Перший російський імператор: правління та крах Лжедмитрія I

3. Перший російський імператор: правління та крах Лжедмитрія I

 

Взнавши про успіх своєї справи в Москві, Самозванець почав розсилати грамоти по містах з повідомленням про те, що Москва визнала його істинним Дмитрієм, із вимогою наслідувати її приклад. В грамотах він писав, що Бог довірив йому Московську державу, а патріарх Іов з усім духовенством підтримали і визнали нового царя.

20 червня Лжедмитрій I урочисто в’їхав у Москву. Йому приготували пишну зустріч: всі церкви дзвонили в дзвони, зібралась маса людей, які падали навколішки перед новим царем; духовенство зустріло царя на Лобному місці, з хрестами. Коли новий цар був уже у палаці, з Кремля на Красну площу виїхав Богдан Бельський, оточений боярами та дяками, він ввійшов на Лобне місце і голосно засвідчив, що новий цар – істинний Дмитрій, і народ повинен йому коритися як законному царю [9, с. 320].

Повідомити народ про вхід на престол нового царя мав патріарх. Оскільки Іов був понижений до простого монаха, потрібно було вибрати нового владику. Ним 22 червня став рязанський архієпископ Ігнатій, який перший з архіреїв підтримав Лжедмитрія I. Патріарх сам був за походженням грек, займав посаду архієпископа на Кіпрі і прийшов в Росію в часи царювання Федора Івановича. Новий патріарх розіслав грамоти по всіх областях з повідомленням про сходження на престол істинного царя, і призивав усіх молитися за його здоров’я [8, c. 111].

Але все це було тільки половиною справи, визнання Ігнатієм не могло поставити крапку у питанні Лжедмитрія I – самозванець він чи ні? Це могло зробити визнання матері, цариці Марфи. Великого мечника князя Михайла послали за Марфою, який привіз її в Москву 18 липня. Цар зустрів «свою матір» в селі Тайнинському і зустрівся з нею наодинці у шатрі. Очевидно переговори вдалися, оскільки Марфа дуже майстерно грала роль люблячої матері, а Лжедмитрій I відданого сина. Народ аж плакав, коли бачив як покірний син ішов за колісницею матері. Марфу помістили в Вознесенський монастир, куди цар кожен день навідувався. Зразу ж по приїзді матері, 30 липня Лжедмитрій I вінчався на царство за звичайним обрядом. Були надані милості «дядьку» царя Михайлу Федоровичу Нагому, який отримав звання конюшинного боярина, Філарет Микитович Романов став ростовським митрополитом, його братові Івану Микитовичу було надано звання дворянина. Також самозванець щедро обдарував свого покровителя дяка Щелкунова давши йому звання окольничого. Але не тільки милості роздавав цар: 74 сімейства, що мали родинні зв’язки з Годуновим, були відправлені в заслання [10, c. 350].

Не проходило і дня без того, щоб Лжедмитрій I не відвідував засідання Думи. Іноді, слухаючи довгі суперечки бояр, він сміявся і казав: «Скільки годин ви думаєте та все без результату. А я вам скажу от що» - і за хвилину він вирішував такі проблеми над якими бояри сиділи годинами. Він повчав бояр, наводячи приклади із власного життя та життя інших. По середах і суботах сам приймав чолобитні від простих людей. Коли поляки радили йому прийняти суворі міри щодо підозрілих людей, цар відповідав, що є два способи утримувати підданих у покірності: один – бути мучителем, другий – роздавати нагороди, що й робив. Лжедмитрій наказав повернути всі борги взяті ще Грозним. Зарплату військовим було подвоєно; духовенству – підтверджені старі привілеї і дані нові; у Львів вислано соболів на 300 рублів, щоби там побудували православну церкву. В духовники собі, цар вибрав архімандрита володимирського Рождественського монастиря. Друкування священних книг продовжувалося у Москві: Іван Андроніков Нєвєжин надрукував «Апостол», в післямові якого написав подяку царю Дмитрію Івановичу [33, c. 128].

Відносно селян та холопів у правління Лжедмитрія було видано два розпорядження: 1) підготовлене боярами, мало на меті обмежити поширення холопства та запобігти неправомірному перетворенню селян на холопів. Друге розпорядження стосувалося біглих селян. Термін розшуку збільшувався до 15 років, проте, якщо буде виявлено, що селянин втік через голодування, то він ставав вільною людиною. Милості царя досягли навіть віддалених остяків: пригнічені верхотурськими збірниками ясака остяки просили царя, щоб той наказав збирати ясак як і раніше з Пермі Великої. Він зроби ще краще: звільнив остяків від податківців і сказав самим відвозити ясак у Верхотурьє.

Після царського вінчання Лжедмитрій відпустив іноземне військо, попередньо добре їм заплативши. Проте вояки навіть і не думали покидати Москву, а далі веселились за государів рахунок, неодноразово порушуючи закони та творячи безчинства. Шляхтич Липський був заарештований за бійку, і приговорений до кількох ударів батогом. Коли його водили по вулицях, поляки напали і відбили свого товариша. Цар вимагав від поляків повернути Липського, а то він їх усіх переб’є. Поляки відповіли, що вони радше помруть чим видадуть товариша, а перед тим багато зла вчинять Москві. Нарешті, він таки вговорив поляків видати Липського для заспокоєння народу, обіцяючи захист шляхтичу [4, c. 215].

Пропивши та програвши всі гроші поляки знову звернулись з проханнями до царя, коли той відмовив, то більшість з них відправилась в Польщу з жалобами на невдячність Лжедмитрія. Біля царя залишилось тільки кілька, найбільш талановитих поляків, його старих друзів, які йому були необхідні для відносин з Польщею, як наприклад, брати Бучинські; залишились також охоронці із лівонців.

Що не давало авторитету новому царю, то це любов до іноземців та неповага до стародавніх звичаїв. Лжедмитрій, як людина молода та енергійна, яка досить довгий час проживала за кордоном, прагнув змін та нових порядків. Він запровадив музичний супровід під час обіду, не мив рук в кінці столу, їв телятину, що суперечило російським традиціям того часу, не ходив в лазню, не спав після обіду, а використовував цей час для огляду своєї скарбниці, на перевіпку роботи майстерень, йшов сам, без зайвої урочистості. Сам випробовував нові гармати, учив військо. Все це не подобалось, хоч і не всім, консервативним російським людям [3, c. 1].

Ще більше росіян турбувала прив’язаність Лжедмитрія до чужої віри. Він прийняв католицизм, хоча й зробив це щоби заручитись допомогою польського короля та ордену єзуїтів. Тепер, коли він уже сидів на російському престолі, йому було необхідно зберегти дружні відносини з папою, королем Сігізмундом та іншими католицькими державами. У той час в Європі процвітала ідея всехристиянського ополчення проти страшних турків. Тому й не дивно, що ця думка заполонила увагу молодого царя, але він знав, що для виконання цього замислу потрібен тісний союз з католицькими державами та папою. Приязнь папи,короля та єзуїтів потрібна була йому і по іншій особистій справі. Він був закоханий у Марину Мнішек, і хотів якнайскоріше бачити її в Москві; король, духовенство могли перешкодити її приїзду та й Мнішеки були ревними католиками.

Між тим те, що проходило в Москві, активно велися зовнішні зв’язки, переважно з Польщею та Римом. Коли Лжедмитрій ще боровся з Годуновим, в Польщі сейм висловився проти нього, незважаючи на підтримку авантюри королем. Тепер же успіх Самозванця заставив на час мовчати незадоволених. Цар терміново відправив у Краків свого посла Афанасія Власьєва умовляти Сигізмунда про спільну війну проти турків та просити дозволу на приїзд в Москву Марини Мнішек. Із наказів даних послові видно бажання царя, щоб поведінка нареченої не викликала негативних вражень у народу. Він випрошував у Мнішека дозволу для Марини ходити в грецьку церкву та причащатися в російського патріарха, дотримуватись обрядів православної церкви, хоча таємно може залишатися католичкою. Є відомості, що король пропонував йому взяти заміж не Марину, а свою сестру або князівну трансільванську. Проте Лжедмитрій відмовився, і сказав що виконає обіцянку [5, c. 145].

10 жовтня в Кракові відбулось заручення, з всією пишністю та присутністю короля. Проте Мнішек, незважаючи на прохання російського царя по швидше відправити Марину в Москву, не дуже спішив. То він посилався на борги, то на якби любовний зв'язок з дочкою Годунова Ксенією. І, нарешті, завдяки вмовлянням Власьєва, Марина вирушила в подорож.

Сигізмунд мав надію, що зять сандомирського воєводи віддасть всі сили Московської держави в розпорядження польського уряду, якому у такому випадку буде легше справитись з турками, кримчаками і шведами, легко буде налагодити торгівлю з Персією та Індією. Лжедмитрій дійсно хотів тісного союзу з Польщею, але не хотів бути тільки знаряддям у руках польського короля, він не хотів щоб російський народ дивився на нього як на слугу Сигізмунда, який готовий заплатити російськими землями за прихильність Польщі. Польський король замітив холодність Самозванця, і відіслав до нього свого посла Олександра Гонсевського. Останній однозначно дав зрозуміти царю, що він ще недостатньо зміцнів на престолі і рано виявляє холодність своїх польських покровителів. А ще посланець розповів чутку про те, що Годунов залишився живим і зараз переховується в Англії. Далі Сигізмунд наполягав, щоб російський цар ув’язнив шведського королевича Густава, який знаходився при московському дворі, оскільки той заважав польському королю у претензії на шведський престол. Також, вимагав вільної торгівлі для польських купців у російських міста; дозволу боярам Хрипуновим повернутися до Москви; розслідування контактів віленського посадника Гольшаниці з Борисом Годуновим. Більшість з цих вимог було виконано, крім ув’язнення королевича Густава, якого, за словами царя, тримали як вчену людину, а не як принца шведського. Загалом, на початку правління Самозванець вів досить обережну політику у відношенні Польщі, очевидно, тому, що Марина перебувала все ще на території Речі Посполитої. Проте знайшлась причина, яка мало не розсварила союзників: Лжедмитрій задумав собі змінити титул царя, на титул цісаря або імператора, та ще й додати до нього слово непереможний. І все ж він наказав своєму послу Бучинському згоджуватися на все, лиш би пані приїхала [29, c. 178].

Римський двір уважно стежив за відносинами Лжедмитрія і Польщі, тому що від них більше всього залежало діло просування католицизму. Саме тому, римський двір так наполегливо старався скріпити союз між Лжедмитрієм та королем. Зокрема, нунцій Рангоні писав до російського царя, що він докладає багато зусиль щодо посилення любові та союзу між ним і Сигізмундом. В своїх листах нунцій також неодноразово натякав, що пора би вже виконувати свою обіцянку щодо введення католицизму в Росії. Проте кардинал у своїх висловлюваннях досить обережний і радить проводити зміну віри мудро та виважено.

В цей час на папський престол зійшов папа Павло V, змінивши померлого папу Климента VІІІ. Цар зразу ж почав установлювати контакти з новим папою. Він відіслав лист у якому повідомляв про свою щасливу перемогу над Годуновим, і казав, що в надії на божу допомогу він не буде бенкетувати, а буде всіма силами турбуватися про християнство; для цього він хоче з’єднати свої війська з імператорськими проти турків і просить папу відговорити імператора від миру з ними. Також, він клопотався про надання йому титулу імператора, та возведення старого друга Рангоні у кардинальський чин. Це свідчить про те ,що Лжедмитрій або не хотів спішити з введенням католицизму, або ж взагалі не хотів його вводити [18, с. 220].

Новий папа відповів Дмитрію поздоровленням з перемогою над тираном Годуновим, і особливо дякував богові за те, що Дмитрій зійшов на трон своїх предків будучи висвяченим у католицькій вірі. Взагалі, папа дуже приязно поставився до російського царя, що підтверджується наказами кардиналу Валенті та нунцію Рангоні якнайкраще прийняти російського посла Власьєва, щоби той був задоволений та спрямований на подальші дружні відносини між обома сторонами.

Король Сигізмунд не задоволений поведінкою Дмитрія, недобрим оком дивився на добрі відносини між російським царем та папою, і тому не захотів відпускати посла в Москву графа Рангоні, племінника відомого уже нам нунція. Проте папа гнув свою лінію, для нього надзвичайно важливою було весілля Дмитрія з Мариною. Сам глава римо-католицької церкви писав Лжедмитрію, що його шлюб з Мариною є ділом благочестивим, і, що цим вчинком він задовольнить всезагальні очікування: «Ми не сумніваємося, - продовжує папа, - що так як ти хочеш мати синів від цієї чудової жінки, народженої та вихованої в благочестивому католицькому домі, то хочеш також привести в лоно римської церкви і народ московський, тому що народи зобов’язані слідувати прикладу своїх вождів. Вір, що ти призначений богом для здійснення цієї рятувальної місії, причому великою допомогою для тебе буде твій благородний шлюб». Те ж саме писав папа і до Марини з її батьком [12, c. 468].

Павло V також порахував потрібним нагадати російському царю про лист, який він писав його попереднику папа Клименту VІІІ, 30 липня 1604 р.; нагадавши про лист , папа обіцяє матеріальні та людські ресурси для допомоги у покатоличенні росіян. Глава римської церкви так спішив з шлюбом самозванця з Мариною, що уповноважив пастора Савіцького, обвінчати їх у Великий піст. Знаючи, що Лжедмитрій добивається імператорського титулу, Папа через кардинала Боргезе наказав нунцію виконати це прохання і надати Дмитрію такий бажаний титул: Serenissimo et inviktissivo Monarchiae Demetrio Joannis, Caesari ac Magno Duci totius Russiae, Monarciae Moskoviticae subjektorum, Domino et Regi [30, c. 430].

Не вважаючи правильним прямо вимагати у Сигізмунда, щоби той поступився бажанню Лжедмитрія відносно титулу, Папа непрямим способом натякав королю, наскільки важливим є союз Москви і Польщі для дружнього нападу на спільних ворогів – татар. Папа відсилав листи з проханням, щоби ці дві сторони утворили коаліцію.

Але в той самий час, як римський двір задіював всі зусилля аби зміцнити союз між Польщею і Москвою, виникали проблеми в його особистих відносинах з Дмитрієм. Папа надіявся, що шлюб царя на католичці стане могутнім стимулом для розповсюдження латинства у московських землях, але Дмитрій вимагав, щоб Марина тримала католицизм у таємниці, і зовнішньо виконувала всі обряд православної віри: ходила в російську церкву, постилася в дні, приписаній православ’ям. Нунцій Рангоні, до якого звернувся Дмитрій з цими вимогами, відповідав, що незважаючи на щире бажання йому допомогти, він не має ніяких повноважень, щоб задовольнити його бажання, і ця серйозна та важка справа повинна вирішуватися представниками вищої інстанції. Рангоні всіляко переконував Дмитрія, що не потрібно відсилати це прохання дальше, оскільки це може викликати напруженість у відносинах з Римом. Проте цар не послухав нунція і справа була відправлена на вирішення Папі. 4 березня 1606 року Боргезе повідомив Рангоні , що справа вирішена не на користь царя. В такій же ситуації опинився і польський король, коли відправився в Швецію для прийняття престолу, але йому не було дозволено коронуватися за лютеранськими звичаями [13, с. 640].

Між тим у Рим приїхав Лавицький. Папа передав Дмитрію лист, в якому незважаючи на урочистість було видно ноти тривожності, очевидно, Лавицький приніс не лише добрі новини. Павла V турбувало те, що охоронцями Дмитрія були іноземці, які сповідували протестантизм, що в числі наближених було два поляки брати Бучинські, які не були католиками. В кінці листа Папа пише: «Посилаємо тобі назад Лавицького, який сповістить про наші поради, особливо не слухайся порад єретиків своїх, а слухай людей мудрих і благочестивих». Під останніми Папа розуміє Мнішка з його оточенням. Також, був лист до Марини, в якому він приписував цариці виховувати своїх дітей у всій суворості і благочестивості, з дитячого віку вбити їм в голову, що потрібно поширювати істинну релігію. В поскриптумі Папа Римський відсилає московській цариці Андрія Лавицького і обіцяє допомогу від ордену єзуїтів. У листі до сандомирського воєводи, глава католицької церкви писав, що саме більше покладається на благочестивість та вірність останнього. Павло V виказує надію, що народ московський легко навернеться в католицизм, оскільки він цитую «от природы кроток и до сих пор не бил заражен ересями».

Доїхавши до Вязьми, старий Мнішек залишив тут свою дочку, а сам поспішив у Москву, куди приїхав 24 квітня 1606 року; 2 травня з великою урочистістю туди ж в’їхала Марина і зупинилась у Вознесенському монастирі; вважали, що Самозванець на одні дари для Марини і поляків витратив 4 мільйона срібних рублів ( хоча на мою думку ця цифра була дуже завищена секретарем царя Яном Бучинським; російська казна, розорена трьохрічним голодом не могла видавати такі великі гроші).[20, с. 217].

Царське весілля мало відбутися в неділю 4 травня 1606 р. Але в назначений день вона не відбулася. Духовенству потрібно було кілька днів, щоб виробити прийнятну процедуру вінчання Марини Мнішек з царем і коронацію. Таємно наречений просив у Папи Пимського дозволу на миропомазання Марини та причащання за православним обрядом. Без такого акту не могло й бути мови про коронацію. Ватикан відповів рішучою відмовою. Лжедитрій об’єднав в одне ціле церемонію коронації та вінчання.

Весілля відсвяткували 8 травня 1606 року у палаці. Зранку молодих повели в столову хату, де придворний протопіп Федір урочисто обручив їх. У Грановитій палаті князь Шуйський привітав наречену, і молодих відправив в Успенський собор. Патріарх урочисто коронував Марину, попередньо здійснивши обряд миропомазання. Росіяни були надзвичайно обурені тим, що російська цариця відмовилася від причастя. Зате посли залишились задоволеними. Але тільки як іноземних послів, а зокрема поляків Миколая Олесницького і Олександра Гонсевського, відправили з церемонії, патріарх обвінчав царя з Мариною по православному обряду. Польські дами, (подруги Марини) з сміхом описували своїм чоловікам, як молоді прийняли від патріарха разом з благословенням по шматочку хліба і ковтку вина. Присутні тут привітали навернення цариці в православну віру [16, c. 215 – 217].

Бояри недаремно перенесли весілля з неділі на четвер. П’ятниця приходилась на день Святого Миколая, один із найбільш значних у православ’ї. Самозванцю було важко зупинитися. І він махнувши рукою на правила, затіяв величезний бал в непідходящий час.

Велике невдоволення московської зняті викликало те, що государ посадив коло себе не їх, а гостей з Польщі. Гусарам була виявлена особлива увага. Серед балу цар сказав, що кожному з них дасть по 100 рублів. Що ще більше довело бояр, які взнали що московська казна порожня. Російський народ, проте сердечно, на відміну від царя, сприйняв нову царицю, хоча його запал спав, коли після багатьох прохань вийти на балкон, цариця цього не зробила.

Юрій Мнішек привів з собою кілька загонів гусар, з якими Самозванець починав свою кампанію. Найманці дивилися на прихід, як на друге завоювання Москви. Цар розмістив воїнство в помістях бояр, купців та багатих ремісників. Останні, прикриваючись покровительством царя, не дуже церемонились з хазяїнами. Весілля супроводжувалося багатьма вуличними інцендентами. П’яні найманці затівали бійки, ґвалтували жінок, пускали в хід зброю, якщо зустрічали опір. Про ці безчинства пишуть як польські так і російські сучасники [24, c. 591].

Тим часом міжнародні діла не стояли на місці. Від польського короля були прислані посли. Зустріч з якими відбувалася дуже напружено. Дмитрій вимагав імператорського титулу. Сигізмунд відмовляв йому, і тому що в титулі, які польські королі надавали його попередникам, називаючи його не великим князем, а просто князем.

Виявилося, що головна мета, задля якої до приїзду Марини цар хотів підтримувати союз з Польщею, не могла бути досягнутою. Нунцій Рангоні писав, що хоч він за наказом папи говорив з Сигізмундом про таємний союз між Москвою, Польщею і Імперією, однак становленню цього союзу заважають непереборні перешкоди, зокрема ворожнеча між німцями і поляками; польський король може згодитися на союз з Імперією лише за умови, що всі імперські князі дадуть обіцянку не залишати поляків впродовж всієї війни, але за тодішньої ситуації це було практично неможливо. Тому, Папа вирішив обмежитися союзом двох держав – Росії і Польщі проти кримських татар. Розгром яких відняв би в Порти значні військові ресурси, що б допомогло імператору у боях з турками на території Угорщини. Але війна з кримськими татарами автоматично перетворювалася на війну з Туреччиною, від чого вперто відмовлявся Сигізмунд [26, с. 185].

На тих же переговорах, Дмитрій оголосив, за свідченням бояр, що ні п’яді Московської землі не віддасть Литві і, що це було сказано не для відводу очей, доказують умови запропоновані поляками та відповіді на них Лжедмитрія. Поляки вимагали: 1) щоби Дмитрій віддав Польщі Сіверську землю;2) уклав вічний союз з Польщею; 3) щоб дозволив єзуїтам та іншому католицькому духовенству увійти в Московську державу і будувати там церкви; 4) щоб допоміг Сигізмунду повернути шведський престол. На першу вимогу цар відповів: землі Сіверської не віддам; на друге: союзу з Польщею сам хочу; на третє: церков латинських та єзуїтів не хочу; на четверту: для повернення Швеції буду грошима допомагати. Щоб довести свою прив’язаність до Польщі він готовий був зробити все, що тільки не несло шкоди цілісності та честі Московської держави. Зокрема, ще в 1605 р. він послав Карлу ІХ – шведському королю – лист з повідомленням про своє царювання, і з погрозою розпочати війну якщо той не поверне трону Сигізмунду.

Але набагато небезпечніше були справи у самій країні. Терські козаки скористались чутками, що в 1592 р. цариця Ірина народила від Федора хлопчика – царевича Петра, якого Годунов підмінив на дівчинку Феодосію, яка невдовзі померла. Видумка скоріше всього не терська, а московська. Царевичем став позашлюбний син муромського жителя Івана Коровіна, який раніше був у Москві і відповідно міг грати роль царевича. Правда, новоявленому царевичу від роду було років з двадцять, тоді як царевичу Петру по ідеї було б чотирнадцять. Козаки у кількості 4000 чол. вирушили до Астрахані, незважаючи на вимогу влади видати царевича. Проте Лжедмитрій швидко вирішив цей конфлікт, він послав посильного з запрошенням царевича в Москву і, більше того, наказав забезпечувати козаків по дорозі продовольством. Можливо, він за допомогою козаків хотів укріпити свою владу. Посильний застав козаків у Самарі; вони прийняли його пропозицію і рушили до Москви. Проте «дядя» не вспів зустрітися з «племінником» [23, с. 32-33].

Найбільш небезпечними для влади царя були бояри та безчинства польських найманців. Перший великий виступ в Москві відбувся 14 травня. В той час гайдук Вишневецького побив посадську людину і сховався за воротами. Народ взяв в облогу двір Вишневецького і вимагав видати винного. До півночі тут зібралось біля кількох тисяч чоловік. Посадські погрожували рознести на тріски хороми. Всю ніч обурений натовп москвичів заповнював двір. З цим заколотом цар успішно справився.

Можна відмітити, що пряма відкрита агітація проти царя не мала великого успіху в народі, тоді як насильства з боку поляків викликали негайний спротив з боку населення. Описуючи піймання на ринковій площі одного з агітаторів, охоронець К. Бусов не згадував те, що народ хотів його відбити. Коли Лжедмитрій узнав про це, він наказав провести допит, проте бояри захистили його сказавши, що той робив це у нетверезому вигляді, і зараз не може нічого згадати [21, с. 201].

Самозванець поводив себе дуже безпечно. Вважаючи, що народ його любить і в першу чергу може напасти на поляків, а не на нього, тому й інструктував Мнішка, щоб поляки вели себе пристойніше. І все ж, незважаючи на свою впевненість у народну любов, цар розпорядився ввести надзвичайний стан у війську. Басманов підняв на ноги стрільців і розставив посилені пости по Москві. Охорона отримала накази вбивати всіх підозрілих осіб, що намагались попасти всередину Кремля. В ніч на 16 травня Басмановим було захоплено шістьох шпигунів. Троє з них були убиті на місці, троє замучені катуваннями. Басманов діяв з виключною жорстокістю, тому в змові брала участь його названа мати Марфа Нага, яку він звільнив з монастирського полону і обсипав нечуваними милостями, а також інші улюбленці, зокрема Василь Голіцин [19, с. 502].

Боячись видали себе необережними діями, змовники не наважувались розвернути в народі широку агітацію проти Дмитрія. Вони кілька раз відкладали термін перевороту, оскільки не були впевнені втому як поведе себе населення. В кінці кінців вони вирішили виступати під маскою прихильників царя, щоби підштовхнути народ до повстання проти іноземних військ.

Готуючись до війни за Азов, Лжедмитрій вислав на південний кордон боярина Шеремєтьєва з військом. Одночасно в Москву були викликані новгородські дворяни. Вони стали табором за милю від Москви. Чисельність новгородців по польським даним становила 18 тисяч чоловік. В дійсності їх було не більше однієї чи двох тисяч. І все ж це була грізна сила. Бояри не могли виконати своїх задумів, не маючи хоча-би кількасот озброєних бійців. І польські і російські джерела повідомляють про те, що Шуйським вдалось втягнути в змову новгородців.

На світанку Шуйські, зібравши в себе в дворі змовників, рушили через Красну площу до Кремля. Бояри синхронізували свої дії з моментом, коли проходила зміна нічної сторожі. За чутками, Яків Маржарет був посвячений у плани змовників і відвів сторожу від царських покоїв. У внутрішній частині палацу було не більше 30 чоловік сторожі [14, с. 153].

За звичаєм, цар встав на зорі. Басманов, що ночував у внутрішніх покоях доповів, що ніч пройшла спокійно. Стрілецькі караули несли варту по всьому Кремлю. Вони не виявили ніякої тривоги, коли у Фроловських воротах появилися головні бояри - брати Шуйські і Голіцини, добре відомі їм в обличчя. За боярами ввірвалися озброєні змовники. Їх напад застав стрільців зненацька. Сторожа втекла без опору. Заволодівши воротами, Шуйський і Голіцин веліли бити в дзвони і піднімати на ноги посад. Міщани, що зранку пішли на ярмарок за продуктами зразу ж прибігли до палацу. За наказом Шуйського вдарили в дзвони у Ільїнській церкві, а також в торгових рядах [28, c. 223].

Між тим дзвони дзвонили ще інтенсивніше, скрізь було чутно крики «Кремль горить!», «В Кремль! В Кремль!». Міщани зі всіх сторін спішили до Красної площі. Шум підняв на ноги не тільки противників царя. Схопивши зброю до палацу кинулись польські найманці. Роти, що стояли біля Кремля виступили в повному порядку з розгорнутими прапорами. Смілива атака ще могла виручити самозванця. Проте бояри передбачили таку можливість. Вони звернулись до народу, призиваючи його бити поганих латинян, постояти за православну віру. З площі з усіх сторін поскакали глашатаї, що кричали: «Братья, поляки хотят убить царя и бояр, не пускайте их в Кремль!». Призиви впали на підготовлений ґрунт. Натовп кинувся на шляхтичів і на їх челядь. Найманці відступили в казарми.

Тим часом події в палаці йшли за сценарієм бояр. Щоби викрити самозванця був посланий дяк Тимофій Осипов. Але, скоріше всього, він ішов не викривати Лжедмитрія, а вбити його. Проте Басманов зарубав його і викинув тіло із вікна на площу, що ще більше розпалило натовп.

Басманов намагався врятувати становище. Вийшовши на площу він від імені царя вмовляв народ втихомиритись. Наступив критичний момент, багато з людей, які нещодавно прийшли нічого не знали про заколот. Тут же було немало стрільців які могли послухати свого командира. Підійшовши ззаду до Басманова Татіщев вдарив його кинджалом в спину. Інші змовники скинули тіло на площу, що послужило народу сигналом до штурму палацу. Натовп ввірвався в передвір’я і обеззброїв списоносців. Самозванець заперся у внутрішніх покоях з 15 німцями. Шум зростав. Двері тріщали під ударами нападників. Лжедмитрій I кинув зброю і почав тікати. Біля кімнати Марини він устиг кинути фразу: «Серце мое, измена!». Через таємні ходи він перебрався в кам’яний замок звідки вискочив з вікна. Проте незважаючи на всю свою незграбність, впав невдало і отримав перелом ноги, ще й втратив свідомість [33, c. 122].

Проте фортуна останній раз повернулася до самозванця лицем, він, за словами поляків, попав у руки українських стрільців з північних районів України, які були вірні царю. Прийшовши в себе він благав стрільців оборонити його від Шуйських. Піднявши царя з долівки, вони віднесли його в найближчі хороми. Між тим змовники, не знайшовши Дмитрія, шукали його по всьому Кремлі. В цей час, взнавши від чоловіка про небезпеку Марина спочатку спустилась в підвал, але потім знову повернулась наверх і була збитою з ніг натовпом. Вона встигла добратися в свою кімнату, де її зустрів слуга Ян Осмульський, який стримував натовп. Маленька та худенька Марина в цей час сховалася під спідницю своєї фрейліни. Лише, коли прийшли бояри і розігнали натовп, вона наважилась вийти із сховку. Марину відправили в іншу кімнату [30, c. 441].

Проте змовники швидко знайшли сховище самозванця. Українська охорона була єдиною, яка мужньо захищала государя. Вони застрелили кілька дворян змовників, але сили були нерівні. Натовп ввірвався в приміщення і стрільці мусили скласти зброю.

Потрапивши в руки ворогів, Отрєп’єв зрозумів, що він програв. Проте всіляко старався викрутитися. Він просив, щоб його відвели на Лобне місце – попрощатися з матір’ю. Голіцин відняв усю надію у самозванця, тим, що повідомив – Марфа Нагих давно відреклась від Лжедмитрія і не вважає його сином. З нього зірвали царський одяг і почали бити [7, с. 580].

Ситуація була безнадійна, але все ж, як відмічали сучасники, якби Лжедмитрію вдалось втекти в натовп то були великі шанси, що він спасеться. Оскільки багато з москвичів просто не знали, що робиться і вони ішли захищати істинного царя від поляків. Після повторного прохання відвести його на Лобне місце, у Лжедмитрія вистрілив купець Мильников, а юрба просто розшматувала його. Голіцин оголосив, що самозванець перед смертю признався що він Грішка Отрєп’єв, до пошматованого тіла привели Марфу Нагих, яка в страху відмовилася від якби свого сина, назвавши його злодієм.

Бояри по-свинськи повелися з тілом Лжедмитрія, за таке поводження їх язик не повертається назвати людьми, тим паче християнами. Спочатку вони кинули покалічене тіло на ринку в грязюку, потім поставили на стіл, щоб народ його краще бачив. Ісак Маса, який прийшов подивитись на дійство, побачив розбитий череп і нарахував двадцять ран. Навіть він, заклятий ворог царя, незважаючи на свідчення поляків, казав, що багато хто з народу плакав, щиро сумуючи за Лжедмитрієм [29, c. 221].

Щоб викорінити в народі співчуття до самозванця, бояри піддали його тіло так званій торговій страті. Труп возили по всій Москві, били канчуками і кричали, що везуть злодія Грішку Отрєп’єва. Мало того, бояри десь в палаці знайшли карнавальні маски і вибрали найбільш страшну; її поставили на тіло і говорили, що цар чорний чаклун і він поклонявся цьому ідолу (на увазі мається маска). Потім найшли людину схожу на Дмитрія, який на правах брата всіляко бруднив ім’я першого російського імператора. Тіло повісили на площі.

Після вбивства бояри цілу ніч засідали в Кремлі. Питання на повістці дня – «Хто стане царем?». Ще при житті Лжедмитрія бояри таємно обіцяли корону сину Сигізмунда – Владиславу. Але після побиття польських найманців народом це питання відпало саме по собі.

Мужі довгобороді, обляпані кров’ю царя, довго сперечались за царський трон. Вкінці-кінців його зайняв Василь Іванович Шуйський, який запобігаючи наперед – стане найнікчемнішим і найслабшим царем в історії Росії. Він навіть не став скликати Земський собор, оскільки там мало хто б підтримав його. Щодо біографії майбутнього «великого» царя, то можна назвати його вічним «мучеником», то він за зраду, ще за часів царя Федора, був засуджений боярами і церковними діячами до заслання, то його переслідував Годунов, а за Лжедмитрія високоповажного боярина Боярська дума приговорила до страти. Але завдяки милості царя, він був помилуваний і став одним з найближчих радників самодержця (що називається пригрів змію на грудях) [7, c. 585].

Знаючи, що Земський і церковний собори будуть категорично проти нього, Василій Іванович мусив звернутися до народу. До того ж, Шуйський вважав себе государем по праву народження. В тексті присяги він вказав, що його рід ведеться від – Рюрика до Олександра Невського - які споконвік правили російською землею. В дійсності ж рід Шуйських походив від молодшого брата Олександра Невського, але царю було необхідно ім’я найпопулярнішого російського князя.

В день вибрання, Шуйський наказав прибрати тіло Лжедмитрія з площі. Труп прив’язали до коня, вивели в поле і закопали на обочині. Але недовго спочивало закатоване тіло. Оскільки в народі пішли чутки про зловісні знамення, що могло викликати переміну настроїв серед люду. Коли тіло «Дмитрія» везли через фортечні ворота, вітром зірвало з них верх. Потім нагрянули холода, і багато посівів та зелені пов’яло. Біля поховання самозванця було бачили голубуваті вогники, що піднялись із землі.

Духовенство, порадившись, наказало викопати тіло і спалити його. Лжедмитрія ще раз провезли московськими вулицями, доправили в село Котли, що біля Москви, намалювали на стінах невеликої фортеці, побудованої самозванцем, нечисту силу, і спалили першого російського імператора із усім «пеклом» [27, c. 308].

Але цим Смута не закінчилась, народ міцно вірив у доброго царя і сумував за Лжедмитрієм, чим скористались інші історичні особи. А наш герой, з його позитивними та негативними рисами, навіки ввійшов в російську та світову історію – як перший імператор Російської держави та одна з найзагадковіших постатей минулих часів.

Висновки

В кінці XVI – на початку XVII ст. у Російській державі склалася ситуація, коли було перервано царську династію, що велася ще від перших князів Рюриковичів. Саме відсутність законно народженого спадкоємця престолу, разом із економічним спадом, пов’язаним з кількарічним неврожаєм, стали причинами найбільш нестабільного періоду в історії Росії – періоду Смути.

Смерть царевича Дмитрія, сина Івана Грозного, породила велику кількість самозванців, найвизначнішим з яких був Лжедмитрій I. Чому сталася така ситуація? І хто її спровокував? Найголовнішу причини цієї ситуація я вбачаю у голоді та корупції, що процвітала в Російській державі, саме ці два фактори забезпечили підтримку Лжедмитрію серед простого люду. Проте поштовх самозванцю дали не прості люди, а бояри які під час правління Бориса Годунова почали втрачати попередню могутність та привілеї, з чим вони аж ніяк не могли погодитись. За висловом видатного російського історика Ключевського «Он был испечон в польской печке, но заквашен в Москве».

Що стосується походження Лжедмитрія I, то ця таємниця і на зараз не розкрита і боюсь, що не буде розкрита ніколи. Більшість істориків схиляються до того, що це був біглий монах Григорій Отрєп’єв, інші, в своїй більшості іноземці, стверджують, що це справді син Івана Грозного. Як би там не було, я вважаю марним такий зациклений пошук дослідників на питанні походження Самозванця, адже важлива людина і все, що вона зробила, а не її походження.

Зібравши військо і заручившись підтримкою Польщі, лже-царевич пішов у наступ на Москву. Головним своїм успіхам на початку компанії самозванець має завдячувати місцевому російському населенню, яке вірячи в ідею «доброго царя» здало кілька міст, і значно поповнило його війська. Але не селяни і холопи принесли трон Лжедмитрію I, а бунт служилих людей під Кромнами та повстання в Москві. Це був єдиний випадок в російській історії, коли цар в обличчі Лжедмитрія I, отримав владу із рук повсталих.

За своє царювання він досяг досить таки значних політичних успіхів у зовнішній політиці, орієнтуючись на Річ Посполиту та на Рим. Зокрема, самозванець добився титулу імператора у Папи Римського, а також виношував ідеї великого християнського походу на мусульман, зокрема на турків. У внутрішній політиці перший російський імператор дотримувався продворянської лінії, що була спрямована на закріпачення російського селянства. Позитивним моментом можна вважати його спроби реформувати та модернізувати соціальні установи та управлінські інститути в Росії на західний лад, а також спроба посилити армію та російську економіку.

Лжедмитрій став жертвою боярської змови на чолі з Василем Івановичем Шуйським та Василем Голіциним, які вміло використали сліпий народний гнів. Перший російський імператор був убитий, але не ослабла до нього народна любов. Тільки но В. Шуйський зійшов на трон, як серед народу покотилася чутка, що лихі бояри хотіли вбити доброго царя, але той зміг спастися і чекає допомоги від свого народу. Смута лише розгорялась, Росію чекали нові самозванці, проте нікому з них не прийшлось зіграти таку важливу роль у Смуті як Лжедмитрію I.

 

Список використаних джерел та літератури

 

1.         Хрестоматія з історії СРСР. – т.1/ під. ред. Лебедева В. І. – К.:Радянська школа, 1950. – 481 c.

2.         Хрестоматия по истории СССР ( с древнейших времен до 1861 г.) / Сост. П. П. Епифанов. Пособие для учителя. – М.: Просвещение, 1980 – 271 с.

3.         Хрестоматия по истории СССР. В трех томах. Том 2. – М.: Учпедгиз, 1949. – 608 с.

4.         Базилевич Н.Н. История СССР: от древнейших времен до конца XVII века. – М.: Высшая партийная школа при Ц.К., 1949. – 488 с.

5.         Буганов В.И. Крестьянская война в России начала XVII века. – М.: Просвещение, 1976. – 142 с.

6.         Века А.В. История России. – Мн.: Харвест, 2005. – 1056 с

7.         Греков Б.Д. История СССР. – К.: Держ. видав. політ. літератури УРСР, 1950. – 725 с.

8.         Данилов А.А. Отечественная история. – М.: ПРОЕКТ, 2003. – 350 с.

9.         История России с древнейших времен до начала XXI века./ Горинов М.М., Горский А.А., Данилов А.А. и др. – М.: Дрофа, 2005. – 656 с.

10.      История СССР с древнейших времен до наших дней. – М.: Просвещение, 1966. – 650 с.

11.      Илловайский Д.И. История России. – М.: Типография Сышина И.Д., 1894. -458 с.

12.      Карамзин Н.М.И что была тогда Россия. - Харьков.: Прапор, 1990. – 523.

13.      Карамзин Н.М. История государства Российского. – М.: ЕКСМО, 2004. – 1020 с.

14.      Коваленко Г.М. Смута в России глазами английского кондотьера. - Вопросы истории № 1. – М., 1999. 174 с.

15.      Ключевский В.О. Курс русской истории: часть III. – М.: Мысль, 1988. – 415 с.

16.      Мавродин В.В. История СССР. – М.: Просвещение, 1979. – 605 с.

17.      Морозова Л. Е. Два царя: Федор и Борис. М.: Русское слово, 2006. – 411 с.

18.      Нариси з історії СРСР:кінець XVI – початок XVII ст. - К.:Радянська школа, 1959.- 253 с.

19.      Очерки истории СССР: период феодализма конец XVI- начало XVII веков/ Под. ред. Н. М. Дружинина і других. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1955р. – 959 с.

20.      Павленко Н.И.История России от древнейших времен до 1861 г. – М.: Высшая школа, 2004. – 534 с.

21.      Платонов С.Ф.Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI - XVI веков.- М.: государственное социально-экономическое издание, 1937. – 494 с.

22.      Пирлинг П. Димитрий Самозванец. – М.: типография Ситина И.Д., 1912. – 120 с.

23.      Петро Пиріг. Смута в Росії на початку 17 ст. і Чернігівщина. – Сіверянський

Літопис, 2005. №1. - 158с.

24.      Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Мысль, 1966. – 725 с.

25.      Полиевктов М.А. Лжедмитрий I. – С.Петербург.: типография Сайкина П.П., 1901. – 96 c.

26.      Рибаков Б.А. История СССР с древнейших времен до конца XVII века. – М.: Высшая школа, 1975. – 279 с.

27.      Сахаров А.М. Образование и развитие Российского государства в XIV – XVII веке. – М.: Мысль, 1969. – 305 с.

28.      Скрынников Р.Г. Россия в начале 17 века «СМУТА» –М.: Мысль, 1988. – 255 с.

29.      Скринников Р. Г. Самозванцы в России в начале 17 века: Григорий Отрепьев. – Новосибирск.: Наука, 1990. – 236 с.

30.      Соловьев С.М. Сочинения: книга IV История России с древнейших времен.- М.: Мыс1ль, 1989. – 750 с.

31.      Семеникова Л.И., Черкесова Н.Н. Отечественная история: конспект лекций. – М.: Айшк Пресс, 2007. – 315 с.

32.      Татищев В.Н. История Российская. – М.: Просвещение, 1966. – 520 с.

33.      Ульяновський В.І. Російські самозванці: Лжедмитрій I: Монографія. – К.: Либідь, 1993. – 296 с.

34.      Усенко О.Г. Новые дание о лжемонархах в России 17 ст. - Вестник московского университета № М.: Московский университет, 2006.- 165 с.

35.      Черепнин Л.В., Зимин А.А., Насонов А.Н. Очерки истории СССР: период феодализма. – М.: Академия наук СССР, 1955. – 955 с.