Поетична спадщина Адама Міцкевича

Дипломна робота

Поетична спадщина Адама Міцкевича

1. Проблема „Адам Міцкевич і Україна” в українській літературній критиці

Творчі зв’язки української літератури з поезією і публіцистикою Адама Міцкевича є предметом зацікавлення літературознавців ще з кінця ХІХ століття, коли вперше цю проблему поставив у 1885 році Іван Франко у статті „Адам Міцкевич в українській літературі”. Галицькі літературні діячі кінця ХІХ – початку ХХ століття були добре обізнані з польською культурою, з творчістю польського поета зокрема, проблеми, теми і мотиви творів якого були їм дуже близькі. „Вплив Міцкевича на нашу інтелігенцію, з моменту його першого виступу аж до наших днів, був далеко більший, безпосередніший і триваліший вже хоча б тому, що мова творів Міцкевича зрозуміла для інтелігентних українців не тільки в Галичині”, – зауважував І.Франко у своїй статті. [384]. Український письменник-літературознавець вказує на вагоме значення творів А.Міцкевича не тільки на сучасний момент, але і у майбутньому, коли у всій повноті розвинуться ті здорові зерна, „які геній польського пророка сіяв у численних поколіннях українського народу” [390]. Франко окреслює роль і значення творчості А.Міцкевича у загальнолюдській художній культурі: „Адам Міцкевич, без сумніву, найбільший поет польської нації і один з найгеніальніших людей, яких видало людство” [ ; 256]. Творчість А.Міцкевича розглядається І.Франком і в інших статтях. І.Франко завжди знав і переймався чужими болями і проблемами. Зокрема його дуже хвилювала краща в польській літературі кінця ХІХ ст. Аналізуючи літературні явища і процеси, що відбуваються. Франко намагався звернути увагу на період розквіту польської літератури в статті „Сучасні польські поети” (1899): „Час більше-менше від 1820 – до 1848 р. – се була доба великого розцвіту польської поезії… Можна сказати сміло, що тоді польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську рівню і була домінуючим, найважливішим об’явом у духовному житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші голови вважали своїм обов’язком не тільки любити і пестити їх але переводити їх у життя. Національна політика розвивалася під впливом національної поезії [ ; 385]. Одним із таких поетів, поезія яких виливала на політику і культуру був, на думку Франка, А.Міцкевич. Його особистість і його творчість український критик ставив за взірець найвищого служіння нації сучасним українським і польським митцям слова. Франко особливо підкреслював, що А.Міцкевич не тільки словом, але й ділом доводив свої творчі та життєві стремління, інакше „великим національним поемам відповідали такі зусилля, як повстання 1831 р., конспірації в Галичині [ ; 385].

І.Франко дав високу оцінку і багатьом творам А.Міцкевича, які сам перекладав. Особливої уваги, на його думку, заслуговує „політично-сатирична поема”, яку він називав у перекладі „Петербург”. Ця поема, на думку перекладача, – „одна з найвизначніших творів Міцкевича, яка показує нам його епічний талант, його бистроумність, його сатиричний хист [ ; 304]. І.Франко підкреслював той факт, що ця поема мала величезний вплив на задум поеми Т.Шевченка „Сон”. У „Вступному слові” Франко зазначив, що для перекладу він підібрав переважно епічні твори, оскільки вважає, що „Міцкевич удачею свого таланту визначний епічний поет”. Правда, в подальшому Франко вказує і на такі риси автора поеми „Петербург”, які дозволяють бачити в нього і явні ознаки видатного лірика, оскільки його поема „не має одноцільної епічної основи”, в ній змальовано „не так, може, живу дійсність, як радше стан душі, настрій, погляди та враження автора” [ ; 304]. До творчості А.Міцкевича Франко звертався, здійснюючи типологічне порівняння творів Т.Шевченка і великого польського поета. Так, образ Перебенді в однойменній поемі Шевченка критик розглядає у контексті польської романтичної традиції, творчості Міцкевича зокрема. Порівнюючи „Велику імпровізацію польського поета і „Перебендю” усі „Переднє слово [До видання: Шевченко Т.Г. „Перебендя”]”, Франко спробував обґрунтувати вплив Міцкевичевого образу на центрального персонажа поеми Шевченка, а також образів кобзарів у поетів „української школи”.

Рецензуючи чотиритомне видання творів А.Міцкевича, І.Франко високо ставить сонети поета, захищаючи їх від критики К.Козьмяна, які той критикував із позицій застарілих семантичних оцінок: „З жалем і усмішкою читаємо сьогодні подібні оцінки таких перлин всесвітньої поезії, як „Кримські сонети” [ ; 29]. В статті „Поет зради”, яку Франко написав значно пізніше, він взяв собі в союзники цього „псевдокласика”, пославшись на його негативну оцінку поеми А.Міцкевича „Конрад Валенрад”. В 1897 році Франко публікує цю статтю німецькою мовою. Вона відразу викликала різкі, навіть дещо несправедливі відгуки. До сьогодні стаття викликає інтерес дослідників, породжує різні припущення і тлумачення. Зокрема О.Забужко доводить, що не була „етапна” стаття і не тільки через те, що автор „ознаменував нею розрив з польськими радикалами, для котрих польські національні інтереси під час виборів 1897 р. виявилися цілком у дусі Міцкевичевої етики” щодо української сторони, – ширше, це був розрив із польським громадянством взагалі, зрада-бо польських колег і однодумців стала для Франка, тим ударом, після якого він сповна так до кінця життя і не оправився [ ; 94]. Однобічність Франкових оцінок, на яку звертають увагу багато франкознавців, проявилася в тому, що він „поставив у один ряд образи-типи зрадників „особистих” які керуються виключно особистими, егоїстичними мотивами і „зрадників” – патріотів, котрі вважали, „що свою гарячу любов до рідного краю можуть доказати тільки зрадою ворогам своєї батьківщини”, як це вчинила Гражина. Але ж називати „зрадою” виступ проти ворогів свого краю неправомірно” [ ; 53]. Франко у цій статті суперечить своїй власній позиції, що „для політики наші приватні моральні закони не писані” [ ; 167], що „війна має все і всюди свої права” [ ; 244], допускаючи обман противника як правомірний і моральний „воєнно-тактичний прийом”. „Вважаючи, що межі індивідуальної і групової (політико-державної, військової) „моралі” не збігаються, І.Франко разом з тим застерігав від їх повного розриву і протиставлення, від безоглядного застосування політиці принципу: „Мета виправдовує засоби”, відстоюючи інший моральний постулат: „Чиста справа вимагає чистих рук”. Тому Каменяр відкидав звинувачення у „валенродизмі”, яке висували проти нього деякі польські політики, вважаючи ніби він як публіцист і вчений-соціолог і політолог „впихається між поляків, щоб боротись „проти всього, що... полякам може служити захистом і користю” [ ; 54].

Творчість А.Міцкевича вивчали українські романтики П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, М.Костомаров, та ін., які знали творчість польського поета і творчо використовували його поетичний спадок: „... вони вчилися уважно ставитися до традиції, творчо використовувати народні пісні та легенди” [ ; 21]. Вони перекладали твори А.Міцкевича і деякі образи і мотиви знайшли свою поетичну рецензію у їхній творчості. Так, П.Гулак-Артемовський, перекладаючи „Пані Твардовські” Міцкевича, створив свій власний оригінальний твір. Для українських поетів О.Шпигоцького і Л.Боровиковського переклади та переспіви творів А.Міцкевича є водночас і першими спробами писати в новому романтичному стилі. Через студіювання творчості поета і перекладацьку діяльність Л.Боровиковський прийшов до написання таких оригінальних творів, як „Козак”, „Палій”, „Розставання” та ін. Хлопець з балади „Розставання”, що „хоче на полі шукати долі”, і герой балади „Козак”, що „хоче весь світ під коліно зломить, побить, потопить у Дунаї” – всі вони своїм нестримним потягом до подвигу до мандрів виразно нагадують безстрашного бедуїна із „Фариса”.

М.Костомаров проявляв постійний інтерес до творчості польського письменника, зокрема до „Книги польського народу і польського пілігримства”, яка надихнула його на власну працю „Книга буття українського народу”. Ця праця М.Костомарова була ідеологічною програмою діяльності Кирило-Мефодіївців. Костомаров часто цитує Міцкевича, ставить окремі його поезії епіграфами до своїх творів („Кремуцій Корд” та ін.).

Звернення до творчості А.Міцкевича української письменниці, поетеси, літературного критика – Лесі Українки, пояснюється її працею над статтею „Заметки о новейшей польской литературе”, яка була надрукована в журналі „Жизнь” за 1901 р. У статті авторка наводить багато уривків з польської поезії, цитуючи Яна Касировича, Адама Асника в перекладі на російську мову. Стаття Лесі Українки про польську літературу показує глибоке розуміння письменницею розвитку польської літератури, її напрямків і естетичних шукань. Поряд з позитивними оцінками творів Б.Пруса, Є.Ожешко, А.Асника, поетеса ставить поетів, які були органічно близькими їй – Міцкевича, Словацького, Конопницьку. У 1893 р. вона пише „На мотив з Міцкевича” поезію, яка є варіацією на тему „Непевності” Міцкевича. Рядки цього вірша стали епіграфом до твору Лесі Українки. Крім того, зближує українську поетесу з А.Міцкевичем й трактування завдань поезії, її суспільної ролі, що виражене в образі Вайдельта з „Конрада Валленрода” і в „Давній казці” української авторки. Творчі зв’язки Лесі Українки і А.Міцкевича стали предметом аналізу польського дослідження В.Пйотровського, який у статті „Леся Українка і Адам Міцкевич” прагне зупинитись на деяких спірних, найменш висвітлених питаннях типології творчості і обох поетів.

Окремі аспекти творчого впливу естетичних концепцій, образів, мотивів Міцкевича на українську літературу досліджено в окремих працях, присвячених творчості українських письменників. Особисті і творчі контакти Т.Шевченка з польськими культурними діячами, письменниками та їхньою літературною спадщиною, у тому числі А.Міцкевича, детально розкрито у працях О.Третяка, О.Колесси, В.Щураша, М.Мочульського, Б.Навроцького, П.Зайцева, В.Дьякова, П.Большакова та інших дослідників. Порівняльні аспекти творчості українського і польського поетів частково розглядалися у працях М.Здзеховського, Я.Гординського, Є.Маланюка, Е.Касперського, Г.Грабовича, Л.Плюща, О.Забужко та ін. Проте, ці подібності та відмінності не мали глибокого пояснення і розкриття слідів впливів, запозичень, відштовхувань тощо. На сьогодні добре вивчено зв’язки Міцкева з Україною у праці Г.Вервеса „Адам Міцкевич в українській літературі”. У ній докладно проаналізовано сприйняття творчості Міцкевича українськими письменниками, розглянуто основні переклади його творів, відгуки про його творчість на Україні. У своїй ґрунтовній праці автор критикує твердження О.Колесси у книзі „Міцкевич і Шевченко”, про прямі запозичення українським письменником мотивів і образів поезії А.Міцкевича. аналізуючи балади А.Міцкевича і Т.Шевченка, Г.Вервес вказує на принципові відмінності балад українського поета і, заперечуючи думку свого попередника, робить висновки не про прямі запозичення, а звернення національних поетів, до спільно джерела – фольклору, тобто – це „оригінальні твори, які своїм корінням глибоко сягають у національний фольклор” [ ; 92]. Дослідник доводить свою думку, аргументує її, піддаючи образи, мотиви, деталі, ритмомелодику таких творів як „Русалка” і „Рибка”, „Світязь” та „Лілея”, „Втеча” та „Тополя” ґрунтовному аналізові. Г.Вервес говорить про вплив фольклорного матеріалу на творчість багатьох письменників, що не означає взаємного запозичування: „У „Втечі” Міцкевича, наприклад, є ряд сюжетних моментів, які знайдемо і в Бюргеровій „Ленорі”, і в „Світлані” Жуковського, і в „Наталі” Костомарова: дівчина побивається за милим, милим встає із могили і прибуває до неї, обоє зникають в мороці ночі і т.д. Це мотиви, за якими легко можна доводити „виливи” на Міцкевича без кінця” [ ; 93]. Проте, Г.Вервес вказує на основні риси, які зближують польського і українського поета – пріоритет національних інтересів, з поєднанням фантастично-романтичних „шатів” з реаліями життя, з малювання величі і трагедії історії своїх народів, гостра критика антилюдської, антигуманної суші царизму, необмеженої монархії тощо.

Критикує Г.Вервес і позиції та твердження Ю.Третяка, який у книзі „Про вплив Міцкевича на Шевченка” (1892) пише про ідейно-тематичну залежність поеми Шевченка „Великий льох” від ІІ і ІІІ частини „Дзядів” А.Міцкевича: „Коли б Міцкевич не написав своєї поеми про Петербург, не було б „Мідного їздця" (тобто ”Мідного вершника” Пушкіна – Г.В.), не було б і „Сну” [ ; 103]. Г.Вервес вказує, що основною вадою методології О.Колесси і Ю.Третяка є те, що „вони за подібностями, які справді є між обома, творами, не бачили відмінною, що є в них, не помітили, що, перегукуючись з польським поетом в ряді місць своєї поеми, Шевченко одночасно докорінно відмінний від Міцкевича в постановці і розв’язанні найгостріших питань суспільно-політичної ваги. Компаративісти не могли зрозуміти, що спільності і відмінності, які є в обох творах, полягали в спільних і відмінних історичних умовах, за яких поеми були написані, в спільностях і відмінностях світоглядів... Міцкевича і Шевченка” [ ; 110]. Піддає гострій критиці дослідник і намагання Третяка і Колесси трактувати богоборчі мотиви „Сну” як навіяні „імпровізацією” Міцкевича та ін. Книга Г.Вервеса побудована із кількох розділів, один з яких має назву „Іван Франко і Адам Міцкевич”, у якому дослідник розкриває глибинні зв’язки українського письменника з польською літературою взагалі і творчістю А.Міцкевича зокрема. У цьому розділі проаналізовано критичні статті та відгуки Франка про розвиток польської літератури і творчість Міцкевича, зачну увагу приділено причинам і наслідкам написання статті „Поет зради”. Дослідник підкреслює достоїнства перекладів „Пана Тадеуша”, „Додаток” („Дзяди”, „Ордонового редуту” та інших творів А.Міцкевича українським письменником.

Зрозуміло, що праця Г.Вервеса (друге її видання було у 1955 р.) несе на собі відбиток часу, коли вона створювалась, але і на сьогодні це дослідження зберігає своє значення завдяки багатству фактичного матеріалу, глибокому аналізу впливів творчості польського поета на українську літературу. „Всі, хто торкався тієї теми після Г.Вервеса, лише доповнювали його, спираючись на концепцію названої праці” [ ; 70].

Заслуговують на увагу в цьому питання статті Є.Прісовського „Про типологічну спорідненість поем Т.Шевченка „Сон”, „Кавказ” та А.Міцкевича „Поминки” й Г.Гейне „Німеччина”: розділи книги О.Забужко „Шевченків міф України. Спроби філософського аналізу” та „Філософські ідеї та європейський контекст: Франківський період”, зокрема питання „Естетика демонічного: Петербург у Міцкевича, Пушкіна і Шевченка. „Комедія” як кінець „Петербурзького тексту”, стаття Ю.Горової „Топос Сибіру у творчості Тараса Шевченка та польських романтиків” та ін. Першим у світовій компаративістиці синтетичним порівняльним дослідженням чільних представників трьох національних літератур – української (Шевченко), польської (Міцкевич) і російської (Пушкін) стала монографічна праця Є.Нахліка „Доля – Los – Судьба. Шевченко і польські та російські романтики”. У праці розглянуто письменницьку і особисту долю Шевченка, його світоглядні та художні шукання, індивідуальна психологія (дискурс свободи, революціонізм, християнізм, міленаризм, месіанізм, міфотворчість, історіософічність, художній історизм, дуалізм, амбівалентність, топіка долі, акзистенційні роздуми та ін.) у глибинному взаємозв’язку із творчістю польських романтиків Словацького, Красінського, Залеського, Норвіда та Міцкевича. Як зазначає сам автор: „По-справжньому осягнути особливості і неповторну суть письменницьких постатей і вписати їх у світовий літературний розвиток можна лише в порівнянні з іншими. Тло допомагає краще збагнути Шевченка, а також, навзаєм, Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Красінського і Лермонтова, які складають порівняльний ряд цієї монографії. З огляду на конкретно-історичний та історико-літературний контекст, контактно-генетичні зв’язки є типологічні співвідношення, це є найоптимальніший компаративістичний ряд, у який можна поставити Шевченка-поета. Важливо й те, що Міцкевич, Пушкін і Шевченко вважалися не тільки і чільними поетами своїх новочасних національних літератур, а й їхніми основоположниками” [ ; 9]. Особливу увагу в питанні висвітлення теми нашої дипломної роботи привертають увагу питання монографії „Ставлення Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Словацького і Красінського до кріпаччини (панщини; „Міцкевич у рецензії Шевченка (в контексті його ставлення до поляків)”, „Проблема класицизму, романтизму й реалізму у Пушкіна, Міцкевича і Шевченка”, „Міфотворчість і месіанізм Міцкевича”, „Міцкевичева парадигма та її вплив на Шевченка” (в розділі „Скандал зла” (Проблема теодицеї), „Міцкевич, від Густава до Конрада” та інші. Дослідженню зв’язків А.Міцкевича з іншими українськими письменниками присвячено ряд праць і Журавської, зокрема книги „Леся Українка та зарубіжні літератури”, в яких творчість українських письменників розглядається як творчий діалог з культурами і літературами Європи, в тому числі Польщі. Дослідниця висвітлює культурні зв’язки, переклади, критичні статті, перегуки Лесі Українки, Івана Франка і Адама Міцкевича у контексті осмислення взаємозв’язків польської і української культур.

Ґрунтовним дослідженням впливу творчості Адама Міцкевича на П.Гулака-Артемовського є стаття Айзенштока у якій дослідник вказує на роль українського письменника у освоєнні творчого спадку А.Міцкевича на Україні. Автор статті аналізує особисті творчі контакти Гулака-Артемовського з польським поетом під час його перебування на Україні, а також той величезний вплив, який справили балади Міцкевича на українського автора „Пані Твардовської” та його подальшого поетично романтичного доробку.

Чимало статей в українському літературознавстві присвячено дослідженню і оцінці окремих творів А.Міцкевича. Це статті М.Рильського, С.Родзевича, М.Живова, В.Арцимович та ін. Це роботи виконані в жанрі ювілейних та вступних статей. Одною з кращих можна назвати статтю М.Рильського „Тема батьківщини у творах Пушкіна, Міцкевича і Шевченка”. Крім того, М.Рильський є автором монографії „Про поезію Адама Міцкевича”, у якій висвітлює різні аспекти творчості польського поета.

До 200-річчя від дня народження Адама Міцкевича у Дрогобичі відбулася Міжнародна конференція, матеріали якої були надруковані у спеціальному випуску. До нього увійшли статті про творчість польського поета викладачів Дрогобицького педуніверситету, серед них компаративістичні дослідження М.Борецького, Л.Гулевич, М.Гольберга, В.Зварича, А.Войтюка, О.Химич та інших науковців: В.Мацапури, Н.Баландіної, Ю.Булаховської, І.Вороновської, Л.Зінченко. Матеріали конференції ще раз підтверджують важливість вивчення діалогічної природи культури, необхідність подальшого дослідження і опрацювання теми „Адам Міцкевич і Україна”, адже ідеї великого польського поета суголосні нашому сьогоденню.