Студії з питань дослідження українського національного характеру

3.1 Студії з питань дослідження українського національного характеру

Важливий вклад у процес дослідження української ментальності та етнопсихології українців зробили вчені-українці з діаспори. Сюди відносимо: “Студії з української ментальності та антропології” Ф. Вовка (Прага, 1927), “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” Я. Яреми ( Львів, 1935 р. ), “Головні риси українського світогляду в українській культурі” Д. Чижевського ( Подебради, 1940 р. ), “Світогляд українського народу” І. Мірчука ( Прага, 1942 р. ), наукова праця Ю. Липи “Призначення України” ( Львів, 1938 р. ), в якій він пояснює суть українського менталітету та місце українського етносу у світовому розвитку. Цікаві підходи до вирішення проблеми відображено в роботах В. Щербаківського “Формація української нації” ( Подебради, 1937 р. ), В. Петрова “Походження українського народу” ( Регеноурд, 1947 р. ). Патріотичним спрямуванням відзначається праця Д. Донцова «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.) та ін.

Великий доробок внесли своїми працями О. Кульчицький, Б. Цимбелістий, Є. Юнацький, М. Шлемкевич, В. Янів, праці яких були надруковані у повоєнні роки у США, Франції, Німеччині. Окремі їхні статті вміщені у збірці “Українська душа” ( Київ, 1992 р. ).

Вони розглядають проблему ментальності з точки зору національно-обумовлених психофізичних властивостей.

Визначний вчений-історик В. Липинський в своєму ідеологічному творі “Листи до братів-хліборобів” українській вдачі посвятив цілий розділ (останній ).

Основною рисою української вдачі вважає Липинський індивідуалізм, але, вбачаючи насамперед небезпеки індивідуалізму, він наголошує в першу чергу не український індивідуалізм, але брак українського підпорядкування, або, щоб виразитися словами самого Липинського: “стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної, отаманщини” [58, 20]. Сам індивідуалізм аж ніяк не є лихом, як це Липинський виказує на прикладі англійців: «Англійський провідник-індивідуаліст має стільки імперіалізму, містицизму, ідейності, волі та розуму, що він свій – даний йому, як й українцеві од природи – індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенною верховною владою одного ( монархією ) і обов’язком супроти своїх підвладних. Звідси англійська вірність монарха підвладним і підданим монархові; звідси вірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними; звідси вірність підвладним вождям ... Українському провідникові таке обмеження вродженого йому індивідуалізму та анархізму даються дуже трудно».

Ця національна хиба корениться глибоко в історії, наприклад, Липинський цитує погляди чужинців: “Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою”. Так характеризував вже в VI в. нашої ери мешканців української землі візантійський письменник – Маврикій. А далі вже від себе додає Липинський: “княжі усобиці і самоослаблення княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хиткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній верстві і кипіла і розкладалася в котлі української анархії. Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій же самій причині і з такими самими наслідками. Магнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україну за часів безвладної і свобідної “Річпосполитої” польської ... Самовирізання Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищенню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними плянами Великого Богдана”. Отже, цей егоцентризм веде до браку дисципліни, до оплюгавлювання власних авторитетів, до невміння, створити свою владу чи до поборювання власної влади, до фантастичного гасла “України без влади і без підвладних”, що знаменує в правді замилування до свободи, але одночасно вказує на невміння її запевнити у зударі з ворогом, який – при всіх своїх хибах – має однак виразну тенденцію до “поважання до своєї влади”, якої нам треба б у них “повчитися”, якщо не маємо заплатити за наш брак досвіду “політичною незалежністю українських земель”. Так, Липинський вияснює в іншому місці вчинок Андрія Боголюбського, якого українські «демократично-республіканські історики та політики лають ... за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть, що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і що Андрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, що зміцнив київську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, а не анархічну південне руську частину цієї верстви». Іншими словами, корінь нашого лиха “в надмірнім обособленню та індивідуалізмі одиниць. Українські люди, не зв’язані між собою ні в просторі ( сполученнями органічними ), ні в часі ( спільно усвідомленою традицією ) посідають сталу тенденцію до диференціації ( поділу ) при великій нездатності до інтеграції ( сполучення).

Друга характерна риса української вдачі – це перевага емоціональності над волею та інтелігенцією. Зробивши спостереження, Лип енський його далі дуже пластично розвиває: “Надмірною чутливістю, при пропорціонально заслабій волі та інтелігентності, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дразливість на дрібниці і байдужість до дійсного важних речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і “всенародніми” співами проходять так само скоро й несподівано, як скоро й несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражень, які нищать попередні. Досить, наприклад; подразнити чиюсь амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражнення забув про ідеали та хотіння, рішаючі іноді про буття цілої нації. При таких умовах, політика, як умілість організувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею.

Брак волюнтаризму відзначено й в інших місцях і кажеться, що саме в зв’язку з лінивством не розвинулися в Україні дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертви й самопосвяти. У другому місці твору Липинський відзначає, що брак волюнтаризму в Україні був ще доповнений поширенням «соціального фаталізму», тобто вірою в автоматичність поступу. Так, наприклад, переконання, що “український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів” доводило до ілюзії, що “при неминучій перемозі світової демократії витворять вони автоматично українську націю і дадуть їх власну державу».

Величезна перевага ендотимного тла над інтелектуальною надбудовою. Липинський ставить це в зв’язок із плодючістю української землі, вказує на велике пов’язання українця з землею. Навіть сам заголовок його книжки Листи до братів-хліборобів вказує на роль землі, яку приписує він зв’язкові із землею. «Любов до землі є основною динамічною силою, як української, так і всіх осілих націй».

Липинський, стверджує, що: “ ... причиною ( другою, бо першою є геополітичне положення на перехресті шляхів ) нашої недержавности єсть найбільше в Європі родюча земля і добре підсоння”, бо вона веде до швидкої «дегенерації громадських інстинктів». Це легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля».

Липинський, відзначаючи український романтизм, докоряє, що в нас саме ідеалізму нема, - звичайно, розуміючи під цим терміном певну спеціальну відтінь: тут не йдеться від відірвання від матеріального, не йдеться тільки про визнання принципу переваги нематеріального, духовного, але ідеться про скристалізовану вже не матеріальну мрію в конкретну ідею, яка вимагає своєї реалізації – ціною зусилля, а іноді й жертв.

Липинський наголошує у своїй праці на негативи вдачі, вказуючи наскільки вони спричинили до наших історичних трагедій, а зробить це з тим більшим полином, що він завжди перебуває під впливом недавно пережитої нової трагедії, що випливала з анархізму вдачі, пасивності й утопічного мрійництва, без достатньої вольовості на чин, на ризик, на священну війну.

Потрібно, як Липинський, вийшов і його сучасник (а одночасно один із опонентів Дмитро Донцов у своїй ідеології від питання про причини наших політичних невдач, і знайшов їх у нашій духовності, у нашій національній вдачі. І тому в своїй основній книзі Націоналізм не хоче давати ніякої програми партії чи руху, а трактує свою книгу як виклад певного світогляду, що мав би прийти на зміну світогляду його сучасників.

У Націоналізмі не можна знайти викладу про духовність, а поодинокі Констанції треба вибирати з тексту.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова – принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Основою, “ґрунтом” національної ідеології вважав волю націй до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав “національну романтику”, що ставить над усе загальнонаціональну ідею. Донцов наполягав на “нетерпимості” навіть “фанатизмі”, без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського вважав, що боротьба за самостійність є справою “активної меншості” (еліти) нації. “Нація глядить у минуле”, - писав Донцов у праці «Націоналізм», - звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, - повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом».

Донцов відзначає примат розуму над афектом, при чому афект – пристрасть все таки треба відрізняти від простого почування (хоч цього він виразно не каже), бо саме в афекті є елемент чогось постійного, тривалого і витривалого, коли саме почуттєвість робить схильним до примхливої змінності, як ми це бачили у Липинського. І згідно з тим Донцов уже виразно каже про наявність сентименталізму в українців. Цей квієтизм вдачі призводить до ідеалу спокою як життєвого стилю, а цей ідеал непорушності переходить навіть в ідеал краси. “Звідси їх краса (тобто краса сучасної провідної верстви українців) була не в стримлінню до здобуття, а в тузі до ідилією, за збереження того що є”. [58,25]. Донцов ставиться критично до таких властивостей – ліризм, щире чуття, безмежну доброту, любов до світу й людини і говорить, що це є краса, яка “відірвана від хотіння”.

Про “індивідуалістичний егоїзм” говориться у його праці, держава мала бути для одиниці. “Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і цілей одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій мірі мали респектуватися. Не з гори в діл, лише з долини в гору. Важне було не міць держави та її влади над всіми багатствами – матеріальними й людськими країни, лише забезпечення щастя одиниці або одиниць. Ясно, що коли при такім погляді на річ одиниця або народ приходили в суперечку з державою, з нацією – державнонаціональний ідеал відходив на другий плян. Нація не має права над одиницею, яка є суверенна до того степеня, що має право сецесії з даного національного або державного зв’язку. Щоб той, хто родився українцем, мусів бути українцем, це було для провансальців нечуване насильство над «свобідною особистістю».

У 1938р. вийшов твір “За силу і перемогу” Дарії Віконської (за справжнім іменем Іванни Федорович-Малинської). Етнопсихологічні спостереження Віконської зібрані у розділі «Психіка ресантименту». Віконська ідеологічно зближена до Донцова, і етнопсихологічні констатації в неї подібні до думок про українську вдачу Донцова, але виклад твору її спокійніший, хоч і вона також виходить із негативних рис вдачі з бажання, щоб ми їх позбулися.

Відзначає український вибуялий індивідуалізм і наш брак підпорядкування, брак вольовості, пов’язаний з пасивністю та лінивством, при надмірній чуттєвості, натякає на нашу охоту допомогти іншим.

Інтерпретація українського індивідуалізму виходить із загального твердження, що ідеал бути сильним та могутнім – це “подекуди ідеал кожної людини”, але в нас зокрема він розвинувся під впливом степу – отже, географічного чинника. Бажання індивідуального самовияву – це своєрідне надолуження (компенсата) за збірну вікову неволю. А що в нас неволя була станом перманентним, до цього ж неволя часто дуже в дошкульний спосіб врізувалася в свідомість, то і бажання компенсата було в нас дуже сильне. Проте, за даних умов індивідуальний самовияв дуже обмежений, а це в свою чергу збуджує в нас реакцію жалю, невдоволення.

Коли поневолення народу, з одного боку, впливало на скріплення прямування до індивідуального самовияву, то з другого боку – ослаблювало прямування до підпорядкування, - і породжувало брак дисциплінованості: хто не почувається членом даної держави, той не звик думати, ані поступати категоріями цілості та спільноти.

Коли ж іманентне нам прямування до самовияву, степеноване ще неволею з її обмеженням збірних виявів і з зменшенням індивідуального розвитку, століттями є не заспокоєне, тоді людина вступає на бездоріжжя неправильних реакцій, - що ми до підвищення власної вартості не змагаємо шляхом впертого виявлення себе, але знижуванням вартості інших, знецінюванням їхньої вартості, досягнень, праці, - коротко: «Особисте, невдоволення виявляється у критиканстві, злобі, зависті. Не підношення себе догори, але стягання інших вниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміння рівности, яка в нас розуміється як не рівність старту, але як рівність осягів, чого ніде у світі нема й бути не може».

Ця хиба ще степенується при браку вольовості, бож саме напругою волі можна перемогти все, навіть важкі обставини, і можна при силі волі за найважчих умов самовиявитися. Коли ж тої волі не стає, тоді знову вертається до “стягання в болото” інших, зокрема при нашій перечуленості. Тут і джерело понижування здібніших чи щасливіших, тим самим неохота до авторитетів, які за таких умов рідко можуть закріпитися.

Розчулюючися над самими собою, над особистими невдачами, ми маємо нахил співчувати з подібними невдачами, та навіть зі слабшими, бо це родить у нас відчуття, що ми таки сильніші, коли можемо милосердитися над кимось, допомогти йому. “Любимо, майже бажаємо, щоб наш земляк був ще бідніший, ще безрадніший за нас самих, щоб мати змогу, обдарувати його нетактовним спочуттям або часто неподільною допомогою. Тоді хвилево почуваємося “вищими”... «Він такий бідний» – це перший та останній, найсильніший аргумент у користь кого-небудь... «І саме той чинник, мабуть, спричинився до скріплення прямування до подавання допомоги, а відомо справді з інших місць, що в нас є незаперечна схильність до подавання допомоги «згори вниз».

Українська людина – на думку Віконської – «задивлена в дрібні успіхи дешевої амбіції, нездібна до справжнього творчого гніву ані до глибокої творчої радости, нездібна обурюватися ані захоплюватися цілою істотою нездібна до одержимої любови, що одна у парі з холодним розумом дає непереможну силу доконати на вигляд недосяжного, нездібна врешті до героїчного відчування життя, яке задля великого діла нехтує особистим, малим». Так то Віконська в одному реченні збирає всі основні хиби вдачі, що стали основою наших історичних лих, причому вона у цілому викладі дає доказ, як дуже комплексною є удача людини, і як то одна причина – в основі вікова неволя – може в різних напрямах формувати ментальність людини та спільноти.

У 1938 р. вийшов твір Юрія Липи “Призначення України”. У цьому творі переважає ясний оптимістичний том. Ю. Липа захоплюється українською людиною. Він відзначає значення фактору людини як такої, применшуючи значення географічних формуючих чинників і підходить правильно до аналізу української духовності, коли він її розглядає не у статичному стані, а в еволюції нашарувань, - тобто в динамічному процесі формування української нації впродовж віків, розглядаючи послідовно впливи різних пришельців, чи різних культур, що діяли а Україні. Але робить помилку, перебільшуючи вплив позитивних нашарувань, при рівночасному применшенні впливу негативних. Коли Липа приймає, що українці від Трипілля мають давню хліборобську культуру з матріяхатом, ніжністю, але й впертістю, запопадливістю, розважливістю, тоді він відзначає збагачення позитивами індивідуалізму з його нахилом до краси мистецтва, шуканням правди.

Липа підкреслює хліборобськість нашої вдачі, тобто її пов’язаність із землею. Цю рису завдячуємо колонізації трипільців в ІІІ тисячолітті до Христа. В характері трипільців відзначає надзвичайну енергію яку вони мусіли виявити добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність і суворість природи. Трипільці не творили великих державних організацій і їхня експансія йшла у напрямі опанування природи. Це дуже важливе твердження, бо воно багато значить і в сучасній психіці українця.

З хліборобським світоглядом тісно пов’язується матріархат: “в центрі духовности цього кругу стоїть жінка – мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення – це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців” [58,33]. Перевага матері пов’язана з “самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні насамперед вміння господарювати, витривалість у праці й традиціоналізм у праці” [58,33]. При цьому відзначений і мужеський елемент у родині. Скріплення чоловічого первня в родині – це вплив Готських, які «найбільшого перевороту довершили в самій структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, що символізує перехід від середньоазійського матріярхату до індогерманського патріархату».

З поняттям української родини є тісно пов’язане поняття власної хати, дому. Це має ще й інше значення: дім – це те місце, де людина є людиною. Це – осередок людства для українців.

Липа применшує силу індивідуалізму в українців, а прибільшує їх дисциплінованість. Тим часом ціла низка місць з самого твору Липи вказує на індивідуалізм, а тому його концепція видається штучною. Липа при обговоренні індивідуалізму виходить із наступної цитати: “Потяг до краси насичує ціле життя українця. Крім ділянки музичної й поетичної творчости, видно це і в одежі, і в оселі, і в любові до природи... Багата поетична натура українця висловлюється в незмірній кількості дум, побутових і ритуальних пісень, приказок, легенд...”. По цій цитаті сам Липа дає наступний коментар: “Ця риса, мальовничий індивідуалізм – це те, що вперше впадає до очей чужинцеві. Недарма описи України від Гердера до сучасних мандрівників підкреслюють цю прикмету українського характеру і надають цілому краєві назву Геллади. Правдоподібно, таки є зв’язок індивідуалізму з гелленським первнем раси” [58,35]. Далі йде інтерпретація причин ослаблення українського індивідуалізму в порівнянні з грецьким, для якого основною характеристикою є Пітагорейська засада: “людина є мірилом речей”.

Проте рівночасно Липа відзначає, що для українця характеристичне переконання в тому, що Україна є центром світу, і додає від себе такий коментар: «це є також нормальне для духовності - узнавати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової узнавати передусім свій організм за довершені ший».

Липа твердить при характеристиці українського проводу, що «не легко добре провадити людей з такими складними характерами, як українці». Виходячи із ствердження впливу готської культури на нашу дисциплінованість, Липа хвалить і українську ієрархічність, протиставляючи її вождізмові, і наш традиціоналізм, консерватизм, і природний нахил до життя в гуртах, а доходить він до ствердження, що провід – це мистецтво, яке мусить рахуватися з тим, що українець не перенесе нічого насильного, що придушувало б особу, і що українець є ворогом сліпих авторитетів, бо в нього високе ставлення особистості. Тому Липа дає теорію моральної вартості провідника. «Чи то буде вибір отамана чумацької валки, а бо навіть парубоцької ватаги, чи пошана для королівського або гетьманського маєстату підставою буде завжди поза кваліфікаціями воєноначальника чи провідника – передусім його моральна вартість. Тому найвищий, найвеличніший провідник для українця – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лише треба згадати про те, що він має бути й особисто талановитим і продовжувати давні традиці».

Липа пише про українську войовничість, але одночасно є згадка, як то “кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборах інтернованих, це на 95% - квіти, лагідні краєвиди і ідилії. Ба, й у сучасних бойовиків побачимо лагідно коліровані й умаєні квітами герби. З рештою, ця лагідність, а навіть «ніжність», що її несправедливо дехто змішує з безсилістю, не зменшує бойовости, ані не виключає жорстокості».

Трипільська культура - культура хліборобів – вимагала для свого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує також передбачливість, розважливість, холодність. Говорить про «втечу від світу» Сковороди: «Втечу від суспільного життя – це зменшення себе, це – обниження вартости власного життя, це нехіть до продуктивности на ширшу скалю. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і кляс! Вони звірячи малі й безсилі – ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Коробочки й Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здібні до сублімації цих емоцій у вищі, більше суспільні. Це – хутір, або українці на нижчім ступені духовности».

В загальному констатації Липи виступають наче в певному контрасті, а чи навіть виразній опозиції до його сучасників, і він почувається, щоб очистити українську духовність (обмити) в очах оточення. Липа – інтелігентний та начитаний – може мати велике значення як стимул до шукань.

Яким Ярема у праці “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” зазначає, що вдача людини чи народу – це не просто сума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Він не є прихильником закостенілості національної вдачі, - навпаки, підкреслює “пластичність психіки” [58,46]. Ярема відносить українців в групу інтровертивних народів і як перший вияв інтровертизму вважає негативне відношення до зовнішнього світу, яке може проявитися у критизмі у насміху над дійсністю. «Шляхом ізоляції, - зазначає Ярема, - намагаємося як-небудь позбутися невиносимої дійсності. Ми утікаємо від неї на самоту, чи то у світ власний – внутрішній, або її не зауважуємо, або її ідеалізуємо. У всіх тих випадках займаємо супроти неї пасивну поставу».

Із спрямуванням уваги на власне нутро випливає й український егоцентризм, “що змагає до підпорядкування всего інтересам та цілям «я», «на вищому ступні індивідуальної культури він спіритуалізується. Найвищою ціллю змагань стає власна морально-духовна досконалість чи то вічне щастя поза межами земного». Егоцентрична постава, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним», ставала в нас причиною історичних катастроф.

Ярема зазначає: «Центр ваги спочиває на забезпеченню свободи індивідуальности. Життєві інтереси та вимоги загального – цілого ідентифікуються всеціло з інтересами складових частин – індивідуальностей. Окреме отримує примат перед загальним. Віссю і вихідною точкою цієї концепції є індивід».

Одночасно Ярема вказує, що українці при великім егоцентризмі, при «соціальнім незацікавленні», мають цінну соціальну здатність «прямуваня до несення допомоги». Є це «здатність соціяльної симпатії, гуманність», що полягає «на відчуванні себе самого в других і ототожнюванні з ними».

Ярема відзначає, що поруч із «проповіддю любови ближнього» в нас появляється ще інша соціальна прикмета, «так знаменна для українського духу»: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, - розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш».

Толерантність появляється у релігійній сфері та національній. Випливаючи з цілої постави українця толеранція пов’язана ще з іншою властивістю вдачі – з українською неагресивністю ( розвиненою войовничістю ). Ярема відзначає, що вже в княжі часи українська добродушність проявилася з повною силою, а дух християнства тільки скріпив цю властивість.

Українська неагресивність залишила сліди і у внутрішньому житті. Тут Ярема пригадує заповіт князя Мономаха: «Не вбивати ні не винного, ні винного, навіть коли заслужить на смерть, - не губіть душі жодного християнина».

Свою працю Ярема закінчує загальною характеристикою і до неї додає картину тих впливів, що йшли в напрямі скріплення української інтровертивності.

Українська інтровертивність тісно пов’язана з географічними умовами. З одного боку, одностайність краєвиду, а з другого – безмежний простір зумовлював вільність. Третій географічний чинник – урожайна земля.

Українську інтровертивність скріпили зовнішні впливи та історія. “Будучи сама наслідком інтроверсії, ( історія ) цю інтроверсію ще більше поглиблювала”. Безнастанні історичні лихоліття спричиняли кожний раз нову утечу від світу, а вслід за тим спадали на край і нарід нові зовнішні лиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка нарід далі виховувала” [58,54].

Панас Феденко у праці “Науковий Збірник Українського Вільного Університету у образі” показує як характер зумовлює історичну долю народу й історія в свою чергу впливає на характер.

Феденко виходить від географічного аспекту степу і робить таке зауваження: “Степ в нашій історії, як був, то в дуже малій мірі феноменом естетичним, але переважно тим елементом, що постійно держав українську людність у фізичній і психологічній напруженості, протягом довгих віків”. Зі степом зв’язане поняття перманентної катастрофи як «домінуючий чинник у нашій історії».

Феденко відзначає, що важке геополітичне положення України зродило в її людності і героїчну поставу і стало основою лицарського духа, зокрема в козацьку добу. Він також зауважує, що якщо у поодиноких народів їхня національна вдача витворювалася під впливом поодиноких домінуючих в житті суспільних верств, то в Україні формуючою духовність верствою було козацтво.

Розлогий степ не давав змоги рівномірно організувати його оборону і це є причиною індивідуалізму. «За польсько-литовської доби нашої історії центральна влада не дбала за оборону України, і весь тягар війни з степовиками ліг на плечі самої людности, якій доводилося з рушницею за парканом стояти».

Феденко відзначає, що з українською свободолюбністю є пов’язане відчуття особистої гідності.

Постійна загроза степу мала ще й інший наслідок: погорду до маєтку, до грошей, яка «поширена в українському селянському побуті, зокрема у шлюбних справах. На придане молодої не звертають такої уваги, більше цінять здоров’я та вдачу».

Феденко про українську почуттєвість пише: “Постійна небезпека, непевність завтрашнього дня дала тій добі своєрідну печать меланхолії поряд з найбуйнішим виявом веселого настрою. Мабуть відсіль походження має український гумор з його головною рисою: бачити за зовнішньо-веселим сумний зміст”. В іншому місці свого твору він відзначає, що почуттєвість є характерною для села, а для міста властивий більше раціоналізм.

Феденко зауважує, що катастрофи, які випливали з степу, спричинили до замкненості українця, “яку сторонній глядач часто схиляється вважати за хитрість: мовляв “малорос і не збреше, і правди не скаже”. Особливо це виявляється в поширенні у народній мові відповіді у формі захисту. Ця риса випливає з бурхливої історії України, по якій мандрували протягом століть різні військові сили. Виявляти свою щиру думку перед ними бувало зажди небезпечно. Відсіль здержливість, “слухай і на вус мотай”, не виявляй свого чуття навіть виразом обличчя ані рухом. Може ця зовнішня нерухомість утворила для українців опінію лінивих [58,58]. Щодо нерухливості, то пов’язує її з характером селянського народу.

Олександр Кульчицький у праці “Риси характерології українського народу” відзначає, що душу народу формували століттями різні чинники і вирізняє шість чинників:

1). Расові; 2). Геопсихічні; 3). Історичні; 4). Соціопсихічні; 5). Культуроморфічні; 6). Доглибнопсихологічний.

Кульчицький зупиняється на двох расових елементах українського народу: динарському ( 44% загалу населення ) та остійському ( 22% ). Людину остійської раси Кульчицький характеризує як залежну в собі, яка уникає контактів з зовнішнім світом, залишаючись в інтимній сфері свого близького оточення («моя хата скраю»). Динарська вдача відзначається великою силою почуттів, вигуковістю. «Те, що в українській психіці відповідає “козацькому ідеалові”, виявляє переважно психічні тенденції динарської раси».

Географічний чинник відбився на українській душі трьома різними полосами української території. Північна низинна полоса з лісовою гущавиною, трясовинням впливає на зменшення життєрадості, людина відчуває обмеженість, яка веде до обережності, терпеливості.

Середня смуга – лісостепу – спричинює своїм сухішим та теплішим підсонням збільшення життєрадості і оптимізму. Багатство лісостепу викликає в хлібороба лагідність, щедрість, почуття довірливості, релігійної вдячності.

Південна смуга безкрайого степу викликає бажання “нестриманого руху в безконечність”. Степ породжує тугу, сповнену ентузіазмом у шуканні недосяжного.

Історичний вплив на українську духовність Кульчицький пов’язує з геополітичним “межовим положенням”.

Про вплив соціальної структури пише: “Українці, позбавлені у висліді історичних умов життя своєї шляхти і не маючи у висліді створених умов класного “третього стану”, залишилися в своїй основі селянським народом, що не сприяло розвиткові психічних прямувань і диспозицій, властивих для соціальних форм великого засягу, доцільно зорганізованих. Навпаки, життя селянина, зумовлюючи глибокий індивідуалізм, твердо закорінений, сприяло розвиткові малих груп. Соціальне життя таких груп розвивало психічні властивості, бажані й формовані для інтимності, - отже почування симпатій й спочування, дружби й вірності, як теж дар вчування і розуміння” [58,62].

У статті “Світовідчування українця” Кульчицький робить таке зауваження: “Розглядаючи по черзі поодинокі аспекти української психіки в їхньому відношенні до світосприймальних настанов, ми могли ствердити, що часто виявлялася виразна конвергенція, тобто збіжність напрямку тих чинників, що впливали на формацію української душі. Та іноді назначувалася і дивергенція, розбіжність діючих чинників ...” [58,64]. Кульчицький накреслює спільну структуру, виходячи від емоційно-почуттєвого характеру, від відомої “кордоцентричности” української вдачі. Кордоцентричність пов’язує з рефлексивністю, яка спрямована на самоформування.

М. Шлемкевич у праці “Душа і пісня” з’ясовує місце української почуттєвості. Не заперечуючи великої сили й краси української пісні, Шлемкевич вказує на “зону небезпек, де починаються фатальні наслідки наших душевних скарбів”. Він думає, що «настроєва пісенність боїться твердої, ясної форми, бо форма вбиває настрій».

Брак такої форми пробивається у нашім “славнім і на всіх перехрестях називанім індивідуалізмі, «український індивідуалізм є без індивідуальностей». Індивідуалізм без ясних форм індивідуальностей це втеча у “свободу”, у широкий степ, це українська анархія. Шлемкевич українську «пісенність» вважає настільки притаманною для української вдачі, що «повне заперечення пісенної ліричности це значення самих себе. Це спроба самогубства – культурно зовсім безплідна».

Б. Цимбалістий у праці “Родина і душа народу” пропонує культурно-антропологічний підхід до проблеми національного характеру. Він виходить від твердження про становище жінки-матері в житті українців. Зі становища української жінки в українській спільноті випливає і її активність, і пов’язує що активність із типом нашої спільноти й культури.

Цимбалістий зазначає, що в Україні вихованням дітей займається мати і це відбивається на нашій поставі, бо “норми поведінки, характер моралі, ідеал людини, настанова до життя в українця є підпорядковані нормам ієрархії вартостей – типовими для жінки, для жіночої свідомости [58,71].

Про джерело української анархічності пише: «Українській малій дитині важко здобути приязний, довірливий стосунок до батька. Він надто далекий їй, він не виявляє любови ні опіки, а дуже часто служить, як особа, якою страшиться. Дитина йому мусить повинуватися зі страху, але внутрі не любить його й бунтується ... Як тільки доросте, бажає чим скоріш відлучитися від батьківського дому, тобто вирватися з-під влади батька. Опісля в суспільному житті людина повторює цю саму настанову, тим більше, що влада чужа і деспотична».

Григорій Ващенко у “Виховному ідеалі” пише: «Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, ввійшов у психіку мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців та письменників, що стали духовними провідниками народу».

Ідеал людини спирається на ідеал християнського гуманізму, а підставою – є вроджена релігійність українців. Джерелом релігійності є межове положення України, яке породжувало “межові ситуації” постійної загрози.

Ващенко вказує на центральне значення землі для української вдачі і окреслює це так: «Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачі українців і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більше можливостей, ніж пастух чи ловець, призадумуватись над таємницями природи і людського життя. З цим також пов’язана певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання».

Ващенко зазначає, що несення допомоги в українців дуже поширене, «любов до Бога має сполучатися з любов’ю до ближнього, що виявляється передусім у ділах благодійности, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт».

Ващенко підкреслює хоробрість українців: «українці не будучи агресивними, в той же час були дуже свободолюбними й не помирилися б зі становищем рабів».

Мужність пов’язує з відчуттям людської гідності і цим відрізняє її від простої агресивності, бо хоробрість має чуттєво-розумове, а войовничість стихійне підґрунтя.

«Багатство емоцій естетичних і емоцій кохання” робить українців обдарованими в мистецтві, зокрема в пісні, яка “своїм змістом, багатством, глибиною й різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодійністю посідає одно з перших місць серед пісень народів світу». Замилування до краси в українців не тільки на свято, але й на будень.

Про причини нашої невдачі Ващенко пише: «Отже причин нашої недолі треба шукати в чині, в дії, - в тому що ми не хотіли, або не могли використати для блага Батьківщини своїх багатих природніх здібностей. Інакше: причиною нашої недолі є хиби болі».

Дмитро Чижевський, характеризуючи головні риси українського світогляду, називає емоціоналізм, і як ціннісний елемент етики та релігії, і як шлях пізнання. «Філософія серця», - на думку Чижевського, - характерна для української думки, але ця філософія має не лише той сенс, що високо оцінюється почуття ... а саме серце – та найглибше захована в людині «безодня», яка породжує та зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої душі».

Далі вчений стверджує, що безумовною характерною рисою видатних українців, що знайшла вираз у їхній етиці: це ( в певних умовах ) – нахил до духовного усамітнення. Це духовне усамітнення веде до визнання великої цінності за окремою особою, визнання для кожної людини права на власний, індивідуальний етичний шлях.

Але між окремими різними типами людей повинна панувати не боротьба, а згода та гармонія. Для український філософів, на думку Чижевського, - основне, до чого людина та суспільство має прагнути – мир між людьми та мир людини з Богом. До ідеалу гармонії зовнішньої приєднується ідеал гармонії внутрішньої, що є для українських мислителів найвищим ідеалом, метою до якої вони всі прагнуть. В історії української думки яскраво виступає релігійне забарвлення.

Володимир Янів, як фаховий психолог, концентрує свою увагу на аналізі літературних та наукових творів своїх попередників, систематизуючи та порівнюючи їх, для того щоб створити теоретичну базу, “робочу гіпотезу для всіх дальших шукань” [58,7]. Янів проводить свої дослідження індуктивно. Він розглядає проблеми протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду; психологічного окциденталізму України з обґрунтуванням доказів про духовну спорідненість України з Європою; представляє ідеал української людини на підставі першоджерел літератури. Ідеальну людину В. Янів вивчає з перспективи відношення до інших людей ( “Соціальні інстинкти українців” ), до Бога («Релігійність українців з етнопсихологічного погляду») та з точки зору характеру у зв’язку з вихованням ( “Українська вдача та наш виховний ідеал” ).

Характеризуючи милосердність українців, як одну із форм вияву гуманності, В. Янів підкреслює що, наприклад, у германців у центрі родинних та суспільних турбот завжди була турбота про дитину, то в Україні допомога старим, немічним та хворим. А це зовсім не властиве малорозвиненим в культурному розумінні народам.

Етнопсихологічні праці Володимира Яніва – це не лише синтез, але і новий шлях пошуку істини. Характеризуючи українську духовність, він підкреслює самобутність України і зазначає, що “наша межовість в майбутньому може стати для нас нашою силою, так як поки що, вона є нашою слабкістю. Майбутнє, про яке писав В. Янів, це наше сьогодення. Тобто, у світлі процесів відновлення української держави важливим є питання наукового передбачення стабілізації та змін політичної системи в Україні.