Держава Богдана Хмельницького

3. Держава Богдана Хмельницького

3.1 Переяславська рада

Богдан Хмельницький та царський уряд розглядали події 1654 року насамперед як входження України «під високу царську руку», тобто під протекторат Російської держави. Повномочна рада, в якій узяли участь делегати від усіх козацьких полків, багатьох міст і містечок, відбулася 8 січня 1654 року у Переяславі. Росію представляло велике посольство на чолі з думним боярином В. Бутурліним.

Юридичний статус України в складі Росії було закріплено Березневими статтями 1654 року, що надали Україні політичну автономію. Вони відомі також під назвою «Договір Богдана Хмельницького». Згідно цієї угоди Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, судові справи регулювалися місцевими правовими нормами. Лівобережна Україна отримала право зносин з іноземними державами. Однак царський уряд, що послідовно проводив політику жорсткої централізації Російської держави й національного гноблення окраїн, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права й привілеї її населення.

Український народ позитивно сприйняв рішення Переяславської ради. Як писав сучасник, літописець, відомий під ім’ям Самовидця, «по всій Україні народ це (присягнув на вірність Росії) з охотою учинив»¹. Вирішальними факторами при цьому були етнокультурна спорідненість двох народів, спільність віри, ідея давньоруської єдності, що століттями жила в серцях східнослов`янських народів, допомога Росії під час Визвольної війни, послідовна підтримка з боку російського уряду православ’я на Україні в боротьбі проти церковної унії.

Наслідки входження під протекторат Росії були для України неоднозначними й суперечливими. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом опинилася в складі православної країни, населення якої, так само, як українці, вважало та називало себе руськими людьми. Це сприяло національному й культурному збереженню нашого народу. Було покладено край наступові католицизму й уніатства, зазіханням Речі Посполитої, Криму й Туреччини. З іншого – царський уряд і поміщики Росії з самого початку взяли курс на обмеження, а далі й ліквідацію автономії України, придушували найменші прояви національної свідомості й визвольних настроїв. Українська державність, не встигши зміцнитись, загасала. Хоча, згідно рішень Переяславської ради, Правобережна Україна також потрапила під протекторат Росії, але несприятливі підсумки її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що аж до кінця XVIII століття ця частина українських земель залишалася під владою польських магнатів і шляхти.

3.2 Характеристика державних засад гетьманського козацтва

Ще в ході повстання вся Україна була поділена на полки (губернії) та сотні (повіти). На правому боці Дніпра – Чигириньский, Подольський, Білоцерківський, Брацлавський, Київський, Канівський, Корсунський, Уманський, Кальницький, Паволоцький полки. На лівому боці Дніпра – Переяславський, Миргородський, Прилуцький, Чернігівський, Лубенський, Полтавський, Ніжинський, Стародубський і Гадяцький полки.

Устрій держави нагадував запорозький лад, але організаційні форми, які виправдали себе серед нечисельного населення Січі, не відповідали потребам великої країни. Це стосувалося передусім головного органу січового народоправства – ради. Функції Генеральної ради перейшли до ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших справ. Але й ця рада не мала повної законодавчої компетенції, а була лише дорадчим органом, останнє слово лишалося за гетьманом.

Керівництво в Україні здійснювали виборні урядовці. Найвищим керівником країни був гетьман. Він мав титул «ясновельможний». Обирали його усім народом на раді. Він був найстаршим державним діячем, найстаршим суддею і військовим начальником. Гетьман повинен був робити те, чого прагнув народ, що порадить Генеральна рада. Мав велике право – роздавати землі, збирати податки. Жалування не одержував, мав дохід з маєтків.

Генеральна старшина була органом центрального уряду у країні. До неї входили: генеральний обозний – завідував усією артилерією, генеральний військовий писар – начальник Генеральної канцелярії, через яку проходили усі найважливіші державні справи та документи, двоє генеральних суддів – по черзі очолювали Генеральний суд, генеральний підскарбій – міністр фінансів, завідував Генеральною скарбівницею і скарбовою канцелярією, генеральний військовий осавул – завідував усіма військовими справами в Україні, генеральний військовий хорунжий – носив хоругву на парадах і походах, генеральний бунчужний – носив бунчук, генеральний гарматний отаман – начальник усіх гармашів.

Крім центральних урядовців були керівники на місцях: в полках – полковники (обиралися всім полком та керували усіма справами полку – військовими, земельними, земськими, судовими, внутрішніми). Крім полковників в полках була полкова старшина – полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий хорунжий, полковий осавул, полковий канцелярист. В сотнях усіма справами своєї сотні керував сотник.

При Б.Хмельницькому Україна мала право своєї управи, незалежно від царських урядовців, а також незалежне власне законодавство та судівництво. Держава могла вільно зноситися з іншими державами (крім Польщі і Туреччини, які були ворогами Московщині)

Зовнішня політика Хмельницького, особливо його зближення з Швецією, яка перебувала у стані війни з Москвою, викликала велике незадоволення московського царя. Хмельницький, у свою чергу, мав претензії до Росії, яка ввела свої закони у Білорусії, хоча там народ прагнув козацької форми правління. Мирні переговори Москви з Польщею у Вільно (серпень – жовтень 1656 р.) за спиною Хмельницького ще більше ускладнили українсько-російські відносини. Взаємні докори та непорозуміння настільки поглибилися, що гетьман був на шляху до розриву альянсу з Москвою. Водночас поразкою закінчився українсько-семигородський наступ у Польщі. Підкошений невдачами, важко хворий Хмельницький помер 6 серпня 1657 року у Чигирині.