Дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці

3.2 Дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці

В попередніх розділах дослідження відзначалось, що проблема ментальності була об’єктом розгляду українських дослідників і має значну історико-філософську традицію.

Однак і період приналежності України до СРСР дослідженню даної проблеми приділялось мало уваги і в українській науці, і в радянській загалом. Антинауково трактований як в теорії так і на практиці інтернаціоналізм сприяв формуванню в суспільній свідомості тези однаковість всіх “радянських людей”. Країна з багатьма національними культурами, мовами, звичаями почала втрачати специфічні, унікальні риси культури окремих народів, що її населяли. В деяких регіонах, в тому числі і в Україні, склалась критична ситуація із сферою функціонування національної мови, наприклад Розпад СРСР, значні зміни в економіці, культурі, соціальній сфері викликали зміну у поглядах на ознаки, що визначають сукупність нації, і, в тому числі, на проблему ментальності.

Серед сучасних українських дослідників, що вивчають проблему ментальності, національного характеру, окремішності, своєрідності українського етносу слід відзначити роботу П.І. Гнатенка “Національний характер” (Київ, 1992 р.);

Ментальність, як чинник відродження найкращих традицій української нації розглядаємо в роботах А. Бичко, І. Бичко, О. Нельми, М. Пірен... та ін.

П. Гнатенко в роботі «Національний характер» досліджує місце національного характеру в структурі суспільної свідомості. На прикладі аналізу національних характерів різних народів розкриває його зміст. Значну увагу дослідник приділяє історико-філософському аналізу виникнення і розвитку даного явища. Зокрема він наголошує, що в філософській і суспільно-політичній думці ХІХ ст. в зв’язку з аналізом національного характеру того чи іншого народу формується поняття “дух народу”, яке отримує в подальшому широке розповсюдження.

Аналізуючи національний характер в структурі національної психології, автор вважає, що найбільш повно і всебічно появляється національний характер в національній культурі, яка виражає етнічну своєрідність народу. В свою чергу, в національному характері відображаються досягнення загальнолюдської культури. Тут особливо наочно ілюструється діалектика одиничного і загального, прояв одиничного в загальному.

На думку П. Гнатенка, на формування національного характеру, його рис мають вилив установки на стереотипи. Власне вони і створюють той стержень, завдяки якому вимальовується реальний психологічний портрет національної спільноти. Як стверджує дослідник, послідовність тут може бути така: несвідома, установки, стереотипи, національний характер. Завдяки установкам, а потім і стереотипам, створюються уявлення як про “чужу” так і про “свою” спільноту. В питанні про взаємовідношення несвідомого і установки він виходить із тези, що несвідомо передує установці.

Велику увагу дослідник приділяє національним почуттям, як складовій частині національної психології. Вони відіграють значну роль у визначенні поведінки окремого представника етносу, частини етносу і етносу в цілому. Національні почуття істотно впливають на прояви національного характеру будучи основою формування установок і стереотипів. Вони створюють ніби емоціонально-психологічний фон прояву національного характеру. Національні почуття іманентно властиві народностям, вони характеризують їх поряд з іншим властивостями. Наявність національних почуттів свідчить про здоровий дух нації. Будучи важливим компонентом масової свідомості, національні почуття проявляються в економічній, політичній, духовній сфері.

Ігор Бичко зазначає, що специфічними рисами української ментальності є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, у якому панує не холодний раціональний розрахунок “голови”, а жагучий поклик “серця” – в зв’язку з цим говорять про кордоцентризм української ментальності. Друга істотна риса української ментальності – її глибоко особистісний, з врахуванням непересічно-неповторного змісту людського існування у світі, підхід до тлумачення реальності, який, забезпечуючи унітарно-моністичну модель останньої, ставить натомість поліфонічно-плюралістичне її тлумачення, утверджує гармонійне розмаїття буття. Третя риса української ментальності – “антеїзм” – у якому розкривається така риса, як “зрощеність”, “злитість” людини з природою, лірично-поетичне, пісенне переживання рідної природи.

Отже, «ментальність , в його тлумаченні, - це національний характер (дух), який проллється на світоглядно-філософському рівні і розкривається у спільній духовно-психологічній орієнтації певної суспільної, насамперед, етнонаціональної групи, що інтегрує потік, індивідуальних вражень, уявлень, тощо у цілісне світобачення, світосприйняття, світовідчуття».

Галина Лозко зазначає що, поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичай, символи, що відрізняють їх від сусідніх народів.

На формування національного характеру впливає територія народу з її природніми особливостями. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, споглядання і спокою. Проте відзначається і така риса українського характеру, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те послуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, «оскільки ця країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився «авантурничо козацький тип характеру».

Культура нації витворюється протягом довгого часу; починаючи з праобразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу, стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”.

Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації.

Сучасний український етнограф Анатолій Пономарьов вважає, що в українстві є два типи ментальності – землеробський та козацький. Першому з ний притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. Жінка в українстві – це символ стабільності й землеробської праці.

Пономарьов зазначає, що від козацтва починаються витоки української нації, бо саме з ним пов’язані пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей.

«Козацька» етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий та ідеологічний.

Важливим рівнем самосвідомості українців є етнічна самосвідомість, що включає два аспекти: усвідомлення генетичного зв’язку зі стародавньою Руссю і усвідомлення спільності з слов’янським світом.

Сучасний дослідник проблем ментальності Б.В. Попов під менталітетом розуміє «особливий стиль світосприйняття – стиль мислення і поведінки, властивий тільки даному етносу. Саме ментальність мислення і стереотип поведінки вирізняв один етнос від іншого».

Саме менталітет, на його думку, дає можливість відкрити “таємницю національності”, що полягає насамперед у манері розуміти речі. Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.

Попов слушно зазначає, що ментальність формується під впливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформації стосуються економіки, потім політико-правової системи, ідеології, системи цінностей, і вже в останню чергу ментальності. Отже, за своєю природою ментальність є «осадок» історії даного етносу.

О.В. Нельга, говорячи про українство, як етноментальний феномен, наголошує на тому, що українців як етнос можна завжди “впізнати” через їхню неповторну ментальність. Вдавшись до розгляду ментальності українців, він групує її навколо таких рис, як мовна специфіка, гуманність, демократизм, селянськість та індивідуалізм.

О. Нельга вважає за необхідне визнати, що мова – це найперша й найважливіша ментальна відмінність будь-якого етносу від інших. Мова – це перевернутий в ідеальне й засвоєний й перетворений етносом зовнішній світ разом з історією його засвоєння та перетворення.

Щодо гуманності українців, то вона, на думку дослідника, має різні форми вияву: не войовничість (миролюбність, лагідність), милосердність (благодійність, не мстивість), щирість (душевність, сердечність, гостинність), демократичність (козацькі традиції виборності, рівноправність жінки у сім’ї і т.д.).

Демократизм завжди пронизував увесь устрій життя українського народу, ставши суттєвою ознакою його менталітету. Він утілював, з одного боку, засади гуманізму, а з іншого – волелюбності і рівноправ’я.

Говорячи про селянськість українства, О. Нельга враховує не тільки ті чинники, що формували цю ментальну якість, а й ті, які сприяли не завжди добровільній її конверсії.

Загалом дослідник вважає, що така забарвленість, така специфіка українського менталітету зумовлена, в першу чергу, споконвічним землеробським способом життя українців. Разом з тим виділення окремих рис ментальності не означає, що інші етноси цих рис позбавлені. «Йдеться тільки про те, що ці риси виражені у українців найбільш виразно, рельєфно та інтенсивно».

Михайло Юрій, в праці «Етногенез та менталітет українського народу» в розділі І, вважає, що менталітет є певним соціально-психологічним станом суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілює у підсвідомості результати тривалого і постійного вияву різних факторів: природно-географічних, соціально економічних, етнічний та ін.

М. Юрій виділяє особливості ментальності, формування яких відбувається в процесі етногенезу упродовж тривалого історичного періоду. Разом з тим, на думку дослідника, саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації і не може змінитися упродовж життя одного або декількох поколінь.

Правда соціальні катаклізми можуть істотно деформувати окремі ментальні ознаки.

Юрій особливо наголошує на практичному спрямуванні ментальності, як відповідному перевіреному поколіннями досвіді, певних домінуючих життєвих настроях, системі моральних цінностей і принципів, формах взаємин між людьми та родинних засадах, у різних компонентах культури та ін., що орієнтує людей на те, як утвердитися і вижити в навколишньому світі.

Процес етногенезу українського етносу на формування основних рис української ментальності М. Юрій розглядає в контексті теорії біоетногенезу Л. Гумінова.

Сучасна дослідниця М. Пірне у підручнику “Основи етнопсихології” (К., 1998 р.) говорить про ментальність як етнопсихологічний феномен. Що до структури, то у системі "ментальна настанова" виділяються три компоненти: емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний).

Емоційна підсистема ментальності включає: а) емоційні стани, що попереджують організацію вербального і поведінкового компонентів. Вони виступають імпульсом систематизації знань, а також, поведінкових готовносте (Л. Гутман); б) переживання, пов'язані з найбільш важливими вербальними елементами.

Вербальна підсистема ментальності складається із знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, що є результатом буття індивідуального життєвого досвіду (навчання).

Поведінкова підсистема ментальності слугує імпульсом актуалізації (самоактуалізації) елементарних фіксованих та соціальних настанов, ціннісних орієнтацій, етнічних цінностей.

Ментальна настанова реалізується у діяннях, вчинках людини. Саме вчинок, на підміну від таких категорій, як мотивація, інтелект, воля, характер, торкаються не одного якогось аспекту психіки людини, а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації людини, людини як індивідуальності, особистості, громадянина.

Марія Пірен розглядає проблему менталітету в українській філософсько-психологічній науці. Також приділяє увагу формуванню менталітету у молоді в посттоталітарному українському суспільстві.

З цього приводу вона говорить: Характеризуючи менталітет української молоді в посттоталітарному суспільстві, відзначимо три моменти:

1.Зміна акселогічних параметрів в оцінюванні як суспільного так і індивідуального життя. Щастя не в постійних перемогах над собі подібними, а в приборканні тваринних ( стадних інстинктів і тих соціальних схильностей, які розмивають границі між біологічним і соціальним ).

2. Відмова від психології жертвування - де є готовність жертвувати собою, там з'являється спокуса принести в жертву й інших. Проповідь жертвопринесення знецінює сьогодення, відмовляючи йому у високому змісті і невмирущій значущості.

3. Реабілітація цінностей повсякденного життя - адже з них складається вічність, вони утворюють дійсну основу менталітету високоморальної особистості, що виростає як подолання спотвореного менталітету тоталітарного суспільства.

Однак, історична реальність дає нашій молоді яскравий досвід психолого-соціального виміру, дух українського етносу виявився здоровим морально і психологічно, з'єднав розум і сили його на побудову держави, нищеної більше трьох століть .Український етнос сьогодні відродив мову і культуру, систему державних інститутів та міжнародного життя. І це - не завдяки, а всупереч обставинам! Цим Україна підтвердила, що менталітет українського етносу є сформований історично не на деструктивних, а на конструктивних духовно-творчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів в межах своєї території.

ВИСНОВОК

Формуючи свою сучасну ментальність, українство має зробити головними найкращі риси, що їх було виплекано впродовж сторіч нелегкої історичної долі. Але, прагнучи стати модерним етносом, українці повинні рішуче позбавлятися так званої “шароварщини”. Модерний етнос повинен бути здатним піднести на високий рівень науку, культуру, мистецтво.

Аналіз праць вітчизняних науковців з досліджуваної проблеми свідчить, що вони надавали великого значення розвитку науки про дух, душу нації, її ціннісно-мисленєві устремління, оскільки вбачали в цьому реальний шлях удосконалення людських взаємовідносин, гармонії душі і тіла. Орієнтація на багатство “внутрішньої” людини, її моральні та релігійні прагнення, велич її безсмертного духу – це особливість не тільки народознавчої науки, а й української духовності в цілому.

Початки досліджень української ментальності співпадають зародження української етнонауки взагалі.

Вже у перших роботах, зокрема це “Дві руські народності” М. Костомарова, завдяки надзвичайній інтуїції та ерудиції дослідника маємо синтез української духовності в її самобутності та її вирізненні від інших народностей.

Спроба окреслити “український світогляд” І. Нечуя-Левицьким – це тільки намагання охарактеризувати давні вірування, до речі без їх інтерпретації.

Зацікавлення проблематикою української духовності зростає зокрема після невдачі Визвольних Змагань початку ХХ ст. Невдачу аналізується не тільки під кутом зовнішніх причин (геополітичного положення, чисельної та матеріальної переваги ворогів), але й з точки зору її внутрішнього замовлення. Таким чином, проблемою української ментальності в першу чергу починають займатися публіцисти та ідеологи. Зокрема, В. Липинський історик і соціолог; Д. Віконська – посилається на сучасну їй психологічну літературу; ідеолог Ю. Липа спирається на антропологічні та археологічні досліди науковців; Д. Донцов, як літературний критик, спирається на аналіз творів. Однак у своїх висновках вони не завжди дбають про наукову аргументацію, тому, здебільшого, їхні твердження це тільки матеріал для порівняння.

Пізніші дослідники спираються на науковий апарат і дбають про наукову аргументацію. Зокрема це Д. Чижевський, який підходить до питання на підставі досліджень загальних тенденцій в українській філософії і робить певні висновки із аналізу характеристичних для українців стилів, в першу чергу їх роль в українській літературі; В. Щербаківський, який намагається знайти зв’язок української духовності у сучасній трансформації духовності мешканців Чорномор’я і Придніпров’я від праісторичних часів, доводячи спорідненість культури Трипілля з сучасною.

Цінною спробою дати синтетичний аналіз української духовності є роботи Я. Яреми, професійного психолога, який до питання української духовності підійшов від характеристики центральної її властивості – інтроверсії, до погляду на цілісність нашої ментальності, опираючись на аналіз виявів української культури в минулому, зокрема, характеризуючи такі національні типи, як Вишенський, Сковорода, Гоголь та Шевченко.

Подальшими виразними дослідженнями даної проблеми є праці П. Феденка про вплив історії на духовність, та студії О. Кульчицького з його цілісним методом «генетичного дослідження» під різними аспектами (расовим, геопсихічним, соціопсихічним, історичним, культуроморфним та глибинопсихолгічним).

Навколо проблеми “кордоцентричності” української ментальності зосереджуються роботи психологів О. Кульчицького та Б. Цимбалістого, соціолога М. Шлемкевича, етнографа Є. Юнацького. Б. Цимбалістий порушує методологічну проблему і пов’язує українську духовність з «культурно-антропологічним» методом дослідження, вказуючи на значення родини у формуванні духовності. М. Шлемкевич більше зосереджує свою увагу на диференціальній проблематиці відмінностей між Галичиною і Придніпрянщиною. Значний внесок робить Г. Ващенко, який не ставить собі за мету досліджувати ознаки ментальності, але який для накреслення свого виховного ідеалу українця виходить від ідеалу людини в Україні, починаючи від найдавніших часів. В. Янів доповнює досліди О. Кульчицького, систематизуючи не тільки твори Шевченка та Костомарова, але й інших науковців, щоб із порівняльного матеріалу дати аргументований синтез в «Нарисах до історії української етнопсихології».

Сучасна народознавча наука розглядає ментальність як чинник відродження та відновлення найкращих традицій української нації. Зокрема питання українства як етноментального феномену в роботах О. Нельги, ментально-архетинний зміст етнічного у Б. Попова, етнічні складники етнічного характеру, соціопсихічні риси українців в роботах Г. Лозко, взаємозв’язок етногенезу українського етносу та процесу формування ментальності у М. Юрія і т. д.

Заслуговують на увагу матеріали науково-теоретичних конференцій, що проводяться останнім часом і розробляють критерії аналізу процесу історичного розвитку української ментальності та її трансформації в різні сфери духовного життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.  Андрусів С. Ім’я Гелленів / Про національний характер українців // Дзвін. 1993. - № 10-12. – С. 110-115.

2.  Беба П. Українська ментальність // Урядовий кур’єр. – 1996. – 24 серпня. С. 13.

3.  Бобик В. Психологія українського демократизму // Україна молода. – 1992. – від 14 лютого.

4.  Бичко Б. Ментальні особливості національної самосвідомості. В кн.: // Філософські обрії. Науково-теоретичний збірник. - № 3 – 2000. – С. 104-114.

5.  Бичко І. Українська ментальність і проблеми гуманітаризації освіти. // Розбудова держави. – 1993. - № 3 – С. 58-63.

6.  Братасюк М. Історична доля та дух українського етносу. // Культурне відродження в Україні. – Тернопіль, 1993. – С. 55.

7.  Васільєв В. Деякі роздуми з приводу терміну “Менталітет” // Розбудова держави. – 1993. - № 11. – С. 50-53.

8.  Ващенко Г. Психологічні властивості українців і причини наших невдач // Рідна школа. – 1992. - № 2. – С. 31-40.

9.  Від Києва до Гарварда: Філософ Д. Чижевський про українську ментальність // Урядовий кур’єр. – 1994. – 7 квітня.

10.   Волошин М., Волошин Р. Становлення національної школи – Дрого-
бич, - 1993.

11.   Гнатенко П. Національний характер – К., Дніпро, 1992.

12.   Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. – 1998. - № 15. – С. 58-70.

13.   Грабовська І. Українська ментальність крізь призму 20ст. // Пам’ять століть. – 2000. - № 1-2. – С. 3-14.

14.   Грицай С. Нове видання з досліджень історії ментальності // Слово і час. 1995. – № 1. – С. 72-73.

15.   Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

16.  Дорошкевич В. Ментальність України і проблеми її державності // Розбудова держави. – 1992. - № 7. – С. 20.

17.   Дубецький Є. Осягнути національну ментальність // Березіль – 1996. -
№ 1-2. – С. 152-155.

18.   Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналій. – К., 1997.

19.   Етнос і соціум. – К., 1993.

20.   Єрмоленко С. Що таке ментальність? // Літературна Україна – 1993. –
 21 січня. – С. 7.

21.   Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.

22.  Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль, 1994.

23.   Леся Українка “Не так тії вороги як добрії люди” // Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978.

24.   Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995.

25.   Макарчик С. Н. Український етнос ( виникнення та сучасний ). – К., 1992.

26.   Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України. Інститут державности і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1997 – 942 с.

27.   Маланюк М. Ще раз про самосвідомість українців. // Рідна школа. – 1995. - № 7-8. – С. 7-11.

28.   Медвідь В. На свій захист ( Сучасний український менталітет ) // Укр. проблеми. – 1994. - № 2. – С. 51-54.

29.   Ментальність та історія ідей // АНУ-ни. – К.; 1992.

30.   Нельга О. В. Теорія етносу. Курс лекцій: К.: “Тандем”, 1997. – 368 с.

31.  Основи етнодержавознавства. – К., 1997. – С. 185-200.

32.   Пірне М. І. Основи етнопсихології. – К., 1998.

33.   Поліщук І. Ментальність українства: політичний аспект // Людина і політика. – 2001. - №; 1. – С. 86-93.

34.   Пономарьов А. Дещо про національну свідомість // Слово і час. – 1993. - № 5. – С. 81-83.

35.   Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994. – 320 с.

36.   Поняття ментальності в суспільних науках. // Генеза. – 1995. - № 1,3. –
С. 8-13.

37.   Попович М. Нариси історії культури України. – К., 1999.

38.   Русин М., Колесник О. Основи української ментальності ( До історії питання ) // Хроніка. – 2000. – Вип. 37-38 – І: Україна: філософський спадок століть. – С. 18-27.

39.   Сарбей В. Г. Етапи формування української національної свідомості ( кінець 18 – поч. 20 ст. ) // Укр. історичний журнал. – 1993. – № 7-8. –
С. 3-17.

40.   Семчишин М. 1000 років української культури. – К., 1993.

41.   Сухорський С. Ващенко і Ярема про психічні властивості українського народу // Рідна школа. – 1992. – № 2. – С. 2-4.

42.   Українознавство: Посібник ( Уклад. В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. – К.: Зодіак. – ЕКО, 1994. – 399 с.

43.   Українська душа. – К.: Фенікс, 1992. – 128 с.

44.   Українська культура. Історія і сучасність. – Львів, 1994.

45.   Українська культура. Лекції за ред. Антоновича. – К., 1993. – С. 187.

46.   Українське народознавство в іменах. – К., 1998.

47.   Феномен нації: Основи життєдіяльності. / За ред. Б. В. Попова. – К.: Тов. “Знання”, КОО, 1998, - 264 с.

48.   Філософія. Курс лекції: Навчальний посібник. / Бичко І. В., Табачковський В. Г. та ін. – К.: Либідь, 1993. – 576 с.

49.   Франко І. Я. З кінцем року // Молода Україна. – Львів: Укр. – рус. вид. спілка, 1910.

50.   Франко І. Я. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібрання творів: У 50 т. – К., Наукова думка.

51.   Франко І. Я. Поза межами можливого // Зібрання творів: У 50 т. – К., Наукова думка.

52.   Франко І. Я. Реалісти чи кар’єристи // Життє і слово.

53.   Хома О. Про філософське розуміння менталітету. – В кн.: // Гуманізм і людина в контексті культури. Матеріали людинознавчих читань ( Випуск 3 ) у трьох книгах. – Дрогобич – 1995. – С. 303-312.

54.   Хромова В. До проблеми української ментальності. // Українська душа. – К., 1992. – С. 3-36.

55.   Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні – К., 1992.

56.   Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: Фенікс, 1993.

57.   Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: “Таксон” 1997. – 235 с.

58.   Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Мюнхен, 1993. – 217 с.

59.   Янів В. Релігійність українців з етнопсихологічного погляду. // Народна творчість та етнографія. – 1999. - № 5-6. – С. 39-54.

60.   Янів В. Українська етнопсихологія і наш виховний ідеал. // Народна творчість та етнографія. – 1998. - № 5-6.