2.4 Олександра Василівна Єнтальцева
Життя її було позбавлене яскравих сторінок. Ні однієї з дружин декабристів не довелося стільки перетерпіти і вистраждати, скільки випало на її долю. Вона рано позбавилася батьків. Будучи жінкою живою і розумною, вона багато потрудилася над своєю освітою. Невдало вийшла заміж, чоловік виявився гравцем. Користуючись красою дружини, він заманював у свій будинок молодих людей і обігрував їх. Олександра Василівна змушена була залишити чоловіка.
Познайомивши з Андрієм Васильовичем Єнтальцевим, вона полюбила його і відповіла згодою на його пропозицію руки і серця.
Учасник військової кампанії проти Франції (1806–1807 р.), війни 1812 року, Андрій Васильович особливо відрізнився в битвах під Смоленськом і Червоним. На початку 20‑х років він вступає в Союз Благоденства, потім у Південне суспільство.
На початку 1826 року обірвалося недовге щастя Олександри Василівни, Єнтальцев був арештований і відправлений у Петербург. Засуджений на 1 рік каторжних робіт і поселення в Сибіру, він у 1827 році був доставлений у Читинський острог. Оскільки з Москвою її нічого не зв'язувало, Олександра Василівна домоглася дозволи розділити його долю й у травні того ж року прибула в Читу.
Вона оселилася в будинку разом з Є.І. Трубецькою і М.М. Волконською. Незважаючи на те, що Олександра Василівна була старшою серед декабристок (їй було 44 роки на час приїзду на каторгу), вона зберегла приємну зовнішність і жвавість характеру. За недовгі вісьмох місяців перебування Єнтальцевої в Читі подруги по вигнанню змогли оцінити високі якості її розуму і серця.
У 1828 році Єнтальцеви були направлені на поселення в місто Березов Тобольської губернії. Положення Єнтальцевих на поселенні було важким. Гнітив суворий клімат і постійне безгрішшя. До того ж на Єнтальцева були зроблені помилкові доноси, у яких його обвинувачували в різних, часто безглуздих протидержавних намірах. Доноси не підтвердилися. На початку 1830 року по клопотанню сестри Єнтальцев був переведений у місто Ялуторовськ, розташований південніше Березова.
Однак і на новому місці поселення Єнтальцевим не пощастило. Знову посипалися доноси. Місцева адміністрація направила їх А.Х. Бенкендорфу. Той доручив генерал-губернатору Західного Сибіру зробити дізнання «для перевірки дійсності існування в Сибіру заколотницького духу, що гніздиться в державних злочинцях». [7, 142]
Єнтальцев змушений був спростовувати обвинувачення, доводити, що все це наклеп і вимисли. Не встигав він захиститися від одного обвинувачення, як його обвинувачували в інших злочинах. Йому поставили в провину те, що в нього в коморі зберігаються чотири гарматні лафети і, ймовірно, є заховані пушки і порох і що все це, може бути, приготовлене до прибуття його імператорської високості в Ялуторовськ, яке очікувалося. Окружний суд розпорядився зробити обшук. Уночі будинок Єнтальцевих оточив загін військової варти й обшукав усе їхнє невелике господарство. У сараї дійсно знайшли гарматні лафети єкатерининських часів і великі дерев'яні кулі. Єнтальцев пояснив, що лафети він придбав для використання заліза, а кулі для прикраси забору, що оточує будинок.
Усі ці хвилювання не пройшли марно для Андрія Васильовича. Нестаток, постійні наклепи, цькування з боку влади підірвали його здоров'я. Наприкінці 30‑х років у нього стали виявлятися ознаки психічного захворювання, а в 1841 році наступило божевілля. Олександра Василівна домоглася дозволи звозити чоловіка в Тобольськ, до лікаря-психіатра. Його висновок була невтішним: хвороба невиліковна. Захворювання прогресувало: він спалював усе, що потраплялося під руку, іноді зникав з будинку, був небезпечний для навколишніх, наступив частковий параліч, втрата мови. Але це не зломило Олександру Василівну, вона до кінця залишилася вірна подружньому обов’язку. Ще чотири роки безмовно доглядала вона за хворим чоловіком. У 1845 році Андрій Васильович помер.
Поховавши чоловіка, Олександра Василівна звернулася до уряду з проханням дозволити їй повернутися в європейську Росію. Згоди на це не дали. Вона прожила в Сибіру ще десять років, одержуючи невелику платню зі скарбниці. Їй допомагали М.М. Волконська і Ялуторовські декабристи. Одноманітне існування скрашувало листування з товаришами по вигнанню, що встигли стати рідними.
Після амністії вона приїжджає в Москву. Олександра Василівна часто відвідує своїх сибірських знайомих.
У квітні 1858 року Волконські відправляються за кордон. Їхній від'їзд викликає в Олександри Василівни приступи туги. Приходить лист від Марії Казимирівни Юшневської із запрошенням приїхати до неї в Київ, але Олександра Василівна не зважується його прийняти. У цьому ж році вона вмирає.
2.5 Камілла Петрівна Івашева
Камілла Ле-Дантю народилася 17.06.1808 р., у момент повстання декабристів їй було трохи більше сімнадцяти. Її мати працювала гувернанткою в будинку Івашевих. Камілла добре знала сина хазяїв Василя Івашева блискучого кавалергарда з прекрасним майбутнім. Він їй подобався, молоді люди симпатизували один одному, але вона прекрасно розуміла різницю їхнього суспільного становища, та й у момент арешту декабриста вона була занадто молода. Але вона завжди пам'ятала про цього красивого офіцера і поміщика. А коли цей кавалергард перетворився в «державного злочинця», позбавленого і політичних і майнових прав, величезна різниця їхнього соціального становища перестала мати значення.
У вересні 1831 р., у Петровському заводі, відбулося весілля Василя Івашева, з Каміллою, яка приїхала до нього. Про Івашеву-Ле-Дантю написано чимало. «Це було чарівне створіння у всіх відносинах», – згадувала Марія Волконська. [6, 275] Вони здружилися ще по листах. У Петровському заводі Марія Миколаївна допомагала молодій француженці освоїтися, у її будинку наречена жила до весілля. «Одруження на ній, – продовжує Волконська, – було великим щастям для Івашева», який до цього знаходився в «зовсім запеклому положенні». [6, 275] Розпач довів декабриста до крайності – до безнадійної думки про втечу. І в цей критичний момент свого життя В.П. Івашев дізнається не тільки про любов до нього молодої і чарівної дівчини, що колись жила в будинку його батьків разом з матір'ю-гувернанткою, але і про готовність її приїхати до нього в Сибір.
Шлюб Івашевих при всій його випадковості виявився дуже вдалим. У річницю весілля, 16 вересня 1832 р., Камілла повідомляла матері: «Рік нашого союзу, матінка, пройшов, як один щасливий день» [3, 366]
Але, на жаль, щастя недовговічне: через вісьм років, в тридцять один рік, Камілла Петрівна вмерла в результаті передчасних пологів. Овдовілий Івашев був у розпачі: «Немає в мене більше моєї подруги, що була розрадою моїх батьків у найважчі часи, що дав мені вісім років щастя, відданості, любові, і якої любові…» [3, 368] Смерть дружини не тільки позбавила Івашева щиросердечного спокою, але й убила фізично; він помер раптово через рік, у день її смерті.
У Туринську, де жили Івашеви з 1836 р., вони залишили про себе добрі спогади допомогою бідним, добросердям, простотою, працьовитістю.
Турботу про трьох малолітніх дітей (старшій дочці Марі в рік смерті батька виповнилося п'ять років) узяли на себе Басаргин і Пущін. Через півроку, у липні 1841 р. їх відвезли до матері Камілли Петрівни, яка жила в Туринску з 1838 р. Надалі потомство декабриста, діти й онуки, залишать помітний слід у російському визвольному русі.
У 1928 році вийшла у світ книга за назвою «Три покоління». Її автор – О. Буланова – Трубникова, онучка декабриста Василя Івашева і Камілли, дочка лідера жіночого руху й учасниці революційної боротьби 70-80 рр. – Марії Василівни Івашевої-Трубникової:
«…У нас у родині, – пише О. Буланова, – взагалі існував культ декабристів: про них, про їхню боротьбу за волю рідного народу говорили з благоговінням. Ми з дитинства знали їх усіх в обличчя і десятки разів чули розповіді про 14 грудня…» [3, 370]
Амністія, а разом з нею дозвіл повернутися на батьківщину, прийшла тоді, коли її вже і не чекали – у 1856 р., через тридцять років після воцаріння Миколи І. За бажанням нового царя «найвищий маніфест» про амністію віз у Сибір Михайло Волконський – син декабриста, що вже служив чиновником у Сибірі (і сам народжений на сибірській каторзі в 1832 р.). Однак тих, до кого «маніфест» відносився, в живих залишилося зовсім мало…
0 комментариев