Російська держава в період кризи кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.

Російська держава в період кризи кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

Зміст

Вступ

Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ –ХVІІ століть.

І.1. Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.

Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії.

ІІ.1. Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави.

Розділ ІІІ. Патріотичний підйом та розгортання національно-визвольного руху російського народу.

ІІІ.1 Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Процес об'єднання російських земель навколо Москви завершився наприкінці XV століття утворенням єдиної Російської держави. Подолання феодальної роздробленості дало можливість росіянам скинути монголо-татарське ярмо й відродити незалежну державу. Монгольська влада потерпіла поразку, Золота Орда розпалася.

В XVI столітті Росія пережила економічний розквіт і добилася великих зовнішньополітичних успіхів. За правління Івана Грозного російські війська приєднали Казанське й Астраханське ханства й зміцнилися в Нижньому Поволжя. Єрмак з козаками розгромив хана Кучума в Зауральї й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії. У ході кровопролитної Лівонської війни Російська держава зайняла ряд морських портів у Прибалтиці й заснувала "нарвське мореплавання", що зв'язало країну із Західною Європою по найкоротших морських шляхах. Але війна за Балтику скінчилася поразкою. Росія втратила всі завоювання в Лівонії.

На початку XVII століття Російська держава вступила в смугу економічного занепаду, внутрішніх розбратів і військових невдач. Прийшов Смутний час, який втяг народ у безодню нещасть. Держава пережила національну катастрофу. Вона стояло на грані розпаду. Внутрішній конфлікт підірвав сили величезної держави. Вороги захопили найбільші прикордонні фортеці країни — Смоленськ і Новгород, а потім зайняли Москву. Нещастя породили широкий народний рух. У важкий час виявилися кращі риси російського народу — його стійкість, мужність, безмежна відданість Батьківщині, готовність заради неї жертвувати життям. У годину смертельної небезпеки народні маси встали на захист своєї країни й відстояли її незалежність.

Дослідження патріотичних почуттів, народного духу, відданості батьківщині за надзвичайно важких обставин інтервенції, зрад та інтриг завжди є актуальною темою для дослідження. Саме ця сторінка історії Росії показує, що далеко не все вирішують королі, царі та полководці, в даному випадку народ відіграв вирішальну роль у визволенні своєї держави від іноземних загарбників, виявивши свою стійкість, відданість справі і любов до рідної землі.

Головною метою дипломної роботи є дослідження історії Росії періоду "смутних часів" та аналіз історичних подій які відбулися в даний період. Для досягнення поставленої мети, слід вирішити наступні завдання:

-           вивчити передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть;

-           дослідити початок, розгортання та наслідки першої польсько-шляхетської інтервенції для російського народу та роль Лжедмитрія І в цих подіях;

-           окреслити початок піднесення масового народного руху в Росії;

-           визначити передумови та хід другої польсько-литовської та шведської інтервенції;

-           відслідкувати кризові явища та процеси що призвели до занепаду державних інституцій російського царства

-           розглянути розгортання національно-визвольного руху російського народу;

-           висвітлити боротьбу першого та другого ополчення з іноземними загарбниками;

-           з'ясувати роль Іллі Мініна та Дмитрія Пожарського в справі організації всенародного ополчення і визволення Російської держави від інтервентів.

Об'єктом дослідження є Московська держава на рубежі ХVІ – ХVІІ століть.

Предметом дослідження є криза Московської держави, іноземна інтервенція та визвольна боротьба російського народу в даний період.

Методологічну основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об’єктивності, система загальних науково–дослідницьких методів системного та структурно–функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльні методи.

Наукова новизна даної роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуванням нового погляду на минуле Російської держави, що дозволило відійти від панівної в радянській історіографії схеми показів проблеми.

Теоретична і практична цінність полягає, в тому, що матеріали даної роботи можуть бути використані істориками, військовими у подальшій науковій і практичній розробці проблем з історії Росії та СРСР, а також при опрацюванні нормативних курсів з історії слов’янських народів, і спеціальних курсів з військової історії та міжнародних відносин.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від смерті царя Івана Грозного (1584 р.) до середини другого десятиріччя ХVІІ століття.

Серед провідних науковців, які досліджували тему, обрану для дипломної роботи, слід відзначити Скриннікова Р.Г. Йому належить чимало праць саме з дослідження Московської держави в період "смутного часу". В праці "Борис Годунов" автор подає відомості про походження роду цього історичного діяча, дає характеристику його правління, розкриває передумови кризи російської держави, дає оцінку його політики та окреслює наслідки його царювання. Ця праця в першу чергу являє цінність в тому плані, що в ній детально досліджено всі сторони і аспекти внутрішньої політики цього царя та наслідки його анти селянської політики, що в кінцевому результаті призвело до їх виступів і селянської війни під проводом Івана Болотнікова.

У своїй монографії "Россия на кануне "смутного времени" автор визначає передумови кризи Російської держави кінця ХVІ ст., змальовує головні історичні події цього періоду, суспільні зміни, економічні перетворення, народне невдоволення тодішньою царською політикою і дає опис часу царювання Федора Івановича та Бориса Годунова.

Наступною його працею з дослідження даного питання є монографія "Россия в начале ХVІІ в. "Смута". У вступі автор дає історіографічний опис з даної проблеми, описує те, як змінювалися погляди на дослідження цього періоду в деяких авторів, які займалися дослідженням цієї теми. Автор описує події початку ХVІІ ст., характеризує становище народних мас Московської держави, економічне та політичне становище країни. Виділяє кризові явища в російському суспільстві, в хронологічній послідовності викладає головні події цього періоду і дає їм власну оцінку. Основну увагу Скринніков зокрема приділяє дослідженню становища народу, в першу чергу селянам, холопам та козакам.

Ще однією працею Скриннікова Р.Г. є його монографія "Смута в России в начале ХVІІ в. Иван Болотников". В цій книзі автор не висвітлює передумови та причини кризи Російської держави на початку ХVІІ ст., а одразу переходить до огляду головних подій. Дана праця складається з вступу одинадцяти глав і висновку. Зокрема основну частину твору автор починає з воцаріння Лжедмитрія І, далі характеризує період його правління, потім розповідає про його загибель і вступ на престол Василія Шуйського. Значну увагу приділяє селянській війні під проводом Івана Болотнікова і її перебігу. Цінним в цій праці є те, що автор багато уваги приділяє народним настроям, тим думкам і ідеям, які були домінуючими на той час.

Скринніков Р.Г. є також автором такої праці, як "Василий Шуйский". Це порівняно нова монографія випущена у 2002 році. В цій праці автор дослідив весь період життя і правління Василія Шуйського. Зокрема свою працю автор розпочав з дослідження генеологічного дерева царя, а також описав діяльність Василія Шуйського до початку його царювання. Сам же період царювання тісно переплетений з подіями "смутного часу" і є дуже цінною інформацією при вивченні даної теми. Свою працю Скринніков Р.Г. довів до останніх днів життя цієї історичної постаті.

В монографії "Самозванцы в России в начале ХVII в. Григорий Отрепьев" Скринніков Р.Г. змальовує життєвий шлях Григорія Отрєп'єва. Спершу автор досліджує його рід, а далі розповідає про його життєвий шлях аж до смерті. Ця праця є дуже важливою для даного дослідження, в тому плані що вона дає змогу краще розібратися в появі першого самозванця, в тому що саме спонукало його до тих чи інших дій і яку роль він відіграв в історії даного періоду.

Що стосується народних виступів на початку ХVII ст. то тут слід виділити такого автора як Смірнова І.І. і дві його монографії: "Востание Болотникова 1606–1607" та "Краткий очерк истории востания Болотникова". Надзвичайно ґрунтовною є зокрема перша праця в якій детально характеризуються передумови та причини повстання, його початок та перебіг, детально описаний кожен етап повстання до його розгрому. Проте даний твір дуже переобтяжений фактичним матеріалом, і другорядними подіями, що робить його важким для засвоєння. Інша монографія з дослідження повстання Болотнікова "Краткий очерк истории востания Болотникова", є скороченим варіантом попереднього твору. В ньому чітко сформульований фактичний матеріал, випущені другорядні події та факти, що робить даний твір легшим для опрацювання. Тут також змальовані головні події повстання, вміщена характеристика І. Болотнікова як особистості, подаються думки автора про наслідки повстання для подальшої долі Московської держави.

Ще одним ним дослідником народних виступів початку ХVII ст. є Буганов В.І. У своїй монографії "Крестьянская война в России начала ХVII века" він також висвітлює передумови та причини народного невдоволення, коротко змальовує антифеодальні рухи в кінці ХVI ст. від чого переходить до селянської війни під проводом Івана Болотнікова. Навідміну від Смірнова І.І., Буганов В.І. доводить заключний етап селянської війни аж до перших років царювання Михайла Федоровича Романова, обґрунтовуючи це активною участю селян та бідноти в першому та другому ополченні і подальшими акціями невдоволення.

Однією з найбільш цікавих праць по вивченні "смутного часу" є праця Морозової Л.Є. "Смутное время в России". Вона цінна перш за все тим, що в ній подано короткий зміст першоджерел, автори яких були свідками тих подій і виклали їх у повістях та сказаннях. Зокрема там вміщено "Повесть о чесном житии царя и великого князя Федора Иоановича" написаної патріархом Іовом в 1598 р. Наступним джерелом є "Сказание о Гришке Отрепьеве", яке написане в період правління В. Шуйського, автор і точна дата написання якого не відома. Далі вміщено "Историю в память сущим" Авраамія Паліцина в якій говоритися про Боже покарання яке спустилось на Московську державу за гріхи всіх людей. Описуються події від смерті Івана Грозного до другої польсько-литовської інтервенції включно. Також Морозова Л.Є. вмістила у своїй праці "Новую повесть о преславном Росийском царстве и великом государстве Московском" та "Плач о пленении и о конечном разорении Моссковского государства", які по суті не є історичними творами, так як в них не вміщено опису подій того періоду. Проте в них вміщені заклики до боротьби російського народу з інтервентами, що певним чином вплинуло на подальший перебіг подій. Ще одним важливим джерелом є "Сказание Авраамия Палицына" в якому здебільшого розповідається про боротьбу Троїце-Сергієвого монастиря поляками.

Узагальнюючою працею з історії "смутного часу" є монографія Валішевського К. "Смутное время". Автор проводить цікаві паралелі між політичним життям Росії і Польщі; в своїх висновках він торкається як однієї так і іншої країни, відзначаючи, як неоднаково вплинула смута на їх подальшу історію. Подає опис подій в Московській державі в тісному переплетенні з подіями в Польській державі. Дана праця є ґрунтовним описом подій кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. в Московському царстві.

Також слід відзначити і таких авторів як Шішов А., Осіпов К., Оськін Г. і Карасьов А. Ці автори в своїх працях, зокрема, провідну роль в звільненні Московської держави від іноземних інтервентів, відводять керівникам другого ополчення Кузьмі Мініну і Дмитрію Пожарському. Автори показують їх внесок в організацію ополчення, їхні управлінські здібності, авторитет серед народних мас і, звісно, їх вирішальну роль в самій боротьбі з загарбниками. Автори високо оцінюють цих історичних діячів, які взяли відповідальність за долю країни на себе і повністю виправдали народну довіру, цим самим увіковічнивши свої імена та заслуги в історії Росії назавжди.

Характеризуючи публікації, які стосуються даної теми, то тут знову ж потрібно відзначити Скриннікова Р.Г. і його статті "Смута в Русском государстве", "Спорные проблемы востания Болотникова", "В то смутное время…", "Народные выступления в 1602-1603 годах", Воробйова Б. "Кем же был Лжедмитрий?", Лаврентьєва А. "Смерть пришла майским утром", Фролова Б.П. "Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг.", які висвітлюють найбільш значущі події Смутного часу.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел і додатків.

Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть

На початку XVII сторіччя Російська централізована держава переживала винятково важкі часи. У ці роки надзвичайно загострилася боротьба селян і холопів проти феодальної експлуатації, у цю боротьбу були включені всіх верстви населення, коли господарсько-економічна криза, голод і неврожаї, здавалося, зовсім знесилили молоду державу, що усього лише за кілька десятиліть до цього дивувала й лякала Європу надзвичайно швидким ростом своєї могутності. У ці роки над російською землею знову нависла страшна загроза іноземної навали й знову з боку Заходу, з боку польських феодалів, великих і дрібних магнатів і шляхти.

В чорні роки татаро-монгольського ярма німецькі рицарі, польські й литовські пани й магнати, плекаючи мрію про перетворення російських земель у свою провінцію, робили розбійницькі походи, вступаючи в союзи один з одним і навіть із татарськими ханами. Російський народ у важких битвах відбивав ці вторгнення.

Саме потреба самооборони від турків, монголів, німців і інших прискорили процес утворення Російської централізованої держави. Ця держава була багатонаціональною, змішаною, що складалась з декількох народностей. Така держава могла утворитися при наявності однієї, політично більш розвиненої народності, навколо якої гуртувалися всі інші. У Росії цю роль зіграла російська народність. Оформлення централізованої феодальної держави, що супроводжувалося рішучою боротьбою з пережитками феодальної роздробленості, що знайшла своє яскраве вираження в жорстокій боротьбі самодержавства Івана IV (додаток 1) з боярщиною, відноситься до другої половини XVI сторіччя.

Зовсім природно, що цей історично прогресивний процес викликав скажений опір як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів об'єднання й посилення Російської держави.

Засилання шпигунів і агентів, блокади, підкупи, заколоти, змови, убивства, схована й відкрита інтервенція й військові напади - усе було пущено в хід, щоб призупинити цей рух уперед, щоб послабити Російську державу у важкі-роки її творення. А цих зовнішніх ворогів було чимало. Кримські хани за якими стояв турецький султан, шведські феодали, лівонські рицарі, польські й литовські пани, давні й люті вороги - німецькі лицарі й шукачі легкої наживи, що виступають то самостійно, то як найманці, численні німецькі государі на чолі з німецьким імператором.

Під час татаро-монгольського панування польським і литовським феодалам удалося захопити частину російських земель. Після ліквідації татарського панування перед Російською державою постало завдання возз'єднання зі старими російськими землями Смоленщини, Сіверською землею, що входили колись до складу Київської Русі. Це історично прогресивне прагнення зіштовхнулося зі спробами західних сусідів не тільки удержати у своїх руках російські землі, не тільки призупинити подальший ріст і посилення Російської держави, але й захопити ще нові території, проникнути ще глибше, відкинувши росіян, не допустивши її економічного й політичного об'єднання. От чому протягом одного тільки XVI сторіччя Російській державі довелося вести три війни зі Швецією й шість воєн з Литвою, Лівонією й Польщею, так що на один мирний рік доводився один рік війни.

Особливо завзята боротьба, що вимагала великої напруженості всіх сил, розгорілася за вихід до Балтійського моря. Цар Іван IV Грозний прекрасно розумів, що розвиток Російської держави неможливий, поки країна не має виходу до морських шляхів, поки Литва, Лівонія й Швеція можуть блокувати російську територію, не допускаючи ні економічних, ні політичних, ні культурних зв'язків із країнами Західної Європи. Лівонська війна, яка розпочалась в 1558 р., велась проти потужної коаліції - Литви, Лівонії, Швеції й Польщі, в умовах найжорстокішої й завзятої боротьби усередині країни з боярськими змовами й зрадами, спрямованими на ослаблення самодержавства й відновлення порядків періоду феодальної роздробленості, закінчилася встановленням перемир'я в 1582р. з Польщею й в 1583р. зі Швецією. Іванові IV довелося відмовитися від завойованої ним спершу Лівонії й віддати Швеції старі російські міста - Ям, Копорьє й Івангород. Але не досяг успіху в цій війні й польський король Стефан Баторій, задуми якого про завоювання всієї Московської держави й перетворенні її в провінцію феодальної Польщі розбилися об стіни древнього Пскова.

Серед титулованої знаті найшлося чимало зрадників які свої власні інтереси ставили вище національних, вступали в таємні зносини з ворогами Російської держави, з польськими й литовськими феодалами, лівонськими рицарями, підготовлюючи реакційні змови усередині країни.

Але із цієї боротьби до кінця царювання Івана Грозного Російська держава вийшла економічно сильно ослабленою. Звичайно, Лівонська війна, що тяглася більше двадцяти років, вимагала величезних затрат і серйозно виснажила економічні, фінансові й людські ресурси країни. Набіг кримського хана навесні 1571 р., що розоряв усе на своєму шляху від кордону до самої Москви, що була спалена, за винятком Кремля, ще більше ускладнив положення. Але ці зовнішні причини самі по собі не викликали економічної кризи 70- 80-х рр., хоча й сприяли її загостренню.

Організацією опричнини Іван IV насамперед прагнув зміцнити самодержавство, централізовану Московську державу, остаточно ліквідувати пережитки феодальної роздробленості, підірвати економічну й політичну міць колишніх князів, не титулованих бояр і взагалі великих привілейованих землевласників. І ці завдання опричнина виконала як шляхом перетасування земель, так і фізичним винищенням найбільш могутніх князівських і боярських родів, замішаних у різних інтригах. У такий спосіб опричнина зіграла свою позитивну роль, хоча й принесла страх і розруху в суспільство.

Каральні експедиції Івана Грозного проти Новгорода, Твері, Пскова, де, нібито, готувалася зрада, супроводжувалися масовими стратами й катуваннями, під час яких загинуло багато тисяч жителів й, конфісковано їхнє майно та ін. Жорстокому спустошенню, уже з метою особистої наживи, піддавали опричники й сільські місцевості: селянські двори були спалені, самих селян грабували, убивали, мучили.

Невдоволення опричниною в широких верствах населення, необхідність об'єднання перед зовнішньою небезпекою всіх землевласників, в умовах, коли опричнина вже виконала своє основне завдання, привело в 1572р. до її офіційної ліквідації. Але політика зміцнення централізованої держави й придушення опору боярщини тривала.

Разом з тим у другій половині XVI ст. помітні успіхи можна відзначити в розвитку міст, зокрема ремісничого виробництва, що працювало на місцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було по декілька, а іноді й більше 1000 торговельних приміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язує всі місцеві ринки, була Москва.

Одночасно росте й група експлуатованих "чорних" міських людей. При сильно зростаючому економічному й політичному значенні торговельного класу, що підтримував самодержавство в боротьбі з феодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьба між вищим купецтвом і біднотою.

Соціальна диференціація, хоча й у зародковому стані, відзначається й у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, що поповнювали поступово ряди купецтва, а з іншої, росте шар селян-бідняків.

Землевласники, змушені (в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюють натиск на селян. Опираючись на грубе насильство, вони жадають від залежних селян і грошей, і продуктів, і панщинні повинності, не зупиняючись перед абсолютним розоренням селян.

Селяни, змушені були віддавати тепер, в 70-ті роки, за один рік стільки, скільки раніше вони виплачували протягом десяти років.

От чому саме в ці роки так посилюється втеча селян і дрібних посадських людей на окраїни, у Поволжя й у придонський степ. А на Доні віддавна поступово збирався вільний люд, що жив різними промислами, торгівлею й війною. Вони одержали назву "козаки" тобто вільні люди, і протягом XVI ст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон від неймовірного феодального гніту.

Московський уряд боровся із втечами селян до козаків, але одночасно змушений був користуватися допомогою козаків при відбитті татарських набігів, виплачуючи їм за це платню, постачаючи боєприпасами й хлібом.

Запустіння центральних областей держави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. У Московському повіті залишилося тільки 25% житлових селянських дворів, у Новгородській області пустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі не оброблялося. А втеча селян посилювалась усе більше й більше, тому що ті селяни які залишались змушені були платити всі податки, виконувати всі повинності за збіглих. Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарство феодальних поміщиків.

Після смерті Івана Грозного (1584 р.) становище в країні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсім нездатний управляти такою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарської кризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальної експлуатації.

Знову посилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників. Князі й бояри, що уникли терору опричнини, природно, вирішили, що тепер настала слушна мить, скориставшись слабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність, повернути втрачену при Грозному політичну владу.

Проти цього повинне було виступити дворянство, яке набуло настільки великого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбу з реакційною боярщиною за зміцнення самодержавства, зазнавши великих втрат в лівонській війні й закономірно не бажало поступитися кому-небудь завойованими економічними й політичними позиціями. Більше того, дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцнення й розширення свого панування.

Одночасно проти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславські й інші) виступили й окремі великі не титуловані боярські роди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Два рази, наприклад, піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевича Дмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.

Серед всіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїм властолюбством, але й розумом і державними задатками Борис Годунов (додаток 2), брат дружини царя Федора, один з найближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувався підтримкою прихильників сильної централізованої держави й насамперед дворянства, що фактично управляло державою при слабкому цареві Федорові.

Цілим рядом заходів Годунову вдалося послабити господарську кризу. Частина поміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібрані в політичних супротивників, Годунов роздавав дворянству, порожні землі й значна кількість державних земель "безоброчно" перейшли в руки дворян.

Продовжуючи лінію Івана Грозного, Годунов відстороняв знать й усіляко висував "худорідних", охороняючи в цілому інтереси служивих і посадських людей, соціальну опору самодержавства.

Вдала війна зі Швецією, у результаті якої були повернуті російські міста Ям, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я з Польщею, пожвавлення торговельних зв'язків із Західною Європою - забезпечили Годунову підтримку з боку московського купецтва.

Все це дало підставу сучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінні Годунова економічний і взагалі внутрішній стан Російської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєнням багато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминуче вівшого до повстання пригноблених мас проти своїх експлуататорів.

Дворянська політика Бориса Годунова (додаток 3), особливо після обрання його царем, по смерті в 1598р. Федора Івановича, одержала своє вираження не тільки в розгромі найбільших князівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаських і інших), у відновленні стосовно них політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненні дворянських маєтків від податків, зміцненні політичного положення служивих людей, але і в тих заходах, які були спрямовані своїм вістрям проти селянства, з метою його остаточного покріпачення.

До кінця XVI ст. оброчні повинності селян виросли майже в три рази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувались поміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували й мучили селян. Біглих селян насильно повертали назад за допомогою поліцейського апарату.

Указами про заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарських книг, що закріплювали тяглих людей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597р. про розшук біглих селян і про "добровільних" і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна влада в інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченню селян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників і початок якого збігається з розвитком феодальних відносин.

Звичайно, і "вільні люди", перетворювані в кабальних холопів, і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання, що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут, то там піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У дев'яностих роках XVI в., у відповідь на найсильніше посилення феодальної експлуатації й гніту, росте число селянських виступів і повстань.

Положення ще більше погіршилося, коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустіння центральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, - країну вразив страшний голод.

За свідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Це важке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щоб не годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідок голоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобовязаність довічної роботи.

Голод 1601-1603р. викликав у країні спершу велику дорожнечу, а потім і народні протести. Бояри, купці й монастирі використовували голод для особистого збагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, вороже Борисові Годунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювало слухи, начебто голод посланий богом як покарання Борисові за те, що він вбив, щоб захопити царський престол, царевича Дмитрія, що загинув в 1591р. в Угличі при невияснених обставинах.

Гнані голодом, селяни й холопи юрбами бродили по країні, нападаючи на поміщиків і купців. Поступово вони організовувалися в збройні загони, діяльність яких у зв'язку із загальним ростом селянських хвилювань ставала усе більше небезпечною для кріпосницької держави. Тому уряд Бориса Годунова змушений був піти на тимчасове скасування указу про заборону "виходу" і опублікував указ, відповідно до якого холопи, вигнані під час голоду своїми панами, ставали вільними в Наказі холопного суду й, таким чином, дворяни втрачали свої права на цих холопів. Але всі ці півзаходи, з одного боку, тільки дратували дворянство, особливо провінційне, а з іншого, нічого істотно не міняли в положенні селян і холопів, не могли зупинити й послабити збурювання, що наростало, селянських мас і запобігти селянській війні. Початком її можна вважати виступ селян, холопів і козаків під проводом Хлопка Косолапа, котрий підійшов зі своїм загоном до самої Москви.

Борис вислав проти загону Косолапа боярина Івана Басманова, але Хлопко розбив царське військо. Царський воєвода Басманов був убитий. Тільки з великими труднощами вдалось придушити повстання. Царські воєводи повісили на деревах під Москвою багатьох узятих у полон селян і холопів, бажаючи злякати незадоволених. Мети своєї вони не досягли: навпаки, невдоволення знедоленого селянства підсилилося.

Боярство уважно стежило за подіями, що розгортаються, вичікуючи зручний момент, щоб виступити проти Годунова, відтіснити дворянство й відновити втрачені привілеї. Це викликало тривогу у дворянства, що підтримувало Годунова проти боярства й одночасно було готове об'єднатися з великими феодалами для боротьби із селянством.

До повсталого селянства приєднувалися як союзники міщани, яких експлуатувала посадська верхівка, і козацтво, що безупинно росло за рахунок тих же селян, холопів і тяглих, що відстоювали свою волю від феодально-кріпосницького поневолення.

Дрібний служивий люд, що придушується й експлуатується столичним і великим провінційним дворянством, що направляло свої зусилля на те, щоб ухилитись від служби, теж примикав до цього антифеодального табору.

Рух селянства й міської бідноти, до яких приєдналося донське козацтво, широко розповсюдився на Сіверщині, тобто саме в області, що граничить із Польщею, і переріс в повстання, спрямоване проти феодально-кріпосницького гніту.

Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.

Шляхетська Польща й папа Римський пильно спостерігали за подіями, що відбувалися в Московській державі, очікуючи того моменту, коли можна буде вторгнутися без особливого ризику в російські землі, захопити їх, приєднати до Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверську землю, поширити католицтво.

Після смерті Баторія в 1586р. польським сеймом був обраний на престол шведський королевич, що став королем Сигізмундом III (1587-1632) (додаток 4). Вихований єзуїтами, король Сигізмунд був типовим представником католицької реакції. При ньому Річ Посполита вела безперервні війни.

Москва займала важливе місце в планах боротьби Сигізмунда зі шведським королем Карлом IX. Сигізмунд сподівався, закріпившись у Москві, домогтися переможного розв’язання суперечок зі Швецією. У самій Речі Посполитій єзуїти, користуючись підтримкою короля, підсилили пропаганду католицизму й переслідування іновірців, у першу чергу православних.

Московський уряд розумів, що король Сигізмунд тільки чекав зручної нагоди для вторгнення. Тому поспішно добудовували смоленські стіни й зміцнювали їх; підсилювали гарнізони в містах від Польської й Литовської України, готувалися до можливого іноземного вторгнення.

Великі польські магнати - Потоцький, Вишневецький не раз вторгалися в сусідні держави; королівська армія двічі вступала у Валахію й Молдавію. При цьому польські феодали висували своїх самозванців на Молдавське князівство, видаючи цих самозванців за законних спадкоємців колишніх молдавських господарів. Самозванство було, таким чином, нерідкісним прийомом польських феодалів. Недивно, що інтервенція в Московське царство почалася також з виступів панів і магнатів, що підтримували самозванців.

У ці страшні роки, коли голод і епідемії знесилювали десятки тисяч людей, коли сотні тисяч селян, холопів, міської бідноти із дружинами й дітьми, не маючи даху й хліба, скитались по країні, не бачачи просвіту й не знаючи, як і яким шляхом змінити умови життя, почали інтенсивно розповзатись слухи про те, що царевич Дмитрій живий, що нібито, чудом врятований від смерті, він сам урятує народ, як тільки займе батьківський престол.

Хто був цей перший самозванець - дотепер точно не встановлено. Уряд Бориса Годунова, а згодом й офіційна версія оголосили його ченцем Чудова монастиря Григорієм Отрєп'євим, що втік за кордон. У всякому разі, це був росіянин за походженням, добре обізнаний про дитинство справжнього царевича Дмитра, про що, мабуть, подбали його покровителі.

Для тих, кому була вигідна поява самозванця, питання про його дійсні права на російський престол особливого значення не мали. Більше того, чим менше був зв'язаний він з аристократичними родами, тим краще було для польських магнатів, що обрали його знаряддям своїх інтервенціоністських планів у момент ослаблення російської держави, тому що тільки тоді вони могли розраховувати на його повну залежність від них і слухняність. А московські бояри, які були раді "удружити" цареві Борисові, Лжедмитрія (додаток 5) використовувати в боротьбі з Годуновим, щоб розчистити собі шлях до влади.

Самозванця, скорішу за все, давно готували до цієї ролі. Утікши за кордон, він почав свою службу в князя Костянтина Острозького, потім перебував у школі в містечку Гоще, де проходив науку володіння "конем і мечем", а потім уже перейшов до найбагатшого польського феодала Адама Вишневецького, володіння якого на лівому березі Дніпра граничили з територією Російської держави. Тут часто відбувалися військові зіткнення. За кілька років до появи самозванця. Адам Вишневецький, як і багато інших польських панів і магнатів, що мав свої власні війська й почував себе необмеженим государем на своїх великих володіннях, спробував захопити, правда безуспішно, російські прикордонні пункти Прилуки й Снятки.

Саме тут, в Адама Вишневецького, самозванець вперше був названий царевичем Дмитрієм.

Адам Вишневецький доставив "царевича" до свого брата, князя Костянтина Вишневецького, а той - до свого тестя Юрія Мнішека, сандомирського воєводи. Звістка про спеченого Вишневецькими "царевича Дмитрія" швидко поширилася серед польських феодалів, зацікавлених у територіальних придбаннях за рахунок російської держави, і більшість їх відразу ж виступила і підтримала цю авантюру. Так, литовський канцлер Лев Сапега, що давно мріяв про багаті смоленські землі, відшукав у Литві серед російських емігрантів, що бігли ще при Івані Грозному з Москви, кілька людей, які погодились удостовірити походження царевича Дмитрія. Але саму гарячу підтримку самозванцеві зробив сандомирський воєвода Юрій Мнішек, людина честолюбна і корислива, що промотала своє багатство і перебувала в неоплатному боргу, що розтратив казенне майно й підлягав суду. Він зв'язав із Лжедмитрієм далекоглядні плани особистого збагачення, за допомогою захоплення російських міст і цінностей. Тому він постарався забезпечити йому заступництво вищих католицьких чинів і, поряд із цим, залучити до нього увага самого короля Сигізмунда.

Католицьке духівництво й особливо єзуїти, протягом декількох десятиліть пильно спостерігали за російською державою, взяли активну участь у долі новоявленого претендента на Московський престол. Папський нунцій Рангоні, краківський архієпископ кардинал Мацеповський (двоюрідний брат пана Мнішека) і інші представники католицької церкви стали надавати Лжедмитрію допомогу й заступництво.

Між самозванцем і папою Климентом VIII зав'язалася особиста переписка. Через Рангоні папа Римський запропонував Лжедмитрію підтримку в боротьбі за російський престол, якщо він дасть обіцянку навернути в католицтво російський народ.

Рангоні влаштував у Кракові аудієнцію Лжедмитрія з королем Сигізмундом.

Сигізмунд не міг самостійно вирішити питання про те, у якій формі підтримати Лжедмитрія, і запитав у лютому 1604р. думку по цьому питанню польських сенаторів. Частина польської знаті, настроєна особливо войовничо, вимагала негайного й відкритого втручання. Однак деякі польські магнати й пани вважали, що для відкритої підтримки самозванця час ще не наступив, тому що в результаті втручання в російські справи спалахне війна з Московською державою, а сили останньої ще великі, і вся ця авантюра може закінчитися повним крахом, послабивши й дискредитувавши Польщу.

Тому Сигізмунд повинен був спочатку обмежитися тим, що визнав Лжедмитрія царевичем Московським, постачав його коштами й дозволив йому набирати на території Польщі військо, необхідне для походу на Москву.

Це могло негативно проявитись у відносинах із урядом Годунова, якби він втримався при владі, але Сигізмунд не зупинився перед цим, розраховуючи на великі вигоди у випадку успіху самозванця. А вигоди очікувалися чималі.

Лжедмитрій підписав у Кракові зобов'язання передати Речі Посполитій Смоленськ і Сіверські міста, сприяти католицькому духівництву в поширенні католицької віри, допомогти Сигізмундові домогтися шведської корони.

У травні 1604р. у місті Самборі Лжедмитрій вручив панові Мнішеку зобов'язання одружитись на дочці Мнішека Марині й звести її на Московський престол. При цьому він зобов'язався передати їй особисто в повне володіння Новгород і Псков з повітами, із правом ставити на цих землях католицькі костьоли й школи й віддати їй діаманти й столове срібло із царської скарбниці. Нарешті, самозванець таємно прийняв католицтво й дав цілий ряд зобов'язань представникам папи Римського і єзуїтам, що пильнували за ним. Навколо самозванця зібралося більше тисячі великих і дрібних польських феодалів, авантюристів, аматорів легкої наживи, на чолі з Юрієм Мнішеком. Активним учасником у це товариство ввійшов відомий магнат і найбільший землевласник литовський канцлер Лев Сапега, особисто зацікавлений у захопленні Смоленщини.

Вербуючи війська в Польщі, самозванець одночасно розсилав через своїх агентів листи і грамоти в Московську державу в кожне місто, всім боярам, окольничим, дворянам, торговцям і чорним людям, призиваючи їх "від зрадника Бориса Годунова відректися" і цілувати йому хрест, обіцяючи при цьому, що нікого не буде карати за службу Годунову, що боярам подарує старі вотчини, дворянам і приказним людям буде робити милості, а торговельним людям і всьому населенню надасть пільги й зменшить митах і податі.

При переході московського кордону в жовтні 1604 р. у війську самозванця головним чином були польська й литовська шляхта із запорізькими козаками. Частина донських козаків зустріла самозванця ще на правом березі Дніпра, а більша частина їх пішла "кримськими" дорогами до Москви.

Самозванець почав своє вторгнення в Московську державу через Сіверську Україну. Спершу ним був захоплений Чернігів, а потім царські воєводи здали йому без бою такі міста, як Путивль, Севськ, Кроми, Бєлгород. В Сіверській Україні усе ширше розгорталось селянське повстання, підсилюючи позиції самозванця. Селяни повірили, його обіцянкам і чекали від нього, як від "гарного царя" порятунку від феодально-кріпосницького гніту.

Із цієї причини не мали успіху ті заходи, які впроваджував уряд Годунова, і здобуті ним перемоги не зупинили самозванця, що вміло використовував селянське повстання, однак аж ніяк не в інтересах народних мас.

Найбільш важливою воєнною операцією була облога царськими військами фортеці Кроми, до якої повинні були відійти війська Годунова під тиском повсталих уже на всій Сіверщині селянських мас.

Однак облога цієї фортеці закінчилася для урядових військ невдало. Вони були відкинуті донськими козаками, якими командував отаман Карела.

У цей критичний момент цар Борис раптово помер — 13 квітня 1605р. — і на престол вступив його 16-літній син Федір.

Смерть Бориса Годунова сприяла успіху самозванця. В урядових військах підсилилися вагання. 7 травня на сторону Лжедмитрія перейшло все царське військо на чолі з воєводами - боярином П. Басмановим і князями Голіциними. Самозванець, не зустрічаючи вже опору, швидко наближався до Москви.

У Москві почалася паніка, особливо серед посадських людей. 1 червня з Лобного місця на Червоній площі гінці самозванця Плещеєв і Пушкін оголосили вміло складену грамоту претендента на царський престол: "Годунови нашу землю не жалують, та й жалувати їм не було чого, тому що чужі володіли й вотчину нашу Сіверську землю й інші міста і повіти розорили й православних християн не за провину побили".

У той же день у Москві спалахнуло повстання, при активній участі бояр, першочерговим завданням яких було скинення Годунових. Молодий цар Федір і його мати були вбиті, близькі прихильники їх були відправлені в заслання.

20 червня самозванець урочисто вступив у Москву під голосні звуки труб і польських литавр. Поляки вступили в Москву у всеозброєнні, їхній в'їзд нагадував хід переможців.

Своїм успіхом самозванець був зобов'язаний польським військам, козацтву, і частково тому дворянству, що зубожіло в голодні роки. Вагому підтримку одержав самозванець із боку князівсько-боярської опозиції, яка прагнула використовувати його тільки для боротьби з Годуновими й ставила перед ним завдання - розчистити їй шлях до влади. Повстання на Сіверській Україні, використане Лжедмитрієм, безумовно зіграло важливу роль у поразці урядових військ. Але це нічого не міняло в характеристиці Лжедмитрія, як ставленика польсько-литовських інтервентів.

Московські, бояри й насамперед князь В. І. Шуйський, відразу ж спробували повести боротьбу проти непотрібного їм тепер самозванця, але репресії, що обрушилися на них, змусили їх на деякий час відступити.

Намагаючись зміцнити своє становище Лжедмитрій маневрує. Він намагається, з одного боку, залучити на свою сторону небезпечну для нього феодальну аристократію й повертає з заслання всіх бояр, засланих при Годунову. З іншого боку, він хоче забезпечити себе таким союзником, як дворянство, і, дратуючи цим боярщину, щедро роздає служивим людям платню й маєтки. Трохи полегшивши кабалу служивої маси, він зберігає в недоторканності кабальне холопство. І зовсім природно, що нічого не міг і не хотів він зробити для полегшення життя селянства. Як не намагався самозванець задовольнити апетити своїх хазяїв - польського короля, папи Римського й польсько-литовських феодалів, але й тут він змушений був затягувати з виконанням узятих на себе зобов'язань, щоб не втратити престолу.

Король Сигізмунд уже в лютому 1606р. відправив у Москву послів, які вимагали передачі не тільки обіцяних Смоленська й Сіверської України, але також Новгорода, Пскова й інших міст. Щоб заспокоїти короля й панів, самозванець відправив їм коштовні хутра, золото, срібло й діаманти із царської скарбниці. Подарунки ці були вручені королеві Сигізмундові, впливовим вельможам, панові Мнішекові і його дочці Марині.

Дяк Афанасій Власьєв був відправлений у Польщу за Мариною. У Кракові відбулися урочисті заручини. Дяк Власьєв представляв відсутнього Лжедмитрія. Король Сигізмунд був присутній на цій церемонії й заявив, що Марина, як московська цариця, повинна зажадати від свого майбутнього чоловіка якнайшвидшого здійснення даних ним обіцянок.

Настільки ж наполегливою була й римська церква. Папа Римський писав Лжедмитрію в Москву кілька разів, зокрема надіслав йому в липні 1605р. вітальну грамоту, нагадуючи про взяті на себе зобов'язання. Папський нунцій у Польщі Рангоні зі своєї сторони відправив у Москву, як надзвичайний посол, свого племінника, якого Лжедмитрій прийняв з великою пошаною.

Марина Мнішек прибула в Москву 2 травня 1606 р. Її супроводжували майже дві тисячі збройних польських шляхтичів, які надіялись на швидке збагачення в Московській державі, і більше трьохсот слуг. "Цар" зустрів їх з винятковими почестями. Але в цей час становище нового "царя" у Москві стало вже зовсім хибким.

Населення Москви швидко розчарувалося в новому царі, зрозумівши, що було обмануте ним. Із Лжедмитрієм приїхали польські й литовські пани, які вели себе в Москві зухвало й розпусно. Вони забирали товари, не платячи за них, гордовито поводилися з мешканцями тих будинків, де їх оселили. Московське населення було ображено привілеями, які цар надавав іноземцям. Лжедмитрій перейменував на польський лад боярську Думу в Сенат, увів нові чини з польськими назвами. Особливо багато шляхтичів приїхало із Мариною Мнішек, і брутальність та насильства приїзжих ще більше підсилилося.

Національні почуття росіян було глибоко ображене як поводженням іноземців, так і самим Лжедмитрієм.

8 травня 1606р. Лжедмитрій святкував своє весілля з Мариною. Вона була вінчана царською короною, хоча залишилася католичкою, і це дуже гнітило народні маси. Порушення споконвічних московських традицій під час церемонії (наприклад, заборона народу проходити в Кремль на царське весілля) також викликало невдоволення. Проти Лжедмитрія виступило й духівництво на чолі з Казанським митрополитом Гермогеном. Бояри на чолі із Шуйським вирішили використовувати антипольські настрої, щоб захопити владу, їхні люди агітували народ проти самозванця.

У ніч із 16 на 17 травня спалахнуло повстання. В 2 години ночі вдарили на сполох. Поки повсталий народ громив двори, де перебували польські пани й бив їх, бояри й близько 200 чоловік увірвалися в Кремлівський палац. Самозванець намагався втекти, вистрибнув з вікна у двір, упав і зламав ногу. Його наздогнали й убили. Через кілька днів труп його був спалений, попіл вклали в гармату й вистрілили убік Польщі, звідки прийшов самозванець. Тільки одинадцять місяців удержався на московському троні ставленик польської шляхти.

Всю ніч у Москві збуджені юрби громили зачинених у своїх дворах польських магнатів і шляхтичів. До двох тисяч поляків стали жертвою народної люті. Шуйські, Голіцини й інші бояри постаралися припинити повстання, що стало загрожувати й московській знаті. Через якийсь час уцілілі й узяті в полон поляки були розіслані в різні російські міста. Пан Мнішек і Марина були відправлені в м. Ярославль.

Так завершилась перша спроба польських інтервентів встановити свій контроль над Московською державою. Вирішальна роль у такій розв’язці подій належить простим людям, насамперед жителям Москви, які відповіли на ті злодіяння котрі чинили поляки на їхній землі. Але це було далеко не завершення тих лихоліть які випали на долю всієї країни, головні події і страждання були ще попереду…

Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії

Через три дні після загибелі Лжедмитрія царем був "вибраний" родовитий боярин князь Василь Іванович Шуйський (додаток 6), ватажок боярської московської знаті.

Намагаючись взяти справу організації влади у свої руки й зміцнити своє політичне становище, бояри, знаючи, як ненавидить їх народ, не могли піти на такий ризик, як скликання для обрання царя Земського Собору. Разом із представниками багатих купців Москви вони вивели князя Шуйського на Лобне місце й "проголосили" його царем. В Успенському соборі новообраний цар цілував хрест, беручи на себе зобов'язання не віддавати нікого на страту без суду (звичайно, боярського суду) і взагалі діяти не на підставі доносів, а "творити суд праведний". Цим хрестоцілувальним записом бояри хотіли вберегти себе від нещасть, що обрушились на них при Івані Грозному й Борисові Годунову.

Особисті якості Василя Шуйського відштовхували від нього. Його вважали лицеміром і клятвопорушником.

Цей у минулому "лукавий царедворець" не володів талантом великого державного діяча, а захищав інтереси боярської верхівки, які були протилежні інтересам народу.

Уряд Шуйського був урядом феодальної реакції, урядом антинародним. У перший же місяць новому цареві довелося зіштовхнутися з декількома спробами повстання московських міських низів, які йому вдалося тимчасово придушити.

Вся внутрішня політика Шуйського була спрямована не тільки проти селян і холопів, вона була не просто кріпосницькою, вона безумовно в найвищому ступені різко погіршила положення селянства. Але одночасно боярська політика нового царя була спрямована й проти дворянства, зводила його до того положення, яке воно займало до опричнини Івана Грозного. Все це неминуче вело до загального селянського повстання, в умовах наростаючого зіткнення, що наближалося, між двома прошарками феодалів: боярством й дворянством. Не дивно, що вже незабаром після вступу на престол Шуйського стали поширюватися слухи в Москві, що Лжедмитрій врятувався, що замість нього вбили когось іншого.

Повстання проти Шуйського починалися в різних містах і областях. Але найнебезпечнішим і глибоким виявилося повстання селян і холопів Сіверської України, які згуртувалися навколо Івана Болотнікова.

І.Болотніков був у молодості холопом князя Телятевського. Не бажаючи терпіти жорстоку неволю, він утік на Дон, звідти пішов воювати з татарами, потрапив у полон і кілька років провів на турецькій галері. Звільнившись із полону, Болотніков потрапив в Італію, а звідти став пробиратися на батьківщину. Багато труднощів випробував Болотніков і повертався на Русь смертельним ворогом гнобителів.

До Болотнікова - енергійного, здібного, всією душею відданого справі боротьби з феодальним гнітом, стали стікатися холопи й селяни, всі знедолені й пригноблені. Приєднувалися до Болотнікова й провінційні служиві й посадські люди.

Повстання під керівництвом Болотнікова із самого початку виявилося спрямованим своїм вістрям не тільки проти боярського правління Шуйського, а взагалі проти феодально-кріпосницького гніту.

Зазнавши поразки від Болотнікова, царські війська відступили до Москви, ряди прихильників Шуйского стали рідіти. І навпаки, повстання селянських мас усе більше розширювалося й незабаром охопило заокські й південні міста й західні від Москви райони. Тульські служиві люди, яких вів Істома Пашков, і рязанські дворяни під проводом Прокопія Ляпунова примкнули до Болотнікова вже під самою Москвою, що виявилася оточеною щільним кільцем повсталих.

На сході, в середньому Поволжі, піднялася мордва, що оточила Нижній Новгород.

22 жовтня 1606р. Болотніков зупинився у селі Коломенському в 7 верствах від столиці. Положення Шуйського ставало усе більш критичним, здавалося, що його чекає неминуча й близька гибель. Але в таборі Болотнікова не було й не могло бути повної єдності.

Дворяни Пашков і Ляпунов, що прагнули використати рух селян, щоб скинути ненависне їм боярське правління, були лише короткочасними попутниками Болотнікова. Служивим людям були глибоко ворожі далекосяжні антифеодальні, антикріпосницькі гасла Болотнікова.

Кріпаки й холопи захотіли стати вільними людьми. Цього не могли допустити дворяни, що примкнули до руху. "Прокляті листи" Болотнікова, як називали їх у боярському таборі, загрожували не тільки боярам, але й всім феодалам, великим й дрібним, родовитим й неродовитим землевласникам. А рать Болотнікова все росла й росла, нараховуючи до ста тисяч чоловік.

Облога Москви тривала півтора місяці. Болотніков, не маючи сил взяти добре укріплене місто, обложив Москву з усіх боків, припиняючи підвіз продовольства. "Прокляті листи" Болотнікова проникали в Москву й збурювали населення.

Але стихійне антифеодальне повстання Болотнікова не могло в той час закінчитися перемогою. Поразка Болотнікова була прискорена зрадою дворян, що примкнули до нього. Рязанські дворяни на чолі з Ляпуновим і Сунбуловим покинувши повстанців приїхали в Москву. Ляпунов вирішив відкласти зведення рахунків із царем Василем і 15 листопада 1606р. приклонився перед ним. Перехід рязанського дворянства на сторону царя підсилило його позиції не тільки в самій Москві, але й в північних й північно-західних областях держави, які залишалися вірні цареві. Створювався єдиний фронт феодалів проти повсталих селян. На допомогу Василю Шуйському підійшли підкріплення - дворянське ополчення від Смоленська, стрільці із Двіни. 2 грудня 1606р. війська царя Василія перейшли в наступ.

Болотніков доручив загону Істоми Пашкова вдарити царські війська з тилу, але Пашков зі своїм загоном із дворян і стрільців, по заздалегідь виробленому плану, для того щоб поставити Болотнікова в безвихідне положення, уже під час бою перейшов на сторону царя. У результаті Болотніков зазнав поразки й відступив у Серпухов, а потім до Калуги. Василь Шуйський запропонував Болотнікову здатися, обіцяючи йому високий чин. Але Болотніков відповів: "Не вподібнюся зрадникові Істомі".

Царські воєводи обложили Калугу, яку Болотніков встиг сильно зміцнити. Взяти місто приступом не вдавалося. Облога тривала всю зиму 1606-1607р. Навесні 1607р. сили повсталих збільшилися за рахунок прибулих з Дону донських козаків, що обложили Тулу. Незабаром Болотніков з'єднався з козаками й захопив Тулу, нанісши поразки урядовим військам.

Тоді Василь Шуйський оголосив "всенародне ополчення", зібрав велике військо й сам повів його. Після двох вдалих для нього битв цар у травні обложив Тулу. У Тулі в Болотнікова було близько 20 тис. чоловік. Тула була взята тоді тільки, коли царю вдалося загатити ріку Упу й затопити місто.

Бояри тріумфували. Болотнікову було спершу обіцяне збереження життя. Його заслали в місто Каргополь, але Василій Шуйський не стримав свого слова, наказав спершу осліпити Болотнікова, потім втопити. Інших учасників повстання, захоплених у полон, палили, саджали у в'язниці, повертали колишнім панам.

Так скінчив свої дні Іван Болотніков, який більше року стояв на чолі повсталого селянства й холопства. Селянська війна, вождем якої він був, з'явилася як стихійний протест пригноблених селян проти феодального гніту поміщиків і держави. Незважаючи на всі свої слабкі сторони, рух Болотнікова мав прогресивний характер, і саме він дав змогу простим людям відчути власну силу.

Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави

Тим часом польсько-литовська верхівка продовжувала пильно спостерігати за подіями у Московській державі й після смерті Лжедмитрія. Однак ситуація, що склалася в Польщі в 1606-1607 р., не сприяла відкритій інтервенції, незважаючи на явне ослаблення Москви в умовах спалахнувшої селянської війни. Справа в тім, що в цей час у Речі Посполитій відбувалось повстання шляхтичів проти короля Сигізмунда. Ці події відволікли всі сили й увагу короля й не дозволили йому активно втрутитися в справи Російської держави негайно ж після загибелі самозванця. Але в 1607р. виступ шляхтичів, які потерпіли поразку закінчився, боячись покарання вони охоче взяли участь в новому вторгненні в Російську державу, а король Сигізмунд був радий відправити ворожі йому елементи в цю експедицію.

Влітку 1607р. у м. Стародубі з'явився так званий другий Лжедмитрій, висунений польськими інтервентами. Польсько-литовські війська становили основну силу нового самозванця.

Ян Сапега прийшов до нього із загоном в 7500 чоловік, князь Рожинський з'явився з 4000, а слідом за ними стали стікатися до самозванця великі й малі авантюристи зі своїми збройними загонами. Рожинський одержав титул гетьмана й став на чолі всього війська.

Влітку 1608р. Лжедмитрій II (додаток 7) підійшов до Москви й зайняв Тушино, в 17 верствах від Москви по Волоколамській дорозі, звідки йшов зручний шлях у Польщу. До цього часу польські війська самозванця досягли величезної, як на той час цифри — 40 тис. чоловік, що перевищувало чисельність тодішньої регулярної королівської армії.

Прибули до другого самозванця донські козаки на чолі з Іваном Заруцьким, перейшли на його сторону Путивль, Стародуб, Чернігів.

Коли Лжедмитрій II став табором під Москвою й становище царя Василія похитнулось, в Тушино до польського ставленика потягнулися незадоволені Шуйським бояри: Іван Микитович Романов і глава роду Романових митрополит Філарет, що одержав у Тушину сан патріарха Московського, князі Дмитро Трубецький і Ю. Трубецький, Михайло Салтиков, князь Черкаський і багато інших. Бояри, що залишилися в Москві, також мали зв'язки з поляками. Самий родовитий з них, князь Ф. Мстиславський, писав Янові Сапезі, називаючи його "братом і другом".

Переходили до тушинського злодія й дворяни, яким Лжедмитрій II охоче видавав жалувані грамоти, використовуючи їхню ненависть до боярського царя. Дарував маєтки й Сапега.

Селяни, козаки й холопи справедливо вважали своїми ворогами всіх феодалів - як бояр, так і дворян.

Природно, що домогтися якої-небудь єдності, перебороти всі ці протиріччя настільки строкатого по своєму соціальному складі тушинського табору було неможливо.

Польські й козачі загони, у погоні за чужим добром, розсіялися по всій країні, грабуючи мирне населення. Жителі, що спочатку вірили в заступництво "істинного царя", зверталися в Тушино, за допомогою. Городяни ж скаржилися, що всі міста віддають панам у вотчини.

Але Лжедмитрій II тільки формально очолював рух. Насправді він був маріонеткою польських інтервентів. Справжніми хазяїнами в Тушино були шляхтичі. Звертання до нього не давали результату. Дійшло до того, що посадські, не бачучи іншого шляху до порятунку, писали прямо панові Сапезі: "Б'ємо чолом тобі, государеві великому панові, про свою велику бідність і руйнування від ратних людей, що до нас із Тушина ходять, і від тих ратних людей грабіж і насильство велике".

Організатори інтервенції прагнули захопити якнайбільше російських земель і підсилити владу над Московською державою. Всі справи в Тушино перебували в руках спеціальної колегії з 10 шляхтичів. Єзуїти, що грали важливу роль в інтервенції й надіялись здійснити в Московській державі унію православної й католицької церков, зіставили докладний "наказ" самозванцеві, у якому йому рекомендувалося бути обачним, тримати при собі іноземних охоронців, а столицю держави перенести хоча б тимчасово з Москви ближче до польського кордону.

У червні 1608р. польський уряд уклав з Василієм Шуйським офіційне перемир'я на три роки і 11 місяців, зобов'язавшись відкликати від Лжедмитрія ІІ в Польщу всі польські загони. Однак Юрій Мнішек і Марина, які, відповідно до умов перемир'я, були відпущені з Ярославля в Польщу, опинилися в Тушино. Панові Мнішеку Лжедмитрій ІІ обіцяв передати 300 тисяч рублів і 14 міст Сіверської землі. Так була куплена згода Марини "визнати" його її чоловіком. Всі поляки залишилися в Тушино, і з Польщі продовжували прибувати нові поповнення. Вони створювали "конфедерації", обирали собі проводирів, піддаючи країну повному руйнуванню.

У населення відбирали все нажите, стягували величезні побори на утримання тушинського двору й польської армії, просто грабували без усякого приводу.

Були захоплені й цілком розграбовані міста Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда. Багатий Троїцький монастир був обложений 15-тисячним загоном Лісовського й Сапеги. Протягом 16 місяців монастир мужньо відбивав всі штурми інтервентів, які зрештою були змушені зняти облогу.

Грабежі й побори, насильства, знущання й образи інтервентів викликали проти них повстання як у містах, так і в селах.

Спершу піднялося тягле населення й посадські люди центральних і північних областей Московської держави. До кінця 1608р. проти самозванця повстали Помор'я, заволзькі й замосковні міста. Селяни стали збиратися навколо проводирів, вибраних зі свого ж середовища. На чолі селян, що повстали проти польсько-литовських загарбників, стояли в Ремші - Григорій Лапша, в Балахонському повіті - Іван Кувшинніков, у Городецькому - Федір Наговіцин і інші.

З міст першими відійшли від самозванця Галич, потім Кострома, Бєлоозеро, Каргополь. Повстання зазвичай розпочиналися під впливом непосильних поборів тушинців. У цей час міста й землі, що не визнавали владу польського ставленика, спробували перейти в наступ на тушинців. Нижній Новгород, жодного разу не впустивши за свої стіни поляків, вислав свого воєводу Аляб'єва, і той прогнав тушинців з Балахни, Шуї, Арзамаса.

Тоді тушинський "полковник" Лісовський з великим загоном поляків пішов утихомирювати повстання. Селянське не навчене військовій справі ополчення не могло витримати натиск професійного війська Лісовського й після декількох невдалих битв розбіглося по лісах. Але тільки-но Лісовський повернувся в Тушино, як повстало Пошехоньє й знову піднялися тільки що придушені Галич, Кострома й інші міста. Центром нового повстання стала Вологда - багате торговельне місто, а опорним пунктом - Великий Новгород, де діяв молодий талановитий воєвода князь М. В. Скопін-Шуйський.

Тим часом, польсько-козача рать тушинського злодія продовжувала облогу Москви. Взяти добре укріплене місто Лжедмитрій не зміг, але він організував блокаду Москви, припинивши підвіз продовольства. Повністю оточити столицю не вдалося тільки тому, що князь Дмитрій Михайлович Пожарський, майбутній вождь народного нижньогородського ополчення, розбив тушинців біля міста Коломни й зберіг коломенську дорогу, що з’єднувала Москву з рязанським краєм.

У такій обстановці закінчувався 1608 рік. Загони інтервентів як ніколи глибоко вклинилися в країну. Здавалося, що Московській державі загрожує неминуча загибель. І в цей важкий момент став підніматися російський народ, що, пройшовши через важкі випробування, почав визвольну війну проти загарбників. Ця війна потребувала від усього народу виняткової концентрації сил, особливо в наступний період - третій період польської інтервенції.

Важке становище Московської держави ще більше ускладнило в 1609р. На початку цього року шведські війська вступили на російську територію. Ще в 1606-1607р. шведський король Карл IX пропонував Василію Шуйському свою збройну допомогу проти Польщі. Карл IX сподівався таким чином не допустити закріплення в Московській державі короля Сигізмунда, свого заклятого ворога, і самому скористатися тимчасовим ослабленням Московської Русі для "земельного збагачення шведської корони".

У лютому 1609р. у м. Виборзі був підписаний договір між Швецією й урядом Шуйского. Цар поступався на користь Швеції м. Корели (Кексгольм) із північно-західним узбережжям Ладозького озера, зобов'язався укласти з нею вічний мир, регулярно виплачувати платню шведському й німецькому найманому війську, яке в числі 15 тисяч чоловік повинне було допомогти йому в боротьбі із Лжедмитрієм II.

М. В. Скопін-Шуйський, набравши в Новгороді тритисячний загін, разом зі шведами почав успішний наступ на тушинців. Північні загони й жителі багатьох міст (Ярославля, Костроми й ін.) приєдналися до Скопіна-Шуйського. Армія, що утворилася, незабаром звільнила від інтервентів ряд районів північніше й на схід від Москви.

Похід Скопіна від Новгорода до Москви тягся довго. Основною причиною цієї повільності було бажання шведів брати не поспішаючи місто за містом. У битві Скопіна із Сапегою під Калязіним шведи майже не приймали участі, тому що очікували виплати їм обіцяних коштів.

У жовтні 1609р. Скопін зайняв Олександрівську слободу, відбив напад Ружинського, Сапеги й Лісовського й став просуватися до самої Москви. "Мужики" і посадські люди півночі й Замосков'я довели свою військову стійкість.

Тушинці робили все можливе, щоб взяти Москву до приходу Скопіна. Вони блокували всі дороги, по яких ішов підвіз продовольства з півдня. Голод у столиці підсилився. Ціна на хліб піднялася в 24 рази. Але взяти Москву тушинці не змогли, а наближення до Москви Скопіна-Шуйського загрожувало їм повним розгромом. Його перемоги над військами самозванця на якийсь час підсилювали позиції уряду Шуйського. І от у цьому ж 1609 р., коли крики від насильств і грабежів розносилися по всій Московській державі, почався відкритий інтервенціоністський похід самого короля Сигізмунда. Цей відкритий похід коронної армії змінив попередні йому дві інтервенції, здійснені через польських ставлеників.

Страшне руйнування Російської держави, її політичне ослаблення, боротьба усередині панівного класу між різними прошарками й виступ селянських мас проти феодальних землевласників, бояр і поміщиків, створили сприятливі умови для відкритої інтервенції. Але укладення Василем Шуйським союзу зі шведським королем Карлом загрожувало зривом цих планів Сигізмунда й польських магнатів. Разом з тим його можна було використовувати як привід для війни з Москвою.

"Тушинський царик" - Лжедмитрій II зробив свою справу, і подальше його існування як знаряддя польської інтервенції не обіцяло вже нічого корисного для Речі Посполитої.

Улітку 1609р. Сигізмунд видав спеціальну декларацію, проголосивши метою походу благо Речі Посполитої і розширення її кордонів. Римському папі й німецькому імператорові був відправлений маніфест, що урочисто декларував споконвічне право польських королів на всю Русь, вказувалося, що Речі Посполитій повинні бути повернуті міста, відібрані в неї Іваном III, і що припинення династії Рюрика повинне привести до передачі російської корони роду Ягелонів. Виступ короля затримувався через нестачу коштів, але папа запропонував польським єпископам внести в королівську скарбницю "добровільні дарунки", а сенат схвалив видачу додаткових засобів.

Протягом всієї весни й літа 1609р. шляхетські загони нападали на прикордонні російські землі й грабували білоруських селян.

У серпні військо короля Сигізмунда вторглось у межі Московської держави.

Прикордонні міста запекло боронилися. У Стародубі багато хто кидалися у вогонь, щоб не скоритися загарбникам.

Наприкінці вересня польська армія, що нараховувала близько 14 тисяч чоловік, взяла в облогу Смоленськ. Це був найкоротший шлях на Москву, а серйозного опору під Смоленськом поляки не очікували. Однак відбулося непередбачене. Спроба взяти місто одразу провалилася. Довелося приступити до облоги. Смоленський воєвода Михайло Борисович Шеїн відмовляв на всі пропозиції "стати під високу королівську руку". Смоленський Кремль був укріплений за Бориса Годунова, і під його стінами армія Сигізмунда затрималася на 20 місяців.

Одночасно Сигізмунд послав свого представника в Тушино із пропозицією всім польським загонам покинути Лжедмитрія ІІ й приєднатися до коронної армії. Цей наказ, зрозуміло, не симпатизував тушинським полякам, які досягли високого положення в тушинському війську й претендували на переважну частину здобичі. Між двома шляхетськими угрупованнями почалися тривалі переговори. Тушинські поляки наполягали на тому, щоб король Сигізмунд видав їм винагороду за увесь час їхньої служби при Лжедмитрії II, тому що служба ця йшла на користь Польщі. Становище Лжедмитрія, який втрачав підтримку Польщі, стало ще більш небезпечним. Він вирішив залишити Тушино й в кінці грудня 1609р. біг у Калугу.

На початку 1610р. М. В. Скопін-Шуйський змусив тушинців зняти облогу Москви й вступив у столицю. Населення радісно вітало його, як переможця іноземних загарбників, рятівника від голоду й втрат. Багато хто почали вважати, що Скопіну більше заслуговує, ніж Василій Шуйський, сидіти на царському престолі. Гарячий і не завжди обережний Прокопій Ляпунов, поздоровляючи з Рязані Скопіна, називав його "царською величністю". Відомості про це дійшли до царя. Зненацька у квітні 1610р. Скопін-Шуйський занедужав і після короткої хвороби помер. У Москві винили в його смерті царя і його брата Дмитра Шуйського, на бенкеті в якого занедужав Скопін.

Тушинські бояри й дворяни, на чолі яких стояв патріарх Філарет, не забажавши миритися із Шуйським, у листопаді звернулися до короля Сигізмунда із проханням поставити на московський престол його сина Владислава. Із цією метою під Смоленськ були спрямовані уповноважені представники для укладення договору з поляками. На чолі цього посольства стояв Михайло Салтиков - колись надавший допомогу першому самозванцеві під Кромами - із сином Іваном, князі Хворостиніни, Михайло Молчанов, давній прихильник самозванців, Рубець-Масальський, дяк Грамотін і торговець Андронов. Укладений ними зрадницький договір (4 лютого 1610 р.) передбачав перехід російського царського престолу до сина польського короля Сигізмунда, королевича Владислава. Таким чином, здійснювалися старі польські плани династичної унії обох держав. Договором 4 лютого встановлювався тісний військовий союз Речі Посполитої і московської держави. За землевласниками забезпечувалися всі їхні права на маєтки й на їх "мужиків селян" і "холопів невільників". "Вихід" селянам не дозволявся. У цілому цей договір відбивав інтереси дворянства.

Разом з тим поляки змусили тушинських дворян включити в договір статтю про залишення польських військ у прикордонних містах, про вільну торгівлю польських купців на всій території Московської держави, про дозвіл будувати костьоли та ін.

Після підписання цього договору польські війська продовжили свій наступ на Москву, захопили Чернігів і Новгород-Сіверський.

Командування новим військом, що виступило з Москви проти польського гетьмана Жолкевського, цар доручив своєму бездарному братові Дмитрові Шуйському. У битві під Клушиним 24 червня Дмитро Шуйський зазнав повної поразки. Однією із причин цієї поразки була відмова шведських солдатів воювати (через вчасно не отриману ними платню); німецькі найманці зрадили й перейшли до поляків; шведські війська, відмовившись продовжувати війну, пішли в Новгородські землі й закріпилися в цій найближчій до Швеції частині Московської держави.

Тепер шлях полякам на Москву був відкритий.

Настала критична для Шуйських мить. Селяни й посадські, які прийшли зі Скопіним розійшлися по домівках. Рязанці на чолі з Ляпуновим підняли заколот. Усім обрид не вдячливий цар, що приніс всім багато лиха і ганьби. Скинення царя Василя стало неминучим.

Тушинський злодій вирішив скористатися зручним моментом і виступив з військом з Калуги на Москву. Міста по дорозі до Москви знову присягали Лжедмитрію ІІ й тільки в Зарайську воєвода Дмитрій Пожарський не здався. Зарайськ, а за ним Коломна під впливом Пожарського не пустили до себе тушинців. Злодій став за 15 верств в напрямку південного-сходу від Москви, в Миколо-Угриському монастирі. З іншої сторони до Москви підступав гетьман Жолкевський, приводячи по дорозі російські міста до присяги Владиславові. У цей момент 17 липня Захарій Ляпунов підняв повстання дворян і посаду. Московське населення зібралося біля Серпуховських воріт, звідти ватажки направилися до Кремля. Василь Шуйський після клушинської поразки ніде не міг знайти підтримку. Він був вивезений з палацу на старий свій боярський двір. Але коли 18 липня відновились переговори з тушинцями, ті відмовилися скинути свого царика й зажадали, щоб він був зведений на престол. Політичне положення стало зовсім заплутаним. Василь Шуйський думав скористатися цим і повернутися на царський престол, але Захарій Ляпунов заявив йому: "Чи довго за тебе буде проливатися християнська кров ? Земля наша спустошена, у царстві нічого доброго в твоє правління не робиться".