Перший імператор Росії - Лжедмитрій I

Вступ

 

Актуальність. Початок 17ст. в історії Російської держави виступає одним з найтемніших та найзагадковіших з періодів історії нашого найближчого сусіда. Особливо цікава у вказаний час особистість найвідомішого самозванця Росії – Лжедмитрія 1. Це ім’я окутане суцільною пеленою таємниці, адже й на сьогодні науковці однозначно не можуть визначити походження цієї історичної постаті. Лжедмитрій 1 завдяки своєму таланту та підтримці поляків зміг захопити московський трон, і ще й до того добився в Папи Римського титулу імператора. Ця тема хоч і досить непогано висвітлена у багатьох джерелах, проте однобічно, особливо мало приділяється уваги управлінській діяльності Лжедмитрія 1 під час царювання. Важливе значення вивчення та дослідження діяльності першого російського імператора полягає також в тому що частина подій (наприклад, становлення та підготовка до походу самозванця) відбувалася на території сучасної України, і дослідження цієї теми покликано доповнити і розширити історичні знання про тогочасну Україну.

Зв'язок теми з науковими програмами. Дана праця виконується згідно з наукової та навчальної програм кафедри історії Росії та спеціальних історичних дисциплін Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка.

Мета роботи. З’ясувати всі аспекти захоплення влади та царювання Лжедмитрія 1.

Для виконання даної мети ставимо такі дослідницькі завдання:

·          З’ясувати передумови та причини періоду Смути у Російській державі.

·          Розглянути підготовчу діяльність Лжедмитрія 1 щодо походу на Москву.

·          Вияснити всі деталі захоплення влади Самозванцем.

·          Проаналізувати діяльність першого російського імператора під час його царювання.

·          Підвести підсумки та результати діяльності та життя Лжедмитрія

Об’єкт вивчення. Період Смути в Російській державі.

Предмет вивчення. Життя та діяльність Лжедмитрія 1.

Хронологічні межі роботи: 1603-1606 рр.

Географічні рамки. Територія подій обмежується тодішніми володіннями Московської держави та Речі Посполитої.

Методологією вивчення є загальнонаукові принципи історизму, історичної правди та об’єктивізму.

Наукова новизна цієї роботи полягає в тому що вперше детально аналізуються реформи проведені самозванцем, а також наводиться багато даних з особистого життя Лжедмитрія 1.

Практичне значення. Матеріали цієї роботи можуть бути використані для виступу на студентській науковій конференції, підготовки до практичних та семінарських занять, у педагогічній практиці.

Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури, додатки.

1. Проблема в історіографії

 

На сьогоднішній день історіографія «Димитріади» налічує сотні праць, серед яких вагому частину складають серйозні наукові дослідження і публікації документів. Більшість робіт істориків присвячені таємниці особистості Самозванця, початку його життєвого шляху, перипетіям долі.

Питання особистості Лжедмитрія I та його ролі в історії турбувало не тільки істориків, а й офіційну владу. Ще цариця Анна Іванівна наказала заново вивчити питання про смерть царевича Дмитра, його канонізації та походження Самозванця. Катерина II, зацікавившись цією темою, спеціально викликала до себе відомого на той час історика, члена Російської Академії наук Г.Ф. Міллера і намагалась конфіденційно з’ясувати в нього, наскільки правдива офіційна версія походження Самозванця. Вчений обережно відповів, що вбитий 15 травня в Угличі царевич Дмитро був проголошений церквою святим, і закінчив свою відповідь риторичним питанням: «Що стане з мощами, якщо буде доведено, що Грішка – справжній Дмитрій? Не ризикуючи виступити проти святості хлопчика, похованого в Архангельському соборі Кремля, Міллер лише в особистій розмові з німецьким мандрівником Коксом заявив, що вважає Лжедмитрія I справжнім сином Івана Грозного [33, с. 14].

Про таку позицію німецького вченого щодо Самозванця стало відомо в Академії. Проти дослідження Міллером періоду Смути виступив М.В. Ломоносов. Саме завдяки йому було заборонено друкувати продовження «Опиту новітньої історії Росії» Г.Ф. Міллера, де починався розгляд періоду Смути.

Біля витоків російської історіографії XVII ст. стояв В.Н. Татищев. У своїй праці «Історія Російська», автор детально описав історію Самозванця дотримуючись офіційної версії. Проте в ній майже відсутні авторські оцінки і критичне співставлення джерел [33, c. 499-505].

Як історик-мораліст, князь Щербатов у своїй фундаментальній праці «Історія Росії» детально описав особисті якості Лжедмитрія I, засудивши його за численні морально-етичні недоліки. Історик також виклав свою думку щодо походження Самозванця. Особливу цінність праці Щербатова має цілий том публікацій документів періоду Смути, зокрема про Лжедмитрія I [33, c. 21].

Появі «Історії» передувала менш фактично наповнена спеціальна книга про «Самозванство». Вона була написана в зв’язку з повстанням Е. Пугачова по замовленню Катерини II і мала на меті показати випадковість самозванства і причини, що його викликають, також порочність та авантюризм всіх, хто насмілився не по праву заявляти свої претензії на престол.

Роботи М.М. Щербатова були малопопулярні через важку мову та нагромадження матеріалів, тому погляд на Самозванця впродовж довгого часу формували високохудожні томи «Истории государства Российского» М.М. Карамзіна. Він описав Лжедмитрія I, як ставленика короля і папи. Малював хаотичну картину його внутрішньої політики. Основну частину дослідження приділив питанню про його походження та ототожнення з Григорієм Отрєп’євим.

Д.І. Бутурлін вважаючи, що тільки скрупульозний розбір усіх тогочасних подій допоможе розкрити причини, характер і основні етапи Смути. Історик дуже добре описав історію Лжедмитрія I. Бутурлін прийшов до висновку, що царювання Самозванця потрібно поділити на два періоди. Початок першого був насичений різноманітними милостями та роздачами землі, чим він намагався стати популярним серед населення. На думку вченого, в цей період головні успіхи Лжедмитрія I залежали не так від державних справ, як від результату переговорів з Марією Нагою [28, c. 7].

Другий період визначається цілим рядом негативних дій Самозванця, який відкрито не поважав старовинні звичаї, сприяв полякам та єзуїтам, насміхався над боярами, направо і на ліво розкидав гроші, і вкінці-кінців одружився на католичці-польці.

Праця Д. Бутурліна була піддана критиці з боку багатьох істориків, особливо відзначився учень Карамзіна М.П. Погодін. У своїх лекціях та статтях він незмінно виставляв Самозванця у вигляді такого собі політичного Квазімодо. Всі, хто йому допомагали у боротьбі за престол, виставлялись «розбійниками», «волоцюгами», «шайкою втікачів» і на кінець «сволоччю самозванцевою», яка шукала лише наживи. Проте, на думку Погодіна, не погане правління погубило Лжедмитрія I, а просто росіяни розкрили обман [12, с. 464].

Ті ж позиції, у відношенні Смути в цілому, займав ще один представник офіційної історіографії професор Н.Г. Устрялов. В свій час він був головним офіційним рецензентом наукових історичних видань, тому й наполіг на вилученні сторінок про царевича Дмитра з посмертно виданої книги Арцибашева. Однак, всім на подив, читаючи університетський курс лекцій, Устрялов заявив, що Самозванець, цитуючи «постиг безмерное величие России», тому титулувався імператором і готував великі реформи: створив сенат, намагався дати кращий устрій держави,розпочав вводити регулярну армію, турбувався про народну освіту і намагався зблизити Росію з країнами Західної Європи. Однак, через любов до іноземців, неповагу до старовинних російських звичаїв і недостойну поведінку, він втратив любов народу. Вчений намагався розкрити таємницю Самозванця, але навіть перевидаючи мемуари іноземців про Лжедмитрія I, він був змушений визнати, що це зробити неможливо [33, с. 23].

Новим етапом у розвитку російської історичної науки була багатотомна узагальнена праця С.М. Соловйова, який детально виклав і проаналізував події Смутного часу. Говорячи про діяльність та правління Лжедмитрія I, історик писав про реформу боярської Думки, видачу грамот монастирям, збільшення зарплати дворянам, розвиток книгодрукування. Історик дуже точно і тонко підігнав деталі і вибудував піраміду подій. Однак при цьому, Соловйов часто некритично використовував документи, іноді просто переказував їх або робив загальні висновки на основі лише одного приватного документу. Вчений спростував думку про Самозванця як душителя православ’я і експропріатора церковного майна і земель. Соловйов розвивав гіпотезу про те,що Лжедмитрій I щиро вірив у своє царське походження або виховувався з дитинства боярами для цієї ролі. Відкликаючись з симпатією про особисті якості Самозванця, історик зазначав, що той користувався великою народною любов’ю [30, с. 630].

Доля Лжедмитрія I стала темою всього життя для відомого українського історика М.І. Костомарова. Його дисертація була цілком присвячена питанню про те, ким був Самозванець. Костомаров вирішив заново вивчити період Смути і з цією метою він дослідив усі архіви, особливо в Україні та Польщі, намагався знайти документи у Вишневецькому замку. Він був першим істориком, який зрозумів необхідність фронтальних пошукових досліджень, особливо в провінціях та районах, де розгортались події. На думку М. Костомарова, Смута розпочалась з польської інтриги, проте її головним героєм став російський народ. Звертаючись до внутрішньої політики Лжедмитрія I, історик писав про реформи, які копіювали польський державний устрій, відзначаючи, що вони вводились у життя поступово. Вчений вбачав в діях Самозванця продовження політики Бориса Годунова. Костомаров відзначив бажання Лжедмитрія I полегшити життя народу. Закінчуючи працю, український історик написав: «Ставши царем Московської держави, Дмитро відкрив для цієї країни шлях для переворотів та потрясінь…Названий цар впав, відкривши за собою безодню» [33, c. 24 – 25].

Повним антиподом Костомарова був представник нової генерації – офіційного напряму російської історіографії професор Д.І. Ілловайський. Він навіть не намагався шукати нові джерела, вважаючи працю в архіві зайвим, а тільки намагався з’єднати в своїй концепції Смути й оцінці Самозванця все раніше написане. Лжедмитрій I, на його погляд, був західно-руським шляхтичем, якого підштовхнуло на цю авантюру непереборне кохання до Марини Мнішек. Саме поляки, використавши Самозванця, розпочали період Смути в Росії. Народ повірив йому, як істинному царю. Він почав роздавати милості, потім приступив копіювати польський державний устрій, його реформи були мало обдуманими, що й привело до краху [11, c. 224 – 226].

«Історія Російська» Іловайського піддалась критиці з боку багатьох істориків і показала, що узагальнюючі історичні праці не можуть створюватись у вигляді поверхової компіляції – потрібен системно-фактологічний принцип.

Саме такий принцип має загальний курс академіка К.Н. Бестужева-Рюміна. Він вважав, що історію творять окремі особистості, які направляють маси, і тому головну увагу приділив характеристиці особистості самозванця. Історик розглядав весь період правління Лжедмитрія I, як ланцюг успіхів і помилок однієї людини. В цьому плані говорив він і про внутрішню політику Самозванця, зокрема, про реформу Боярської Думи. До помилок Лжедмитрія I автор додав його індивідуальні негативні риси і дії. Ця характеристика закінчувалась такими словами «Лжедмитрій I – легковажний, проте талановитий чоловік, нещасна жертва чужих інтриг» Весь його характер і діяльність на престолі свідчить про те, що він не був свідомим самозванцем [29, c. 8].

В цей час на небосхилі російської історіографії загорілась одна з найяскравіших її зірок – В.О. Ключевський. Його праці стали новим етапом у дослідженні Смутного часу. На відміну від своїх попередників, історик іронічно писав про велике анекдотичне зацікавлення щодо питання про походження Лжедмитрія I, «испеченного в польской печке, а заквашенного в Москве». Ключевський справедливо відзначав, що «для нас важна не личность Самозванца, а его личина, роль, им сыграна». На думку історика, роль цієї людини полягала лише в зміні побуту, порядку життя, діяльній участі у засіданнях Боярської Думи. Негативні особисті якості, його любов до іноземців, викликали невдоволення у бояр, і Лжедмитрій I, виконавши роль караючого меча, став їм непотрібен. Але в народі (крім москвичів) його популярність не сильно послабилась [15, с. 355].

Важливе значення мають твори Львівського історика Олександра Гіршберга, який написав кілька книг і збірник документів на дану тему. Вчений показав Самозванця людиною широких поглядів і високих помислів, правителем, який намагався змінити на кращий державний устрій Росії, підняти рівень освіти і моралі. Разом з тимЮ, Лжедмитрій I, який, на думку вченого, міг бути позашлюбним сином польського короля Стефана Баторія, здійснив безліч помилок, мав ряд негативних особистих рис, і недооцінював опозицію, що і привело до його падіння [36, с. 34].

Майже одночасно з роботами Гіршберга, у Фрації, Росії, Швейцарії та інших країнах з’явились багаточисельні праці російського єзуїта Павла Пірлінга. Позиція даного автора з часом змінилась – від визнання Лжедмитрія I сином Грозного до ототожнення його якщо не з Григорієм Отрєпєвим, то з кимось підготовленим агентом в Польщі. Головна цінність праць вченого – велика кількість нових матеріалів, добутих у архівах Риму, Стокгольму, Львова [22, с. 53-86].

В певну систему намагалися звести різноманітні свідчення нарративних джерел про Лжедмитрія I М.А. Поліевктов. Дослідник розпочав з висновку «Внутрішня політика Самозванця не була ознаменована свідомо- реформаторською діяльністю». За ним, цар, переслідуючи мету особистого щастя, не зміг визначити подальшого ходу подій, що і привело до його поразки [25, с. 82].

Реальну характеристику діяльності Лжедмитрія I намагався дати П.Г. Васенко. Історик перераховував окремі дії Самозванця, спрямовані на задоволення потреб різних прошарків суспільства (дворянства, боярства, селянства, духовенства та ін..). Це, на думку Васенка, спочатку підняло авторитет Лжедмитрія I, проте останній не зміг усім догодити, і став жертвою боярської змови.

Велику цінність і сьогодні мають праці В.С. Іконнікова. Його скрупульозні дослідження окремих історичних моментів Смути і, зокрема, історії Лжедмитрія I зберігають своє фактологічне значення.

Певним підсумком дорадянської історіографії стали роботи академіка С.Ф. Платонова – голови петербурзької школи істориків Росії. Метод праці Платонова концентрував в собі увесь досвід російської та іноземної історіографії, щодо комплексного підходу до проблеми. Учений зібрав та видав багато цінних літературно-історичних пам’яток XVII ст., які є дорогоцінним скарбом для сучасних учених. Платонов детально дослідив демографічні, географічні, соціальні фактори та умови, в яких розгортались події початку XVII ст.. Історик дав нову загальну схему розвитку подій Смутного часу. За Платоновим, Смута розпочалась після смерті Івана Грозного, коли закінчення династії співпало з державною кризою. В її розвитку учений виокремив три періоди: династичний (боротьба за престол до початку царювання В.І. Шуйського включно), соціальний (боротьба суспільних класів і втручання іноземних інтервентів), національний (боротьба з інтервентами) [21, с. 158-164].

Звертаючись до внутрішньої політики Росії часів Лжедмитрія I, Платонов висунув досить цікаву думку щодо відродження Самозванцем опричного округу. Це не могло сподобатись московським княжатам. Ще одного ворога новоявлений цар нажив в обличчі духовенства, яке він економічно пригноблював. Його справи не сподобалися і москвичам. Самозванець став жертвою жителів столиці, підбурених боярами. Однак, населення інших регіонів підняло повстання у відповідь на вбивство свого царя [21, с. 223-225].

Щоб завершити огляд історіографії до початку XX ст. потрібно відзначити праці зарубіжних авторів про Лжедмитрія I. Вище уже говорилось про дослідження О. Гіршберга та П. Пірлінга. Перші праці іноземних авторів, які мали дослідницький характер, з’явились ще в кінці XVII ст. В 1674 р. в Лондоні вийшла об’ємна книга Р. Манлея. На початку XVIII ст. Ла-Рошель опублікував в Парижі двохтомну біографію царя Дмитрія. Через 100 років з’явилась робота про Самозванця і повстання стрільців А. Віснера та перша дисертація під назвою «Дмитрій, великий князь Росії, син Івана» Ф. Новаковського, захищена в Берлінському університеті у присутності вчених з світовим ім’ям. Названі праці спиралися в основному на мемуари іноземців та деякі російські нарративні джерела, описували ті чи інші моменти в житті Самозванця, приділяючи найбільше уваги питанню про його походження.

Новий пласт інформації привнесли у дослідження «Димитріади» дві книги італійського історика С. Чампі, який зібрав цілий ряд невідомих і маловідомих джерел. Виключний характер біографій, в основному популярних по формі, носили роботи інших італійських (Т. Вентурі) та німецьких( Й. Каро «До Дмитрія»; Ф. Лоренц «Несправжній Дмитрій»; Х. Пантеніус «Лжедмитрій»; Х. Скрибанович «Псевдо-Дмитрій»;) авторів. У Франції вийшла книга російського автора, який проживав в Парижі, К. Валишевського. Пізніше вона була перекладена на російську мову і видана у наші часи [33, с. 30-31].

Велику цінність сьогодні мають праці польських авторів, які збагатили дану тему новими джерелами та версіями. Уже в перших загальних працях А. Потоцького, Е. Рачинського, І. Шуйського, Й. Нємцевича, І. Турського та інших були введені в обіг багаточисельні документи, дякуючи яким, вдалось більш точно описати польський період біографії Самозванця. Нові матеріали наводились навіть у працях краєзнавців, які вели пошук в Самборі, Вишневці, архівах Львова (Татомир, М. Туркавський). Найбільш цінними з точки зору новизни джерел, так і перегляду традиційних поглядів про перебування Лжедмитрія в Польщі і його зв’язках з політичними та церковними діячами, безумовно є твори Я. Собезького і книга А. Брюкнера.

Досить цікавими є дослідження двох видатних польських філологів Я. Бодуена де Куртене і Л. Пташицького, проведені незалежно одне від одного, по вивченню листа Самозванця до папи Климента VII. Обидва автори прийшли до висновку, що Лжедмитрій був росіянином і задіяний у духовні сфері. Нові матеріали і оцінку взаємовідносин Лжедмитрія з польськими аріанами запропонував Г. Мерчинк [28, с. 10-11].

Що стосується радянської історичної науки, то вона розпочала з критики попередньої історіографії, навішувала ярлики «буржуазної обмеженості» вченим з світовим ім’ям, які намагались працювати в нових умовах. Потім поширилась «економізація», нав’язування «класового підходу» і класової боротьби як рушійної сили історії. Фактично, була перервана традиція вивчення політичної історії і поступово втрачена глибина досліджень, забуті принципи текстології і порівняльного аналізу джерел по кожній окремій проблемі – це замінювалось загальними думками по раніше визначеній ідеологічній схемі.

Лжедмитрій I став незмінним об’єктом дискусій в характеристиках народних рухів початку XVII ст.. Кожний автор намагався знайти відповідь на питання, яке було представлене як головне: інтереси якого класу захищав Самозванець, чий він був цар?

Цей шлях розпочав перший російський історик-марксист М.Н. Покровський. Спочатку вчений називав Лжедмитрія I однаково козацьким і дворянським царем, потім – царем дворян. Але поступово відійшов від подібної оцінки. Його характеристика класової сутності правління Самозванця стала менш чіткою, а в своєму короткому нарисі, Покровський представляв його як захисника інтересів селянства [24, с. 523-528].

Гостра дискусія на цю тему розгорнулася в 20-х – 30-х рр. – у час становлення радянської історіографії. Частина істориків на чолі з С.Ф. Платоновим стояла на старих позиціях, але серед них уже намітився розкол. Так, Ю.В. Готьє, залишаючись в цілому на попередніх позиціях, визнав також теорію про боротьбу класів, як рушійну силу історії, доводячи, що рух на користь Лжедмитрія I переродився в народний рух.

У цілому в історіографії 20-х – 30-х рр. існувало кілька напрямів відносно цієї теми. Самозванця висвітлювали то як представника бояр та поміщиків, то як захисника дворян, то як польського ставленика та зброю прихованої інтервенції, то як козацького царя. Писали і про його поступки селянству.

В другій половині 30 – 40-х рр. в історичній науці стала перемагати думка про приховану польську інтервенцію. Лжедмитрій I знову описувався як авантюрист, ставленик поляків і папи.

В цей час думки деяких авторів змінилися. Наприклад, В.І. Пічета спочатку доводив твердження про значну роль народних мас, зокрема козацтва в подіях революції поч. XVII ст.. Пізніше історик різко критикував М.Н. Покровського, доводячи, що основною рушійною силою Самозванця було не селянство чи козацтво, а польсько-литовська держава і католицька церква. Пічета вважав невірною характеристику Лжедмитрія I як селянського царя.

І.І. Смирнов детально вивчив внутрішню політику Російської держави 1605 – 1606 рр.. Історик доводив, що Самозванець посилив кріпосницький гніт і був царем поміщиків-кріпосників, дворян, ставлеником польських інтервентів.

Великий інтерес представляла стаття Г.Н. Бібікова про земельні жалування в Смутні часи. На основі земельних роздач автор намагався показати на які групи землевласників опирався Лжедмитрій I. Класову боротьбу посадського населення досліджували у цей час П.П. Смирнов та С.В. Бахрушин.

В 50-60-х рр. на сторінках журналу «Вопроси истории» розгорілась дискусія про першу селянську війну в Росії початку XVII ст.. Автори в основному торкались проблем ролі селянства в боротьбі за престол Самозванця і класової направленні політики останнього по відношенню до селянства. Особливо дискусійним було питання чи слід вважати період 1603 – 1606 рр. зокрема рух Лжедмитрія I , одним з етапів селянської війни.

Праця Д.П. Маковського також викликала суперечку. На думку історика, після Добриничів Самозванець з іноземного агента перетворився у вождя нижчих прошарків суспільства. Розглядаючи внутрішню політику уряду Лжедмитрія, дослідник вказує, що вона диктувалася Боярською Думою. Дана думка заслуговує уваги. Однак Маковський без доказів говорив про зародження в цей період капіталістичних відносин та виникнення бюргерства [28, с. 8].

В узагальнюючій праці А.М. Сахарова політика Самозванця висвітлюється як продворянська. Його опорою була також верхівка посаду. Боярська знать і поляки пов’язували з ним свої плани. Проте народ вирішив його долю, розпізнавши в ньому захисника інтересів панів.

В цілому у 50 – 60 рр. виробився погляд на дії правління царя Дмитрія як систему лавірування між різними класами і прошарками, залишену єдиної соціальної опори [27, с.190-193].

Найбільш послідовно ця думка була викладена в багатотомній «Історії СССР з найдавніших часів до наших днів» (автор розділу Корецький В.І.). Тут детально досліджено дії Лжедмитрія I щодо дворянства, селянства, холопства, православної церкви та ін.. Внутрішня політика висвітлювалась як продворянська кріпосницька, при незначних поступках селянам та холопам. В підсумку, Самозванець опинився між двох вогнів. В народі і серед боярської знаті визрівало невдоволення. Тоді Лжедмитрій I круто поміняв політику. Він вирішив повернути Юр’їв день, викликав царевича Петра з військом по допомогу до Москви, проте було пізно. Він намагався догодити всьому населенню, в результаті чого заплутався і зазнав краху [10, с. 245-250].

Більш детально історія Лжедмитрія I в останні часи розкрита в багаточисельних творах В.І. Буганова і Р.Г. Скриннікова. Обидва дослідники вважають Самозванця явним авантюристом Григорієм Отрєп’євим. Це і визначає в основному негативну характеристику його діяльності під час правління.

«На історичній сцені – пише Буганов, - з’явився честолюбивий, безпринципний авантюрист, який в смутні часи мріяв про царство. Це був Григорій Отреп’єв, який проводив продворянську політику, одночасно йдучи на деякі поступки селянству. Головною своєю опорою він вважав дворянство, для якого не жалів а ні грошей, а ні землі. Кінець-кінцем, обманувши надії народу на доброго царя, він загинув. Історію і діяльність Лжедмитрія I історик розглядає виключно у зв’язку з вивченням першої селянської війни і класової боротьби початку XVII ст. [5, с. 57-63].

З інших позицій висвітлює події початку XVII ст. Р.Г. Скринніков, переконливо доводячи, що їх не можна оцінювати як селянську війну. Звертаючись до характеристики Самозванця, історик малює портрет жорстокого та самовпевненого авантюриста. В надії на доброго царя народ його посадив на трон, але той не змінив порядків та інститутів влади. Безперервне лавірування між різними прошарками населення його не врятувало [29, с. 325-329].

Таким чином, радянська історіографія повернулась до ототожнення Самозванця з Григорієм Отрєп’євим, визнаннючи його дворянським царем, який під тиском Боярської Думи проводив кріпосницьку політику.

Нову сторінку у вивченні періоду правління Лжедмитрія I розпочав В.І. Ульяновський. Історик відзначив досить продуману та добре організовану внутрішню політику Самозванця, зокрема, детально описав реформу Боярської Думи, а також її склад та найвпливовіших осіб. Так само була досліджена діяльність органів управління в державі: податкової системи,приказів, реформи суду та ін.. Щодо особистості Лжедмитрія I, то вчений відзначає про факт його походження з дворянської сім’ї [33, с. 165-169].

Цікаві дослідження на дану тему з’явились останнім часом і за кордоном. Польський вчений Я. Мацишевський в своїх працях окреслює широку картину політичної боротьби, становище Російської держави і його відносини з Польщею перед і на початку періоду Смути.

Велике дослідження присвятив особистості Лжедмитрія I американський історик Ф. Барбур. Майже не розглядаючи сутності внутрішньої політики Самозванця, автор все ж дуже високо оцінює особистість та управлінські якості Лжедмитрія I.