос називається фразовим ?

6.Що таке фонетичне слово? Які слова української мови звичайно виступають як проклітики та енклітики ?

7.З’ясуйте поняття синтагми.

8.З’ясуйте поняття логічного наголосу.

9.З’ясуйте поняття емфатичного наголосу.

Виконайте вправи

 

1.  Розбийте подані слова на склади. Обгрунтуйте складову межу в середині групи приголосних.

Адреса, азбест, Андрій, бастіон, батальйон, вразливий, бойкот, бомбардувальник, вертлявий, верхів’я.

2.  Розбийте слова на склади. Із скількох звуків складається в них перший склад?

Їжа, юшка, яблуко, єдиний, юрба, Євген, Юрко, яма, їдкий.

3.  Розбийте слова на склади, схарактеризуйте їх.

 

В проваллі темнім, десь на дні

Сосна чорніє на граніті...

Ніхто з живих не зна її,

Не зна й вона нікого в світі

(О.Олесь).

Тема 7. Позиційні зміни голосних і приголосних фонем у мовному потоці.

 

Модифікації фонем

Усі фонетичні зміни, що виникають внаслідок модифікації, можуть бути комбінаторні й позиційні.

Комбінаторні зміни — це зміни, що залежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх звуків, внаслідок чого утворюються різні алофони фонем.

В основу вивчення комбінаторних змін звуків покладено вчення про три фази вимовленого звука: екскурсію— коли мовні органи переходять із спокійного (індиферентного) положення до характерного артикуляційного положення, потрібного для вимови даного звука; витримку — коли мовні органи перебувають у відносно незалежному положенні, потрібному для вимови даного звука; рекурсію — коли мовні органи знову повертаються в індиферентне положення. Проте ці три фази наявні лише у звука, вимовленого ізольовано. Якщо кілька звуків вимовляються вряд, то рекурсія звука здійснюється не до індиферентного положення, а зливається в один суцільний момент з екскурсією наступного звука, внаслідок чого відбувається своєрідне взаємне накладання артикуляції окремих фаз або й звуків у цілому, яке називається коартикуляцією. Таке взаємне накладання кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків (причому різних за способом артикуляції) веде до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість (якщо не протягом усієї тривалості, то принаймні в певних її відрізках), і таким чином виникають різні алофони.

Крім того, в мові розрізняють два типи пристосування (адаптації) звуків:

Акомодація (від лат. пристосування) — зміни, що відбуваються між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними, наприклад /п/ перед /у/ лабіалізується. Акомодація може бути прогресивною і регресивною. Коли попередній звук впливає на наступний, то має місце прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний звук впливає на попередній, відбувається регресивна акомодація.

Асиміляція (від лат. уподібнення) —це зміни, що відбуваються між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголосними, наприклад [с] під впливом [н'] в слові сніг теж м'який /с'н'іг/. Асиміляція теж може бути прогресивною й регресивною залежно від того, чи впливає попередній звук на наступний (прогресивна асиміляція), чи, навпаки, наступний звук впливає на попередній (регресивна асиміляція)..

При аналізі звукових змін у мовному потоці беруться до уваги не тільки окремі граматичні слова, а також і так звані «фонетичні слова», до складу яких входить самостійне слово разом із службовим і групи слів, що складаються з двох повнозначних слів, які становлять у вимові нерозривну єдність.Особливість фонетичного слова полягає в тому, що обидві його частини внаслідок внутрішньої підпорядкованості одному наголосу зливаються в єдине ціле, наприклад: без тебе, як же, сказав би.

До найголовніших видозмін (модифікацій) українських звуків у мовному потоці в системі вокалізму належить акомодація (пристосування голосних до сусідніх приголосних), редукція (зміни ненаголошених голосних щодо тривалості, інтенсивності, якості), вокальна асиміляція (інакше — вокальна гармонія, або гармонійна асиміляція); у консонантизмі — акомодація (пристосування приголосних до сусідніх голосних) і асиміляція (уподібнення) приголосних у групах приголосних.

Модифікації голосних. Комбінаторні модифікації голосних. Акомодація

Артикуляція кожного голосного в позиції між приголосними має постійну закономірність, яка виявляється в тому, що початкова й кінцева фази його залежать від артикуляції попереднього або наступного приго­лосного.

Коли попередній приголосний видозмінює початкову фазу наступного голосного,— це прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний приголосний видозмінює кінцеву фазу попереднього голосного,— це регресивна акомодація. У мовному потоці вони, як правило, діють одночасно, позначаючись на якості початку голосного і його кінця. Разом з тим дія акомодації в обох випадках неоднакова: перша перехідна фаза голосного завжди зазнає більшого впливу попереднього приголосного, ніж друга — наступного.

Загалом ступінь вияву акомодації голосних найбільше визначається місцем творення сусіднього приголосного, точніше тим, наскільки близькі за місцем творення артикуляції голосного й сусіднього приголосного. Так, вплив задньоязикових на голосні [о], [у] менший, ніж вплив на них передньоязикових. З цієї ж причини спостерігається незначний вплив на артикуляцію [о], [у] губних приголосних. З другого боку, наприклад, пом'якшені передньоязикові більше впливають на голосні заднього ряду, ніж на голосні переднього ряду і особливо на [і], де цей вплив майже зовсім не відчувається.

 

Позиційні модифікації голосних

Усі голосні фонеми української мови в ненаголошеній позиції, у зв'язку з ослабленням загальної артикуляційної напруженості, зазнають значних і кількісних, і якісних змін.

Характерною особливістю ненаголошених алофонів е те, що короткий стаціонарний сегмент наявний у ненаголошених голосних, як правило, тільки в повному стилі. У розмовному він звичайно буває відсутній зовсім.

Тверде чи м'яке консонантне оточення позначається на артикуляційно-акустичних особливостях ненаголошених голосних ще більше, ніж наголошених, оскільки воно відбивається не тільки на перехідних, а й на умовно стаціонарних сегментах.

Диференціація ненаголошених алофонів щодо підняття спинки язика зберігається, причому виділяється чотири ступені підняття, як і в наголошених

На слух зміни [а], [у], [і] майже непомітні. Вимова [е] більше чи менше наближається до вимови звука [и], наприклад: [зеирнина]. З другого боку, вимова ненаголошеного [и] розширюється й наближається до вимови [е], наприклад: [жиевут'], [диетина] й под. Ненаголошений [о] в позиції перед складом з наголошеним [і], а особливо перед складом з [у] звужується й більше чи менше наближається своїм звучанням до голосного [у]: [коужух],[гоУлубка] й под.

Але, незважаючи на цілком закономірні деякі і якісні, і кількісні зміни, головна особливість українського вокалізму полягає в тому, що ненаголошені голосні різко не відрізняються своєю вимовою від наголошених, і усі складові голосні української мови в усіх позиціях зберігають повнозвучну вимову, а також (за нечисленними, порівняно, винятками) й свою якість і в ненаголошених складах. Різке скорочення, ослаблення, напів-глуха вимова голосного — рідке й нетипове для укра­їнської мови явище.

 

Редукція голосних

Ненаголошеність безпосередньо пов'язана з редукцією звуків. Редукція (від лат. скорочую) — видозміна звуків, що є наслідком меншої напру­женості й тривалості артикуляції.

Є два типи редукції звуків: кількісна і якісна.

Під кількісною редукцією розуміють зменшення тривалості голосних при збереженні характерного тембру.

Наслідки експериментального дослідження тривалості голосних переконливо доводять, що в усіх позиціях (крім позиції абсолютного кінця слова) ненаголошені голосні в 2—3 рази коротші за наголошені, що є яскра­вим свідченням наявності в українській мові кількісної редукції голосних.

Якісна редукція виявляється в тому, що ненаголошені голосні втрачають напруженість і утворюються при нейтральному або більш чи менш близькому до нейтрального положення мовних органів, що змінює якісні характеристики голосних.

Звичайно кількісна і якісна редукція виявляються одночасно. Більше того, вважають, що якісна редукція є безпосереднім наслідком кількісної редукції.

Асиміляція голосних (гармонійна асиміляція)

Випадків суміжної асиміляції голосних в українській літературній мові звичайно не буває, оскільки всередині морфем немає їх збігу. Зате характерна особливість українського ненаголошеного вокалізму — гар­монійна асиміляція (інакше — дистантна асиміляція, або вокальна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше або менше уподібнюється до наступного голосного. В результаті вокальної гармонії відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми. Зміни відбуваються в артикуляційному аспекті за ознаками підняття, ряду й лабіалізації.

Гармонійної асиміляції зазнають передусім ненаголошені голосні в позиції перед наступним наголошеним. В інших ненаголошених позиціях вона виявляється менш послідовно або не на всьому відрізку голосного, а тільки в кінцевому сегменті перед приголосним.

Повнота вияву гармонійної асиміляції залежить від багатьох факторів: передусім від стилю мовлення, а також місця ненаголошеного голосного у фонетичній структурі слова, впливу діалектного субстрату.

Гармонійна асиміляція займає особливе положення в ряду інших типів змін голосних. З одного боку, вона зближується з комбінаторними змінами, зберігаючи свою своєрідність, яка полягає в такому: комбінаторні зміни відбуваються внаслідок взаємодії суміжних звуків, а гармонійна асиміляція є результатом взаємодії голосних, розділених приголосними. З другого боку, як правило, гармонійна асиміляція якнайтісніше поєднана з ненаголошеним вокалізмом, тобто з позиційними амінами.

Модифікації приголосних

Комбінаторні модифікації приголосних Акомодація.

Акомодація приголосних до сусідніх голосних вияв­ляється не так яскраво, як акомодація голосних до при­голосних. Найбільш характерні приклади:

1. Напівпом'якшена вимова перед наступним голосним [і] губних [п’], [б’],[ф’], [в’], [м’], передньоязикових шиплячих [ш], [ж],[ч], [дж] задньоязикових [г], [к], [х], глоткового [г]. Зазначені звуки, як відомо, є комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних фонем.