Політичні й соціально-економічні наслідки селянської реформи

2.3 Політичні й соціально-економічні наслідки селянської реформи

Оприлюднення Маніфесту й "Положень" 19 лютого 1861 р., зміст яких зруйнував надії селян на "повну волю", викликав вибух селянського протесту навесні - улітку 1861 р. Фактично не було ні одної губернії, у якій селяни не протестували б проти неприйнятних для них умов звільнення. Протягом 1861 р. відбулося 1860 селянських хвилювань. До осені 1861 р. уряду за допомогою військових підрозділів із застосуванням масових покарань різками вдалося придушити вибух селянського протесту, однак навесні 1862 р. піднялася нова хвиля селянських виступів, пов’язаних цього разу із введенням в дію статутних грамот.

Опублікування "Положень" про новий устрій селян викликало повне розчарування в радикальних колах. "Дзвін" Герцена в статтях Огарьова проголосив, що кріпосне право в дійсності зовсім не скасоване й що "народ царем обдурять".

З іншого боку, самі селяни були незадоволені перехідним станом "тимчасово зобов'язаних". У деяких місцях відбулися хвилювання, тому що селяни думали, що добродії сховали справжню царську волю і пропонують їм якусь підроблену.

Звістка про «бездненское» утихомирення справила обтяжуюче враження на суспільство й викликала ряд антиурядових демонстрацій. Восени 1861 р. відбулися серйозні студентські хвилювання в Петербурзі, у Москві, в

Казані, у Києві, і в цьому ж році з'явилися перші нелегально видані революційні прокламації "Великорусс", "До молодого покоління" і ін. В країні різко активізувався революційний рух.

Що стосується процесу зміни соціально-економічної структури села, то самі селяни назвали його «раскрестьяниванием». Еволюція селянського господарства в післяреформений період являла собою відносне зубожіння селянства, його поляризацію, виділення із середовища селянства нових класів - сільської буржуазії й сільського пролетаріату.

Найбідніші й середняцькі господарства не мали можливості здобувати нові сільськогосподарські знаряддя, здійснювати які-небудь агротехнічні заходу. Основним знаряддям у селянському господарстві залишалася соха (ще в 1910 році в Росії сохи становили 43 % всіх знарядь оранки).[12]

Післяреформена епоха характеризувалася поступовим переходом поміщицького господарства від панщини до капіталістичної системи. Крім того, необхідні були стартовий капітал і досвід ведення підприємницького господарства, тобто те, чим переважна більшість поміщиків не розташовувало. До того ж в перші десятиліття після реформи 1861 р. селянське господарство ще не було цілком відділено від поміщицького: селянські й поміщицькі угіддя не скрізь розмежовувалися. Малоземелля, відрізки від селянського наділу найцінніших і необхідних для селянина угідь примушували його іти в кабалу до колишнього пана. Залишалися також деякі риси "позаекономічного примусу": примусові міри до селян при виконанні встановлених законом 1861 р. повинностей на користь поміщика й держави (кругова порука, тілесні покарання, віддача за недоїмки в суспільні роботи й т.п.), станова неповноправність селян, нарешті, збереження до початку 80-х років їх тимчасово зобов'язаного положення.

3. Місцеві органи державного управління, спеціально уповноважені на проведення селянської реформи

З чотирьох ланок – Головного комітету про устрій сільського стану, прісутствій губернських з селянських справ, повітових мирових з’їздів та мирових посередників – в українських губерніях були репрезентовані три останні.

Принцип ї формування прісутствій: губернатор – голова, губернський предводитель дворянства, управляючий палатою державного майна, губернський прокурор та по двоє дворян за виборами губернського дворянського зібрання та за призначенням царя, а у справах про викуп – ще й голова казенної палати, а також компетенція (поєднання адміністративних, наглядових та судових функцій) надавали цьому органу суттєвого бюрократичного забарвлення. Основним юридичним актом, на підставі якого діяли присутствія, стало Положення про губернські з селянських справ установи від 19 лютого 1861 р. Присутствія розглядали найбільш значущі спори між поміщиками та селянами, скарги на дії та рішення мирових посередників і їх повітових з’їздів, здійснювали загальну наглядову та розпорядчу діяльність щодо органів селянського самоврядування. Однією з перших акцій губернських з селянських справ прісутствій стала організація поділу території повітів на волості.

Паралельно існувала потреба проведення періодичних губернських з’їздів мирових посередників, однак царат виступив проти їх організації, побоюючись поширення представницьких засад в державному управлінні. Проведення міжповітових (однак, не в масштабах всієї губернії) мирових з’їздів було дозволене в травні 1864 р. Тимчасовою комісією з дозволу Міністерства внутрішніх справ на Правобережжі. Положенням Головного комітету про устрій селянського стану в 1870 р. повноваження губернських з селянських справ прісутствій були розширені: вони отримали право усувати від посад мирових посередників. Після ліквідації посад останніх в 1874 р. губернські з селянських справ присутствія набули постійного характеру. Припинили існування згідно з законом 12 липня 1889 р.

Проміжний характер мали повітові мирові з’їзди, аналізові організаційно-правових засад та основних напрямів діяльності котрих присвячено другий підрозділ. Вони складалися з повітового предводителя дворянства, усіх мирових посередників повіту та представника адміністрації (члена від уряду). Компетенція з’їзду охоплювала: розгляд скарг на дії та рішення мирових посередників, розбір окремих справ щодо спорів між поміщиками та селянськими громадами по суті. Якщо стосовно виконання судових функцій губернське присутствіє виступало в якості касаційної інстанції до повітового з’їзду, то останній був апеляційною інстанцією щодо мирового посередника. Розглядав з’їзд також і скарги мирових посередників на перепони, що чинилися їм у виконанні покладених функцій. В окремих випадках тільки повітовий мировий з’їзд міг винести рішення. Так, лише до його компетенції належало затвердження уставних грамот, якими передбачались відрізки селянської землі на користь поміщика. Організаційно робота повітового мирового з’їзду будувалась на засадах гласності, що мало суттєве значення для суспільної підготовки наступних реформ, зокрема судової.

Специфічними були повноваження членів від уряду в повітових мирових з’їздах на Правобережжі після реформи 1863 р. Тут вони головували в з’їзді. Окрім законодавчих актів, мирові посередники та їх повітові з’їзди в регіоні керувались також місцевою, виробленою Тимчасовою комісією інструкцією. Необхідність не тільки масового складання на підставі уставних грамот викупних актів, а й перевірки перших (були відкриті численні випадки порушень закону на користь поміщиків мировими посередниками – поляками та їх повітовими з’їздами) викликали потребу в створенні специфічних повітових мирових органів на Правобережній Україні. Законом 26 березня 1865 р. тут було створено перевірочні відділення, які поруч з мировими з’їздами здійснювали перевірку вже складених і введених в дію уставних грамот, але не були судовою інстанцією в цивільних справах не наглядали за органами селянського самоврядування. Це призводило до дублювання функцій. У 1874 р. повітові мирові з’їзди на Лівобережжі та Півдні були ліквідовані й змінені повітовими з селянських справ прісутствіями. На Правобережжі вони продовжили своє існування.

Основний тягар у безпосередній реалізації селянської реформи 1861 р. був покладений на спеціально створений орган – мирових посередників, який досліджено в третьому підрозділі. У формуванні корпусу мирових посередників велику роль відігравали адміністративні органи. Коло претендентів формувалось повітовими дворянськими зібраннями і подавалось на розгляд губернатора, який зупинявся на певній кандидатурі й подавав її на затвердження Сенату. Обмеженість вибору кандидатів на посади мирових посередників у своїх негативних впливах була певною мірою подолана як дозволом офіцерам та урядовцям, що перебували на дійсній військовій чи цивільній службі, обиратись на цю посаду зі збереженням права повернення на попереднє місце, чинів та звань, так і громадським піднесенням в ліберальних колах дворянства, серед яких посада мирового посередника вважалась гідною і почесною. Важливим було і суттєве зниження цензу для осіб з вищою освітою, що забезпечило освітній рівень мирових посередників, небачений на той час для інших органів управління, не тільки місцевих, а й центральних. У кожному повіті формувалось кілька (як правило 3-5) мирових дільниць.

Після перших років успішної діяльності мирових посередників розпочався наступ адміністративних органів (як центральних, так і місцевих) на обмеження їх незалежного статусу. На Правобережжі після 1863 р. посередники призначались генерал-губернатором без участі місцевого дворянства, в інших регіонах України (як і всієї Російської імперії) невдовзі посередники усувались завдяки скороченню кількості мирових дільниць. Створення органів земського самоврядування та мирового суду різко обмежили компетенцію й знизили значення інституту мирових посередників у лівобережних та південних губерніях. Сподіваного обрання їх селянами починаючи з 1864 р. так і не відбулось. Термін перебування мирових посередників на посаді подовжувався щорічно. Окрім правобережних губерній, інститут мирових посередників був ліквідований в Україні законом 27 червня 1874 р. Ним же скасовувались посади мирових посередників у інших губерніях імперії, окрім деяких окраїн. Відмова від цього інституту (на Правобережжі посередники набули характеру коронних чиновників) означала, зокрема, те, що його основні завдання були виконані. Розвиток земств та мирового суду на цей час відтіснили мирові установи в затінок діяльності місцевих органів управління.

Висновки

 

Реформа 19 лютого 1861 року, знищивши кріпосне право, що міцним ланцюгом сковувало розвиток продуктивних сил Російської імперії і України зокрема, відкрила дорогу капіталізму. Це був перший крок на шляху перетворення самодержавної монархії з держави феодально-дворянського типу в державу буржуазну.

Однак це була буржуазна реформа, проведена «кріпосниками». Вона зберегла в силі кріпосницькі пережитки, що продовжували тримати селянство в економічному й політичному занепаді. Населення села потрапило під подвійний гніт. Воно продовжувало страждати від експлуатації з боку поміщицького землеволодіння. І одночасно із цим, його починав давити розвиток капіталізму, якому реформа 19 лютого відкрила доступ у село.

“... Вся сутність капіталістичної еволюції дрібного землеробства ,- писав В. И. Ленін ,- складається в створенні й посиленні майнової нерівності у середині патріархальних союзів, далі в перетворенні простої нерівності в капіталістичні відносини”.[13]

Руйнування феодальної соціально-правової системи в аграрному секторі здійснювалося за допомогою державного механізму, призначеного якраз для її охорони. Внаслідок цього місцевий державний апарат одночасно і проводив селянську реформу, і реформувався сам. Проте умовах формування правової держави основний тягар забезпечення законності всіх дій, пов’язаних з проведенням реформи в українському селі на рубежі ХХ – ХХІ століть, мав лежати не на адміністративно-поліцейській, як це було під час здійснення перетворень 1861 і наступних років, а на судовій владі. Тому слід зазначи деякі негативні фактори, що впливали на ефективність наслідків скасування кріпосного права:

·     Однією з причин незавершеності і половинчастості реформи був феодальний державний апарат, об’єктивно не здатний провести більш кардинальні перетворення.

·     Досягненню завдань реформи 1861 р. суттєво шкодило надмірне адміністративне регулювання цивільного обігу, можливість держави, у тому числі уособленої місцевими органами управління, активно втручатись в приватну сферу суспільного життя.

·     В зв’язку зі специфікою проведення селянської реформи на Правобережній Україні, організація і правові основи діяльності місцевих органів державної влади мали суттєві розбіжності; після польського повстання 1863 р. тут був спрощений порядок формування інституту мирових посередників, створений регіональний орган управління селянською справою – Тимчасова комісія; на відміну від решти губерній Російської імперії легалізовані міжповітові з’їзди мирових посередників.

·     Впровадження реформи ускладнювалось відмінністю в правосвідомості її учасників, причому якщо поміщики і селяни виявляли побутову правосвідомість (останні пристосовану до звичаєвого права), то державні службовці – мирові посередники - суттєві елементи професійної. Особливості правосвідомості селян не враховувались ні при підготовці реформи, ні при її реалізації.

Незважаючи на грабіжницький для селян характер реформи 1861 р., значення її для подальшого економічного й соціального розвитку країни було велике. Вона виявилася переломним моментом, відмежовуючи феодальну епоху від капіталістичної. Такий важливий соціальний акт, як скасування кріпосного права, не міг пройти безвісти для всього державного організму, який за сторіччя звик до кріпосного права. Торкнувшись наріжного каменю феодальної імперії, необхідно було змінити й інші базові конструкції соціально – політичного ладу: органи місцевого самоврядування, суду, поліції.

Таким чином, селянська реформа неминуче вела до інших перетворень.

Список використаної літератури

 

1.    А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966

2.    Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація, частина 2

3.    Іванов В. М. Історія держави і права України. Навчальний посібник.-К.: Атіка, 2003

4.    Селянське (волосне і сільське) самоврядування під час проведення реформи 1861 р. в Україні //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. - №16. – С.230-236.

5.    Головченко В. Сільське самоврядування на Україні (1860- 1861рр.) – Право України- 1992.- № 3

6.    Швидко Г. К. Історія держави і права України (10- 19 ст.), Дніпр.-1998

7.    Стеблій Ф. І. Боротьба селян Східної Галичини в пер. пол. 19 ст., К.- 1961

8.    Буганов В.И., Зырянов П.Н. Історія Росії кінець XVII - XIX в. - М.,1997

9.    Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2001.- №16

10.  Захарченко П. П. - Історія держави і права України: Підручник.- К.: Атіка, 2005.

11.  Історія держави і права України, том 1- за ред.. А. Й. Рогожина, К., 1996

12.  Зуев М. Н. История России ( с древности и до наших дней).- М.: «ОНИС», 2003

[1] Карл Маркс. Капітал, т. 1. К., Держполітвидав,1954, ст. 714

[2] В. І. Ленін, Твори, т. 29, ст. 373

[3] А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966, ст. 30

[4] А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966, ст. 39

[5] А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966, ст. 45

[6] В. І. Ленін, Твори, т. 6, ст. 373

[7] Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація

[8] Іванов В. М. Історія держави і права України. Навчальний посібник.-К.: Атіка, 2003

[9] «Общее положение о крестьянах, вышедших из крепос­тной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правите­льства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий»

[10] Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація

[11] Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація, частина 2

[12] Буганов В.И., Зырянов П.Н. Історія Росії кінець XVII - XIX в. - М.

[13] В.И.Ленін, Т. 17 - с. 83