Городяни

2.4 Городяни

Міське населення з XV століття йменувалося міщанством. Міщанство включало у свій склад різні категорії громадян: ремісників, торговців-купців, домовласників й ін. Юридичне оформлення міщанства в особливий стан феодального суспільства знайшло відбиття в державному законодавстві Великого князівства Литовського - Статутах. Так, уже в першій статті першого розділу Статуту 1529 р. міщанство виділялося як особливий об'єкт права: "... міщан карати не хочем...". Однак не тільки Статути визначали правовий стан міщанства. Воно конкретно регламентувалося великокнязівськими грамотами на магдебурзьке право[4. c. 83-84].

Населення міст формувалася за рахунок швидких селян, а також з ремісників, переселених феодалами в місто. Серед жителів міст близько 80% минулого білоруси. Отут жили також росіяни, українці, литовці, поляки, євреї, німці, татари. Більшу частину населення становили ремісники й торговці. Крім них у містах була велика кількість міських низів (плебсу )[3. с.136].

Збережені документи дозволили цілком чітко констатувати поповнення міського населення за рахунок селянства. Разом з тим у більших містах у числі жителів були вихідці з малих міст і містечок, що належали приватним власникам.

Реалізуючи бажання скористатися містом для поповнення своєї кишені, феодал не відмовлявся від можливості "перемкнути" частина своїх підданих на працю в сфері дрібного товарного виробництва й обміну. Інвентарі дають досить прямих і непрямих свідчень того, що в структурі міського населення постійну групу становили жителі, переселені їхніми феодальними панами й сохранявшие при цьому свою особисту залежність.

Городянин-кріпак виступає в феодальному місті зовсім чітко. Невірно бачити в цьому факті особливість всього Великого князівства Литовського. Це - особливість епохи. Так, дослідник феодальних міст В.А. Франконии Єрмолаєв прийшов до висновку, що "все населення франконских міст XVІ століття можна розділити на три категорії: на особи, що не перебувають у феодальній залежності й не несучих ніяких феодальних повинностей; на особи, особисто вільних, але, що перебувають у феодальній залежності від міста або інших сеньйорів і несучої відповідної повинності; на особи, що перебувають у кріпосної залежності".

Подібну із цієї можна вважати структуру населення білоруського міста XVІ - першої половини XVІІ в. Таким чином, кріпосний городянин - фігура постійна для феодального міста. Але влаштувавшись у місті такий кріпак здобувало можливість зняти із себе тягар натуральних повинностей, замінивши їхнім грошовим оброком.

У соціальній структурі міського населення переглядає ще одна група, існування якої викликане як ростом фольварочно-барщинной системи, так і розвитком товарно-грошових відносин. Група ця позначена в джерелах термінами "люзные", "гультяи". Обидва терміни мають через що розорилася й збезземелену частину селянства. Протягом XVІ - першої половини XVІІ в. місто залучило більшу масу селянства, що розорилося, і вони утворили постійну групу міського населення. Конституція 1620 року прямо називає "люзного" міським жителем. Відповідно до цієї конституції, до "люзным" - городян ставилися ті, "які будинків своїх не мають і не найнялися на рік".

Для того, щоб бути повноправним городянином, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися місту, складатися в цеху, а виходить, мати право займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було мати певну нерухомість. Обов'язковим мінімумом був власний будинок, або, як тоді говорили, "оселость свою мети". У цехових уставах обмовлялося, що для вступу в цех майстер, крім знання свого ремесла, повинен "у місці бути добрі оселым". Отже, "люзный" городянин не мав необхідного майнового мінімуму, щоб стати повноправним городянином. І проте "люзные", "гультяи" заповнюють міста. Вони наймають житлове приміщення в городян й у документах фігурують за назвою "каморники". Ті з них, які займаються перепродажем товарів, продуктів, позначені в джерелах терміном "перекупники"; працюючі по найманню - "найманці", "молодці", "паробки"; пошедшие в служіння названі "слугами". Але в місті поселявся не що тільки розорився селянин. Число городян поповнював і селянин, що володів відомими матеріальними можливостями, які дозволяли йому влаштуватися в місті як повноправному городянинові. Позбавлені такий можливості, але обладавшие ремісничою професією, виявлялися в сфері бюргерських і цехових з, хоча й не мали "своєї оселости", тобто власного будинку й двору, живучи на положенні "каморника". Про таких майстрів - членах цеху повідомляє ряд міських документів. Очевидно велико в місті було й число жебраків.

Відома феодальному місту й група городян, що розорилися. За даними про збір "позлотового" побору з міських будинків Вітебського повета в 1601 р., з 1143 будинків 295, або 26%, названі "бідними халупами". З 253 ремісників, що сплатили цей податок, 81 - "бедные", а 23 "гірші", перші платили 15 грошів, другі 12. Про велику чисельність бідних городян якоюсь мірою може свідчити сам факт їхнього оподаткування[8, c.115].

Верхівку міського населення становили багате купецтво, ремісничі майстри, що стояли на чолі цехів. Ця частина городян тримала у своїх руках всю владу в місті. Велика кількість описів майна, заповідальних актів дозволяє скласти загальне уявлення про структуру власності міських багатіїв. Основні її елементи - будинку, крамниці, товари, наявні суми, боргові зобов'язання, орні, сінокісні вгіддя й фольварки. Можна з повною впевненістю сказати, що багатство купця, цехмистра спочивало на двох підставах: товарному виробництві й обміні й феодальному господарстві.

Перерозподіл частини коштів зі сфери товарного виробництва й обміну в сферу землеволодіння зі споживчими цілями диктувалося також чисто життєвими міркуваннями: прагненням забезпечити себе необхідними продуктами на випадок неврожаю. А випадки подібного роду були дуже частими й неминучими через низький рівень землеробства й малої продуктивності сільськогосподарського виробництва. У той же час товарне виробництво й обмін залишалися в цілому слаборозвиненими. Їхньої можливості дуже часто залежали від стану й можливостей зовнішнього ринку. Тривалі й приватні війни, постійні спалахи феодальних междуусобиц усередині країни, що ввійшли в побут Великого князівства Литовського, надовго переривали торговельні операції купецтва й ремісничих майстрів, збільшували ризик додатка засобів у товарно-грошову сферу. Надлишок, що створився подібним чином, коштів перетерплював чисто феодальне перетворення, "застигаючи" у землеволодінні.

Немаловажною обставиною для формування структури власності багатої міської верхівки було поповнення числа городян із середовища дрібнопомісного військово-служивого шару - бояр. Улаштувавшись у містах, бояри, не залишаючи меча, обзавелися безміном і ремісничим інструментом. Серед міської верхівки була й шляхта.

Середній шар городян становили головним чином ремісничі майстри, торговельна частина жителів, що володіла крамницями, ларьками на ринках. У цей шар входили подмастерья, учні із числа повноправних городян, що були членами родин ремісничих майстрів і повторявших шлях, пройдений їхніми батьками. Загальну чисельність середнього шару городян у великих містах правомірно визначити в межах 40-50% всіх жителів, з огляду на, що частина їх становило духівництво, чини феодальної й урядової адміністрації[ 6. стр. 54-72].

Найбільш багатими городянами були купці, власники ремісничих майстерень, великі домовласники, лихварі, представники білого й чорного духівництва. Всі вони мали у своєму розпорядженні численну прислугу. У містах жили великі феодали із дружинниками, а також представники королівської й синьориальной адміністрації. Згодом, у міру розвитку науки й культури, тут з'явилися лікарі, юристи, художники, артисти, викладачі шкіл й університетів[9. с.93-96.].

Отже, з повною підставою можна укласти, що протягом всієї феодальної епохи селянство сформувало міське населення у всій його структурі - від патриціїв до плебеїв, від багатіїв-купців і цехмистров до учнів і найманців - "людей работных", "молодців", "паробков".

З розвитком міст, посиленням їхньої економічної ролі, а з іншого боку, з розширенням станових привілеїв панівного класу міське населення усе більш наполегливо домагалося від верховної влади станових прав і гарантій, без яких йому грозила доля кріпака .

Панівний клас і державна влада уступали в міру того, як переконувалися в перспективності поповнення джерел своїх доходів за рахунок економічної діяльності міст і неможливості ефективної експлуатації міста на тих же принципах, що й кріпака селянства. На цій основі зароджувалася система прав і привілеїв, у яких міське населення конституювалося в стан феодального суспільства в будь-якій феодальній державі, у тому числі й у Великому князівстві Литовському.

Принцип станових гарантій і привілеїв, на якому спочивала соціальна організація феодального суспільства, став вихідним пунктом й у суспільно-економічному й політичному розвитку феодального міста. Найважливішим у системі привілеїв було право міст на організацію самоврядування[6. стр. 54-72].