Вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг С. Кривошєїн і генерал X. Ґудеріан

22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг С. Кривошєїн і генерал X. Ґудеріан.

Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпра­цьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Було утворено шість областей — Львівську, Станіславську (згодом Іва­но-Франківську), Волинську, Тернопільську, Рівненську і Дрогобицьку. У сер­пні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хо­тинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.

На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політи­ку радянізації. Радянізація — це соціально-політичні, економічні перетво­рення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістич­ного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджува­лась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників пар­тійного і державного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи.

— У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітни­чих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; лік­відація попереднього адміністративного апарату.

— У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових під­приємств І всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств,

— У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирсь­ких земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худо­би, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

— У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального за­безпечення.

Радяпізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.

Перетворення здійснювалися жорсткими командно-адміністративними ме­тодами без урахування місцевих особливостей, звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася ді­яльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві кому­ністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою по­дією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри це відбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керу­вання, які були складовими процесу радянізацїї.

Початок війни. На світанку 22 червня 1941 р. шквал артиле­рійського вогню, град бомб обрушилися на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики ,і заводи, на мирні міста і села Радянського Союзу. Шляхом агресії, не оголосивши війни, нацист­ська Німеччина приступила до здійснення давно виношуваних планів поневолення і часткового винищення населення СРСР, за­хоплення і колонізації його території. За детально розробленим гітлерівськими стратегами планом «Барбаросса» Німеччина та її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190 дивізій, що налічували 5,5 млн. чоловік. Війська вторгнення складалися з трьох груп армій: «Північ», «Центр» та «Південь».

Зосереджені в західних округах радянські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чоловік). Вони мали на озброєнні велику кількість бойової техніки, але переважно застарілих кон­струкцій. Багато танків і літаків виявилися несправними.

Німецьке командування сподівалося швидко просунутися до най­важливіших політичних та економічних центрів СРСР. Групу армій «Південь» було націлено на територію України. У смузі Київського Особливого військового округу радянські війська переважали про­тивника у живій силі в 1,2 раза, за танками — у 5, за літаками — в 2,5 раза. Але внаслідок непідготовленості до війни і некваліфікованості керівництва вони не змогли відбити нападу.

Також до основних причин поразок Червоної Армії на початку війни входять: раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надій­них союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Оскільки український напрямок для Гітлера був одним із головних, 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву й переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами, насам­перед економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила з видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%. виплав­лення чавуну — 64,7%, сталі — 48,9%); щодо воєнних факторів, то оку­пація України створювала вигідний плацдарм не тільки для бойових дій на цьому напрямку.

Більше двох місяців (липень - вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захис­ники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, не зважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши лід Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані "кліщі" замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в оточення потрапило майже 660 тис. осіб, із них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистренко та група генералів при спробі вирватися із ворожого кільця загинули.

Героїчна оборона Києва відволікала до 70 дивізій противника. Вона не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на Схід сотень тисяч людей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних цінностей.

Велике стратегічне й політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро й організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона Армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани "Бліцкрігу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же настояв на серії наступальних операцій на окремих напрямках: операції в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох нап­рямках. У результаті цього сили, котрих і так було обмаль, подрібнювалися.

Труднощі ускладнювалися тим, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло в наступ ударне угрупування гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командувачем Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило стано­вище захисників Севастополя. За час понад восьмимісячної оборони ворог втратив майже 300 тис. вояків, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Невдала організація, недостатнє мате­ріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною Ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була окупована.

Незважаючи на те, що Червона Армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигід­ного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу страте­гічної ініціативи до рук Гітлера.

Кайдани «нового порядку». Страхітлива картина відкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на бага­тостраждальну українську землю. Те, що чинили тут окупанти, ледь піддається описові. За планом . «Ост», розрахованим на ЗО років, слов'янські народи, що населяли європейську частину СРСР, пе­редбачалося піддати масовому винищенню й відселеною на інші території їхню землю кали колонізувати 8—9 мли. німців. ї цю каннібальську програму окупанти активно здійснювали вже в ході війни. Адже український народ, як писав начальник поліції безпеки і СД Києва у вересні 1942 р., «саме своєю біологічною плодовитістю становитиме постійну небезпеку для Німеччини».

У планах нацистів особливе місце відводилось Україні, народ якої в минулому вже не раз німецькі колонізатори намагалися підкорити, прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цього краю. «Україна стане місцем втілення творчого духу германців»,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлером намісником в Україні.

Слідом за передовими частинами німецької армії сюди посунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистських чиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайда­ни «нового порядку». Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головнми рисами системи німецького управління. «Не будьте м'якими і сентиментальними»,— ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного апарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу місцевих жителів без суду і слідства. Протягом усього періоду в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення людей розстрілювали на місці. У спеціальній директиві окупаційних властей «Про прове­дення умиротвореная в Україні у 1942 р.» говорилося: «У випадку винекнення сумнівів щодо правильності вибору заходів, які необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи якраз є найбільш правильними.

За Україною нацисти не визнавали права на державне існуван­ня. Вони розглядали її територію як «німецький простір», яким можна розпоряджатися на власний розсуд. Частина' українське! території була включена до рейхскомісаріату «Україна». Львівську,

Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх запроданців. Населенню міст, по суті, заборонялося користу­ватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, теле­графом, поштою, аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німціа», «Українцям вхід заборонено». Незмірних фізичних страждань і душевних мук завдала ук­раїнському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масові насильственні вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Протягом 1942—1944 рр. у німецьке рабство було забрано 2,4 мли. українських юнаків та дівчат. На спеціальних ринках їх як худобу продавали.

Активно діяти в умовах окупаційного режиму прагнула Ор­ганізація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові ЗО червня 1941 р. відновлення самостійної української держава ця організація остаточно розкололася. Утвори­лося два її крила: помірковане, на чолі з А. Мельнихом, і радикальне, кероване С. Бадщерою. У той час,- як медшикщці «дгфвто шваш на службу в окупаційні органи, бандерівці сформували власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні лоївки.

У 1944 р. відкрилася нова сторінка в історії боротьби національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Сформована у 1942— 1944 рр. Українська повстанська армія продовжила боротьбу за визволен­ня України, але вже проти сталінського режиму. УПА контролювала вели­чезні райони в передгір'ях Карпат і на Волині. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єд­нання НКВС (МВС-МДБ) і прикордонних військ. Це була жорстока й крово­пролитна боротьба. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масо­вих репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли до Сибіру. Протягом 1944—1945 рр. війська та радянські каральні органи здійснили близько 40 тис. операцій, під час яких було вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців. У свою чергу повстанці здійснили 6 тис. операцій, 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, від яких загинуло майже ЗО тис. осіб. Не­зважаючи на такі втрати повстанський рух на західноукраїнських землях тривав до початку 1950-х рр.

Початок визволенню України було покладено взимку 1942 - 1943 рр. Перші населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами Першої гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова. Першим із обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14 лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина території Донецької і Харківської областей.

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закрі­пила корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

У результаті контрнаступу під Курськом, який перейшов у загальний наступ, радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Чер­вона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині вересня того ж року радянські війська широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада війська першого Українського фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2 438 бійцям і командирам, серед яких було 483 українця.

У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир. Проте на­прикінці листопада несподівано для радянських військ їх контратакували в районі Бердичів — Фастів німецькі танкові частини. Удар, метою якого було нове захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті, був такий сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радо­мишль. Радянські війська зазнали великих втрат. Однак, відбивши контр­наступ, вони просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали на півдні республіки. За три місяці війська Другого і Третього Українських фронтів ліквідували запорозький плац­дарм ворога. У жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропет­ровськ. Отже, 1943 р. став для українського народу передднем остаточ­ного визволення від загарбників.

Наприкінці грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря розпочався загальний наступ радянських військ, в якому взяли участь Перший Білоруський та Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. На кінець січня 1944 р. війська Першого та Другого Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі Корсуня-Шевченківського. Червона Армія почала розгром цього угрупування, коли німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні. Командуючий німецьким угрупуванням загинув у бою.

Перемога під Корсунем-Шевченківським, яку народ назвав "Сталінградом на Дніпрі", відкрила шлях Червоній Армії на Правобережжя. У березні 1944 р. були визволені Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінниця. На півдні у березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистів було вибито зі Севастополя.

У середині липня 1944 р. розпочався наступ радянських військ на рава-руському і львівському напрямах проти групи армій "Північна Україна". Розвиваючи його, радянські війська оточили й розгромили в районі Брод 8 дивізій. Львів був визволений 27 липня.

На кінець серпня 1944 р. загарбників було вигнано майже з усієї Західної України. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною. Днем визволення України від фашистських загарбників вважається 28 жовтня, коли Червона Армія звільнила Закарпатську Україну.

Друга світова війна та перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні внесли кардинальні зміни в міжнародну обстановку, в міжнародні відносини. В них активно виявилася політична роль країн — учасниць антигітлерівської коаліції; на історичну арену вийшли країни соціалізму. Загострення водночас суперечностей між двома світовими системами призвело до "холодної війни". Ширився рух прихильників миру, формувалися міжнародні організації.

Важливу роль в боротьбі за мир і відвернення загрози світової війни відіграла Організація Об'єднаних Націй, яка була проголошена у квітні і створена в жовтні 1945 року. Однією з країн — співзасновниць ООН — була Українська Радянська Соціалістична Республіка. В міжнародній діяльності вона сприяла мирному врегулюванню спірних проблем терито­ріального, політичного, економічного характеру. її зусилля були зосеред­жені на проблемах правового забезпечення світової політики. Однак в укладанні міжнародних договорів та обміні дипломатичними представ­ництвами УРСР виступила з класових позицій та суто загальнодержавних інтересів. Власне, жагучі проблеми — про відповідальність гітлеризму за нацистську політику; врегулювання національно-визвольної боротьби

в Західній Україні; громадянський статус українців в інших країнах — вона навіть не поставила на обговорення.

УРСР, по суті, була об'єктом, а не суб'єктом міжнародного права, її міжнародні зв'язки засновувалися й розвивалися не стільки за прин­ципом ефективності, скільки за партійно-класовим принципом. Врахову­валася, насамперед, політика, а не економічна кон'юнктура.

У повоєнні роки відбулися зміни геополітичного становища України й етносоціальні процеси. В листопаді 1944 р. в Мукачеві перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України схвалив Маніфест про возз'єд­нання з УРСР. У січні 1946 р. на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.

На початку 1947 р. Румунія визнала входження до УРСР Північної Буковини і частини Бессарабії. В 1946 р. було проведено демаркацію кордону між Польщею і СРСР, і західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подій позначався депортацією українського населення в зв'язку з польсько-радянською операцією "Вісла" (1947 р.). У 1990 р. сенат Польщі засудив цю операцію як злочинну акцію проти українського народу.

Політичний режим, що утвердився в західних областях України, носив тоталітарний характер. Після придушення організованого націо­нально-визвольного руху влада перейшла до форсування темпів уніфі­кації суспільно-політичного, економічного та духовного життя населення західноукраїнського регіону відповідно до загальносоюзних зразків.

Важливим інструментом прискореної "радянізації" краю виступала кадрова політика. Лише до початку 1945 р. в регіон були направлені понад ЗО тис. керівних працівників. Місцеві кадри обіймали переважно другорядні посади. Так, у 1946 р. із 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 посад (12,1%).

Проводилися репресії проти учасників українського національно-визволь­ного руху та членів їх родин. Впродовж 1944 - 1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. І все ж таки, попри всі нищівні наслідки, втрати і трагічні обставини воєнного часу, Україна вперше в своїй історії стала соборною, зібравши в одне дер­жавне ціле (у складі УРСР) всі українські землі. Здійснилася давня воле­любна мрія українського народу. Тепер значно розширилися кордони респуб­ліки, зросла її економічна, соціально-політична вага. Збагачувався людський, природний, науково-культурний потенціал нашого народу, зберігалися й збагачувалися його історичні традиції. Сповна ж в умовах толітаризму це історичне возз'єднання не могло реалізувати закладених у ньому глибинних можливостей культурного прогресу, етнонаціонального розвитку України.

Початок відбудови народного господарства. Досить складним завданням, що постало перед українським народом з визволенням окупованих територій, була відбудова народного госнодарства, осередків культури, освіти, науки. Відбудовні роботи починалися зра­зу ж після звільнення того чи іншого населеного пункту. Причому з огляду на війну, що тривала, першочерговою метою була терміно­ва відбудова об'єктів оборонного значення..

Союзний уряд не мав змоги виділити Україні достатні кошти, обладнання, автомашини тощо. Гостро бракувало кваліфікованих робітників. У людей, перед якими стояло завдання відбудови, основна надія була, по суті, на самих себе, на власну кмітливість, працелюбність. До того ж реевакуації вивезених на схід підпри­ємств практично не відбувалося: повертати обладнання було визна­но економічно нераціональним, Робітники та інженерно-технічні працівники, очищаючи приміщення підприємств від гір сміття, битої цегли, понівечених конструкцій, розшукували й ремонтували старе обладнання. Багато робітників опановували спеціальності будівельників, приносили з дому або виготовляли самі інструменти, яких не вистачало.

Працюючи вдень і. вночі, долаючи втому, терплячи незліченні побутові нестатки, трудівники вершили справді героїчні справи від­будовуючи Придніпровський металургійний район, Криворізький ру­дами басейн, машинобудування Києва, Харкова, Одеси, Полтава. На кінець війни в Україні відновила роботу третина підприємств, що працювали до війни. Вони давали чверть довоєнної продукції.

Труднощі відбудови села також посилювалися браком робочої сили. Адже поріділе сільське, населення було об'єктом нескінченних трудових мобілізацій на відбудову промисловості Донбасу, Кривба­су, Києва тощо. Хоч у 1945 р. формально вваєжається відбудованими. майже всі артілі і МТС, сільськогосподарських машин у них була ли­ше половина довоєнної кількості. Селяни зуміли засіяти 3/4 довоєн­них посівних площ, частково відновити тваринництво. У 1943— І945 рр. вони заготували і згідно з планом хлібозаготівель здали державі 825 мли. пудів хліба. Та властям цього здалося Замало. Була розгорнуто кампанію по здачі хліба у фонд оборони. Звичними вже здирницькими методами з села було одержано ще майже таку саму кількість зерна. Вилучали навіть посівне насіння.

Пуск підприємств супроводжувався нарощуванням виробничих потужностей і боротьбою колективів за збільшення виробництва продукції. Незмірно важкі дні переживало робітництво України. Пе­реважна маса жила у підвалах зруйнованих будинків, землянках тощо. Низькокалорійним було харчування в їдальнях на підприємствах, а продовольчі харчі рідко можна було отоварити продук­тами. Гостро бракувало одягу, зокрема спецодягу.

У період війни дедалі ширше застосовувалася праця жінок на важких, у тому числі підземних роботах. Молоді жінки Горлівки виступали ініціаторами опанування жінками шахтарських профе­сій. Надзвичайно складно проходили відбудовні процеси в Західній Україні. Збройні формування Української повстанської армії нама­галися чинити опір Червоній армії. Водночас підпільні боївки ОУН.

У суспільно-політичному житті УРСР, як і в цілому по країні, після смерті Сталіна виявилися дві лінії: неосталінська (беріївська), спрямо­вана на посилення тоталітаризму, і реформаторська — М. С. Хрущова та його прихильників. Розвінчавши культ особи Сталіна, XX з'їзд КПРС ініціював реформи. Це був рішучий, але разом з тим суперечливий та обмежений акт. Його обмеженість полягала в протиставленні Сталіна як особистості — сталінізму як політичному режиму; у вірі в неможливість не демократизму соціалістичного ладу; в переконаності в його історич­ному поступі.

Заслуга М. Хрущова полягала в тім, що він зважився публічно викрити культ особи, розкрити правду про сталінські злочини, виступивши з допо­віддю на XX з'їзді КПРС у 1956 році. На цьому з'їзді було взято курс на оновлення соціалізму. М. Хрущов намагався демократизувати суспільство, реформувати економіку, прагнув розв'язувати соціальні проблеми. Проте він застосовував ті ж прийоми, які намагався зруйнувати, був непослідов­ний у проведенні реформ, вірив у власну безпомилковість. Тому започатко­вані Хрущовим зміни мали поверховий характер і короткочасний ефект. Помилки Хрущова посилили позиції тих, хто виступав проти рішень XX з'їзду КПРС, призвели до усунення М. Хрущова від влади в жовтні 1954 р.

Десятирічний (до початку 60-х років) період отримав назву "відлиги". Характерні ознаки цього періоду:

реабілітація невинно репресованих людей — в'язнів ГУЛагу;

заходи щодо децентралізації економічного управління, скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспільстві;

створення союзно-республіканських чи республіканських міністерств (вугільної, металургійної промисловості; паперової та деревообробної промисловостей; вищої та середньої спеціальної освіти, юстиції тощо);

зміни в державному плануванні та фінансуванні, зокрема сільського господарства;

організація міжреспубліканської Економічної комісії Верховної ради СРСР;

постановка завдань, визначення заходів соціальної політики;

проведення освітньої реформи, часткове розширення статусу уні­верситетів;

постановка питань мовної політики, змін в мистецтві, театрі, науці, книговидавництві, постановка часописів, реабілітація діячів культури; у відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об'єктивна оцінка творчої спадщини композиторів;

зміни в морально-психологічній атмосфері суспільства.

Однак виявилася і інша тенденція: одержавлення економіки; адмі­ністративно-командні методи господарювання; знеосіблення, зрівняння в оплаті праці; політизація й ідеологізація суспільного життя. В цілому всі заходи в період "відлиги" здійснювалися в руслі непорушної командно-адміністративної системи, а отже, в існуванні бюрократії І демократії. Так, особливістю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розши­рення ЇЇ компетенції, вдосконалення організаційно-масової роботи, розв'я­зання соціально-економічних та суспільно-політичних питань, а з другого — сувора централізація її функцій, одноманітність роботи Рад, їх виконавчих комітетів, розв'язання важливих питань не на депутатських сесіях, а адмі­ністративним шляхом. На початку 60-х років Ради брали участь в полі­тичній реформі щодо поділу місцевих радянських органів на міські та сільські, що не виправдалося суспільного практикий В умовах "відлиги" профспілкам було надано право участі в підго­товці проектів виробничих планів, здійснення контролю за дотриманням трудового законодавства, вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва. Важливою функцією профспілок стало безпосереднє керівництво розвитком технічної творчості виробничих колективів. Розширювалася участь профспілок у здійсненні державної соціальної політики. І все ж замість конкретної організаторської роботи в масах профспілкові комітети захоплювалися засіданнями і нарадами, створенням чисельних, часом дублюючих одна одну комісій І рад, а головне — виявляли поступливість господарським керівникам в соці­альному захисті трудящих.

РУССКАЯ ДИССИДЕНТКА, ОДНА ИЗ ОСНОВАТЕЛЬНИЦ ХЕЛЬСИНАСКОЙ ГРУППЬІ, ЛЮДМИЛА АЛЕКСЕЕВА О РУСИФИКАЦИИ УКРАИНЬІ

...Витіснення української мови відбувається не стихійно, а вживан­ням цілого комплексу державних заходів, які скеровують демографічні процеси в бажаний для влади бік.

Переселення українців на східні, рідко заселені землі Совєтського Союзу — в Казахстан, на Сибір, на Урал, на Далекий Схід — заохочується економічними методами. В той же час заохочується переселення росіян на Україну. Внаслідок цього з 1959 по 1970 роки чисельність українського населення на Україні збільшилася лише на 10 проц., а російського — на ЗО проц.

Звичайно, це трапилось не внаслідок природнього занепаду укра­їнського населення та приросту російського, а в результаті пере­селень, які регулюються державою. В 1970році російське населення України мало більше 9 мільйонів чоловік проти 35 мільйонів укра­їнців. А в 1979 році в Україні жило вже 10,4 мільйонів росіян.

... Впровадження російської мови починається з дошкільних дитячих установ. На Україні переважають російськомовні дитячі ясла та дитячі садки. Але й ті, що вважаються українськими, сильно зросійщені, бо під час підбору кадрів вихователів перевага віддається росіянам і зросійщеним українцям.

Більшу частину вищих навчальних закладів на Україні зросійщено... В ]970році з півтора мільйона спеціалістів з вищою освітою, що працювали на Україні, 600 тисяч були росіянами, тобто більше, ніж третина.

... Українська мова... фактично збереглася лише в селах, а також серед невеликої частини української інтелігенції, переважно гумані­тарної. Неінтелігентні громадяни вживають у розмові суміш вульга­ризованих російської та української мов.

Я називаю цей процес російщенням, а не совєтизацією, як це роблять деякі росіяни, бо яким би неприємним цей факт для нас не був, російська мова є знаряддям знищення багатої та своєрідної української культури. І кожен росіянин, що заплющує на це очі чи перекладає відповідальність за це зі свого сумління на когось іншого, об'єктивно полегшує цей процес. На мій погляд, росіянам недостатньо не прийма­ти участь у цій ганебній акції. Ми повинні разом з українцями активно втрутитися в неї, рятуючи від нашого правлячого класу їх культуру, їх національну гідність, ясно та беззастережно підтримувати їх безумовне право на незалежність.

Украинский Хельсинский Союз

Массовые репрессии 1972 г. в Украине на некоторое время па­рализовали активность дисси­дентов. Однако уже в 1974 г. вышли 7 и 8 выпуски «Українського вісника», в возобновлении издания которого значительную работу провел С.Хмара. За гра­ницей правозащитники выпус­тили ряд книг, которые не могли быть опубликованы в СССР.

В 1975 г. правительства 35 го­сударств Европы и Северной Америки, в том числе и прави­тельство СССР, подписали Хель­синкские соглашения, призван­ные закрепить новые отноше­ния в Европе, обеспечить со­блюдение высоких принципов демократии, прав человека. По­нимая, что в условиях Украины

это невозможно, в ноябре 1976 г. группа правозащитников объединилась в Украинскую группу содействия выполне­нию Хельсинкских соглашений в Украине, или Украинский Хельсинкский Союз (УГС — Украшська Гельсшська Сшл-ка). Союз стал самой большой правозащитной организацией в республике. Ее руководите­лем стал писатель Н.Руденко, а среди 36 членов были такие известные диссиденты, как ге­нерал, Григоренко, Л.Лукь-яненко, И.Кандыба, Н.Свит-лычная, В.Чорновил, В.Стус, С.Караванский, О.Мешко, О.Берднык и др.

Как отмечает историк О.Суб­тельный, эту группу отличали от предыдущих две важнейшие черты. Первая заключалась в том, что УГС была открытой общественной организацией, которая, хотя и не была при­знана официальными властя­ми, однако считала, что имеет законное право на легальное существование. Второй ее от­личительной чертой были кон­такты с аналогичными группа­ми по всему СССР.

В декларации Украинского Хельсинкского Союза указы­валось, что организация ста­вит своей целью решение че­тырех главных задач:

1. Способствовать ознаком­лению широких кругов украинской общественности с Дек­ларацией Прав Человека.

2. Исходя из убеждений, что мир между народами нельзя обес­печить без свободных контактов между людьми, а также без сво­бодного обмена информацией и идеями, активно способствовать выполнению статей  Заключи­тельного Акта по вопросам без­опасности и сотрудничества в Европе.

3. Добиваться, чтобы на всех международных совещаниях, где должны обсуждаться итоги вы­полнения Хельсинкских согла­шений, Украина как суверенное европейское государство и член ООН была представлена отдель­ной делегацией.

4. С целью свободного обмена информацией и идеями доби­ваться аккредитации в Украине представителей зарубежной пе­чати.

В Декларации провозглаша­лось, что в своей деятельности Союз руководствуется не поли­тическими, а только гуманитар­но-правовыми мотивами, а свою основную цель видит в ознаком­лении мирового сообщества с нарушениями прав человека в Украине.

Несмотря на вполне закон­ный характер деятельности Со-юза, ее поддержку западными демократиями, акции группы проходили в обстановке посто­янного давления властных структур. Особое озлобление вызвали у КГБ распространяе-мые на Западе меморандумы о незаконных арестах, списки политических узников, информация об их положении в тюрьмах, лагерях и ссылках и т.п.

16 липня 199рр. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Вона стала першим документом, який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет перед­бачав верховенство, самостійність, повноту і не­подільність влади на території України, незалеж­ність держави в зовнішніх відносинах.

У 1991 р. як у РСР, так і в Україні загостри­лася суспільно-плітична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерації рівноправ­них республік» і виносився на обговорення на референдумі.

В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно. Окремі статті союз­ного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзних органів вла­ди у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенство союзних законодавчих актів над республіканськими. В Україні на референдумі було запропоновано додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на принципах Деклара­ції про державний суверенітет України?». Результати референдуму показа­ли, що народ України прагне до відновлення положення України в складі СРСР.

19—21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перево­роту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Кри­му і відсторонений від влади. Влада перейшла до створеіного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 6 місяців був оголоше­ний надзвичайний стан.

Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбають про інтере­си народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба, консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути раїну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.

Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. На Голову Верховної Ради УРСР Л. Кравчука здійснювався тиск із боку ДКНС. Однаїк Л. Кравчук за­явив, що в Україні немає підстав для введення надзвичайного стану, а всі зміни повинні відбуватися законним шляхом.

Реакція на дії ДКНС в Україні була неоднозначною. Так, демократична опозиція у Верховній Раді не визнала змовників, а більшісіть члені кмуні­стичної партії в Україні виступили з підтримкою ДКНС. 21 серпня 1991 р. організатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня Президія Верховної Ради УРСР на вимогу опозиції скликала позачергову сесію Верхов­ної Ради, де на обговорення було винесено питання про проголошення неза­лежності України. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийня­то Акт проголошення незалежності України, що визначав: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України».

1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум з метою під­твердження незалежності України. 90,3 % громадян, що взяли участь у ре­ферендумі, висловилися за незалежність України. У цей жє день відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук.

Прийняття Акта проголошення незалежності України справило значний вплив на подальший розвиток держави. Україна стала суверенною держа­вою мирним шляхом.

Висновок. Україна пройшла складний і суперечливий шлях до незалежнос­ті. На карті світу, з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна.

Україна має давні конституційні традиції. Ще за часів Київської Русі й Галицько-Волинськогс князівства діяла «Руська Правда». Під час перебування українських земель у складі Литви і Польщі діяли «Литовські Статути» (1529, 1566 1588 рр.)- У роки Національно-визвольної війні під проводом Б. Хмельницького основними правовими актами були універсали гетьмана, а з

1654 р. — Березневі статті, що визначали авто­номний статус України в складі Московської держави. Наступними актами, що визначали правовий статус України в складі Московської держави, були Переяславські статті, Московські статті, Глухівські статті, Коламацькі статті, «Рішительні пункти».

Пам'яткою політичної та юридичної думки XVIII ст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція законів і вільностей Війська Запоро­зького», датована 5 квітня 1710 р.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з конституційними проектами ви­ступили М. Драгоманов, М. Грушевський.

У роки Національно-демократичної революції 1917—1921 рр. була при­йнята, але не набрала чинності Конституція УНР. Конституційне право по­повнилося чотирма Універсалами Української Центральної Ради.

У радянській Україні діяли чотири Конституції — 1919, 1929, 1937 1978 рр.

Наприкінці 1980-х рр. під час здійснення політики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає принципам демократичного розвитку суспільства. Перший етап конституційного процесу розпочався 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала верхо­венство, самостійність, повноту і незалежність влади в межах території України.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада створила Конституційну комісію з підго­товки проекту Конституції.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтриманий на Всенародному референду­мі 1 грудня 1991 року.

Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можна поділити на кіль­ка періодів. Упровдож першого періоду (1990 — жовтень 1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Вер­ховної Ради І. Плющем; до комісії також увійшли учені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції, які були винесе­ні на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий не був.

Другий період розпочався у листопаді 1994 р., після позачергових вибо­рів Президента України і формування нового складу Верховної Ради. Кон­ституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верхов­ної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчої систе­ми, державної мови і символіки.

У грудні 1994 р. Президент запронував на обговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи місцевого самоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння між Президентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країні, та Верховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закінчилося підписанням 5 черв­ня 1995 р. Конституційного договору, який збільшив повноваження Пре­зидента. За умовами договору Президент визнавався головою держави та головою виконавчої влади, він особисто визначав склад, Кабінету Міністрів. Положення, що були закладені в основу Констутиційного договору, створи­ли правову базу для діяльності органів виконавчої влади та президентської адміністрації.

Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукра­їнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повнова­жень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут.

У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради.

Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (15-й розділ містить «Пе­рехідні положення»)..

Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави.

Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України.

Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у фо­рмуванні української державності. Конституція закріпила демократичні

права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення Ті національних інтересів і.безпеки шляхом підтрим­ки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами. День 28 червня був оголошений національним святом України — Днем Консти­туції.

З проголошенням незалежності України та розпадом СРСР, почався новий етап у розвитку економіки нашої держави. Одним із найважливіших зав­дань, що постали перед першим Президентом України Л. Кравчуком (обраним 1 грудня 1991 р.), Верховною Радою та урядом стало завдання забезпечити українському народові нормальні умови життя, підняти рівень його добробуту.

Основні підсумки економічних перетворень за 1994 - 1999 рр,: 1) по­долано падіння ВВП, в 1999 р. було отримано приріст ВВП у порівнянні з попереднім роком на 2,8%; 2) обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%; 3) на 7,5% зросли обсяги житлового будівництва; 4) намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України; 5) суттєво знизився рівень інфляції, поліпшені умови зовнішньоекономіч­ної діяльності (з 1996 р. Україна забезпечила в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо); 6) практично у всіх галузях промисловості сформувалися "точки зростання" — підприємства, що виробляють пот­рібну ринкові конкурентноспроможну продукцію; 7) сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, подат­кову, митну, банківську та інші системи, що в своїй сукупності визначають економічну інфраструктуру нашої держави; 8) сформовано базові засади багатоукладної економіки, розширені корпоративні та приватні сектори економіки (понад 70% загального обсягу промислової продукції виробля­ється на недержавних підприємствах); 9) реалізувалися завдання земель­ної реформи (більше 6 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни); 10) утверджено ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світо­вих цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі, що забез­печило товарну насиченість українського ринку; 11) утвердилися основи ринкової інфраструктури (на кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 262 страхові компанії, 340 бірж, 390 кредитних спілок), відбулося становлення фон­дового, товарного, грошового та валютного ринків.

Водночас, попри певні позитивні тенденції, соціально-економічна ситуація була складною і неоднозначною. Причинами такої ситуації були: 1) бартеризація економіки (на кінець 1997 р. близько 40% промислової продукції реалізовувалося по бартеру, в нафтохімічний промисловості бартер став практично єдиним засобом розрахунків); 2) негативний інвестиційний клімат (це пов'язано з нестабільною політичною ситуацією, частою зміною і заплутаністю податкового законодавства, корумпова-ністю чиновництва); 3) величезний зовнішній борг; 4) малоефективна податкова система та завищене оподаткування, що сприяє швидкому розвитку "тіньового" сектора економіки; 5) "тіньова" економіка є неопо­даткованою структурою і становить загрозу для економічної безпеки держави (вона має два типи: перший — громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування (забезпечує доходи для 75% населення України), другий — кримінальний сектор, характеризується навмисним ухиленням від дій державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, розкраданням, шахрайством, реке­том, наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності), В "тіньо­вому" секторі обертається 10 - 12 млрд. доларів США і 6 млрд. грн., тоді як в легальному обігу знаходиться біля 10 млрд грн., цьому сектору належить не менше 60% ВВП. Мафіозні структури, зміцнившись, став­лять зараз перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Україна опускається до рівня найкорумпованіших держав світу.

У листопаді 1999 р. Президент Л. Кучма був переобраний на другий строк. Стратегія перетворень в Україні на наступні п'ять років знайшла своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради в лютому 2000 р. — "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки". Запропонована стратегія соціально-економічного розвитку обґрунтовує складні та відповідальні завдання, її стрижнева позиція — визначення шляхів виведення укра­їнської економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання полі­тики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

Основні пріоритети стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000 - 2004 рр.: 1) утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання, досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6 - 7%, легалізація української економіки, виведення її за межі "тіньових" відносин; 2) забезпечення зростання інтелектуального потенціалу нації, застосування науково-тех­нологічних інновацій; 3) здійснення активної аграрної політики, спрямо­ваної на швидке подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їх фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством; 4) здійснення політики доходів та реформування системи оплати праці, подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили й неприпустимо низького рівня соціальних витрат, вдосконалення соціаль­но-трудових відносин на всіх рівнях управління, розвиток соціального партнерства, зміцнення співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців і профспілок.

Основним стратегічним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Виділяється два етапи заз­наченої політики: перший етап (2000 - 2001 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1 - 2%, у 2001 р. — на 4%; у кінцевому підсумку ставиться завдання здійснити впродовж двох років такий обсяг перетворень, які забезпечили б формування в країні ефек­тивної критичної маси ринкових відносин, подальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі; другий етап (2002 — 2004 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у середньому за рік на 6,5%, подальше прискорення темпів економічного зростання здійс­нюватиметься на власній відтворюваній (інвестиційній) базі та переважно на достатній ринковій основі.

Отже, на початку 90-х років українська економіка опинилася в ситуації глибокої економічної кризи. Позитивні зрушення в ній почалися лише в другій половині 90-х років, краще пішли справи на початку ХХі століття. На даний момент можна стверджувати, що в Україні досягли таких резуль­татів: зростання валового внутрішнього продукту, збільшення обсягів промислового виробництва, зафіксовано зростання виробництва в сільському господарстві, зростає реальний наявний грошовий дохід населення, повністю погашено заборгованість з виплати пенсій та соціальної допомоги, значно скорочено багаторічну заборгованість перед населенням із заробітної плати.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю голосів — 315, а закон про введення її в дію — 338 голосами. День 28 червня став Днем Конституції України.

Конституція України складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у яких визначені теоретичні положення Основного Закону нашої держави; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описано процедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Прези­дента,. Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визначено територіальний устрій України, зокрема й Автономної Рес­публіки Крим; указано, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України і визначено перехідні положення, які регулюють строки та порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї системи, що передбачено Конституцією 1996 р.

У березні 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Згідно з новою Конституцією України, народних депутатів обирали на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таєм­ного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно з Законом "Про вибори народних депутатів України" мало обиратися 450 депутатів, із них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному вибор­чому окрузі на основі пропорційного представництва.

За депутатські місця змагались ЗО політичних партій і виборчих блоків. Але тільки 8 із них подолали чотирьохвідсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них — Компартія України — 84 мандата; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених-— 19; НДП—17; "Громада" — 16; ПСПУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решта місць відійшла депутатам, обраним в одноманітних виборчих округах.

.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські вибори. За часи його президентства була прийнята Конс­титуція України, збережений громадянський мир у країні; Україна утвер­дилася в світі як повноправна учасниця міжнародного співтовариства: зупинена гіперінфляція і введена власна національна валюта — гривня; призупинено падіння виробництва; загальмована економічна криза. Але в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмува­лися необхідні реформи.

За цих умов у певних колах громадян, особливо старшого віку, пен­сіонерів, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намага­лися скористатися на президентських виборах представники лівих сил — П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко та інші.

На посаду Президента претендувало 13 кандидатів.

У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р. У другий тур голосування вийшли Президент Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко.

Українські виборці в другому турі 14 листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25% виборців, а за П. Симоненка — тільки 37,8%. Отже, народ України вибрав шлях демократії і реформ, ще раз підтвердив своє бажання жити в незалежній державі.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістився у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралізована боротьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмом лівої частини керівництва Верховної Ради, передусім голови О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинкжа.

З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент працював роздільно.