Утворення І склад Кирило-Мефодіївського братства

2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського братства

Кирило-Мефодіївське товари­ство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтеліген­ція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло нелегально.

Учасники Кирило-Мефодіївського товариства зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва, відродження вільної Ук­раїни. Шевченків заклик до одночас­ного національного та соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.

Одним із засновників Кирило-Мефо­діївського товариства був історик Ми­кола Костомаров (1817—1885). Він по­казував не лише подібність, але й відмінність «двох народностей» (ро­сійської та української), дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті сло­в'янського братства Св. Кирила і Мефодія», основним авто­ром яких був Микола Костомаров.

4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на розвиток українського національного руху

Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти таєм­но від властей. Вони збиралися на квартирах членів товари­ства, де вели дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і військо­вої молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розг­ромлене жандармами, а його керівники арештовані.

Діяльність кирило-мефодіївців справила величезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. На­ступне покоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеї кирило-мефодіївців: необхідність відроджен­ня Української держави з демократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян; встановлення в Ук­раїні справедливого соціально-економічного ладу; національ­но-культурне відродження українського народу.

2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність

Організаційною формою українського національно-визволь­ного руху у 60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ, Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського універси­тету та представники місцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за мету повністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.

На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.

Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на Кубані. Одним із головних на­прямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл ,для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали й щоденні шко­ли, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевчен­ка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку і видання популярних книжечок. Чернігівська гро­мада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його літературна ча­стина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський Акт

1. Підготовка селянської реформи

Після детального опрацювання пропозицій було підготов­лено узагальнюючий документ - «Положення про селян» і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861р. Олександр II (1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародували­ся з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найго­ловніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

2. Особисте звільнення селян

Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селя­ни відтоді отримали можливість укладати договори як з при­ватними особами, так і з державними установами, займати­ся торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: ци­вільних і кримінальних.

Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, пере­ходити в інші стани (в міщанство, ку­пецтво й т. д.), вступати до навчаль­них закладів, на службу тощо.

Але, ставши вільними, селяни за­лишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізич­них покарань. Від усього цього були звільне ні дворянство, купецтво, духо­венство. Протягом дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями.

Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, не­мало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у дея­ких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р. супро­воджувалося сценами розпачу і вигуками: «На кого нас за­лишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціа­тиви і відповідальності за кожен свій крок.