Адам Міцкевич у перекладах

2. Адам Міцкевич у перекладах

Перша спроба освоєння творчості А.Міцкевича на Україні належить „Вестника Европы” в 1827 році була надрукована вільна переробка балади польською поема „Пані Твардовські”. Дослідники припускають, що написано переспів значно раніше, десь відразу після знайомства Гулака-Артемовського з Міцкевичем. Як вже зазначалося в роботі, це був досить вільний переспів. Автор розширив баладу, доповнивши її елементами національного побуту і народного гумору. Вдавшись до переспівів, український письменник створив оригінальний твір, художні якості якого забезпечили їй широку популярність. Соціальна проблематика творів А.Міцкевича привабила українських письменників-романтиків О.Шпигоцького і Л.Боровиковського. В 1830 році в „Вестнике Европы” з’являється переклад сонету „Акерманські статті”, який здійснив О.Шпигоцький. Перекладає він і інші сонети. Сентиментального забарвлення набуває його переклад на російську мову поеми „Конрад Валленрод”. Творчість А.Міцкевича справила неабиякі враження на українського перекладача і надихнула на створення оригінальних творів в дусі романтизму. Тому у Шпигоцького знаходимо як переклади сонетів А.Міцкевича, так і „запозичення основної думки” деяких сонетів з [ ; 70]. Саме до таких належать „Два малороссийские сонеты”. Особливий інтерес до творчості польського поета виявив Л.Боровиковський, про що свідчать його листи до І.Срезнєвського. Він працював над перекладами польських письменників, розцінюючи свою роботу як „один із засобів розширення горизонтів української літератури (крім Міцкевича Л.Боровиковський переклав на українську мову уривок з „Конрада Валленрода” („Вілія”), дев’ять сонетів: „До Лела”, „Розвалення замку”, „Морська тиша”, „Байдари”, „Аюдаг”, „Могили гарему”, „Алушта вдень”, „Американські степи”, „Чатирдаг”, а також вірш „Новий рік”. Увага перекладача зосереджується також на „Фарисі”. Літературознавці вказують на досить складну для перекладу форму поеми: художні засоби, до яких вдається поет, дуже різноманітні, ритміка, інтонаційне забарвлення постійно змінюється. Отже, перекладач поставив перед собою досить сміливе і складне завдання. Відтворення мовного багатства оригіналу з тим, щоб найповніше передати зміст поеми, примусило перекладача звернутись до зразків народнопісенної лексики та фразеології. Боровиковському вдалося відтворити ритміко-мелодійні особливості оригіналу. Менше вправності, на думку Г.Вервеса, виявив він у передачі образної системи поеми. Переклад Л.Боровиковського на той час (1829 рік) був великим досягненням, оскільки романтичної поеми, сприяв виробленню нового, романтичного стилю. Перекладацька практика, безсумнівно, відбилася і на його власній творчості. До написання таких творів, як „Козак”, „Палій”, „Розставання” та інші, поет прийшов під впливом польської романтичної літератури, а також творів О.Пушкіна та А.Міцкевича. І хлопець з балади „Розставання”, що „хоче по полі шукати долі”, і герой балади „Козак”, що „хоче весь світ під коліно зломить, побить, потопить у Дунаї” – всі вони нестримним потягом до подвигу і мандрів нагадують бедуїна із „Фариса”. Проте, дослідники вказують і відмінності в психологічних аспектах зображення героїв: їх терзають внутрішні протиріччя і невпевненість у власних силах, сумніви щодо можливості перемоги, тоді як Міцкевич змальовує цільну і сконцентровану натуру. Герої Л.Боровиковського вирушають у мандри часто, з впевненістю у власній загибелі. Настрій його творів песимістичний:

А може поляжу й сам серед степів

З тобою, мій вірний коню?

Широким я тілом згодую орлів,

А кров’ю моря доповню.

Кінець 30-х – початок 40-х років ХІХ століття – час, коли українська література розширює межі своїх літературних і особистих зв’язків, тому активізується і перекладацька діяльність письменників. Вона набуває постійного характеру. В цей час перекладає А.Міцкевича М.Костомаров, якого цікавлять не тільки літературні твори польського поета, але й лекції зокрема.

В деяких творах М.Костомарова наявні спільні мотиви з творами польського поета. Літературознавці розцінюють їх як безпосередній вплив творів А.Міцкевича, так і споріднених джерел, з якого черпали теми і мотиви обидва поети, – фольклору. Так, в баладі „Дівчина” М.Костомарова розкрито тему, яка звучить і у „Курганку Марилі” А.Міцкевича: смерть дівчини і вболівання її близьких за нею. Вони відвідують могилку покійної, і все це відбувається на очах подорожнього, діалог з яким має місце в обох творах. У вірші Костомарова „До Марії Потоцької”, а також в сонетах А.Міцкевича „Гробниця Потоцької” і „Бахчисарай” наявний спільний мотив тлінності всього земного і вічності природи. У Костомарова –

Усе славне, світове розлетиться і пропаде,

Тільки чистеє, святеє позостанеться навік

Втіленням подібних мотивів є рядки, з „Бахчисараю” А.Міцкевича:

О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить

На фольклорному матеріалі побудовано й інші твори М.Костомарова, зокрема „Співець Митуса” і „Євшан-зілля”. Г.Вервес стверджує, що поет звертався також до „Пісні вайделота” із „Конрада Валленрода”. Значний внесок в історію українського перекладу було зроблено Іваном Франком, який познайомив читача з вершинами світового літературного мистецтва. Про зацікавленість творчістю А.Міцкевича свідчать багаточисленні переклади його творів: „Господарський вечір” (1895) – уривок із першої книги „Пана Тадеуша”, „Буря” (1896), уривок із восьмої частини „Пана Тадеуша”, „Геть з моїх очей” (1899), „Ордонів редуш”, „Чати”, „Втеча” (1907), повністю „Додаток”: – „Дорога до Росії”, „Передмістя столиці”, „Петербург”, „Пам’ятник Петра Великого”, „Перегляд війська”, „Олешкевич” (1910); „До друзів росіян” (1910), „Нічліг” (1912), „Смерть полковника” (1913), „До альбому Собанської” („Судьбами різними в вир світа кинені” – 1913), „Непевність”, „В день від’їзду із Одеси”, „До матері польки”, „Епілог” до „Пана Тадеуша” (1913). За винятком „Чатів” та „”Непевності” всі інші твори польського поета стали відомі в Україні саме завдяки перекладам І.Франка. Майстер перекладу, у доробку якого налічується десятки творів світового письменства, ставив високі вимоги до цього виду творчості, основними з яких є: обізнаність перекладача з життям, творчістю і епохою письменника, з якого робиться переклад; найповніше відтворення ідейного змісту і краси оригіналу, його художньо-стильових особливостей; підхід до перекладуваного твору як до нерозривної єдності змісту і форми. Отже, І.Франко був не тільки практиком але й теоретиком перекладу в українській літературі. Діяльність І.Франка є важливою сторінкою в історії українських літературних зв’язків.

В своїй перекладацькій практиці він незмінно дотримувався тих високих вимог, які ставив до справи перекладу. Переклади з Міцкевича були наслідком багаторічної праці над вивченням його літературного і суспільного оточення, його епохи, творчості, стилю, всієї практики перекладу його творів протягом ХІХ ст. Тобто, І.Франко раніше виступив як дослідник, а потім як перекладач А.Міцкевича. Франко-перекладач розумів підпорядкованість усіх художньо-стильових засобів ідейному задумові перекладуваного твору. Тому і при відтворенні ритму, і при передачі образної системи оригіналу він звертав увагу на те, яку роль виконують вони в творі. Так, помірний плин ритму „Дороги до Росії” Міцкевича, за спостереженням Г.Вервеса, Франко передає п’ятистопним ямбом, що дає змогу не порушувати епічного тону розповіді оригіналу та зберігали однакову кількість складів у рядку. При відтворенні образної системи оригіналу Франко також намагався донести до читача ідейну наснаженість та художню довершеність творів Міцкевича. Для такої передачі він вдавався до різних прийомів, найулюбленіший з них – це прийом так званого „суцільного перекладу” (термін Франка). Цей прийом полягає в тому, що місця оригіналу, які визначають головний задум, а також найяскравіші образи його, необхідно передати якнайточніше, щоб не нарушити думку, яку хоче поет донести. [ ;213-214]. До творчості А.Міцкевича зверталися й інші майстри перекладу – М.Старицький, Леся Українка, П.Грабовський. Дослідниця перекладацької майстерності П.Куліша, І.Девдюк, зокрема відзначає „пріоритет у запровадженні адекватного перекладу в Україні, який належить П.Кулішеві [ ; 11]. Кулішеві одному з перших серед українських перекладачів удалося зламати традицію переспіву в бурлескно-травестійному стилі, яка була досить сильною в українській літературі. П.Кулішеві належать переклади трьох балад А.Міцкевича – „Романтичність”, „Світезянка” і „Повернення тата”. Переклади творів у Куліша вийшли за назвами „Чумацькі діти”, „Русалка” і „Химери”. Зіставлення перекладів з оригіналом, які здійснили дослідники (Г.Вервес, В.Мацапура, Н.Баландіна), засвідчує досить вільне поводження перекладача з оригіналом. Г.Вервес, зокрема, вказує на те, що перекладач „збільшує його, робить різні вставки, докорінно змінює ідейно-політичну спрямованість. „Проникливий, теплий голос, яким Міцкевич передає вболівання натовпу над дівчиною, перетворюється у Куліша на неприховане іронізування над „некультурністю” селянського люду, названого перекладачем „простою” [ ; 135].

„В баладі, як відомо, виведено представника класицизму, якого картає Міцкевич за зневажливе ставлення до народу. Куліш не погоджується з автором, що цей старець знає лише „мертву правду”, що він „не знає життєвих істин” і тому малює зовсім інший портрет. У нього старець – позитивна постать, він знає „великі речі”, „він у небо позирає і в землю глибоко”. Подавши в позитивному плані захисника класицизму, перекладач позбавив баладу бойового, наступального характеру” [ ; 135].

Піддає критиці Г.Вервес і баладу „Повернення батька”, вказуючи на те, що „якщо баладу „Романтичність” Куліш використовує для проповіді зневажливого ставлення до народу, а „Світезянку”, для втілення ідеалу заможного господаря в дусі своєї „хуторної поезії”, то баладою „Повернення батька” він підкреслює своє зневажливе ставлення до історичних традицій українського народу. Характерно, що розбійників, які виступають у творі Міцкевича, Куліш замінює гайдамаками” [ ; 136]. Інші дослідники перекладацьких інтерпретацій П.Куліша, В.І.Маципура і Н.Ф.Баландіна підкреслює, що хоч вони і далекі до ідеальних із сучасного погляду, проте, вони більше належать до вільних перекладів, ніж до переспівів. „Вони були кроком уперед в освоєнні творчої спадщини польського письменника у порівнянні з практикою попередників (наприклад, П.Гулака-Артемовського, котрий „переспівав” баладу А.Міцкевича „Пані Твардовські)” [ ; 88]. Автори визначають переклади П.Куліша як новаторські, в яких передано емоційність, ритмічний малюнок, психологізм оригіналу. Критикуючи переклади, здійснені П.Кулішем, Г.Вервес в противагу цьому ставив переклад О.Навроцького, підкреслюючи сприймання образів і мотивів Міцкевича через призму шевченківських образів. Серед кращих, критик називає переклади балад „Лілії”, віршів „Моряк” та „Над чистою великою водою”, байок „Осел і пес”, „Жаби і царі”. Але найкращими щодо передачі загальної думки оригіналу та передачі його художніх особливостей є вірш „Фарис”. З великих творів польського поета увагу О.Навроцького привертає „Конрад Валленрод”, хоча Г.Вервес вказує на певні недоліки перекладу: вся поема, за винятком „Пісні вайделота”, передана коломийковим віршем, який найменше відповідає загально-похмурому тонові оригіналу.

Одним з перших, хто розпочав справжню велику роботу по ознайомленню українського читача з кращими надбаннями слов’янських літератур, був Михайло Старицький. Щоб передати особливості перекладацького стилю письменника, Г.Вервес проводить слова самого Старицького, звернені до своєї знайомої в одному із листів: „Пам’ятаймо, що у всіх перекладах, за які я брався, моїм головним завданням було передати всі тонкощі тонів первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами, або іноді й зовсім випускати, – ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплексу всіх барв на палітрі” [ ; 146]. Отже, вперше перекладач поставив собі за мету не тільки ознайомити читача з тематикою творчості, але й передати стиль оригіналу, всі тонкощі його художніх особливостей. Проте, як зазначає Г.Вервес, Старицький не цілком звільняється від усталеної манери українізування оригіналу, що особливо помітно на його перекладах з А.Міцкевича, зокрема в „Чатах”, де жінку воєводи названо Оксаною, і в сонеті „До Німана”, де річку Німан названо Сулою і т.д. Перекладач не завжди дотримувався норм сонетного канону. „Та незважаючи на це, він не відступає від оригіналу настільки, щоб нехтувати його змістом, а в окремих його перекладах читач знайде проникливу передачу ліричної безпосередності та почуття” [ ; 146].

Переклади творів польських письменників, критичні, полемічні статті, літературознавчі дослідження, образи, теми і мотиви власних оригінальних творів свідчать про значну ґрунтовну зацікавленість і обізнаність польською літературою української письменниці Лесі Українки. Її перу належить прекрасний переклад уривка з „Конрада Валлерода” А. Міцкевича – „Вілія”. У вірші „Я не кохаю тебе” вона використала мотиви поезії Міцкевича „Непевність”. Багато є спільного між сонетами Лесі Українки з циклу „Кримські спогади” і деякими із „Кримських сонетів” польського поета. Тематична, ідейна і образна близькість сонетарію обох письменників претендує на дещо детальніший аналіз, і це буде предметом дослідження у наступному розділі дипломної роботи. Значний вклад у справу перекладу творів слов’янської літератури, в тому числі польської, здійснили такі перекладачі як М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара. Переклади творів польського поета, здійснені такими майстрами слова, суттєво збагатили українську міцкевичіану, а „Пан Тадеуш” в перекладі М.Рильського і по сьогоднішній день є найкращим в українській літературі.

Перу М.Зерова належать такі переклади з польської поезії як байки „Пан і пес”, „Горох при дорозі” І.Красіцького, вірш „Шевченкові” А.Сови, „Тарасова могила” Б.Залеського, „Ave vita!” Міріама, трагедії Ю.Словацького „Мазепа” і „Балладина” (фрагмент). Перекладав Зеров і сонет А.Міцкевича „Могила Потоцької" і „Чатир-Даг”. Свої вимоги до перекладацької майстерності М.Зеров висловив у статті „У справі віршованого перекладу” (1928): „Не досить розуміти самі слова, треба відчувати крізь них світогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні, знати обставини, в яких цей текст народився, та його місце в житті й розвитку даного автора” [ ; 91]. Отже, Зеров увібрав у свій стиль перекладацької справи найкращі надбання українського перекладу XIX ст. Свідченням тому є переклад сонета „Чатир-Даг”, у якому збережено стиль, настрій, форму. У сонетах збережено сам дух сходу, яким сповнені „Кримські сонети” польського письменника, а також все багатство художньо-зображальних засобів: яскраві порівняння, метафори, філософська глибина афоризмів, притаманних східній поезії. Авторову перекладу вдалося передати захоплення величного природою Криму, його екзотикою, божественною величчю Чатир-Дагу.

А „Кримські сонети” А.Міцкевича справили не абияке враження на М.Зерова, про що свідчать його власні оригінальні твори, теж написані в жанрі сонета: „Чатир-Даг” – 1,11, „Партеніт”, „На верхів’ях Качі”. Вони увійшли до поетичного циклу „Крим”. Сонети : „Чатир-Даг” – 1,11; за своїм пафосом суголосні однойменному сонету Міцкевича. „Оспівування величі, краси вершини, її гіперболізація однаково панують як в поезіях українського неокласика, так і польського класика. В сонетах М.Зерова більш деталізується краєвид навколо вершин. Кримські реалії лишень відтінюють неповторну красу цієї східної святині [ ; 92].

Захоплення, обожнювання не зимною красою Чатир-Дагу, який здається поетові втіленням незбагненної таємничої сили – ті ж самі почуття, які викликали споглядання неповторної краси Криму в обох поетів:

Богам висот – перелетам – громам,

Землі родючої цілющим сокам,

Безмовним хмарам, гомінким потокам

І легкокрилим в небі шуляками –

Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм!

Таке ж захоплення і „обожнювання” чуємо у рядках А.Міцкевича:

Побожно тінь твого цілують мусульмани,

О щогло Кримських гір, великий Чатир-Даг!

Ти світу мінарет, ти Криму падишах!

Верхів’ям знісшися у хмари і тумани,

Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,

Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх;...

Високого рівня майстерності в перекладі творів А.Міцкевича досяг інший неокласик М.Рильський. його перекладацька майстерність була і є предметом зацікавлень багатьох літературознавців і лінгвостилістів. „Читати іншомовного поета в перекладі, – зазначає Г.Вервес, – це теж саме, що дивитися на предмети через скло: чим воно чистіше, тим ми краще бачимо і розуміємо поетів. Саме завдяки Рильському скло наших перекладів творів Міцкевича і Пушкіна було завжди чистим і це становить предмет нашої гордості. Його геніальний переклад „Пана Тадеуша”, „Кримських сонетів” є, за визначенням польської критики, найкращим перекладом з Міцкевича на іноземні мови” [ ; 21-22].

У книзі „Про поезію Адама Міцкевича” М.Рильський вказує на стриману, навіть дещо приховану, але надзвичайну ліричну насиченість „Кримських сонетів”, на їх живописну, кольористичну орнаментацію, коли кожний вірш може одночасно стати тлом і для малюнка, на їх звукове оформлення, що будить у читача просторово-слухові враження і асоціації. По суті, всі „Кримські сонети” прекрасний живопис” [ ; 105] – пише М.Рильський. Тому Рильський-перекладач розуміє всю складність задачі, яку перед собою поставив. А йому вдається відтворити оригінал, уникаючи всіх принадних моментів „переспіву”, зберігаючи, насамперед, пристрасний, трагічний тон Міцкевичевого вірша і його контрастну образність:

Світильник золотий спада на Чатир-Даг,

Розбився на скалки у нього на плечах

І гасне...

Спокійний, мовчазний, з холодною душею

Ти, ніби драгоман між небом і землею,

Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,

Як розмовляє бог із творивом своїм

У поезії Міцкевича в перекладі М.Рильського ні на мить не спадає висока й напружена тональність. Ліричний або трагічний висновок – вибух у кінці вірша не розмагнічує уваги читача складним нагромадженням слів лише для ритму.

Українські культури багата ще одним перекладом, який, „за висловом М.Борецького, „збагачує душу” нашої нації, наводить міст між польським і українським народами, минулим і сучасністю” [ ; 94]. Літературознавець має на увазі, мініатюру А.Міцкевича „Polafy sie, tzy me czyste…” – „яскравий взірець романтичної лірики, сповнений глибоко-філософських узагальнень життя та притаманної романтизмові світової скорботи” [ ; 94]. Переклад Євгена Маланюка, на думку дослідника „вражає своєю настроєвою і ритмомелодійною адекватністю віршеві Адама Міцкевича, хоч український поет не є буквалістом і проявляє при перекладі виразну творчу самобутність, що відчувається уже при першому його читанні та зіставленні з оригіналом: [ ; 95]

І вибухли сльози // щирі – без міри

На моє дитинство // ясне-прекрасне,

На молодість дику, // пінну – вершинну,

На вік мій зрілий, // зрілий – прозрілий:

І вибухли сльози // щирі – без міри...

Серед українських перекладачів творів А.Міцкевича чільне місце займає доробок М.Пригари, яка переклала „Пісню філаретів", „Пролісок”, „Могилу Марилі”, „Смерть полковника”, байки „Друзі”, „Хворий король та лиси”, „Лис і цап”, „Голено, стрижено”, балади „Світець”: „Світезянка”. Перекладацьку майстерність М.Пригари високо оцінив Г.Вервес, який зазначив, що вона знаходить барви й кольори, щоб передати особливо складні вирази вірша „Пролісок”, досягає неабиякої вправності у передачі романтичної загадковості зображуваних польським поетом явищ і подій у баладах. За оцінкою науковця, Марія Пригара – „досвідчений майстер і вміє тонко відчувати поетичний оригінал” [ ; 240]. Дослідник відзначає значний інтерес до творів А.Міцкевича українських перекладачів: „Український читач має в перекладі всі балади Міцкевича, є повний переклад „Кримських сонетів”, майже повністю перекладені „Любовні сонети”. Перекладені також майже всі ліричні твори поета”. [ ; 234]. Г.Вервес високо оцінює вірш „На грецьку кімнату” в перекладі О.Новицького, „Під небом холодним”, „До мого провожатого” в перекладі Т.Масенка, „Пісню пілігрима” і „Матрос” в перекладі А.Малишка, „Пісню солдата” в перекладі М.Шеремети, „До матері-польки” в перекладі М.Лукаша, „Геть з-перед очей моїх” в перекладі П.Тичини, „Два слова”, „Зальоти” в перекладі М.Бажана, переклади М.Рильського та ін. Постійний інтерес літературознавців і перекладачів до творчості А.Міцкевича свідчить про духовну близькість його поезії до української літератури, і по великому рахунку підтверджує діалогічну природу культури, активну участь нашої національної культури у цьому великому діалозі.