Селянська реформа 1861 року і її юридичне оформлення

Вступ

Процеси, пов’язані з прийняттям Земельного кодексу України, показали, який складний вузол економічних, соціальних, політичних протиріч зав’язався навколо аграрної проблеми в нашій державі. Успішна діяльність держави щодо забезпечення реалізації аграрної реформи неможлива без звернення до вітчизняного історичного досвіду. Якщо зважити на те, що змістом сучасних реформаторських процесів є урізноманітнення шляхів розвитку для ринку в сільському господарстві, тоді необхідно акцентувати увагу на політико-правових процесах, пов’язаних з діяльністю місцевого державного апарату Російської імперії в Україні під час скасування кріпосного права. Те, як реалізовувались правові основи реформи, у великій, якщо не вирішальній, мірі визначалось діями державного апарату, в тому числі його низових ланок.

Об’єктом дослідження є юридичні акти та умови звільнення селян і наділення їх землею, що склалися в процесі скасування кріпосного права за реформою 1861 р. в Україні.

Мета дослідження – виявлення особливостей проведення селянської реформи 1861 р. в Україні; визначення організаційно-правових основ діяльності місцевого державного апарату Російської імперії під час підготовки і реалізації реформи , спрямованої на скасування кріпосного права в Україні.

Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

1. Передумови проведення реформи 1861 року

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли внутрішня політика царського уряду приводила до посилення класового і національного гноблення, бюрократичної централізації управління, примусової русифікації, очевидною стала неможливість збереження кріпосного права.

В економіці України все ж таки переважало виробництво сільськогосподарської та переробної продукції. Царизм хотів закріпити за Україною колоніальне становище і значення бази сільськогосподарської продукції та сировини, зберегти більш низький у порівнянні з Центральною Росією рівень економічного розвитку.

Розклад феодального ладу на Україні йшов одночасно з поступовим і рішучим зростанням капіталістичних елементів як в промисловості, так і в сільському господарстві. На закономірність цього процесу вказував К. Маркс: «Економічна структура капіталістичного суспільства, - писав він, - виросла в економічної структури феодального суспільства. Розклад останнього звільнив елементи першого».[1]

1.1 Становище селян в першій половині ХІХ століття

Загострення протиріч між старими феодальними виробничими відносинами і новим характером капіталістичних продуктивних сил проявлялось також у витісненні праці кріпосних працею вільнонайманих робітників, особливо на механізованих підприємствах, та в неможливості в той же час задовольнити потребу у вільнонайманих робітниках у зв’язку з закріпаченим становищем селян.

В гонитві за прибутками і збільшенням товарів поміщики посилювали експлуатацію, зокрема збільшували кількість днів панщини, в зв’язку з чим селяни були позбавлені можливості забезпечити своє існування працею на власному наділі.

Надзвичайно зросла тенденція позбавлення селян одного в найголовніших засобів виробництва - землі. Намагаючись розширити посівні площі і пасовища, поміщики зменшували селянські наділи або зовсім відбирали їх у селян.

Однак посилення експлуатації і обезземелювання селян не давали поміщикам бажаного ефекту. Продуктивність праці селян і сільського господарства в цілому не збільшувались. Головна причина кризи в сільському господарстві була в непродуктивній кріпосницькій праці на базі старої, надзвичайно низької за своїм рівнем кріпосницької техніки. Впровадженню ж нової сільськогосподарської техніки і нових капіталістичних методів ведення сільського господарства перешкоджали непридатність для цього кріпосного селянина. Він головна про дедуктивна сила в сільському господарстві, але був придавлений злигоднями, принижений особистою залежністю і жахливою темрявою. «Кріпосницька організація суспільної праці, - писав В. І. Ленін, - трималася на дисципліні палки, при крайній темноті й забитості трудящих, яких грабувала, з яких знущалася жменька поміщиків». [2]

В 40-х роках в організації державних і феодальних повинностей державних селян відбулись деякі зміни.

На Україні, як і в інших місцевостях Росії, стягнення подушних феодальних повинностей, а також мирських і земських зборів було замінено повинностями, в основі яких знаходились земля і промисли, якими володіли й займалися селяни. 3 цього часу феодальні платежі державних селян виступали у формі поземельно-промислового податку.[3]

Спочатку, в 1844 р., царизм з метою обмеження і часткової ліквідації польського землеволодіння провів на Правобережжі реформу, що припиняла господарський стан. Відповідно до цієї реформи для державних селян Правобережжя вводилась єдина форма феодальної ренти - поземельний оброк на загальних з іншими губерніями Росії підставах.

Феодально-залежне становище державних селян визначалось, поряд з покладеними на них тяжкими податними обов’язками, з урізаним і обмеженим характером їх правоздатності.

На початку XIX ст. державні селяни України, як і Росії, залишались надзвичайно обмеженими у вільному пересуванні і зміні місця проживання.

Розширення правоздатності державних селян було вимушеною поступкою з боку панівного класу процесу нездоланого розширення сфери участі все нових прошарків суспільства в товарно-грошових відносинах, які набували буржуазного характеру і розвивалися в надрах феодального ладу.

Такого роду поступками царизм розраховував розширити можливості державних селян по відшуканню коштів для виконання великих державних і феодальних повинностей.

В гіршому становищі, порівняно з державними селянами, знаходилися поміщицькі кріпосні селяни. Вони становили величезну масу цілком пригнобленого сільського населення.

На початок 60-х років на Правобережжі поміщицькі кріпаки становили 50% населення /8 млн. чоловік на Лівобережній Україні - 35% населення /1,7 млн. чол. на Півдні України /в Таврійській, Херсонській, Катеринославській губерніях/ поміщицьких селян було 25% всього населення /600 тисяч чол/.[4]

Оскільки поміщицькі селяни були власністю окремих дворян-поміщиків, то вони перебували в їх повному розпорядженні і управлінні. Поміщик здійснював по відношенню до селян адміністративну, поліцейську і судову владу. Селяни не мали ніяких політичних прав.