Ратуша, як орган самоврядування

3.3 Ратуша, як орган самоврядування

Історики і юристи пояснюють магдебурзьке право як найбільш відому в Європі систему міського права й самоврядування. Магдебурзьке право юридично закріплювало права й волі городян, їхнє право самоврядування. Атрибутами міст, що володіють магдебурзьким правом, були виборні магістрат і трибунал, ратуша та інші вільності й привілеї, близькі, у сучасному розумінні, до демократичного.

Слово "ратуша" (польське Ratusz - від німецького Rathaus; у французькому побуті - Hotel de vіlle, в англійському - Town-hall, Guіld-hall) означає й орган самоврядування, і сам будинок. Звичайно ратуша має зал для зборів і церемоній на другому поверсі й годинній вежі. Багатство ратуші вказує на багатство й могутність міста. Містом управляв магістрат на чолі з війтом (старостою). Обрані в магістрат призначали на річний строк двох бурмистрів - тодішню виконавчу владу.

Ратуша, герб, печатка, міські ваги... – Київ мав всі атрибути міст Центральної й Західної Європи.

На зміну магістратам і війтам прийшли призначувані губернатори. Ратуші скасували, а в ряді місць, у тому числі й Мінську, будинку їх навмисно зруйнували. У нашій столиці це зробили в 1851 році по особистій вказівці Миколи І.

Для сучасних минчан поняття "магдебурзьке право" - знакове. Міщанам дозволено було рубати ліс на будівлю будинків й їхнє опалення із князівських лісів на три милі навколо міста, за винятком бортей (дерев, на яких стояли вулики із бджолами), а також пасти худоба в тих лісах. Міщани зобов'язані були вибудувати суспільну лазню й ратушу, під которою мали бути крамниці червоних товарів і хлібні, у самій же ратуші повинна була зберігатися бочка мірна й медница з городскою печаткою; там же перебувала й камера для очищення товарів пошлиною. Дозволено було міщанам вибудувати на ріці Свислочи млин, але з тією умовою, щоб вона не зменшувала правильного надходження доходів із млина замкової - князівської (що тепер зламано, у Нижнього ринку).

3.4 Литовський статут

У другій половині XIV ст., після визволення українських земель від монголо-та-тарського ярма, почався багаторічний процес інкорпорації Подніпров'я і Поділля до складу Великого князівства Литовського. Піл контроль литовських князів перейшла Волинь, а згодом й Київщина. Полісся та Сівершина.

Після приєднання до Литви, завдяки цілеспрямованій експансіоністській політиці великого князя Вітовта, територія Київського князівства значно розширилася, насамперед за рахунок колонізації південних степових регіонів. Кордони Київщини наблизились до берегів Чорного моря. Дбаючи про охорону краю з півдня, Вітовт побудував на нових рубежах ряд фортець і поселень, заклав кілька митниць. Князь відбудував і зміцнив Канів, заснував Черкаси та Кременчук. На березі Чорного моря було зведено фортецю та порт Дашів (Очаків) і розбудовано відбиту від татар гавань Хаджи-бей [10, c.144].

Не зважаючи на численні татарські напади і пов'язані з ними людські та матеріальні втрати, роль Києва як політичного, релігійного та торговельного центру Східної Європи неухильно зростала. Під владою київського князя перебували міста Овруч, Житомир, Переяслав, Канів, Черкаси, Чорнобиль, Остер, Мозир. Більшість з цих міст і поселень — вони називалися "замками господарськими" (тобто володіннями господаря, князя) — виникли ше до ХVІ ст. і дісталися Литві разом з Київщиною інші (Мозир, Остер і Переяслав) приєднані литовцями до Київського князівства за рахунок суміжних земель. Деякі (наприклад, Черкаси та Чорнобиль), набули статусу міста вже за часів Великого князівства Литовського.

Кожне з цих міст мало масний адміністративний устрій і підпорядковувалось київському князеві, який отримав від литовського уряду виключне право призначати удільних правителів (намісників, державців і старост). Найбільше повноважень мав місник, влада якого поширювалась не лише на місто а й на округу (повіт), територія якого визначалася князем. Всі мешканці повіту, до якого стану вони не належали, підпорядковувалися намісникові як у військовому, так і у судовому відношенні. За розпорядженнями київського володаря намісники збирали податки, забезпечували формування та спорядження військових, виконання інших великокняжих повинностей. Водночас удільний князь залишив за собою керівництво намісниками, командування військовими силами краю, право апеляції до нього після винесення судових вироків намісниками, а також право надання у власність або користування земельними ділянками.

Українські, білоруські й частково російські землі становили близько 90 відсотків території Великого князівства Литовського і тому зрозумілою стала трансформація литовської меншості у бік руських традицій руського (українського) права. Почалося поступове зближення литовської та східнослов'янської сліт, об'єднання економічного і торгового простору колишньої Київської Русі і Литовської держави. Перші десятиріччя після приєднання Києва до Литви, литовські володарі послідовно переймали правові, адміністративні та культурні надбання Русі, визнавали пріоритетність руської мови та православної релігії[10, c.144].

Протягом майже 120 років, до 70-х р. XV ст., Київ і Подніпров'я входили ло окремих удільних князівств, які, визнаючи верховенство литовського володаря, практично були автономними державними утвореннями зі своєю адміністрацією, судовою та податковою системами, митницями, збройними загонами. Після смерті київського князя Семена Олельковича (1470 р.) уряд Литви відмовився визнати спадкоємницьке право княжого ролу Олельковичів на київський престол і вирішив надалі запровадити у стольному граді воєводське правління. Першим київським воєводою, не зважаючи на рішучий опір киян, великий князь литовський і король польський (з 1447 р.) Казимир Ягеллончик призначив свого прибічника Мартина Гаштолда. Останній прибув у Київ у супроводі литовського загону і був готовий здобути право на воєводство штурмом. Однак кияни, як згадує літописець, під загрозою збройної сили "принуж-деньї бивша" підкоритися воєводі. Після введення воєводського правління алмініст-ративно-політична єдність київської землі була де-факто розірвана. Казимир, а потім і його наступники, перебрали на себе всі адміністративні та судові права колишнього удільного князя, у тому числі й право призначення та контролю діяльності намісників, державців і старост. Таким чином, зв'язок між Києвом та оточуючими його землями було порушено, а повіти набрали статусу незалежних земель і перейшли у пряме підпорядкування віденському урядові.

Поступово, протягом XV—XVI ст. на Київшині та інкорпованих Литвою суміжних землях склалися деінтегровані суспільні стани: зем'ян (землевласників та військовиків — опертя княжої влади); бояр (нащадків княжих дружинників періоду Київської Русі, власників невеликих земельних і лісових угідь, котрі, як й зем'яни, мали нести військову службу), мішан та основної маси населення — селян або "людей". Останні поділялися на замкових (вони жили на замкових або державних землях, шо перебували у власності великого князя), та "людей панських і зем'янських", які працювали у маєтках, котрі належали зем'янам або боярам. Водночас у межах цих, вільних від рабської праці, землевласників і селян формувалось славетне українське козацтво, яке незабаром стало головною рушійною силою у боротьбі за волю та незалежність нашого краю.

Зупинимося на життєдіяльності і суспільно-правовому становиші міщанського стану, який об'єднував більшість населення Києва і за часів литовської, а пізніше польської державності користувався особливим статусом і відповідними привілеями. Тим більше, шо саме корінні міщани, міськагромада становили кістяк купецького та чиновницького прошарку населення, діяльність якого, в основному, й досліджується у пропонованій публікації.

Домінуюче місце серед київського купецтва за часів Литовсько-польської держави займали мішани середнього достатку — вихідці із селянського та козацького стану, які самі скуповували та реалізовували товари, власним транспортом (фурами, ком'ягами, галерами), об'єднуючись у валки чи річкові каравани, виїздили за кордон. Помітне місце у економіці та суспільному житті України займала торгівля Дніпровським га Дунайським шляхами, а також "річкова дорога" у західну та центральну Європу з використанням системи річок Прип'ять—Буг— Вісла. І слід віддати належне київським купцям: завдяки своїй порядності та пунктуальності вони користувалися високим авторитетом серед іноземців Про це свідчать "охоронні грамоти, які надавалися українським торговцям володарями Моравії, Угорщини, Молдови, Туреччини, Криму, а також надання їм товарів у кредит, під "чесне слово", часом, навіть, без письмової угоди.

Однак у стольному фалі були й інші купці. Окремі з них нажили солідні капітали на лихварських операціях, шахрайстві та незаконній торгівлі. Одним з таких був Василь Ходика-Керницький, який протягом 80-х - 90-х рр. XVI ст. шляхом підступу, облуди, а часом і збройних нападів заволодів кількома приміськими селами, величезними земельними наділами, лісами та сіножатями, десятком будинків і садів у різних районах Києва. Займаючи впливову посаду райці київського магістрату. Ходика утримував власний збройний загін, вояки якого наводили жах на мешканців Київщини. Багаторічна дружба пов'язувала В.Ходику-Керницького з помічником київського воєводи ("підвоєводою"), а пізніше суддею земського суду Яном Аксаком Стрімка кар'єра Я.Аксака — вихідця з бідного шляхетського роду в Овруцькому повіті — пов'язана з його знанням юриспруденції та досягненнями на адвокатській ниві [10, c.146].

Поруч з хабарниками і здирниками з числа польсько-литовського чиновництва, які наживалися за рахунок київського міщанства, на шляхах до Києва справжній розбій чинили банди окремих королівських службовців. Одним з таких головорізів був коронний стражник Самійло Лат, який протягом 40-х рр. XVII ст. очолював Канівське та Звенигородське староства. Користуючись підтримкою краківського гетьмана Конєцпольського. Лаш створив збройну банду з числа волохів, татар та місцевих грабіжників, яка займалася злирництвом і пограбуванням на дорогах.

Магістрат Києва, намісники навколишніх міст під тиском духовенства, купців і ремісників намагалися боротися зі здирниками. Та все ж головним у їх діяльності було відстоювання статусу київської міщанської громади, її права на відокремленість та власне самоуправління, вибори войта і магістрату, незалежне судочинство, вимоги звільнення від військової служби, багатьох податків і зборів, у тому числі безмитної зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Ці права та привілеї кияни одержали шс завдяки окремій грамоті великого князя Вітовта у середині XV ст. (згадку про неї знаходимо у Густинському літописі та наступних грамотах великих князів литовських).

Фактично втрачена грамота Вітовта стольному фалові була першим юридичним документом, який надавав місту Києва права та преференції, шо визначалися Магдебурзьким правом, яке, починаючи з ХІІ—XIII ст.. впроваджувалося у Західній Європі, а, відтак, й у Чехії, Моравії, Угоршині, Польщі, Литві. Одержання, пролонгація та дотримання литовськими, а потім польськими монархами положень Магдебурзького права мало принципове значення для київського міщанства і купецтва. Адже воно, насамперед, надавало місту власне самоуправління та судочинство, право вільної торгівлі, солідні митні та податкові та пільги, гарантувало звільнення від військових постоїв та різних конфіскацій на потребу княжого війська.

Отримавши великокняжі привілеї, міська громада, і, передусім, зем'яни та бояри, швидко розбудовувалися і міцніли. Київ стає центром внутрішньої і зовнішньої торгівлі українських земель, місцем розташування складів, на які з метою подальшої реалізації завозились зерно та продовольчі товари з усього Подніпров'я.

Ще однією принципово важливою нормою Статуту стало визнання за правлячою елітою і міщанством (у тому числі й за постійними мешканцям Києва) звільнення від "плаченья и податку сереб-шизною званого". Вперше у кодифікованому юридичному документі Статут зрівнював права підданих Литовського князівства — українців, білорусів і литовців — з населенням корінних польських земель.

Узагальнюючи наведені више документальні матеріали, доходимо висновку, шо Литовський статут та Магдебурзьке право, на базі яких розвивалися зарубіжна торговельна і митна справа у Києві і Подніпров'ї за часів Литовської держави, глибинно вплинули на розвиток економіки українських земель, стимулювали поширення зв'язків Київщини з багатьма державами світу.

ВИСНОВКИ

Історія Україні нараховує не одне тисячоріччя. Вона представляє важливу складову частину слов'янської, європейської й світової цивілізації. На жаль, в історії Украині й на сьогоднішній день є багато "білих плям" і тенденційних, необґрунтованих припущень і тверджень.

Перебуваючи в складі Великого князівства Литовського, Україна освоювала багато цивілізаційних досягнень Заходу. На її території розширювалася низка типово європейських норм правової й політичної культури, зокрема - право організації життя міста на основі самоврядування. І відбувалося це не випадково. У середньовіччя населення великих міст Бєларусі, особливо західних, було вже політичним, що саме по собі сприяло розвитку культурних контактів. Створюючи вільну громаду, вони керувалися своїм, принесеним з Німеччини, правом, відомим як магдебурзьке. Німецьке право давало їм значні переваги в порівнянні з іншими городянами.

Щоб допомогти торгово-ремісничому розвитку міст, залучити в них потік нового населення, великі князі почали наділяти магдебурзьким правом і свої найбільші поселення. З іншого боку, міщан така організація міського життя за новими правилами також залучала, тому що давала можливість звільнитися від суду й контролю великокнязівської адміністрації або їхнього територіального власника.

З одержанням магдебурзького права українське місто попадало в нові умови розвитку. Правда, на ділі ніхто не міг дати ніяких гарантій від втручання місцевих воєвод і старост у його життя. Грамота на самоврядування давала міщанам права на вільну торгівлю в державі зі звільненням від митних поборів, значну площу землі навколо міста, а також право на "заходи" у приватні лісові вгіддя й води (для випасу тварин, заготівлі дров на будівництво й опалення, полювання й рибний лов). Магдебурзький привілей звичайно дозволяв міщанам збирати прибуток від міських ваг, крамниць і магазинів, давав права будувати суспільні будинки, а іноді навіть замки.

Самоврядування на основі німецького права фактично повністю зняло з міста юридичну й фінансову залежність від великого князя. В адміністративно-правовому плані самоврядування на основі магдебурзького права остаточно відокремлювало місто від села. Давши міщанам юридичні гарантії приватної власності, певний економічний стимул, воно створювало сприятливі умови для господарського розвитку міста. Це прискорювало розшарування суспільства й формування соціальних шарів. Існує багато позитивних моментів, які відзначили цей період у житті білоруських міст. Наприклад, відповідно до магдебурзького права замість численних натуральних повинностей городяни платили єдиний грошовий податок. Вони звільнялися від суду й влади великокнязівських чиновників або феодалів. Це в значній мірі обгороджувало від свавілля економічну діяльність і майно городян. Міські влада формувалися на основі самоврядування, правда обмеженого призначенням війта. Але, незважаючи на це обмеження, установлення самоврядування поліпшувало умови ремісничої й торговельної діяльності, послабляло феодальну залежність городян, які були особисто вільними. Таким чином, міста стали центрами ремесла й торгівлі, культури, вільнодумства й демократичних традицій. Можна, звичайно, сказати, що насправді організація життя міст не виходило за межі феодальної підпорядкованості, але вона була революційної в плані розвитку виробництва, торгівлі й обміну. І саме магдебурзьке право стало тим перехідним моментом, що підготував фундамент для формування нових економічних відносин. Щодо причин поширення, ролі і значення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків, зокрема: В Антонович. ФЛеонтович, М Владимирський Буданов, М Грушевський. Р.Лащенко, Л.Окіншевич, І.Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише М. Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, "чужого права**, шо немало жодного "грунту" в містах України. Він зазначав, шо історики перебільшують негативні сторони життя міської громади за німецьким правом і "що питання це слід розглядати більш всебічно". Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містах іноземців, Магдебурзьке права, на думку М.Довнар-Запольського, одночасно впливало й на більш швидке економічне зростання міст. Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, шо на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правитслів-землевласників і набували нового правового статусуя. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні. Князі намагалися зберігати законодавчі функції (навіть найдрібніші удільні володарі продовжували видавати статутні грамоти і привілеї) та верховну судову владу (з розвитком судових органів із апарату княжих тіунів та інших служебників, розділенням функцій судів, наданням містам магдебурзького права князі виконували функції верховних арбітрів у вирішенні суперечок між різними станами і громадами та їх судами, призначали самих судців, включаючи і війтів у містах, залишалося їх прерогативою).

Список використаної літератури

1)  Історія держави і права України: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факульт. – К.:Вентурі, -1996. –288с.

2)  Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. посібник. –К.: МАУП, -2002. ч.1. –264с.

3)  Кузьминець О., Калиновський В., Дігтер П. Історія держави і права України. Навч посібник. –К.: Україна, -2000. –430с.

4)  Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – 2-ге вид., випр. і доп. –К.: "Т-во Знання", -2000. –622с.

5)  Історія держави іправа Украіни. Частина1. підручник для юрид. вищих навч.закл. і факульт.: у 2 ч. /Рогожин В.Д. та ін. За заг.ред.акад.пр.наук України.

6)  Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV - 60-х годах XVIв. –К., -1989. – 452с.

7)  Тимошина Т.М. Экономическая история зарубежных стран: Учебное пособие/Под ред. Проф. М.Н. Чепурина. – М.: Юридический дом "Юстицинформ",2000. – 496с.

8)  Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1994. — Т. 6. –655с.

9)  Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ, -1997.-323с.

10)      Павлов А. Литовський статут та Магдербурське право: їх роль у розвитку торгівлі і митної справи на Київщині (XV – XVIIст.) // Право України. –2003. -№10. –с.144-148.

11)      Карліна О. Магдербурське право в містах України XV – XVIIст. // Розбудова даржави. –2002. -№1-4. –с.8-18.

12)      Кудін С. Німецьке право в Україні в XVIст. // Закон і бізнес. –1999. –19 червня.(№25).

13)      Гудулін В. Магдербурське право в Україні // Народна армія. –1998. – 5 червня.

14)      Кісемечник В. Про надання ураїнським містам у XІV – XVIIст. Магдербурського права // Право України. –1996. -№9. –с.82-84.

15)      Піч Р. Магдербурське право в Україні // Український світ. –1996. -№1 -3. –с.37-39.

16)      Бевз М. Магдебурзьке право та урбаністичний уклад приватного міста-резиденції ХУІІ-ХУІІІ ст. (на прикладі Жовкви) // Самоврядування в Києві: історія та сучасність. Мат. міжнарод. конф., присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права. — Київ, 2000.

17)      Капраль М. Самоврядування Києва та Львова (кінець XV — перша половина XVII ст.): регіональна специфіка // Самоврядування в Києві: історія та сучасність: Мат. міжнарод. конф., присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права. — К., 2000.

18)      Отамановский В.Д. Развитие городского строя на Украине в XIV-XVIII вв. и магдебургское право // Вопросы истории. — Москва, 1958. - № 3. -с.13-16.