Селянський рух на Україні в дореформений період

1.2 Селянський рух на Україні в дореформений період

Під тиском зростаючого народного антикріпосницького руху, самодержавство в першій половині XIX ст. з метою створення вигляду обмеження поміщицького свавілля видало декілька актів. До них відносились указ 1804 р. - про заборону продавати кріпосних на ярмарках та торгах, поодинці і без землі; 1825 р. - про заборону продавати кріпосних в найм на мануфактури; 1842 р. - про обмеження застосовуваних поміщиками покарань різками, двомісячним арештом тощо.

Проте всі ці нормативні акти носили декларативний характер. Порушення їх не тягло за собою для феодалів ніякої санкції і на Україні, як і в усій Росії, поміщики їх до уваги, як правило, не брали.

Такий же характер мала і проведена на Правобережній Україні в 1847 р. інвентарна реформа. Суть її полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків з 1847 р. повинні були визначатися інвентарними правилами, затвердженими царем. Насправді інвентарні правила закріплювали поміщицьку власність на землю, закріплювали за селянами користування мізерними наділами землі за станом на 1847 р. і залишали величезні повинності селян на користь поміщиків у вигляді панщини та оброку.

На зростання експлуатації і гноблення народні маси України, як і всієї Росії, відповідали посиленням класової боротьби. Втечі селян досягли такої масовості, що маєтки деяких поміщиків збезлюдили. В деякі роки кількість селянських заворушень на Україні перевищувала кількість виступів селян по всіх інших губерніях Росії. Так, в 1848 р. В усій Росії було зареєстровано 70 заворушень селян, 40 з яких відбулися в Україні.[5]

Селянські заворушення охоплювали поміщицькі маєтки і села, казенні маєтки і військові поселення. В ряді випадків поміщицькі і державні селяни у виступах проти феодального гніту об'єднували свої сили.

Оцінюючи селянські рухи та їх значення в дореформеній Росії, В. І. Ленін писав: «Коли було кріпосне право,— вся маса селян боролася з своїми гнобителями, з класом поміщиків, яких охороняв, захищав і підтримував царський уряд. Селяни не могли об'єднатися, селяни були тоді зовсім задавлені темнотою, у селян не було помічників і братів серед міських робітників, але селяни все ж боролися, як уміли і як могли. Селяни не боялись звірячих переслідувань уряду, не боялись екзекуцій і куль, селяни не вірили попам, які з шкури пнулися, доводячи, що кріпосне право схвалене святим письмом і узаконене богом (прямо так і говорив тоді митрополит Філарет!), селяни повставали то тут, то там, і уряд нарешті поступився, боячись загального повстання всіх селян».[6]

2. Селянська реформа 1861 року

Робота над проектом реформи тривала довго. Розпочалася вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім основні засади реформи обговорювалися в губернських комітетах з поліпшення побуту селян, звідки пропозиції направлялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, завершивши роботу, передали проект у Головний комітет, під представництвом великого князя Костянтина Миколайовича. Там йому надали остаточної форми. Після цього, на початку 1861 року, проект був внесений у державну раду і по бажанню царя негайно розглянутий. Государ особисто відкрив засідання державної ради по селянській справі й у великій промові указав раді, що знищення кріпосного права «є його пряма воля». Для виконанні цієї волі рада розглянула й схвалила проект закону про звільнення селян. Ані торгово-промислова буржуазія, ні тим більше селянство до підготовки реформи не були допущені. У річницю свого вступу на престол, 19 лютого 1861 року, імператор Олександр II підписав знаменитий маніфест «Про скасування кріпосного права».

2.1 Правова база селянської реформи 1861 року в Україні

Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російської імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спеціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харківської губернії, для яких було характерним общинне землекористування, визначався «Местным положением о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства (господарів двору, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губерній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільного землекористування у селян, чинним було «Местное положение о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».