1. Декабризм як світосприйняття
Декабристки в більшості одержали виховання, засноване, насамперед, на повазі до гуманістичної традиції XVIII ст. Адже ті ж вчителі, що навчали майбутніх декабристів, тлумачили юним дівчатам про Вольтера, Руссо, Ґете… Крім поваги до гуманістичних, просвітительських традицій XVIII сторіччя юним дворянкам втлумачувались християнські ідеї любові і всепрощення, вірності стародавнім підвалинам. Влада, звичайно, вітала цю вигідну для них ідеологію.
Як уже говорилася, «гроза дванадцятого року», що стала епохою в житті Росії, явилася значним етапом у формуванні декабристської ідеології. Марії Раєвської, майбутній дружині декабриста С.Г. Волконського, дочки прославленого генерала, героя 1812 року, було тоді тільки сім років. Єлизаветі Коновниціній (у заміжжі Наришкіній), дочці іншого героя Бородінського бою, ледь минуло одинадцять. Але дочки і сестри учасників Вітчизняної війни разом з усіма пережили той час особливого підйому національної самосвідомості і патріотизму, під впливом якого складалися їхні поняття про честь, любов до батьківщини.
Закладені в дитячі і юнацькі роки моральні принципи майбутніх декабристок проявилися у важку хвилину їхнього життя. Звичайно, вони скоріше серцем, чим розумом, розуміли що відбувалося, піклувалися, насамперед, про полегшення участи близьких, уповаючи при цьому на волю божу і милосердя государя. Але така була епоха з її моральними уявленнями про дворянську честь, вірність, справедливість.
У 1826 р. жінки декабристського кола виявилися в особливо скрутному становищі. Листування О.Г. Муравйової, спогади М.М. Волконської, інші документи тієї пори показують повну непоінформованість дружин у справах чоловіків, хоча в останньому дослідженні про родину Лаваль наводяться переконливі дані (раніше не публікувалися) про те, що Є.І. Трубецька знала про змову декабристів. І усе-таки відчуття «удару грому», по вираженню О.Г. Муравйової, що довідалася з листа чоловіка про те, що він «один з керівників тільки що розкритого товариства», ймовірно, було знайоме майже кожній декабристці. Жінки, долею яких у той час була родина, у більшості не підозрювали про існування таємних товариств і про те, що їхні чоловіки брали участь у змові проти царя. Але це, збільшивши страждання, не перешкодило більшості з них зайняти правильну моральну позицію.
14 грудня, після придушення повстання декабристи почали свій тридцятирічний шлях від Сенатської площі в Петербурзі на каторгу й у вислання, своє тридцятирічне вигнання. Уже наприкінці липня 1826 року почалося відправлення в Сибір, партіями по чотири особи. Їх було 120 чоловік, і майже усі вони були дуже молоді. Зібрані спочатку разом у в'язниці, вони знайшли опору один в одному. [1, 33]
Декабристам дуже допомогли на каторзі й у висланні дружини, що виїхали в Сибір за чоловіками. Їх було одинадцять, цих героїчних жінок. Вже в липні 1826 року в Сибір виїхала княгиня Є.І. Трубецька. Слідом за нею до чоловіка в Нерчиньскі рудники відправилася княгиня М.М. Волконська. Третьою поїхала О.Г. Муравйова, саме з нею декабристам був переданий знаменитий вірш Пушкіна «У глибині сибірських руд…». И слідом за ними по сибірському тракту направилися дружини декабристів: Є.П. Наришкіна, Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова, О.В. Єнтальцева, М.К. Юшневська, А.В. Розен. Серед цих чудових жінок були ще дві юні француженки, що відправилися в Сибір розділити долю тих, кого давно любили: Поліна Гебль вийшла на каторзі заміж за І.О. Анненкова, Камілла Ле-Дантю – за В.П. Івашева.
У далекому Сибіру ці героїчні жінки почали будувати своє нове життя і стали «посередниками між живими і померлими політичною смертю».
Параска Єгорівна Анненкова (Поліна Гебль) (1800–1876), француженка по походженню, народилася в аристократичній родині в Лотарингії, у замку Шампань. Після загибелі батька в Іспанії родина залишилася без засобів до існування, і мати Поліни була змушена звернутися до Наполеона з проханням про матеріальну допомогу. Після вислання Наполеона на острів Ельба родина Гебль позбавилася пенсії. Поліна і її сестра змушені були заробляти на життя рукоділлям. У 1817 році Полина пішла працювати продавщицею в модний будинок у Парижі. У 1823 році Поліна прийняла пропозицію торгового дому Дюманси і поїхала в Росію.
У 1825 році вона познайомилася c Іваном Анненковим, поручиком лейб-гвардії Кавалергардського полку. Родина Анненкових була однією із найбагатших у Москві.У 1825 році торговий дім Дюманси виїхав на ярмарок у Пензу, куди одночасно відправився Анненков для купівлі коней для свого полку. Зустріч на ярмарку зблизила молодих людей, спалахнула любов. В одній із сіл Анненков приготував усе для вінчання, але Поліна відхилила пропозицію, сказавши, що на одруження необхідна згода матері Анненкова.
Довідавшись про смерть Олександра I, Анненков відкрив Поліні свою приналежність до таємного політичного товариства, розповів про можливість повстання й арештів. 19 грудня 1825 року Анненков був арештований, відправлений у Виборзьку, а потім у Петропавловську фортецю. Поліна не змогла відразу відправитися в Петербург, але вона послала туди вірну людину для одержання звісток про Івана Олександровича. Після народження дочки Олександри (квітень 1826 р.) Поліна направляється у фортецю, де, підкупивши тюремника, одержує побачення з Анненковим. [3, 335]
Офіційні побачення ув'язненим у Петропавловській фортеці з близькими дозволені один раз у тиждень. Тому люблячі дружини і сестри під усякими приводами і будь-якими способами (аж до перевдягання в костюм покоївки) пробираються у фортецю, підкуповують варту, коменданта. Молода енергійна француженка Поліна Гебль платить 200 карбованців унтер-офіцеру, що передав їй першу записку від її цивільного чоловіка Івана Анненкова.
Поліна Гебль-Анненкова згадує, що приблизно за місяць до повстання декабристів вона довідалася про змову, що готується, з бесід молодих людей, що збиралися в будинку Анненкова.
Вона задумує влаштувати втечу і після вироку відправляється в Москву до матері Івана Олександровича з проханням допомогти. Ганна Іванівна відмовляє, сказавши: «Анненкови не боягузи і від небезпеки ніколи не тікають». [3, 336]
У ніч з 9 на 10 грудня перша партія засуджених, серед яких знаходився й Анненков, була відправлена в Читинський острог. Довідавшись про це, Поліна мчить на першу від Петербурга станцію, але нікого там вже не застає. 15 грудня вона їде в Москву, перед від'їздом через одного солдата з фортеці одержує записку Анненкова зі словами «З'єднатися чи вмерти». Поліна їде на військові маневри у Вязьму, де знаходиться Микола I, і вручає йому прохання про дозвіл випливати за коханим. «Я цілком жертвую собою людині, без якого не можу долі жити. Це найбільше моє бажання», – пише вона. У грудні 1827 року, простившись з дочкою, яку вона залишає в Ганни Іванівни Анненкової, Полина відправляється в Сибір.
Тільки на третій день по приїзду Поліни в Сибір до неї привели Івана Олександровича. 4 квітня 1828 року відбулося весілля Івана Анненкова і Поліни Гебль.
Приїзд Поліни був щирим подарунком долі для Анненкова. «Без неї він би зовсім загинув», – писав декабрист І.Д. Якушкін.
Тяготи життя об'єднали усіх. У Читі жінки створили невелику колонію. Ув'язнені в Читинському острозі жили артіллю, усі речі і книги були загальними. Середній річний пай складав 500 карбованців. Незаможні платили, скільки могли. Одружені господарювали, але робили при цьому великі внески в артіль.
Усі жінки після прибуття в Сибір давали підписку про відмову від сімейного життя. Побачення з чоловіками дозволялися по годині два рази в тиждень у присутності офіцера.
Полина Єгорівна буквально розривалася, марнуючи пещення і турботи всім навколишнім. Діти (до 1856 р. залишилося в живих шестеро), чоловік з характером нерішучим, хворобливо-нерішучим вимагали уваги, часу і сил. До того ж Анненкови були обмежені і матеріально. Усе це позначалося на здоров'я. З роками характер Івана Олександровича псувався усе більше, він ставав безмірно дратівливим, нетерпимим, психічно неврівноваженим, а Поліна Єгорівна, усе так само поблажливо відносилася до недоліків чоловіка, веселістю і м'якістю заспокоюючи його важку вдачу.
У 1830 році декабристів перевели в Петровський Завод. Тут Параска Єгорівна могла відвідувати чоловіка по кілька разів у день. Вона купила невеликий будиночок, куди приблизно з 1833 року міг приходити Іване Олександрович.
У 1832 році каторжні роботи були скорочені. У 1835 році Анненкови були відправлені на поселення. Місцем поселення було призначене село Бельске Іркутської губернії. У 1837 році Анненков одержав дозвіл переселитися в Туринськ. По клопотанню матері Івану Олександровичу в 1839 році було дозволено піти на цивільну службу. Улітку 1841 року Анненкови були переведені в Тобольськ, де і прожили 15 років до амністії 1856 року.
Після амністії Анненкови перебралися в Нижній Новгород. Параска Єгорівна була обрана попечителькою однієї з жіночих гімназій. Іван Олександрович багато років був головою нижегородської повітової земської управи і нижегородським повітовим проводирем дворянства.
Ранком 14 вересня 1876 року Параски Єгорівни не стало. Після смерті дружини Анненков «впав у хворобливий стан і… страждав чорною меланхолією. Його син запропонував нижегородським дворянам обрати нового проводиря. Але дворяни на це відповіли, що, поки живий Іван Олександрович Анненков, у них іншого проводиря не буде». [3, 337]
Іван Олександрович помер 27 січня 1878 у Нижньому Новгороді. Подружжя Анненкових було поховане в Крестовоздвиженському монастирі.
0 комментариев