Становище Русі напередодні походів

2.1 Становище Русі напередодні походів

Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство і в середині ХІІ ст.. відійшли під проводом своїх династій. Останні землі, що входили як складові частини України Руси. З величезної держави Володимира та рослава залишилася тільки Київщина з її пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав.

Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них – надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до складу її входили не лише українці але й цілий конгломерат народів, об’єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утворювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, то волі старшого брата, дядька, а іноді племінника вони супротивилися. [12, с. 179-180].

Дуже показовою була спроба в кінці ХІ ст.. встановити колегіальність рішень, скріплених хресними цілуваннями на з’їздах князів, снемах. Але, вже перший Любецький з’їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині ХІІ ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. [2, с. 211-212]

Одночасно з послабленням влади князя, знов збирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняли їм міські брами і „показувало путь” нелюбим.

Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздрібнення її. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом і Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того спостерігалось два процеси: намагання Великого князя Київського об’єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави своїми династіями.

Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.

Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівській стіл і між окремими князівствами – за Київ та інші міста. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців. [12, с. 180-181]

Половці вже нікому не давали переходу, грабували і забирали в неволю, що тільки могли. А осмілені княжими уособицями далі почали й самі набігати на українські землі, особливо на Київщину та Переяславщину. [2, с. 109]

Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід . І одні краще, інші гірше організовували своє власне життя, як суверенні держави.

Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини – Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Європейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог – монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об’єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.

2.1.1 Перша битва і поразка руських князів на річці Калці з монголо-татарами.

Середньо-азійські степи, що досить вже нашкодили нашому життю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові лихі орди кочові, на місце тих, що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожиттю з ним, - викинули ще раз хижу і дику орду на шкоду і погибель українського життя. Це були монголо-татари, що в 1230 рр. рушили на Україну. [2, с. 117]

Найкращі воєначальники Чингізхана, Дубе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з’явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, кочосів та інших кавказьких народів. На Подонні в 1222 році монголи розбили половців, причому кількох ханів було забито, а старий Котян – тесть Мстислава Галицького з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з’їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. [12, с. 113-184] Тоді бо Мстислав Романович був князем у Києві, а Мстислав Святославович у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславович Удамей у Галичі – це були старійшини в Руській землі. А Юрія (Всеволодовича) князя суздальського не було Ще були князі молоді Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславович, київський Тоді князь половецький охрестився Бастий. [9, с. 393]

Всього зійшлося на рать двадцять три князя. Думали довго, але договоритися не могли. Мстислав Удамей наполягав, що потрібно нападати на татарський табір під Маріуполем. Ця ідея багатьом подобалась. Однак князі не могли ніяк вибрати одного воєводу для всіх полків. Тим часом із степу прибіг один із гінців. Він розповів, що незнайомі татари густо рухаються до Дніпра. Це пришвидшило рішення іти проти татар, направляючись через Дніпро біля острова Хортиця.

Князі зійшлися в такій думці: кожен князь іде сам по собі своєю ротою, ніхто другому нехай шляху не перебиває. Хто перший захопить татарський табір, той по-чесному повинен поділитися з іншими князями. Після цього всі поцілували хрест. Коли князі встали, князь Василько був дуже задуманий і заклопотаний. Він казав, що не так треба воювати. Не багатства татарського треба шукати, а розбити ворогів вщент. А йти врозбрат, коли кожен відвертає лице від іншого – це своєю волею накликати на себе біду. Князь Мстислав Удамей мав великий військовий досвід – він все життя провів в ратних справах, борючись за кого завгодно лиш би була вигода. Він не зрадів покинутому татарами табору на берегах р. Калки. Хоча Мстислав дав приказ підрозділу готовитися до бою і надіти кольчуги.

На розвідку князь вислав свого юного зятя Данила Романовича з полками. Дуже швидко від Данила прискакав гонець з звісткою, що татари дуже близько. [12, с. 263, 287, 281]

Мстислав же Романович і Мстислав Святославович сиділи в стані, бо нічого не знали. Мстислав Мстиславович їм нічого не казав через зависть, бо велика негода була між ними. Коли зійшлися війська між собою, Данило виїхав вперед і був поранений в груди, але через молодість (18 р.), відвагу і мужність не чув ран, кріпко боровся, побиваючи татар. Татари утікали. Данило побив їх своїм військом, але інші полки зітнулися з ним, і бачачи, що все сильніше налягають вороги, почав тікати, і лише тоді побачив рану. [9, с. 394].

Одна частина татарських військ взяла в облогу табір князя Київського Мстислава Романовича. Він не тримав зв’язку з іншими підрозділами. Бажаючи слави хотів один, без чужої допомоги знищити татар. В полудень цього дня київляни стали табором на березі Калки. Вони як зазвичай поставили кругом вози, і коли біля них промчалась лавина половців воїнів. Одинадцять князів, які були в Київському війську поклялись битися до останнього подиху. Київляни тісно скріпили вози, відгородившись червоними щитами і залягли під колесами. Вони уражали татар стрілами, відбиваючись мечами і сокирами.

В битві на р. Калці і довгім Залозному шляху загинуло багато руських богатирів.

Так по вині недалекоглядних, заздрісних і ворожих між собою князів не бажаючих з’єднати свої сили в єдине, Залозний шлях став шляхом загибелі найвідважніших руських воїнів.

На березі Калки, на високому кургані, Субудай-багатур скликав своїх тисячницьких і сотницьких на торжеств енну молитву богу війни Сульде. Татари принесли дошки, відірвані від руських возів і розставили їх на зв’язаних князів. Триста татарських воєначальників посідали на ці дошки. Піднімавши чаші з кумисом, вони возхваляли грізного Бога війни Сульде. Відмовившись від грошей за викуп найзначніших руських князів, татари жертвували Богу Сульде цих полонених, які насмілились піти в бій з військами „посланого небом” Чингізхана. [17, с. 286-287] Після цього татарське військо вернулося назад і попустошивши Поволжя пройшло степами до Туркестану.

На Україні забули про татар і думати, а тим часом завоювання Чорноморя по цім поході у татар стало рішеною справою і її тільки відклали до слушного часу.