Чергування /е/ :/о/ : нести — носити — ноша;

1. Чергування /е/ :/о/ : нести — носити — ноша;

везти—возити—вози; брести— бродити — броди;

стерегти — сторожити — сторож; текти — потоки, повертати. — поворот, мелю — молоти, тебе — тобою, себе —собою. Це чергування найдавніше. Воно розвинулося ще в дослов'янський період з коротких голосних /ь/, /ъ/ і, як гадають, спочатку було пов'язане з наголосом: під наголосом виступала фонема /е/, а в ненаголошеній позиції —фонема /о/. Чергування /е/ з /о/ морфологізувалося й пов'язалося з розрізненням видових зна­чень: /е/ вживається в дієсловах, що означають протяжну неповторювану дію, а /о/ — в дієсловах, що означають тривалу й багатократну дію, та в іменниках, утворених від них.

2. Чергування /і/ : /а/ : сідати — садити, лізти — лазити. Воно розвинулося з індоєвропейських довгих голосних /е/, /о/. У спільнослов'янській мові фонема /е/ змінилася на /і/, яка в українській мові дала /і/, а /о/ — на /а/.

3. Чергування /о/ : /а/: ломити — ламати, котити — катати, гонити — ганяти, скочити — скакати, допомогти — допомагати, стояти — стати. Це чергування є наслідком спільнослов'янського чергування коротких /о/ і /и/ з довгими /о/ й /а/. Короткі /о/ та /и/ дали в усіх слов'янських мовах /о/, а довгі /а/. Чергування /о/ з /а/, відбувається в коренях дієслів і пов'язане зі зміною їх значень: з голосною /о/ пов'язане переважно значення протяжної, неповторю­ваної дії, з голосною /а/ — повторюваної. Проте в бага­тьох дієслівних парах це співвідношення чітко не виявляється або й нівелюється. Пор.: зломити—зламати—без різниці в значенні.

4. Чергування /е/ : /о/: мести — замітати, плести—заплітати, летіти—літати, пекти — випікати, гребти — загрібати, наректи — нарікати, текти — витікати. Це чергування є наслідком колишнього чер­гування короткого /е/ з довгим /е/. З короткої /е/ розвинулася нормально коротка фонема /е/, а з довгої— /і/, яка в українській мові дала /і/, ІеІ виступає на означення одноразової протяжної дії; /і/ — на означення повторюваної, багатократної дії.

5. Інші найдавніші чергування голосних:

/у/ : /а/ — трусити: трясти, грузнути : грязь, вузол '.в'язати; /і/ : /и/ — ліпити : липнути; /у/ : /о/ — кузня : коваль; /и/ : /і/ — сито : сіяти

Чергування /о/ та /е/ з фонемним нулем /о/

У сучасній українській мові поширене чергування голосних /о/ та /.е/, а фонемним нулем, наприклад: кілок — кілка, хлопець — хлопця, сон — сну, пень — пня.

Це чергування розвинулося ще в давньоруській мові приблизно в XI—XII ст. на місці колишніх зредукованих голосних /ъ/ та /ь/ і перейшло в усі східнослов'янські мови.

Зредуковані голосні /ъ/ та /ь/ нагадували звучанням відповідно голосні /о/ та /е/. Вони могли стояти в слабкій (у кінці слова, перед складом з голосним повного творення, перед складом із зредукованим голосним у сильній позиції) або в сильній позиції (під наголосом, перед складом із зредукованим голосним у слабкій позиції), у сполученнях ър, ьр, ъл, ьл між приголосними, що помітно впливало на їх якість і на дальшу долю.

З XII ст. зредуковані /ъ/, /ь/, що стояли в слабкій позиції, занепали, а ті, що стояли в сильній позиції, розвинулися в голосні повного творення /о/ та /е/. Занепад зредукованих або їх перетворення в /о/ та /е/ в тій самій морфемі (в різних формах того самого слова або в споріднених словах) і поклали початок чергуванню голосних фонем/о/ та /е/ з фонемним нулем. Пор.: сънь (сон) — съна (сну), дьнь (день) — дьню (дня).

Голосні /о/ та /е/, що утворилися з колишніх зредукованих /ъ/ та /ь/, називаються новими, на відміну від споконвічних, давніх, етимологічних /о/, /е/ (коня, печі).

Чергування /о/ та /е/ з фонемним нулем (випадання голосних) тепер відбувається:

1.  У суфіксах -ок, -к (із ьк, ьк): сучок—сучка, садок — садка, порошок — порошку , огірок — огірка, дзвіночок — дзвіночка.

2.  У суфіксі -ець: борець — борця, хлопець — хлопця, палець — пальця, гребінець — гребінця.

3.  У префіксі: відозва—відзиватися.

4.  У ряді коренів: сон — сну, пень — пня, пес — пса, весь — все, швець — шевця, жнець — женця.

Голосні /о/ та /е/, що розвинулися із зредукованих у сильній позиції й чергуються в сучасній українській мові з фонемним нулем на місці колишніх зредукованих, називаються випадними.

Іноді чергування /о/ та /е/, з фонемним нулем порушується під впливом аналогії. Наприклад, у ряді іменників у непрямих відмінках під впливом називного відмінка з'являється /о/ на місці /ъ/, що стояв у слабкій позиції: лоб — лоба (із лъба), мох — моху (із мъха), рот — рота (із ртьта), рів — рову (із ръва) (пор. рос. лба, мха, рта, рва).

Чергуються з нулем звука (випадають) і так звані вставні /о/ та /е/, що розвинулися після шумних перед сонорними /р/, /л/, /м/, /н/, якщо після сонорного в давньоруській мові занепадав /ъ/ або /ь/. Наприклад: сосна — сосон (із соснъ), капля — капель (із капль). Коли кінцеві голосні /ъ/ та /ь/, будучи в слабкій позиції, занепали, на кінці слова утворився збіг двох приголосних. Згодом між ними почали вставлятися /о/ або /е/, які тепер при відмінюванні слова й чергуються з фонемним нулем у тих формах, де сполучення шумного і сонорного знаходилось перед голосним. Пор.: сосон — сосна, капель — капля, вузол — вузла, свекор — свекра, вітер — вітру, травень — травня, вогонь — вогню, сестер — сестра, журавель — журавля.

Чергування /о/ та /е/ з /і/

В українській мові голосні /о/, та /е/, що стоять у відкритому складі, чергуються з /і/ в закритому складі: коня — кінь, вола — віл, печі — піч, осені — осінь, мого — мій, синього — синій, Києва — Київ, бою — бій.

Чергування /о/ та /е/ з /і/ становить характерну фонетичну особливість української мови, оскільки в жодній іншій слов'янській мові це явище не має місця.

Чергування /о/ та /е/ з /і/. належить до історичних. Воно пов'язане з занепадом зредукованих /ъ/, /ь/. Щоб чергування /о/ та /е/ з /і/ відбулося, необхідні дві умови: по-перше, з /і/ в закритому складі чергуються лише /о/ та /е/ давні, етимологічні, тобто ті, які не походять з /ъ/ або /ь/; по-друге, /о/ та /е/ чергуються з /і/ не в кожному закритому складі, а тільки в так званому новозакритому, який утворився після занепаду /ъ/, /ь/. Пор.: слово сто-лъ було двоскладове з обома відкритими складами. Після занепаду /ъ/ утворився новий закритий склад стол — і слово стало односкладовим. У цьому закрито­му складі давне /о/ почергувалося з /і/. Але нові закриті склади утворювалися не тільки в результаті занепаду /ъ/, /ь, а й у тих випадках, коли ненаголошений давній /и/ редукувався, скорочувався й переходив в /й/, тим самим закриваючи попередній склад. Пор.: мои > мой > мій; спокои > спокой > спокій.

Зміна /о/ та /е/ на /і/ проходила протягом довгого часу через різні стадії. Спочатку /о/ та /е/ після занепаду наступних /ъ/ та /ь/ подовжилися (так зване замінне подовження), потім вони дифтонгізувалися і, нарешті, після монофтонгізації цих дифтонгів на місці /о/ та /е/

розвинулася фонема /і/: столъ > стол > стуол, стуел, стуил, стуіл > стіл; печь > печ > піеч> піч.

Давні /о/ та /е/, якщо після них не було зредукова­них /ъ/ та /ь/, з /і/ не почергувалися: вола, радості, печі, нести, несла; у прийменнику без та в префіксах роз- і без-: розлад, безкрилий, безсилий, розмах, без коня.

Таким чином, у сучасній українській мові з /і/ чергуються давні /о/ та /е/ у новозакритому складі.

На початку слова перед /і/, що виник з початкового /о/, в сучасній українській мові вживається приставний (епентетичний) приголосний /е/: він (з онъ), овес —вівса (з овьса), осі — вісь (з ось), овечка — вівця (з овьця) тощо.

Чергування /о/ та /е/ з /і/ властиве всім частинам. мови. Найпоширеніші ці чергування в таких випадках :

таких слів, як ріг, рід, у яких воно закономірне; у словах борода — борід, череда — 1) В різних формах того самого слова:

а) іменників: стола — стіл, вола — віл, сокола — сокіл, вечора — вечір, радості — радість, осі — вісь, речі — річ, кореня — корінь, боєць — бійця;

б) прикметників і займенників: синів — синового, Андріїв — Андрійового, Львів — Львова, ковалів — ко­валевого, Київ — Києва; у великому — у великім, малої — малій, на моєму — на моїм, на тому — на тім;

в) кількісних числівників: шести — шість, семи — сім;

г) дієслів: могла — міг, везла — віз, пекла — пік.

2) У словах одного кореня чи спільної основи:

а) в іменниках жіночого й середнього роду з суфік­сом -к (а); гірка, нічка, говірка, ліжко;

б) в іменниках із суфіксом -івк(а), що утворився а суфіксів -ор- і -к(а): Комарівка, долівка, вишнівка;

в) в іменниках із суфіксами -ник, -ниця, -ц (е): са­дівник, робітник, трудівник, робітниця, річниця, гір­чиця, сільце;

г) у прикметниках із суфіксом -н(ий); рівний (пор.і рів—рову), самохідний (пор.: хід — ходу), вільний (пор.і воля), суміжний (пор.: межа), спокійний (пор.: спокій— спокою) тощо.

Є ряд випадків, коли /о/ та /е/ не чергуються з /і/ в закритих складах:

1. Коли /о/ та /е/ випадні: сон—сну, дубок— дубка, шматок — шматка, річок — річка, ставок — ставки, день — дня, травень — травня, земель — земля. В усіх цих випадках ІоІ та ІеІ новоутворені, а не давні.

2. У фонемосполученнях /ор/, /ер/, /ов/, /ър/, /ьр/, /ъв/ між приголосними: торг, горло, горб, верх, зерно, довго, вовк, жовтий, шов. І в цих словах /о/ та ІеІ не давні, а нові, походять із зредукованих /ъ/, /ь/.

3. У повноголосних формах -оро-, -оло-, -ере-, -еле- із сталим наголосом між приголосними: город, мороз, порох, сторож, холод, берег, перед, через, очерет, шелест. У повноголосних фонемосполученнях другий голосний нового утворення.

Винятки: поріг, сморід, моріг, оборіг, де чергування відбулося за аналогією до черід, борона — борін, сторона — сторін — з рухомим наголосом.

4. У новотворах із словотворчими частинами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход, у яких звук [о] наголошений: діловод, водовоз, медонос, хлібороб, скороход. Проте в багатьох подібних словах чергування /о/ з /і/ відбувається: газопровід, всюдихід, перехід, перевіз. У ненаголошеній позиції /о/ чергується з /і/ закономірно: привід, провід, провідник, виріб, вихід.

5. У абревіатурах: колгосп.

6. У ряді префіксальних безсуфіксних іменників:

типу: затон, затор, потоп.

7. У ряді слів книжного походження і вивідних від них: закон, народ, словник, прапор, верховний, вирок, завод, основний.

8. У родовому відмінку множини іменників середнього роду на -ення: значення—значень, твердження— тверджень, звернення — звернень.

9. У родовому відмінку множини іменників жіночого роду: основ, установ, істот, вод, будов, тополь, меж, потреб, стель, веретен, імен, чудес.

10. У суфіксах -очк, -ечк, -оньк, -еньк, -енк, -есенькг гілочка, сонечко, голубонька, доленька, Дорошенко, буйнесенько.

11. У суфіксі -тель і префіксі воз-: учитель, мислитель, зачинатель, возз'єднання, возвеличення.

12. У деяких загальних назвах російського походження, а також російських прізвищах і географічних назвах: формовка, стиковка, маршировка, спиртовка;

Тамбов — тамбовський, Орел — орловський, Малишев, Зуєв.

13. У словах іншомовного походження: азот, балон, порт, поет, шофер, диригент, актор, диплом, студент, білет, кабінет. Проте в ряді давно запозичених слів — загальних назв і власних імен — чергування відбувається: гніт — гнота, табір — табора, дріт — дрота, якір -— якоря, колір — кольору, курінь — куреня, папір — паперу; Федір — Федора, Сидір — Сидора, Тиміш — Тимоша. Але: Мирон, Харитон, Фрол. У власних іменах /е/ ніколи не чергується з /і/: Євген, Артем, Семен.

14. У дієслівних формах 2-ї особи однини (кладеш, несеш, стережеш), у 2-й особі наказового способу (виходь, винось, дозволь) і 3-й особі на -еться (йдеться, здається, можеться).

15. У ряді прізвищ: Петровський, Садовський, Боровиковський, Березовський, Котляревський, Каневський, але: Крижанівський, Голованівський, Миньківський, Вериківський.

У всіх відзначених вище випадках /о/ та /е/ не чергуються з різних причин: або вони не давні, а нові, або перебувають не в новому, а в старому закритому складі, або під впливом аналогії.

Фонема /і/, що утворилася з давніх /о/ та /е/, іноді може з'являтися не тільки в закритому складі, а й у відкритому. Це пояснюється аналогією до інших форм цього слова, де чергування закономірне. Наприклад: в іменниках візок, кілок, кінець, рівень, ніготь, ніженька, гіронька, стілець, камінець, дзвіночок, кілочок, стіжечок. Фонема /і/ з'явилася за аналогією до форм- візка. кілка, кінця, рівня, нігтя, ніжка, гірка, стільця, камінця, дзвінка, стіжка.

Чергування /о/ та /е/ з /і/ іноді виконує в мові семантичну функцію, розрізняючи слова: голівка (дитини) — головка (сиру); схід—сход (збори); привід—привод (технічний термін).

Чергування фонем /е/ з /о/ після шиплячих та /й/

В українській мові після шиплячих /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ та після /й/ може виступати як фонема /е/, так і фонема /о/.

В сучасній українській мові після шиплячих та /й/ виступає /е/, якщо в давньоруській мові далі йшла м'яка приголосна, а також перед складом з будь-якою голосною переднього ряду : ніженька, учень, вишень, вечеря, шелестіти, пшениця, шести, щетина, джерело, книжечка, стрічечка.

У сучасній українській мові після шиплячих та /й/ :виступає /о/, якщо в давньоруській мові далі йшла тверда приголосна або склад а будь-якою голосною непереднього ряду на цій основі в багатьох споріднених словах відбувається чергування /е/ з /о/: чернетка — чорний (пор.: чьрныи), четвертий — чотири (пор.: чьтвьртъи — чьтыри), шести — шостий (пор.шести—шестыи), вечеря — вечора (пор.: вечеря—вечера) тощо.

Закономірність цього чергування досить часто порушується, внаслідок чого виникають відхилення від чергування, зумовлені різними причинами, переважно аналогією. Найголовніші з них такі:

1. В іменниках у давальному й місцевому відмінках однини після шиплячих виступає /о/ перед складом з /і/, тобто перед м'яким приголосним (щоці, бджолі, на чолі, у пшоні) під впливом більшості форм цих слів, де /о/ після шиплячих вживається перед твердим приголосним (щока, щоки, щоку, щокою і т. д., бджола, бджолу, бджолою і т. д. ).

2. В іменниках жіночого роду на -ість після шиплячих виступає -ості, хоч далі йдуть м'які приголосні (більшості, меншості, пекучості, свіжості), за анало­гією до тих іменників, де -ості йде після інших приголосних (радості, молодості, певності й под.).

3. У прикметниках типу свіжої, гарячої, більшої, безкрайої; свіжою, гарячою, більшою, безкрайою й под., числівнику першої, першою, займенниках нашої, нашою, вашої, вашою після шиплячих виступає /о/, хоч далі йде м'яка приголосна /й/, за аналогією до тих форм, де /о/ виступає після інших приголосних (доброї, великої, молодої; доброю, великою, молодою; другої, другою; тої, тою), а також за аналогією до тих форм цих слів, де /е/ почергувалася з /о/ закономірно перед твердими приголосними (свіжого, гарячого, більшого, безкрайого, першого, нашого, вашого).

4. У прикметниках на -ев (ий) (рожевий, смушевий, грушевий, краєвий) /е/ після шиплячих та /й/ вживається за аналогією до тих прикметників, у яких /е/ виступає після інших приголосних (жовтневий, меблевий, коре­невий).

5. У похідних утвореннях (чорніти, чорніє, чорнило, чорнити; вечоріти, вечоріє) за аналогією до чорний, вечора і под.

6. У 1-й особі множини дієслів І дієвідміни зберігається фонема /е/ після /ж/, /ч/, /ш/, /й/ перед твердою /м/ (кажемо, хочемо, дишемо, знаємо) за аналогією до 2-ї особи однини й множини цих самих дієслів (кажеш, хочеш, дишеш, знаєш; кажете, хочете, дишете, знаєте), де /е/ після шиплячої або /й/ закономірно не перейшла в /о/ перед стверділою /ш/ або /т/.

7. У формах жену, шепчу, чешу, шептати, чесати фонема /е/ не змінилася на /о/ перед твердою приголосною під впливом таких форм, як жене, женеш, шепче, чеше, чешете і под.

8. У пасивних дієприкметниках з суфіксом -ен(ий) : знижений, зріджений, печений, ношений, озброєний і под. /е/ після шиплячих та /й/ вживається перед етимологічно твердою фонемою /н/ та перед голосною /и/, що походить з давньої /ы/, за аналогією до тих дієприкметників, де ІеІ. виступає після інших приголосних (зроблений, варений, загублений).

9. У суфіксах -енк(о), -ечок, -еиьк(о), -енн(ий), -езн(ий) (Ткаченко, Гущенко, Наенко, вершечок, кружечок, краєчок, козаченько, широченний, величезний). Не чергується /е/ з /о/ з різних причин, найчастіше за аналогією. Проте в окремих іменниках —гайочок, райочок, кийочок — після /й/ виступає /о/ за аналогією до іменників, де в такій само позиції закономірно вимовляється /о/ після інших приголосних: садочок, дубочок, ставочок, синочок тощо.

10. У книжних та запозичених словах /е/ з /о/ не чергується: жертва, жест, жетон, чертог, жебрати, ковчег, печера, шеф, чемодан, чемпіон тощо.

11. В окремих словах ІеІ, після шиплячих зберігається за усталеною традицією: червоний, чекати, черпати, шепотіти, щедрий, щезати та деяких інших.

Чергування фонем /и/ з /о/ у фонемосполученнях /ри/, /ли/ - /ро/, /ло/

У сучасній українській мові фонема /и/ у фонемосполученнях /р/ї, /ли/ (з давніх ръ, лъ) у порівняно невеликій групі слів може чергуватися з /о/ у фонемосполученнях /ро/, / ло/. Пор.: кривавий — кров, глитати—глотка, чорнобривий (і чорнобровий) — брова.

Література

Змінне подовження голосних в українській мові //Мовознавство.- 1988-,№ 2.

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б. М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986.

СУЛМ /за ред. А. Грищенка - К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика).- К., 1969.

Тоцька Н.І. СУЛМ,- К., 1981, с. 96- 107.

Дайте відповіді на запитання

 

1.  У чому полягає чергування /о/ та /е/ з /0/ фонемним нулем?

2.  Сформулюйте основне правило чергування /о/ та /е/ з /і/ в українській мові .

3.  Поясніть чергування /о/ та /е/ з /и/ в групах ри, ли .

4.  У яких випадках після шиплячих та /й/ виступають /о/, /е/?

 

Виконайте вправи

 

1.  До поданих слів доберіть споріднені слова з усіма можливими найдавнішими чергуваннями виділених голосних.

Скочити, беру, нести, могти, котити, збирати, текти, стелити, дерти, вінок, дрижати.

2.  Поясніть , чому не відбувається чергування /о/ та /е/ з /і/ у поданих словах ?

Терен, город, бережок, крапель, березень, роздерти, пеньок, землероб, горбок, закон, перст, Козловський.

3.  Поясніть відхилення від чергування /о/ з /е/ після шиплячих та /й/ у поданих словах.

Нашої, чекати, вечоріти, щедрий, знаємо, кочегар, черпак, бждолі, більшої, шепочемо, чемпіон, чобіток.

Тема 10. Чергування приголосних фонем при словозміні та словотворенні

 

У сучасній українській мові при словозміні і словотворенні відбувається ряд закономірних історичних чергувань приголосних. До найпоширеніших чергувань приголосних належать такі:

Чергування /г/ :/ж/, /к/ : /ч/ : /х/ : /ш/: ворог — ворожий, друг — друже — дружній — дружба — дру­жити; Івга -— Івжин; рука — ручний — рученька — ручка; вухо — вушний — вушко.

Чергування ІгІ, ІкІ, 1х1 на /ж/, ІчІ, ІшІ властиві всім слов'янським мовам, а беруть вони свій початок ще в древньоруській мові. В давнину всі ці чергування відбулися за певних фонетичних умов, які тепер уже не діють, а чергування відбуваються за традицією

Приголосні /г/, /к/, /х/ колись були твердими й не могли пом'якшуватися. Тому вони могли стояти тільки перед голосними заднього ряду /а/, /о/, /у/, /ъ/, /и/, . Коли ж ці приголосні потрапляли в позицію перед голосними переднього ряду /е/, /и/, /і/, /ь/І, які вимагали пом'якшення попередніх приголосних, то вони відповідно змінювалися на /ж'/, /ч'/, /ш'/, які на українському грунті стверділи й перейшли в /ж/, /ч/, /ш/. Так виникло чергування /г/, /к/,/х/ з /ж/, /ч/, /ш/ . У сучасній українській мові /г/, /к/, /х/ можуть стояти не тільки перед голосними заднього ряду (берега, горе, камінь), а й перед голосними переднього ряду: гірке, тихе, герой. Так само перед будь-яким голосним можуть стояти й /ж/, /ч/, /ш/: жати, журавель, чорний, шукати, ноша й под. Тому в сучасній українській мові перед /і/ та /е/ не давніх, а нового утворення, а також у запозичених словах чергування /г/, /к/, /х/ на /ж/, /ч/, /ш/ не відбувається. Пор.: гірко, кістка, тихі (з горько, костъка, тихь), геній, гімн, кіло, кеглі, хімія та ін.

Зміни /г/, /к/, /х/ на /ж/, /ч/, /ш/ перед голосними переднього ряду називають першим перехідним пом'якшенням.

Чергування /г/: /з'/,/к/:/ц'/, /х/ : /с'/ відбувається:

а) перед закінченням -і у давальному відмінку однини іменників жіночого роду та в місцевому відмінку однини іменників чоловічого, жіночого та середнього роду: нога — нозі, рука — руці, муха — мусі; дорога —в дорозі, вухо — у вусі, бік — на боці;

б) перед закінченням -і в називному відмінку множини слова друг — друзі.

Зміна /г/, /к/, /х/ на /з'/ , /ц'/, /с'/ відбулася також у спільнослов'янський період, але пізніше, ніж зміна /г/, /к/, /х/ на /ж/,/ч/, /ш/. Це чергування зветься другим перехідним п о м'я к ш е н н я м, оскільки воно пов'язане з пом'якшенням приголосних перед і.

Чергування приголосних /г/:/ж/, /к/: /ч/, /х/: /ш/, /д/: /дж/, /т/ : /ч/, /з/ :/ж/, /с/: /ш/, /зд/: /ждж/, /ст./ : /шч/ відбувається :

а) у дієслівних формах 1-ї особи: берегти — бережу, пекти — печу, колихати — колишу, бродити — бро­джу, платити — плачу, возити — вожу, косити — кошу, їздити — їжджу, простити — прощу;

б) в однокореневих інфінітивних формах з різними відтінками значень: запросити — запрошувати, садити — саджати, намолотити — намолочувати;

в) при творенні іменників: носити — ноша, студити — стужа, світити — свічка, уродити — урожай, сухий — суша, пустиня — пуща, крутий — круча;

г) при творенні дієприкметників: запросити — запрошений, студити — остуджений, народити — на­роджений.

Чергування /ц/ : /ч/ відбувається в невеликій групі іменників із суфіксами зменшеності, пестливості: -к, -ечк-: лице — личко, яйце — яєчко, серце — сердечко, сонце — сонечко, кільце — колечко.

Чергування твердих передньоязикових приголосних фонем перед відповідними м'якими фонемами при словозміні та словотворенні:

а) при відмінюванні іменників: вода — воді, гість — гостей, шлюз — у шлюзі, вісь — осей, лице — лиця, біль — болем, свиня — свинею, буря — бурею;

б) при відмінюванні дієслів; ходити — ходімо, крутити — крутіть; возити — возять, просити — просіть, палити — паліть, боронити, — бороню, створити — створіть, говориш. — говорять;

в) у коренях при відмінюванні здебільшого двоскла­дових іменників, числівників, дієслів: цепу — ціп, носа —ніс, радості — радість, семи — сім, плести — пілів, гребти — гріб тощо;

г) при творенні іменників з різними суфіксами: босий — босяк, круглий — кругляк; громада — громадянин; крутити — крутій, школа — школяр, хвалити — хвалько, бродити — бродяга, комуна — комунізм, ідеал — ідеаліст, молодий — молодість, волос — волосінь, се­ло — сільце;

д) при творенні прикметників: сіль—солоний, соло — сольний, чорний — чорнявий, болото — болотяний, рада — радянський, гарбуз — гарбузяний, срібло — сріблястий, пшоно — пшоняний, волос — волосяний;

е) при утворенні дієслів на -іти: зелений — зеленіти, видно — виднітися, бурмотати — бурмотіти, синити — синіти, садити — сидіти, дозволити — дозволяти, схилити — схиляти.

Чергування двох однакових фонем /д'д'/, /т'т'/,з однією фонемою: знаряддя — знарядь, стаття — статей, галуззю — галузь; колос — колосся, міццю — міць, сіллю — сіль, лляти — лити, знання — знань, подорожжю — подорож, ніччю — ніч, тушшю — туш.Чергування /6/ : /бл/, /п/ : /пл./, /в/ : /вл/, /м/ : /мл/, /ф/ : /фл/ в особових і неособових формах дієслова та віддієслівних іменниках: голубити — голублю, голублячи; топити — топлять, топлений; ловити — ловлю, ловлячи, ловлений; стомити — стомлю, стомлений; графити — графлю, графлячи. Фонема /л/ розвинулася на місці колишньої /й/.

Чергування /6/ : /бй/, /п/: /пй/, /в/ : /вй/, /м/ : /мй/, /ф/ :/фй/:

а) в особових формах дієслів: бити — б'ю, пити — п'ю, вити — в'ю;

б) у відмінкових формах іменників: кров — кров'ю, матір — матір'ю, верф — верф'ю;

в) при творенні іменників та прикметників з суфіксами, що починаються на /'а/: олово — олов'яний, голуб — голуб'ята, пити — п'яний, полива — полив'яний, солома — солом'яний, торф — торф'яний.

Чергування /л/ : /в/ відбувається в сучасній українській мові в дієсловах минулого часу: у формах жіночого й середнього роду однини та у множині виступає ІлІ, а в формах чоловічого роду — /в/: ходила, ходило, ходили — ходив; жила, жило, жили — жив.

Чергування /с/ : /т/, /с/ :/д/ відбувається в небагатьох словах: мести — мету, плести — плету, вести— веду, їсти — їдять, впасти — впадуть. Це чергування відбулося в результаті дисимілятивної зміни ще в праслов'янський період. Пор: метти > мести.

Чергування в групах приголосних

При словотворенні в групах приголосних може відбуватися цілий комплекс різнотипних чергувань приголосних: історичних і фонетичних, зумовлених асиміляцією, дисиміляцією, спрощенням груп приголосних, до яких додається ще й процес стягнення. Вони помітно змінюють фонетичну (і морфологічну) структуру слова. Розглянемо найголовніші випадки.

1. При утворенні прикметників вищого ступеня, що закінчуються на /с/, /з/, /ч/, за допомогою суфікса -ш(ий) відбуваються такі чергування:

г + ш=жч (дорогий — дорожчий)

с+- ш=шч (красивий — кращий)

з + ш=жч (близький — ближчий).

При цьому /г/ за першою перехідною палаталізацією перед /ь/ (був суфікс -ьш-) почергувалася з /ж/. Внаслідок цього поряд опинилися дві щілинні фонеми. Потім /ш/ дисимілювалася в африкату /ч/, тобто відбулося дисимілятивне чергування фонем, /с/ перед /ш/ в результаті регресивної асиміляції за місцем і способом творення почергувалася з /ш/, а /з/ — із /ж/ Приголосна /ш/ і тут дисимілювалася в /ч/. Пор.:

дорогий > дорожший > дорожчий

красивий > красший > крашчий (кращий)

близький > ближший > ближчий.

2. При утворенні прикметників:

У фонемосполученнях /г/:/ж/:/з +/с¢к/=/з¢к/; /к/:/ц/:/ч/+ /с¢к/=/ц¢к/;/х/:/ш/:/с/+/с¢к/=/с¢к/

При утворенні іменників з суфіксом -енк(о) групи приголосних Іс'кІ, /з'к/ чергуються з групами приголосних /шч/ (орфографічне щ), /жч/: Васько — Ващенко, Онисько — Онищенко, Кузько — Кужченко.

При утворенні іменників з суфіксом -ство (з колишнього -ьство) /г/, /к/, /х/, на які закінчувалася основа дієслова, до якого додавався цей суфікс, перед /ь/ почергувалися на /ж/, /ч/, /ш/. Ці відношення поширилися й на пізніше утворювані слова. Після занепаду /ь/ — /ж/, /ч/, /ш/ зустрілися з суфіксальною фонемою /с/. У результаті асиміляційного чергування /ж/ перейшла в /з/, а /ч/ — в /ц/. Після цього в результаті спрощення середня фонема /с/. почергувалася з фонемним нулем. Пор.:убогьство > убожьство > убозство > убозтво козак-ьство > козачьство > козацство > козацтво, птахьство > пташьство > птасство > птаство.

При утворенні іменників з суфіксом -ин(а) у сучасній українській мові групи приголосних /ц'к/, /с'к/, чергуються з групами приголосних фонем /чч/, /шч/ (орфографічно щ). Після переходу /к/ в /ч/ внаслідок регресивної асиміляції, за місцем і способом відбулося чергування /ц/ з /ч/, а /с/ з /ш/: Німецьчина > Німеччина, Полтавсьчина > Полтавшчина (орфографічно Полтавщина), лісчина > лішчина (орфографічно ліщина).

Література

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969.)

Тоцька Н.І. СУЛМ,- К., 1981, с. 96- 107.

Дайте відповіді на запитання

1.  Поясніть наслідки першої і другої палаталізації приголосних .

2.  Поясніть чергування при творенні іменників із суфіксрм –ин ?

3.  Розкажіть про чергування у групах приголосних при утворенні прикметників із суфіксом –ськ та іменників із суфіксом –ств ?

Виконайте вправи

 

1.  До поданих слів доберіть споріднені з усіма можливами чергуваннями приголосних фонем.

Яблуко, ходити, луг, пити, токар, садити, голуб, рука, друг, стіжок, трусити, батіг, буг.

2.  Утворіть від поданих слів прикметники із суфіксом –ськ , поясніть фонетичні зміни.

Чумак, гігант, латиш, Відень, Перемишль, Ніжин, Воронеж, Абхазія, Прага, альпініст, Кременчук.

3.  Утворіть від поданих прикметників іменники за допомогою суфікса ин.

Київський, словацький, сумський, німецький, гуцульський, полтавський, львівський, турецький.

Тема 12. Склад і складоподіл

Кожна людина, скандуючи слова, інтуїтивно поділяє їх на склади, встановлює кількість складів, проте сама природа складу в українській мові (як і в багатьох інших мовах) до цього часу лишається невивченою, і тому задовільного і загальноприйнятого визначення складу, яке б відповідало всім науковим вимогам, немає.

Найбільшого поширення набула й стала традиційною теорія повітряних поштовхів (або експіраторна теорія), за якою склад визначається як один звук або сполучення кількох звуків, що вимовляються одним пош­товхом видихуваного повітря.

Академік Л. В. Щерба висунув теорію м'язового напруження, за якою склад — це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м'язовим напруженням при їх артикуляції. Отже, найбільше напру­ження припадає на вершину складу і найменше буває на межі складів.

За теорією гучності (сонорності), яку на заході особливо розвинув Й. Єсперсен, Р. І. Аванесов, О. Н. Гвоздев, склад — це частина слова, в якій поєднується більш гучний (сонорний) звук з менш гучним. Найгучнішими звуками є голосні, тому саме вони виступають як складотворчі. Усі інші звуки — нескладотворчі. Голосні є вершиною складу. Межа між складами проходить у місці найбільшого спаду гучності.

Є підстави думати, що всі три теорії взаємно не виключають одна одної, їх об'єднує можливість визначити склад у загальних рисах як сегментно-просодичну одиницю. Склад — це мінімальний відрізок (сегмент) мовлення, що характеризується артикуляційною і акустичною спаяністю звуків, які до нього входять, має єдину вершину гучності, представлену, як правило, голосним; по-друге, склад є носієм різних суперсегментних (або просодичних) особливостей, таких як наголос і мовна мелодія, що не виявляються в окремих звуках як у найменших сегментах.

Українські фонетисти довгий час поділяли визначення складу в дусі експіраторної теорії, що й досі зберігається в шкільних підручниках.

Зміни м'язової напруженості кладуть в основу розуміння складу М. Ф. Наконечний і В. В. Лобода .

М. А. Жовтобрюх визначає склад комплексно: як чисто фонетичну одиницю, елементи якої тісно пов'язані між собою артикуляційно й акустично (залежно від наростання й спаду гучності звуків).

Останнім часом з'явилися спроби аналізувати склад не тільки як явище фонетичне, а й фонологічне (В. М. Брахнов). При цьому акустичною ознакою складу вважається наростання й спад інтенсивності звучання.

Практично в слові буває стільки складів, скільки в ньому голосних звуків. Пор.: го-ло-ва, се-ре-да, кор-дон, гал-ка.

Слова залежно від кількості складів у них бувають односкладові (мак, рік, сіль), двоскладові (о-ко, се-ло, крап-ка), трискладові (мо-ло-ко, ка-мі-нець, гой-дал-ка) і багатоскладові (не-до-ба-ча-ти, чер-во-но-пра-пор-ний).

Розрізняють склади відкриті й закриті, крім того, виділяються прикриті і неприкриті. Відкритим називається склад, що закінчується на голосний (во-да, со-ло-ма), в закритим — склад, що закінчується на приголосний (гір-кий, сол-дат). Прикритим називається склад, що починається на приголосний (пар-та), неприкритим — склад, що починається на голосний (он, оз-до-ба).

Складоподіл

Для української мови, як і для інших слов'янських мов, характерне загальне тяжіння до відкритих складів. Це виявляється в тому, що межа між окремими складами проходить найчастіше після голосного звука перед при­голосним, наприклад: се-стра, мі-ста, за-здрий. Проте при збігові кількох приголосних складова межа часто проходить всередині цієї групи, наприклад: книж-ка, гол-ка, дзвін-кий.

Коли голосний поєднується з одним приголосним, поділ слова на склади труднощів не викликає. При збігові кількох приголосних встановлювати складову межу буває важко. Існують такі основні правила складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різнлх складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них,— до наступного: гай-ка, майструвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6. Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом а попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, нудний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі не розділяються , оскільки збіг двох приголосних вважається одним звуком о-бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

Принципи таких правил складоподілу стають зрозумілими на основі теорії сонорності. За сонорністю, тобто гучністю, звуки поділяються на такі групи: голосні (найгучніші), далі — в порядку зменшення гучності — сонорні приголосні, дзвінкі й глухі. Голосні, як найгучніші, утворюють вершину складу. Коли між складами виявляється збіг приголосних, то межа між складами повинна пройти так, щоб гучність звуків попереднього складу поступово спадала, а наступного — зростала. Крім того, слід враховувати тенденцію слів до відкритих складів. Так, наприклад, у слові каз-ка за законом відкритого складу складова межа мала б пройти перед [з]. Але в цьому випадку другий склад починався б дзвінким [з], після якого йде глухий [к], а ще далі — голосний [а], тобто сонорність була б вища на початку скла­ду, далі спадала б і потім знову наростала б. Це суперечить природі складу. Тому складова межа, всупереч тенденції до відкритого складу, проходить після [з].

У слові ж гострий, наприклад, складова межа проходить після [о] згідно із законом відкритого складу. У другому складі сонорність, як і слід, наростає.

Ці правила поки що є орієнтовними. В українському складоподілі спостерігається неусталеність, і він ще остаточно не досліджений.

Склад — це чисто вимовна одиниця, не зв'язана зі значенням. Тому поділ па склади не збігається із членуванням слова на найменші смислові одиниці — морфеми (корінь, префікс, суфікс, закінчення). Разом з тим в усній мові вплив морфологічної будовb слів на складоподілі іноді позначається. Так, наприклад, у слові підживити можливі два поділи слів на склади: пі-джи-ви-ти і під-жи-ви-ти; у слові розбивати — ро-зби-ва-ти і роз-би-ва-ти й под.

Важливо також мати на увазі, що між фонетичним і орфографічним складоподілом також немає повного збігу. Хоча в основу правил переносу частин слів покладено складовий принцип, тобто слова переносяться по складах, проте великою мірою враховується й морфологічна будова слова — принцип збереження єдності морфеми.

Література Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986.

СУЛМ /за ред . А. Грищенка .- К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика). К., 1969.

Тоцька Н.І. СУЛМ,- К., 1981.

Курс сучасної української літературної мови / За ред. акад. Л.А. Булаховського, т. 1. К., Радянська школа, 1951,- с. 154.

Українська літературна мова. К., Вища школа, 1975,- с. 24.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс СУЛМ.-К.- с.149-150.

Дайте відповіді на запитання

 

1.  Сформулюйте визначення складу як фонетичної одиниці.

2.  Як визначається склад у дусі експіраторної теорії ?

3.  Як визначається склад у дусі теорії м’язового напруження ?

4.  Які звуки називаються складотворними ?

5.  Які типи складів ви знаєте ?

6.  Визначте основні принципи складоподілу в українській мові.

7.  Сформулюйте конкретні правила складоподілу.

Виконайте вправи

 

1.         Розбийте подані слова нас склади. Обгрунтуйте складову межу в середені групи приголосних.

Адреса, азбест, Андрій, бастіон, батальйон, вразливий, бойкот, бомбардувальник, вертлявий, верхів’я.

2.         Розбийте слова на склади. Із скількох звуків складається в них перший склад?

Їжа, юшка, яблуко, єдиний, юрба, Євген, Юрко, яма, їдкий.

3.         Розбийте слова на склади, схарактеризуйте їх.

В проваллі темнім, десь на дні

Сосна чорніє на граніті...

Ніхто з живих не зна її,

Не зна й вона нікого в світі

(О.Олесь).

4.         Виконайте фонетичний розбір виділених слів

Летим, дивлюся , аж світає (Т.Шевченко).

Схема фонетичного розбору

1.  Аналізоване слово.

2.  Записати слово фонетичною і фонематичною транскрипціями.

3.  У фонетичній транскрипції поставити наголос і розбити слово на склади.

4.  Схарактеризувати склади.

5.  Виписати фонеми та звуки, схарактеризувати звуки.

6.  Вказати співвіднесеність між фонемами і звуками.

Зразок фонетичного розбору

Сміються й плачуть солов’ї (О.Олесь).

1.  Сміються.

2.  [см’і / й`у¢ / ц¢:¢а] , /смійут¢с¢а/.

3.  1 склад – прикритий, відкритий, ненаголошений; 2 – прикритий, відкритий, наголошений; 3 – прикритий, відкритий, наголошений

4.  /с/ - [с] – приголосний, шумний, глухий, пердньоязиковий, твердий, інваріант;

/м/ - [м’] – приголосний сонорний, губний, напівпом’яшений, комбінаторний варіант;

/і/ - [і ]- голосний переднього ряду, високого піднесення, нелабіалізований, інваріант;

/й/ - [й] – приголосний сонорний, середньоязиковий, м’який, інваріант;

/у/ - [`у ] - голосний заднього ряду, високого піднесення, наголошений, лабіалізований, комбінаторний варіант;

/т¢/ -

/с¢/ - реалізуються [ц¢:] – приголосним шумним, глухим, передньоязиковим, пом’якшеним, подовженим, комбінаторним варіантом;

/а/ - [`а] – голосний заднього ряду низького піднесення, не лабіалізований, ненаголошений, комбінаторний варіант ;

У слові 8 фонем, 7 звуків

Тема 14. Орфоепія

Орфоепія :1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови, необхідних для збереження її єдності; 2) розділ мовознавства, що вивчає і систематизує норми літературної вимови.

Проте предмет орфоепії визначається по-різному. Крім сукупності правил вимови до неї включають також наголос та інтонацію. Такий погляд слід вважати найприйнят-нішим, тому що вимову не можна розглядати поза нормами наголошування та інтонування висловлень.

В основі орфоепії лежить фонетична система мови. Проте вимова — поняття значно ширше. Вона охоплює також випадки варіативного оформлення слів і граматичних форм відповідно до закономірностей організації фонетичної системи. Пор., наприклад, звукове оформлення префіксів підписати й підійти, слів сердечний і сердешний, ручний і рушник, корисний і форпостний (зі спрощенням і без спрощення групи приголосних (стн), березка (бур'ян) і берізка (дерево), головка (часнику) й голівка (дитяча). Орфоепічними нормами регулюється місце наголосу в окремих групах слів і граматичних форм, індивідуальні варіанти основних інтонаційних структур тощо. Вимова регулюється живою суспільною комунікативною практикою, а також традицією.

До найважливіших ознак української літературної вимови належить унормованість як одна з кардинально важливих передумов функціонування національної мови в усній формі.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики — від побуту до закладів освіти, культури, науки, державного управління.

Порушення норм орфоепії можуть зумовлюватися впливом правопису на вимову, своєрідним тиском діалектних фонетичних систем, взаємонакладанням орфоепічних норм за умов білінгвізму тощо.

Становлення української літературної вимови безпосередньо пов'язане з загальним процесом формування української літературної мови, що ускладнювався прямими заборонами, а отже, відсутністю цілого комплексу соціолінгвістичних передумов, необхідних для динамічного розвитку багатої на функціональні стилі, унормованої літературної мови. Однак завдяки діяльності прогресивних українських письменників та культурних діячів орфоепічні норми української літературної мови в основних своїх рисах склалися в другій половині XIX ст., хоч і не закріпилися на всіх українських землях. Про усталену , але не абсолютно застиглу і позбавлену ознак динаміки систему норм літературної вимови можна говорити після поширення освіти українською мовою і обєднання українських земель, а також усунення перешкод для уніфікації всіх норм української літературної вимови.

Основні риси української літературної вимови

Вимова голосних звуків. У зв'язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кілька найголовніших орфоепічних норм: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [е], [й], [о], які зазнають незначних якісних змін за таких супровідних умов:

а) ненаголошений [е] вимовляється з більш помітним наближенням до [и] перед

складами з [і], [и], [у] і менш помітно перед складами з іншими голосними, особливо з [е] ;

б) ненаголошений [и] наближаться у вимові до голосного [е] сильніше перед складами з [е], [а]; меншою мірою ця зміна виявляється ся перед складами з іншими го­лосними, особлино [і] та [и], а також у кінці слова;

в) ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у].

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості:

а) в абсолютному кінці слова;

б) у позиції перед наступними глухими, крім [г], який може змінюватися в цій позиції на [х].

Глухі приголосні перед шумними дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко.

У префіксі роз- і прийменнику-префіксі без- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] - [с]. Другий варіант вимови реалізується більшою мірою при швидкому темпі мовлення.

Напівпом'якшені губні приголосні виступають перед [і] та голосними заднього ряду у деяких словах іншомовного походження.

Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о] [у], [е], [и] в українській літературній мові послідовно тверді. Лише в позиції перед [і] ці звуки вимовляються як напівпом'якшені. Напівпом'якшена вимова властива подовженим шиплячим.

У кінці слова завжди вимовляється [ц'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків, у яких виступає твердий кінцевий [ц] .

Перед наступними м'якими або пом'якшеними приголосними у вимові виступають м'які

[д¢], [т¢], [з¢], [с¢], [ц¢], [н¢]. Перед [і ]зубні приголосні здебільшого пом’якшуються. Але

на межі морфем, а також на межі слів тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається.

Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним і зукраїнізованим словам іншомовного походження: [аґрус], [ґанок], [ґрунт], [ґелґотати] тощо. У власних назвах іншомовного походження, які у мові-джерелі мають у своєму складі g за новою орфоепічною нормою вимовляється [ґ], хоч у подібних випадках можливий також [г] .

Література

Вінницький В. М. Наголос у сучасній українській мові.- К.,1984.

Пентилюк М. І. Варіантні форми як засоби евфонії//УМЛШ.- 1987.-№ 3.

Погрібний М. І. Орфографічний словник.-К., 1984.

 

Дайте відповіді на запитання

 

1.  Що таке орфоепія ?

2.  Розкрийте поняття літературної вимови.

3.  Розкрийте поняття варіантності та варіативності вимовної норми.

4.  У чому полягають причини порушення деяких норм літературної вимови?

5.  Які основні норми сучасної української літературної вимови ?

6.  З’ясуйте :

-    вимову голосних ;

-    вимову приголосних ;

-    вимову груп приголосних ;

-    вимову іншомовних слів .

Виконайте вправи

 

1.  Від наведених прикметників утворіть форми давального відмітка однини жіночого роду. Запишіть їх парами і виразно прочитайте. Стежте за правильною вимовою [и].

Вологий, чіткий, вогкий, сухий, дорогий, вузький, глухий, швидкий, пологий.

2.  Поставте наведені слова в орудному відмінку однини. Прочитайте їх уголос. Слідкуйте, щоб цими приголосними і наступним голосним не з’явився [й].

Мить, сіть, лють, гладь, мідь, Либідь, каламуть.

3.  Встановіть значення наведених слів, різних за наголосом. Складіть з ними речення. Користуйтесь тлумачним словником.

Атл`ас -`атлас, бар`очний – б`арочний, брон`я – бр`оня, електр`ик – ел`ектрик, прикл`ад – пр`иклад, под`іл – п`оділ, пок`ій – п`окій, поклик`ати – покл`икати, покр`ишка – п`окришка, помил`итися – пом`илитися.

4.  Подані слова іншомовного походження запишіть фонетичною транскрипцією. На місці крапок поставте транскрипційні позначення звука [е] або сполучення [іе].

Рафа..ль, порть..ра, тра..кторія, Вандрі..с, фа..тон, паці..нт, про..кт, силу..т, абітурі..нт, по..зія, ді..та, пі..тет, барель..ф, ауді..нція, гігі..на, архі..рей, ало...

Тема 15. Графіка української мови

 

Функціонування писемної форми української літературної мови грунтуєгься на нерозривному зв'язку:

- загальноприйнятої системи знаків, яку утворюють літери алфавіту і небуквені графічні засоби — знак наголосу, дефіс, розділові знаки, апостроф, лапки, знак параграфа, проміжки між словами і частинами тексту (абзацами, розділами тощо), а також шрифтові виділення слів і частин тексту (курсив, жирний шрифт, розрядка), підкреслення, використання кольору;

- сукупність правил, що регулюють вживання літер та інших графічних знаків у писемному відтворенні конкретних форм слів.

Українська графіка: сукупність начертальних знаків (писаних, друкованих, мальованих), вживаних для писемного відтворення мовлення; система співвідношень і зв'язків між одиницями звукової будови української мови і знаками їх писемної передачі.

Базовою одиницею системи письма (графіки) є графема, під якою розуміють насамперед мінімальний знак, використовуваний у писемному мовленні для вираження відношення між фонемою і літерою.

На системі графем української графіки грунтуються правила правопису.

Основу графіки української мови становлять літера, або букви, сукупність яких називається алфавітом (від назв двох перших літер грецького алфавіту — альфа, бета, новогр. віта). Для позначення системи буквених знаків використовують також назви азбука ( старосл. азъбоукы, утвореного за зразком грецької від назв двох перших літер азъ і букы) абетка — українське слово, утворене за вимовою двох перших літер алфавіту (а, бе), очевидно, під впливом азбука і альфабет.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, кожна з яких має друкований і рукописний варіант. З погляду орфографічного функціонування кожний варіант має два різновиди літер — великі і малі.

Літери українського алфавіту мають такі індивідуальні назви:

Літера	Назва	Літера	Назва	Літера	Назва	Літера	Назва
А а ж же м ем ф еф
Б бе з зе н ен х ха
В ве и и о о ц це
г ге і і п пе ч че
Г ґе ї ї р ер ш ша
д де й йот с ес щ ща
е е к ка т те ь м'який знак
Є є л ел у у ю ю
я я

Крім того, існують комплексні назви літер. До складу українського алфавіту входять 10 літер на позначення голосних (а, я, е, є, и, і, ї, о, у, ю) і 22 літери — на позначення приголосних (б, в, г, ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ). Літера ь (м'який знак) не позначає ніякого звука.

У сучасній українській графіці діють два основні принципи — фонематичний і складовий. Суть фонематичного принципу полягає в тому, що літера позначає фонему. У більшості випадків літери українського алфавіту позначають по одній фонемі. Однак існують і відхилення від фонематичного принципу графіки:

1. Літери ї та щ завжди позначають по дві фонеми:

/й/ + /і/ та /ш/ + /ч/

1.         Одна фонема може позначатися двома літерами, наприклад: фонема /дж/ — літерами дж, фонема /дз/ — літерами дз.

3.Фонема /й/ позначається:

1) літерою й:

а) у позиції перед /о/ :(його, йому, гайовий, серйозний, каньйон, бульйон);

б) на початку слова перед приголосними (йти, йняти);

в) у кінці складу після голосних перед наступними приголосними (дайте, сійте, лийте); г) в абсолютному кінці слова після голосних (дай, новий, край, рій).

2) літерами я, ю, є, ї разом з відповідними наступними голосними:

а) на початку слова (явище, юний, єднати, їхати);

б) після голосних перед наступними приголосними або в кінці слона (поява, будують, приємний, приїхати, чия, врожаю, читає, краї);

в) після губних, /р/ та деяких інших приголосних, якщо їм не властива напівпом'якшена вимова (плем'я, на подвір'ї, мільдью).

4. Для м'яких приголосних не існує окремих літер в українській графіці вони позначаються позбавленою знукового значення літерою - м'яким знаком (киньмо, кінь), літерами я, ю, є, крім тих випадків, коли вони позначають сполуки фонем /йа/, /йу/, /йе/ (давня, давню, давнє), а також літерою і (ліс, дім, тіло). У багатьох випадках м'якість приголосних не має писемного вираження. Це стосується, зокрема, різних випадків асиміля­тивних змін, наприклад: ві/с'/ть, /с' /ніг тощо.

Фонематичному принципові графіки суперечать також такі випадки, коли в словах та їх формах реалізуються фонеми, не співвідносні щодо позначення з літерами, наприклад: будується —/будуйец'ц'`а/.

Складовий принцип графіки полягає в тому, що за мінімальну одиницю позначення фонем на письмі обирається склад. У межах складу встановлюється фонемна відповідність з урахуванням її безпосереднього оточення. Літерам українського алфавіту властива багатозначність, зокрема я, ю, є, що залежно від навколишнього оточення позначають /й/ у сполученні з /а/, /у/, /е/ або ж м'якість попередніх приголосних. У позначенні фонем /д¢/, /т'/, /л'/, /с' / у словах діло, тінь, літо, сіно беруть участь літери д, т, л, с та й. Складовий принцип графіки не пов'язаний з фонетичним складом.

Література

 

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986.

СУЛМ / за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика). К., 1969.

Тоцька Н.І. СУЛМ,- К., 1981.

Дайте відповіді на запитання

 

1. Що таке графіка ?

2. Що називається графемою?

3. Які знаки ви користовуються в сучасній українській графіці? Назвіть не буквені графічні засоби?

4. Що називається алфавітом? Який склад сучасного українського алфавіту ?

5. Яке співвідношення мід звуками і літерами в українській мові ?

6. У чому полягає складовий принцип української графіки ?

7. Як поділяються літери за своїм накресленням ?

Виконайте вправи

 

1. Випишіть в алфавітному порядку всі слова поданого уривка.

 

Коли дехто з моїх друзів каже, щоб я беріг свої сили, бо інакше, мовляв, “передчасно згорю”, я відповідаю, що віддаю перевагу горінню. Таке моє ставлення до народу, якому я співаю. Ось вас недавній факт : латиші скандували української мовою слова української народної пісні , викликаючи мене на сцену вже після “третього відділу”. Ну, як я міг не продовжити почату ними пісню ? (Б. Гмиря).

2.         Запишіть текст фонематичною транскрипцією. Випишіть із нього слова, кількість літер у яких не відповідає кількості фонем.

Вулиця для села – це вже Місто, над селом вона має неабиякі переваги , однак стосовно Міста займає далеко не рівноправне становище, і кожний передмістянин, котрий до селянина ставиться з погордою, улещується до містянина, прагне до нього дорінятися... ( Р. Іваничук).

3.         На прикладах поданих слів поясніть випадки , що підтверджують складовий принцип української графіки , а також ті, що ілюструють відступи від нього.

Єпископ, фойє, сім, феєрверк, тушшю, Фейєрбах, кінь, сядьте, дядько, Гавайї, кують, боязнь, двоє, жовчю, кювет, переділяти.

4.         Виконайте графічний розбір слів у реченні .

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову (М.Рильський).

Схема графічного розбору

1.  Аналізоване слово.

2.  Кількість і назви букв, з яких складається слово.

3.  Відповність між буквами і звуками.

4.  Позначення м”якості приголосних на письмі.

5.  Небуквені графічні знаки (наголос, апостроф, дефіс).

Зразок графічного розбору

1.  Гудзик

2.  6 букв : ге, у, де, зе, и, ка.

3.  Буква г позначає звук [г]; у – [у]; букви д і з позначають звук [дз]; и-[и], к-[к].

4.  Наголос над буквою у.

Тема 16. Орфографія

 

Орфографія — історично сформована, уніфікована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами. Орфографія як розділ мовознавства вивчає і формулює відповідну систему правил, які забезпечують нормативність написань. Правила українського правопису охоплюють такі основні частини орфографічної системи: передача літерами фонемного складу слів зі спеціальним виділенням адаптованих на ґрунті української мови іншомовних слів та їх частин разом, окремо і через дефіс; вживання великої і малої літери; способи переносу слів з одного рядка в інший; вживання апострофа та інших небуквених графічних зна­ків; графічні скорочення слів.

Центральним поняттям правопису є орфограма, під якою розуміють написання слова, що вибирається з кількох можливих і грунтується на сформульованому і закріпленому в системі орфографії правилі. На місці орфограми можуть допускатися помилки, типологічна природа яких зумовлюється належністю до певної частини орфографічної системи — передачі фонемного складу або написання окремо чи разом відповідних слів, вживання великої літери замість малої і навпаки тощо.

Так, відповідно до варіантної вимови можливе помилкове написання с замість з у префіксі дієслова розпитати. Орфографічні помилки допускаються також внаслідок сплутування фонемного складу:

а) абсолютно тотожних з функціонального і значеннєвого погляду морфем, варіанти яких зумовлюються певною позицією, наприклад: істор-ичн-ий — титан-ічн-ий, клас-ичн-ий — академ-ічн-ий;

б) диференційованих з функціонального і значеннєвого погляду морфем: нездол-анн-ий—неподол-ан-ий; незліч-енн-ий, незліч-ен-ий, неоцін-енн-ий — неоцін-ен-ий. У наве­дених прикладах орфограмами виступають з у префіксі, и — і, н — нн у суфіксах.

Наведені орфограми належать до так званих практичних (реальних), тому що у зв'язку з ними часто трапляються порушення правописних норм української мови.

Основу української орфографії складають два головні принципи — фонематичний і морфологічний. Певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціюючий) принципи.

Згідно з фонематичним принципом написання слів ґрунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання. У зв'язку з цією визначальною умовою встановлюється максимально повна відповідність між літерами і тими звуковими значеннями, які вони мають у складі алфавіту. До конкретних випадків реалізації фонетичного принципу належать, зокрема, такі орфограми:

1)         о, е після літер на позначення шиплячих приголосних: шостий — шести, чотири — четвертий, жо­натий — женитися;

2)          літера а на місці етимологічного [о] перед складом з наголошеним [а]: гарячий, качан, гаразд, багатий;

3)         суфікси, що сформувалися внаслідок ряду фонетичних перетворень: товари-ств-о, боягу-зтв-о, моло-де-цтв-о, коза-цьк-ий;

4)         о, а в дієсловах, гонити — ганяти, котити — качати, кроїти — краяти, скочити — скакати, схопити — хапати, поклонитися — кланятися, перемогти — перемагати:

5)         спрощені групи приголосних: со-нц-е, пі-зн-о;

6)         сполуки -нк-/-ньк- (материн­ка яблуньки), -лк-/-льк- (гілка — тополька), -ск-/-ськ- (ряска, моська), -зк-/-зьк- (казка — кузька), -лк-/-льк- (русалка крапелька, -дк-/-дьк- (загадка — по­кидька), -тк-/-тьк- (квітки — обротька).

Морфологічний принцип полягає в тому, що значущі частини споріднених слів (морфеми) пишуться однаково, незважаючи на те, що вони в різних формах того самого слова або в споріднених словах звучать порізному. Наприклад, у слові крутишся пишеться ш всупереч вимові /с'/ за нормами сучасної орфоепії. Ця ж орфограма у складі відповідної морфеми виступає у формі крутиш. Роль морфологічного принципу орфографії особливо важлива у тих випадках, коли відбувається зумовлюване асимілятивними змінами чергування приголосних і виникають фонетичні варіанти морфем.

За морфологічним принципом пишуться:

1)  е та и на позначення ненаголошених /е/ та /и/, а в позиції перед постійно наголошеним /у/ також і о: весна, степи, живемо. голубка, тому;

2)  літери, що позначають глухі приголосні перед дзвінкими, а також дзвінкий /г/ перед глухими: просьба, молотьба, дьогтю;

3)  префікс з- перед глухими (крім к, п, т, ф, х): зсадити, зцілити, зчорнити, зшити;

4) префікси роз-, без- перед шиплячими: розжувати, безживний, безчесні, розчути, розщедритися, безшовний;

5) дієслівні форми на –шся, -ться : намагаєшся, вагаєшся, зустрічаються.

У зв'язку з морфологічним принципом правопису важливе значення має принцип ідентифікації сумнівних орфограм за сильною позицією тих фонем, які вони репрезентують на письмі. Для літер на позначення голосних такою сильною є наголошена позиція, наприклад: весна — весни, степи — степ, голубки — голуб, тому —той. Сумнівні орфограми, що передаються літерами на позначення приголосних, визначаються позицією відповідних фонем як перед голосними (/проз'/ба — про/с/ити, моло/д'/ба — моло/т/ити), так і перед приголосними, які не викликають асимілятивних змін, наприклад: ро/ж/ширити — ро/з/бита, пора/з'/-ці — пора/з/ка, ря/с' /ці — ря/с/ка тощо.

Завдяки морфологічному принципові закріплюються графічні образи слів і морфем, вони легко сприймаються при читанні й тісно співвідносяться з певними поняттями без посередництва вимови. Отже, формується самостійне так зване графічне мовлення, без якого сприймання слів у багатьох випадках було б утруднене.

Суть історичного (традиційного) принципу полягає в тому, що деякі написання не зумовлюються ні вимовою, ні уніфікацією фонемного складу морфем незалежно від можливих позиційних видозмін. За історичною традицією пишуться:

1)  літери я, ю, є, ї , що позначають по дві фонеми;

2)  дж, дз на позначення однієї фонеми;

3)  ряд слів з ненаголошеними голосними [е], [и], [о], що не перевіряються наголосом: леміш, левада, кишеня, лиман, комин, келих, лопух.

Смисловий принцип орфографії лежить в основі диференціації за допомогою різних написань:

1)    власних і загальних назв (велика—мала літера): високе приміщення — село Високе,

2)    слів і прийменниково-іменнико­вих конструкцій та часток не, ні з самостійними словами (разом — окремо): убік — у бік, вгору — в гору, посередині — по середині; недруг — не друг, невисокий — не високий, він ніде ніколи про це не говорив — я не знаю, ні де він був, ні коли говорив про це;

3)    складних слів і словосполучень (разом — окремо: відвідати палату легко-поранених — у палаті було кілька легко поранених осколками). У випадках розмежування слів і словосполучень діє лексико-синтаксичний принцип — варіант смислового.

Написання за смисловим принципом виявляють виразні ознаки синкретизму, взаємодії з іншими орфографічними мотивами. Так, правопис слів разом або окремо зумовлений дією морфологічного принципу, а правопис слів з великої й малої літери — дією традиційного принципу.

Література Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика,- Одеса ,1986.

СУЛМ /за ред .А. Грищенка .- К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика).- К., 1969.

Тоцька Н.І. СУЛМ,- К., 1981.

Німчук В.В. Про графіку та правопис як елемент етнічної культури // Мовознавство.- 1981. -№ 8.

Український правопис.-К.,1993.

Дайте відповіді на запитання 1.  Визначте поняття орфографії як розділу науки про письмо. З’ясуйте співвідношення графіки і орфографії ?

2.  Яким є соціальне значення орфографії ?

3.  У чому полягає фонетичний принцип орфографії ? У яких написаннях він виявляється ?

4.  У чому полягає історичний , або традиційний, принцип орфографії ? У яких написаннях він виявляється ?

5.  У чому полягає морфологічний принцип орфографії ? У яких написаннях він виявляється ?

6.  У чому суть диференційних написань ?

 

Виконайте вправи

 

1. З’ясуйте правопис слів на основі фонетичного , морфологічного і традиційного принципу.

Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив нічого, бо спав. Люлька погасла, вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло, шапка від безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так що неборака був зовсім простоволосий, і сиві пацьорки скуйовдженого волосся пригрівало сонечко (Г.Тютюник).

5.  У яких словах є порушення фонетичного принципи правопису.

Багато, безжалісний, вісник, випускний, гаразд, гончар, гаазький, зжати, кажан, кістлявий, лопата, птаство, обласний, паризький, сонце, ремісник, стиснути, хвастнути, шістнадцять, щасливий.

6.  Поясніть , чому не пишеться м’який знак після виділених літер.

Боязкий, бажання, добрість, воротар, ковзкий, кінчик, клац, мажте, Наталці, набавте, не руште, палац, різкий, рібалчин, Романченко, розрісся, спілчанський, сім, степ, селянський, Стоянчук, свято, свіжий, Суец, тепер, тонший, Федченко, цвях, щастя.

7.  У поданих словах на місці вертикальної риски, де потрібно, поставте апостроф і поясніть його вживання. За яким принципом українського правопису вживається апостроф у цих словах ?

Бор/ються, возз/єднання, б/язь, б/юджет, верф/ю, двох/ярусний, звір/ячий, з/їзд, з/явитися, заліз/яка, кров/ю, кам/яний, к/ювет, Лук/ян, м/ята, мавп/ячий, моркв/яний, м/який, ою/єм, об/єм, повір/я, повіс/ю, пов/язка, поголів/я, полум/я, пор/ядок, присв/ята, прислів/я, пуп/янок, п/ятниця, пр/яжа, р/яска, роз/їхатись, роз/ятрити, р/юкзак, тьм/яний, ф/юзеляж, цв/ях, черв/як.

8.  У поданих запозичених словах вставте пропущені літери.

Б...лов, б...ро, б...ргер, Г...го, К...рі, п...пітр, Ле...інг, ві...а, ма...а, баро...о.

9.  Чому пишеться інтриганка, але гувернантка, дебютантка ?

Орфографічними чи суто мовними помилками є написання константувати, прецендент, інциндент, екскалатор, компроментувати.