2.6 Олександра Григорівна Муравйова
Олександра Григорівна Муравйова (народжена Чернишова) походила зі знатної і багатої родини Чернишових. У 1493 році засновник роду – син польського шляхтича Михайла Черницького Іван Михайлович – виїхав з Польщі до великого князя Івана Васильовича і прийняв по вступі в російську службу прізвище Чернишов. Він був думним дворянином і воєводою сторожового полку. Надалі Чернишови служили в стольниках, стряпчих, воєводах. Найбільш прославленими в роді Чернишов були воєначальники Петро Захарович (полковник за правління Софії Олексіївни) і його син Григорій Петрович – один з найбільш близьких сподвижників Петра I, який користувався його постійною довірою. Під час Північної війни брав участь у ряді найважливіших боїв. Особливо відрізнився в Полтавській битві і битві під Виборгом. У 1742 році Чернишов був зведений у графський чин Російської імперії. Батько Олександри Григорівни граф Григорій Іванович володів маєтками в багатьох російських губерніях. Величезні земельні і лісові угіддя, тисячі фортечних душ дозволяли Чернишову вести істинно панський спосіб життя. У головній літній резиденції Тагині Орловської губернії містилася численна двірня, мався фортечний оркестр, штат учителів, власний доктор, домашній художник.
Сашенька виросла в дружному і щасливому дворянському гнізді. Шість сестер і брат ніжно любили один одного. Дівчинки одержали освіту, засновану на вивченні літератури, мистецтва і музики. У 1822 році вона виходить заміж за Микиту Михайловича Муравйова, який належав до високопоставленої й освіченої родини Муравйових.
Демократичні й антикріпосницькі погляди Микити Муравйова приводять його в ряди перших засновників декабристських товариств. Одночасно він працює над проектом конституційного устрою Росії, відповідно до якого влада монарха обмежувалася законом, скасовувалося кріпосне право, проголошувалися рівність усіх станів перед законом, воля слова, друку, віросповідання. У день повстання Микити Михайловича не було в Петербурзі. Однак незабаром спливло його ім'я. Він разом із дружиною знаходився в Тагині, коли з Петербурга прибули з ордером на арешт. В останній момент перед розставанням Микита Муравйов на колінах просив у дружини пробачення за те, що не розповів їй про свою таємну діяльність, яка могла привести до загибелі. Олександра Григорівна вирушає слідом за чоловіком у Петербург.
Вона підтримує безупинні зв'язки з верхами столичного суспільства, швидко дізнається про зміст зроблених показань, з'ясовує настрій в урядових колах, домагається особистих побачень, докладно інформує родину.
Задовго до винесення вироку, вона, передбачаючи подальше, заздалегідь клопоче про дозвіл розділити долю чоловіка.
Микита Михайлович був засуджений по першому розряду до каторжних робіт у Сибірі і наступному поселенні там. На каторгу відправлявся також рідний брат Олександри Григорівни Захар.
Вона пише царю прохання, у якому благає його про полегшення для брата, так мало замішаному в справу революційного суспільства. Він – єдина опора для хворого батька, який вмирає, матері і сестер. Вона просить залишити матері хоч маленький промінь надії.
Перед самим від'їздом Олександри Григорівни в Сибір її відвідав чотириюродний брат О.С. Пушкін. Він передав їй свої послання декабристам – «У Сибір» і «І.І. Пущину».
Відправляючись у Сибір за чоловіком, Муравйова розлучилася зі своїми дітьми, батьками і сестрами, підписала жорсткі умови, згідно яких вона втрачала дворянський титул, майнові і спадкові права, їй заборонялося повертатися в європейську Росію, а діти, народжені в Сибірі, втрачали право носити прізвище батька і ставали казенними селянами. Муравьова першою з дружин декабристів приїхала в Читу. Тут на краю світу вона сподівалася все-таки знайти щастя поруч з коханим. Однак по приїзду сюди її повідомили, що бачитися з чоловіком вона може не частіше 2 разів у тиждень. Олександра Григорівна поселяється в будинку напроти в'язниці, щоб крім установлених законом побачень мати можливість щодня бачити здалеку чоловіка і брата, які повертаються з роботи. Незабаром її самотність була перервана приїздом з Росії інших декабристок: Н. Фонвізіної, Є. Наришкіної, О. Давидової. З. Нерчинська слідом за чоловіками приїжджають сюди М. Волконська й Є. Трубецька.
Усі вони оселилися в будинках навколо в'язниці. Цю вулицю згодом назвуть Дамською. [9, 372]
Туга за залишеними дітьми нестерпно мучить Олександрову Григорівну. Щоб якось вгамувати її, вона просить свекруху замовити гарному художнику їхні портрети. У жовтні 1827 року прийшла посилка. Олександра Григорівна розгорнула її, і на неї глянули обличчя її дітей. «У перший день я не могла відірвати від них очей, а на ніч поставила їх у крісла, напроти себе, і запалила свічу, щоб освітити їх, таким чином, я бачила їх усякий раз, як прокидалася. Я віддала портрети чоловіку».
Один раз Олександра Григорівна прийшла на побачення до чоловіка. Розмовляючи з ним, вона використовувала французькі слова і фрази. Черговому офіцеру, що був у нетверезому виді, це не сподобалося, і він грубо сказав їй, щоб вона говорила російською мовою. Але вона, не цілком розуміючи його вираження, знову запитала чоловіка по-французькому: «Чого він хоче, мій друг». Тоді розлютив офіцер схопив її за руку і закричав: «Я наказую тобі говорити тільки по-російськи».
Муравйова, що не очікувала такої витівки, скрикнула і вибігла з кімнати. Офіцер кинувся за нею, незважаючи на всі зусилля чоловіка удержати його. Ув'язнені, у тому числі брат Олександри Григорівни Захар, почувши шум, відчинили двері і побачили Олександрову Григорівну, всю в сльозах, переслідувану офіцером. Їм удалося схопити й удержати офіцера, що у припадку сказу крикнув солдатам, щоб вони примкнули штики і йшли йому на допомогу. Декабристи закричали вартовим, щоб вони не рушали з місця, що офіцер п'яний і сам не знає, що їм наказує. На щастя, солдати залишилися байдужими глядачами і пропустили Муравйову у ворота. Комендант вибачився перед Муравйвою і пообіцяв, що надалі жодна з дам не піддасться подібному відношенню. Для Олександри Григорівни цей випадок не пройшов безвісти. Щораз, переступаючи поріг в'язниці, вона відчувала почуття тривоги, що зникло тільки з переходом у Петровський Завод. [9, 383]
У 1830‑м році в Петровську-Забайкальському була побудована нова в'язниця для декабристів, куди вони були незабаром переведені. Кожен декабрист мав тут окрему камеру. Дружини декабристів, що не мають дітей, одержали дозвіл проживати з чоловіками в камерах.
Олександра Григорівна на той час мала дочку Софію, що боготворила і за здоров'я якої дуже побоювалася. Постійні хвилювання за улюблених людей підточували сили. Невтішні новини приходили з батьківщини. Померла мати, батько впав у меланхолію і містицизм, умерли двоє з дітей, що залишилися в Росії. Але вона ховала біль. Вона була біля свого чоловіка, любов до якого з роками ставала гарячішою.
Восени 1832 року важко занедужує Микита Михайлович, потім дочка. Олександра Григорівна виходила обох, однак хвилювання не пройшли осторонь. Незабаром вона сама злягла. Два місяці боролася вона зі смертю, але організм, підточений постійною напругою сил, моральними стражданнями, болем втрат, страхом за близьких, здавав. Сили ішли, життя вгасало. По якимось сімейним переказам, вона боялася пожеж, вважаючи їх недоброю ознакою. Під час її хвороби в них зайнялася лазня. Пожежу погасили, але враження залишилося. Потім у її кімнаті зайнявся абажур на свічці, і вона сказала: «Значить незабаром кінець». За кілька днів до смерті вона довідалася, що Фонвізіна народила сина і сказала: «Я знаю будинок, де тепер радуються, але є будинок, де незабаром будуть плакати!» Це і збулося. [9, 386]
Перед смертю Олександра Григорівна заповідала поховати її в родовій усипальниці, поруч з могилами батьків. Майстер на всі руки декабрист Микола Бестужев відливає свинцеву труну. Однак цар не дає дозволяє перевезти тіло в Росію. Олександрову Григорівну ховаються в Петровському Заводі. Микита Михайлович посивів у тридцять шість років біля труни дружини. По спогадах дочки, він до кінця життя ставав мовчазним і засмученим в жовтні і листопаді – місяці хвороби і смерті дружини. Він пережив Олександру Григорівну на одинадцять років.
Дочка Софія після смерті батька була поміщена під прізвищем Нікітіна в Єкатерининський інститут за казенний рахунок. Інститут знаходився під особливим заступництвом імператриці Олександри Федорівни, дружини Миколи I. Один раз государиня приїхала провідати своїх підопічних. За існуючою традицією усі вихованки називали її «матінка». Тільки Нікітіна, звертаючи до неї, говорила їй «мадам». На здивоване питання імператриці «Чому?», вона відповідала: «У мене одна мати, вона похована в Сибірі». [9, 387] Побожне шанування батьків Софія (більш відома в літературі під ім'ям «Нонушка», яке дав їй батько) пронесла через усе життя. Її будинок у Москві був постійним місцем зустрічей декабристів, які повернулися з Сибірі.
У державному архіві Російської Федерації у великому сімейному фонді Муравйових зберігається величезний том з написом рукою Микити Муравйова вгорі заголовної сторінки: «Листи моєї дружини і матері. 1826».
Сили і стійкість Олександра Григорівна черпала й у своїй родині, до якої була прив'язана. На відміну від Раєвських, рідні Олександри Григорівни не втратили прихильності до Микити Михайловича, підбадьорювали його і не сталі утримувати дочку від поїздки.
Далека від політики, О.Г. Муравйова зрозуміла безкорисливість революційного подвигу і звела на героїчний п'єдестал ув’язненого й обвинувачуваного чоловіка. На його благання про пробачення, вона відповіла вираженням глибокої любові і прагненням розділити з ним усі позбавлення і негоди майбутнього життя.
2.7 Єлізавета Петрівна Наришкіна
У 1824 році Єлизавета Петрівна вийшла заміж за полковника Тарутинського піхотного полку Михайла Михайловича Наришкіна, людину світську, багату і знатну. Він був членом Союзу Благоденства, згодом Північного суспільства.
У 1825 році брав участь у підготовці повстання в Москві. На початку 1826 року пішов наказ про його арешт.
Єлизавета Петрівна нічого не знала про протиурядову діяльність чоловіка, і те, що відбулося було для неї жорстоким ударом. Він був засуджений по четвертому розряду до каторжних робіт на 8 років.
У Наришкіних не було дітей. Їхня єдина дочка вмерла в Москві ще до засудження батька. Ніщо не затримує Єлизавету Петрівну в Росії. Розпещену, та виховану в розкоші жінку не засмутили суворі умови, у які ставилися дружини, які побажали розділити долю чоловіків: позбавлення дворянства, майнових прав, права повернення в європейську Росію до смерті чоловіка і багато чого іншого.
У листі до своєї матері Єлизавета Петрівна пише, що поїздка на каторгу до чоловіка необхідна для її щастя. Тільки тоді вона знайде щиросердечний спокій. Мати благословила її в далекий шлях.
У травні 1827 року Є.П. Наришкіна приїжджає в Читу. Приїжджають усе нові добровільні вигнанниці. Одночасно з Є.П. Наришкіної прибуває О.В. Єнтальцева. Через деякий час приїжджають Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова.
Єлизавета Петрівна втягується в життя колонії декабристок. Учиться господарювати, ходить на побачення з чоловіком 2 рази в тиждень. Бували і непередбачені законом зустрічі. Щілини в частоколі острогу дозволяли розмовляти. Спочатку охоронці відганяли відвідувачок, потім стали дивитися на це порушення крізь пальці. Єлизавета Петрівна приносила стілець, сідала і розмовляла з чоловіком і його товаришами. По вечорах вона писала десятки листів родичам ув'язнених у Росію. Декабристи були позбавлені права листування, і дружини були єдиним каналом, по якому новини про ув'язнених доходили до їхніх родин. Важко уявити собі, скільки убитих горем матерей, батьків, сестер воскресили ці сибірські послання.
Єлизавета Петрівна мала складний, не дуже товариський характер, при першому знайомстві могла показатися гордою і зарозумілою, але товариші по вигнанню змогли по достоїнству оцінити, доброту, самовідданість, прагнення допомогти в біді, які ховалися під цим.
Будучи заможними людьми, Наришкіни надавали всіляку допомогу населенню міста і його околиць. «Сімейство Наришкіних було щирим благодійником цілого краю. Обидва вони, і чоловік, і дружина, допомагали бідним, лікували і давали хворим лікі за свої гроші… Їхній двір по неділях був зазвичай повний народу, якому роздавали їжу, одяг, гроші», – писав друг Наришкіна, декабрист Н.І. Лорер, що жив разом з ними на поселенні в Кургані. [7, 136] Не маючи своїх дітей, вони взяли на виховання дівчинку Уляну. Незважаючи на ці заняття, життя в Кургані болісно обтяжує Єлизавету Петрівну одноманітністю і монотонністю, тугою за улюбленою матір'ю. Вона бореться з цим, повертаючи до свого захоплення живописом, читає Бальзака, Карамзина, Кукольника.
2.8 Єкатерина Іванівна Трубецька
Катерина Іванівна Трубецька була дочкою француза Лаваля, що біг у Росію на початку Французької революції, і Олександри Григорівни Козицької, власниці великого мідеплавильного заводу, золотих копалень, яка походила з багатого купецького роду. У свій час Олександра Григорівна позичила королю Франції Людовику XVIII, що находились в еміграції, 300 тисяч франків, за що вдячний монарх і нагородив її чоловіка графським титулом. Палац Лавалей у Петербурзі блищав вишуканою красою і розкішшю оздоблення. Сучасників вражало пишнота балів, що давалися в ньому. На них збиралася вся петербурзька знать на чолі з імператором Олександром I. Дитинство і юність Каташи (як ласкаво називали свою дочку батьки) протікали щасливо і безхмарно. Щасливим виявився і її шлюб у 1821 році з багатим і родовитим князем Сергієм Петровичем Трубецьким, заслуженим героєм війни 1812 року. Любов подружжя була взаємної і палкою.
15 грудня полковник Трубецький був арештований. Катерина Іванівна вишивала, по слухах, прапор для повстанців, але він не знадобився князю Сергію, він пішов не на Сенатську площу, а в будинок родича, австрійського посланника Л.‑А. Лебцельтерна, де його і арештували. Граф Лебцельтерн, чоловік сестри Є.І. Трубецької, у 1826 р. змушений був разом з родиною залишити Росію.
Єкатерина Іванівна Трубецька відразу і беззастережно підтримала чоловіка. Її листи в Петропавловську фортецю повні любові і занепокоєння про здоров'я чоловіка, проханнями не піддаватися розпачу: «Я, право, почуваю, що не зможу жити без тебе. Я усе готова знести з тобою, не буду шкодувати ні про що, якщо буду з тобою разом. Мене майбутнє не страшить». [3, 352]
В останньому дослідженні про родину Лаваль наводяться переконливі дані, що не публікувалися раніше, про поінформованість у декабристських задумах Є.І. Трубецької. У спогадах її сестри З.І. Лебцельтерн відтворюється розмова між Єкатериною Іванівною, що довідалася про плани царевбивства, і Сергієм Муравйовим-Апостолом: «Катерина Іванівна не витримала. Користуючись своєю дружбою з Сергієм Муравйовим, вона підійшла до нього, схопила за руку і, відвівши убік, викликнула, дивлячись прямо в очі: «ради бога, подумайте про те, що ви робите, ви занапастите нас всіх і складете свої голови на пласі». Він, посміхаючись, дивився на неї: «Ви думаєте, виходить, що ми не приймаємо всіх мір для того, щоб забезпечити успіх наших ідей?» Ще більш переконливий факт: біля чотирьох років в особистій ванній кімнаті Є.І. Трубецької зберігався літографський верстат, виявлений під час обшуку в будинку Лавалей. Після арешту Сергія Трубецького граф Лебцельтерн, який допомагав Єкатерині Іванівні скласти лист із проханням дозволити побачення з чоловіком, вжив вираження: «мій чоловік не винний, я свідчу про це перед небом»; прочитавши ці рядки, Трубецька сказала: «Ні, заберіть цю фразу»… [3, 355]
По царському наказу створюється спеціальний секретний комітет для розробки всіх питань, зв'язаних із висланням декабристів у Сибір. А тим часом перша з жінок – Єкатерина Іванівна Трубецька – вже в липні 1826 р., наступного дня після від'їзду чоловіка, відправляється слідом за ним. В Іркутську губернатор Цейдлер довго залякує її, вимагає (ще раз після Петербурга!) письмового зречення від усіх прав – Трубецька підписує. Через кілька днів губернатор повідомляє колишній княгині, що вона продовжить шлях разом з карними злочинцями. Вона погодилася.
Коли Є.І. Трубецька у вересні 1826 р. добралася до Іркутська, її чоловік знаходився ще в межах Іркутської губернії.
Партії засуджених революціонерів, яких висилали, спочатку розподіляли по різних заводах Східного Сибіру. Так, Трубецький, Волконський, Давидов і п'ять їхніх товаришів виявилися в Благодатському руднику, у 9 верстах від Нерчинського заводу і, головне, осторонь від дороги. Благодатський рудник у ті роки являв собою село з однією вулицею. В'язниця, тісна і брудна, складалася з двох кімнат, з'єднаних сіньми: в одній розміщалися кримінальники, в іншій – розжалувані дворяни, декабристи. Імператор Микола відняв у дружин декабристів усі майнові і спадкоємні права, дозволив витрачати злидарські суми; до того ж у своїх витратах жінки щомісяця звітували перед начальником рудників. Незначна сума тримає Волконську і Трубецьку на грані убогості. Живуть княгині в селянській хаті зі слюдяними вікнами і паруючою піччю. Обід готують і відправляють у в'язницю, щоб підтримати в'язнів. Від вечерь відмовляються. Часто обмежуються супом і кашею. Аристократка Трубецька, що звикла до вишуканої кухні, іноді змушена була «сидіти на чорному хлібі з квасом». Ця розпещена княгиня в Благодатському руднику ходила в пошарпаних башмаках і відморозила собі ноги, тому що з теплих башмаків зшила шапочку товаришу чоловіка.
На Благодатській каторзі Трубецька і Волконська прожили сім місяців, коли у вересні 1827 р., побоюючись «загального бунта всього Східного Сибіру», уряд з'єднав декабристів-каторжан в одному місці, у Читинському острозі. Влада в Петербурзі погано знала географію і думала, що рудники є по всьому Сибіру (адже декабристів присудили до каторжних робіт у рудниках). Але Чита являла собою тоді бідне сільце, і в її околицях рудників не було. Тому в'язні чистили казенні хліви і стайні, мели вулиці, іноді виконували грабарства, працювали на млині, що, зрозуміло, було легше, ніж працювати на Благодатському чи на іншому руднику. У Читу декабристів почали доставляти із січня 1827 р. Через рік там уже нараховувалося більш сімдесяти засуджених революціонерів. І разом з ними – вісім жінок. Першою тут оселилася Олександра Григорівна Муравйова, у її будинку спочатку зупинилися благодатські жительки Волконська і Трубецька; ще в травні 1827 р. приїхали в Читу дружини Наришкіна й Єнтальцева, у березні 1828 р. до них приєдналися Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова в П.Є. Анненкова – Гебль.
Острог у Читі не вміщав усіх в'язнів. Тому вже в 1828 р. цар розпорядився побудувати нову в'язницю для декабристів у Петровському заводі. І хоча до літа 1830 р. будівництво не було закінчено цілком, комендант Лепарський одержав наказ перевести туди до осені усіх ув'язнених. Перехід з Чіти в Петровський завод барвисто описаний у спогадах багатьох декабристів. Петровський завод, що на початку 30‑х років був такою дірою, що про його місцезнаходження не знали навіть у III відділенні.
Ще до від'їзду в Петровський завод декабристки звернулися до шефа жандармів із проханням дозволити їм жити у в'язниці, не розлучаючись з чоловіками. Дозвіл був отриманий, і 30 вересня 1830 р. Лепарский рапортував Бенкендорфу: «Я дозволив усім дев'ятьом дружинам (Єнтальцева був вже в Березові, наречена Івашева ще не приїхала) державних злочинців, проживати в казармі зі своїми чоловіками». 28 вересня 1830 р. Є.І. Трубецька повідомляє матері, А.Г. Лаваль, у Петербург: «Це життя від побачення до побачення, що нам приходилося виносити стільки часу, нам усім занадто дорого коштувало, щоб ми знову зважилися піддатися йому: це було понад наші сили. Тому всі ми знаходимося в острозі от уже чотири дні. Нам не дозволили взяти із собою дітей, але якби навіть дозволили, те все одно це було б нездійсненне через місцеві умови і строгі тюремні правила… Я живу в дуже маленькій кімнатці з одним вікном, на висоті сажня від підлоги, що виходить у коридор, освітлений також маленькими вікнами. Темнота у моїй кімнаті така, що ми опівдні не бачимо без свічок. У стінах багато щілин, дме вітер, і вогкість така велика, що пронизує до кісток». [3, 357]
І жінки відразу починають боротьбу з петербурзькою і сибірською адміністрацією за полегшення умов вислання.
Вже на початку публічною підтримкою засуджених декабристів, добровільним вигнанням жінки створювали суспільну думку, відкрито визнаючи високу шляхетність революціонерів, розглядаючи їхній виступ як прояв безкорисливого служіння батьківщині. Велика заслуга жінок і в тому, що вони, знаходячись у Сибіру, зв'язували в'язнів із зовнішнім світом, з рідними. Жінки пишуть від свого імені, копіюючи іноді листи самих декабристів, одержують для них кореспонденцію і посилки, виписують газети і журнали, російські й іноземні. І ця діяльність приймала суспільний характер, тому що інформація про сибірських вигнанців поширювалася далеко за межі родинного кола. Кожній жінці приходилося писати десять, а то й двадцять листів у тиждень. Особливо велика кореспонденція була у Волконської і Трубецької, особисто знайомих з багатьма родичами каторжан: їх «норма» доходила і до тридцяти листів «у пошту».
Сибірське посилання пережили вісім з одинадцяти декабристок: першою вмерла О.Г. Муравйова (1832 р.) ще в Петровському заводі; через сім років після неї – К.П. Івашева, на поселенні в Туринску; Є.І. Трубецька похована в 1854 р. в Іркутську, в одній могилі з трьома дітьми.
Висновки
Декабризм не був чисто чоловічим явищем. Вперше в історії в суспільному русі не менш важливу роль грали жінки. Уособленням нової жіночої особистості стали декабристські дружини, сестри, матері. Крім поваги до гуманістичних, просвітительських традицій 18 століття юним дворянкам внушались християнські ідеї любові і всепрощення, вірності стародавнім підвалинам. Християнське подвижництво і добродійність були двома сферами її діяльності поза родиною. Завдяки цим християнським ідеям жінки-декабристки в висланні так легко входили в народне середовище. Крім того, їм були властиві і чисто жіночі ролі: матері, дружини, сестри.
Варто помітити, що вибір цих жінок був не самим легким. Уже саме по собі це рішення було революційним актом. Цим вибором жінки переглянули традиційно сформоване представлення про місце жінки в родині, у суспільстві.
Першою і, найважливішою причиною було подвижництво в ім'я любові. У списку були і такі як: подружній обов’язок, почуття справедливості, жалість до ближнього. Крім того, величезну роль грала й особистість самої жінки. Але якими б ні були причини, наміри добровільних вигнанниць були цілком обмірковані і аж ні як не були плодом порожнього марнославства. Ю.М. Лотман обґрунтовує цей вчинок як цілком традиційну норму поводження, що бере свої джерела у вдачі російського простолюду. У допетрівському побуті ця норма діяла і для родини боярина, який висилався. Крім того, він вказує і ще на одну норму: це старий офіцерський звичай возити із собою в обозі свою родину.Павлюченко подає дві точки зору на причини вчинку декабристів: сімейно-побутові (джерела в патріархальній вірності чоловіку, родині) і екзальтованість, одержимість і романтичність жінок (віяння нового часу).
Декабризм дав Росії не тільки нові ідеї, він виховав новий тип російської людини – дворянина-революціонера. Декабристи виросли в епоху суспільних воєн, виховували в собі ідеї Просвітництва і Романтизму. Вони з'єднали рацію з почуттям, залишаючись при цьому цільними і єдиними. Вони увібрали в себе краще з дворянської культури, при цьому, намагаючись викорінити її недоліки. Це були перші революціонери, що намагалися обґрунтувати політичні ідеї з погляду моралі і порушили питання про те, чи завжди ціль виправдує засоби, якщо засоби аморальні. Дружини декабристів були першими, що заявили себе не в сфері родини, а в сфері суспільної діяльності. Декабристи належали до суспільних діячів, що вважали єдиним і справедливим суддею Історію і культивували честь і волю, як головний критерій поводження.
Список використаної літератури
1. Володин А.И. Декабристские традиции и формирование социально-философских идей русской революционной демократии, – М., 1976;
2. Ленин В.И. Полное сочинение трудов. Т. 21, – М., 1982.;
3. Лотман Ю.М. Беседы про русскую культуру. Побут і традиції російського дворянства (18–19 вв.), – Спб., 1994;
4. Лотман Ю.М. Декабрист в повседневной жизни (бытовое поведение как историко-психологическая категория) // Литературное наследие декабристов, – Л., 1975;
5. Нечкина М.В. Движение декабристов. Т. II. – М., 1955;
6. Павлюченко Э.А. Женщины в руском освобительном движении от Марии Волконской до Веры Фигнер. – М., Мысль, 1988;
7. Павлюченко Э.А. В добровольном изгнании. М., 1984;
8. Тишкин Г.А. Женский вопрос в России. 50–60‑е годы XIX в., – Л., 1984 (гл. II. Женский вопрос в публицистике на рубеже 50–60‑х годов).
9. Фигнер В. Полное собрание сочинений: В 7 т. Т. 5: Жены декабристов, – М., 1932.
0 комментариев