Характеристика культурно-літературного стану на Україні періоду Середньовіччя

1.1  Характеристика культурно-літературного стану на Україні періоду Середньовіччя

Одним із найнедослідженіших періодів української духовної культури, а особливо літератури, вважається епоха Середньовіччя – час, що тривав від монголо-татарської навали, кульмінацією якої було падіння Києва 1240 р., до кінця ХV ст., коли розрізнені українські землі опинилися у складі Великого князівства Литовського, Польщі, Молдови, Угорщини.

Від часу Середньовіччя збереглася дуже незначна кількість пам’яток духовної культури, а ще більше було втрачено назавжди, що давало вагомі підстави історикам української літератури ставитись до цієї епохи з певною зневагою, називаючи кінець ХІІІ, ХІV та ХV ст. “занепадом усякої духовної праці” (І. Франко) [1;17], “майже паузою в літературному розвитку”, “пропащим часом у житті нашого народу” (Д. Чижевський) [1;21] ; “найглухішими часами у розвитку нашого письменства” (М. Возняк) [1; 28]. Разом з тим, “при всій бідності своїй у сфері продукції, цей період, очевидно, був повний внутрішнього змісту. Він підготовлював небувалу доти напружену громадську, ідейну активність першого відродження… Ці віки були такими смутними, але не безплідними днями нашого життя!” (М. Грушевський) [2; 12].

Українська середньовічна культура як складова частина східнохристиянського культурного світу спиралась на візантійську духовну спадщину. Близькість між регіональними і національними частинами культури, отже, й літератури, Slavia Orthodoxa була настільки тісною, що чимало пам’яток того часу є спільним надбанням двох або кількох народів. Зокрема, болгарин Григорій Цамблак належить ще й сербській, румунській і українській культурам; Петро Ратенський – українській і російській тощо.

І Франко, М. Грушевський, М. Возняк, Д. Чижевський зробили значний внесок в історію дослідження української літератури другої половини ХІІІ-ХV ст. Чимало матеріалів, що стосуються конкретних явищ та окремих творів українського письменства, фрагментарно містяться в дослідженнях ряду українських та зарубіжних учених.

Незважаючи на це, поза увагою дослідників залишається досить значна кількість текстів, що досі практично не вивчені навіть на рівні змісту як історико-літературні явища, не кажучи вже про те, що оригінальна та перекладна література пізнього Середньовіччя вимагає нового прочитання на рівні стилю, образів, символів, топосів тощо.

Відзначимо також, що успішне дослідження українського письменства пізнього Середньовіччя є можливим лише за чіткого історичного підходу, оскільки духовна культура кожної епохи має притаманну лише їй ментальність, особливий “образ світу” (А. Гуревич), у який занурені всі способи його сприйняття, переживання і відтворення, з мовою і взагалі з усіма знаковими системами включно, що використовуються в даному суспільстві. Напевне, у цьому культурному контексті й варто інтерпретувати існуючі в дану епоху художні стилі і жанри мистецтва та літератури [2; 71].

Отже, для висвітлення якнайповнішої панорами української літератури Середньовіччя необхідно звертатися до найрізноманітніших за характером явищ, що належать до різних форм культури, але мають спільні знакові показники, які існують одночасно і є однорідними та аналогічними. Помережаність української духовної культури другої половини ХІІІ–ХV ст. не дозволяє будувати всі сентенції на конкретних текстах. Доводиться звертатися до сфери уяви, до ідеології, до спроби зрозуміти дух епохи, її ментальність, тобто до тих речей, які не завжди можна висловити . Матеріал, яким доводиться оперувати, вивчаючи українську літературу кінця ХІІІ-ХV ст., фрагментарний.

Але оскільки міфи та їхні численні модифікації були основою світогляду тогочасної людини, а ключем до офіційної ідеології християнства була Біблія, то дослідник української літератури пізнього Середньовіччя, спираючись на сучасну методологію, може наблизитись до розуміння тогочасного колективного підсвідомого, а отже, й до відносно об’єктивної інтерпретації вцілілих вербальних текстів.

Таким чином, лише комплексний розгляд релігійного, філософського, мистецького, фольклорного, літературного, а в деяких випадках економічного та політичного життя України в добу Середньовіччя дозволяє найближче підійти до розуміння основних проблем і явищ української літератури другої половини ХІІІ-ХV ст.

1.2  Літературні пам’ятки періоду раннього та пізнього Середньовіччя

Запровадження християнства і державне піднесення Київської Русі посилили потребу в письменстві. Вже в ХІ столітті на Русі було чимало книжок. Ярослав Мудрий, за давнім свідченням був великий книголюб. Він зібрав багато переписувачів і перекладачів з грецької мови на слов’янську і часто сам працював разом з ними. При храмі Софії він організував бібліотеку.

Значне місце серед книг належало, природно, книгам богослужебним. Крім євангелія, слід відзначити як дуже поширену книгу так званий псалтир – збірку староєврейських релігійних пісень. У Київській Русі, крім культового призначення, псалтир був підручником, по якому вчилися читати, і матеріалом для домашнього читання [2; 37].

З появою писемності почалося записування історичних фактів. Записували їх або у формі коротких заміток, або розгорнутих оповідань (сказаній). Коли матеріалу збиралося багато, замітки і сказанія зводили в одне ціле і розміщали за порядком років. Утворювалося літописне зведення або просто – літопис.

Література цього періоду розвивається в річищі традицій Київської Русі: продовжують функціонувати ті самі жанри, подібною залишається тематика. Однак характер часу накладає свій відбиток на явища українського письменства. У більшості вцілілих творів цього часу так чи інакше згадується монголо-татарська навала, її тяжкі наслідки для України, приділяється значна увага боротьбі з іншими іноземними загарбниками. Ця тема є однією з найважливіших як у літописанні, так і в ораторській та агіографічній прозі. Численні нещастя, що випали у цей час на долю народу, посилюють покутницькі настрої у літературі.

Найвидатнішою літературною пам’яткою є, безперечно, Галицько-Волинський літопис. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк). І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії.

Галицько-Волинський літопис дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця XIII — початку XIV ст. 4 Однак перша його частина (зведення Данила Галицького) була створена приблизно у другій половині 40 — 50-х рр. XIII ст. Це зведення було складене в Холмі для обґрунтування політики Данила, який вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київське літописне зведення, що містило "Повість временних літ" і Київський літопис, доведений до 40-х рр. XIII ст. Перед початком "Повісті временних літ" літописець, який працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра і Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть XIII ст. він замінив власним. При створенні останнього був використаний той же Київський літопис, а також документи канцелярії і архіву Данила Галицького, придворні літописні записки, розповіді-звіти бояр про воєнні походи та дипломатичні акції. Робота над літописом велась під керівництвом наближених до Данила осіб: печатника Кирила, холмського єпископа Івана . Літописцем, який довів літопис до 1260 р., міг бути боярин Діонісій Павлович [2; 43] .

На відміну від багатьох інших літописних пам’яток, літопис Данила Галицького — цілісне оповідання, без хронологічної сітки. Згодом один з переписувачів на власний розсуд вніс дати у той варіант тексту, що його репрезентує Іпатський список і йому подібні. Оскільки в датуванні він припустився грубих помилок, ближчими до початкового варіанта є збережені в Україні списки, які не мають хронологічної сітки, — Хлєбніковський, Погодінський, київський список Марка Бундура.

У літописі Данила Галицького прослідковується набагато менше нашарувань церковності, ніж у літописах, написаних в монастирях. Автор — виразник поглядів вірних Данилові бояр і боярської дружини. В центрі його уваги стоїть боротьба з "коромолою" ворожих князеві бояр і зовнішніми ворогами. Літопис подає біографію князя, прославляє подвиги Данила і його дружинників. Упорядник літопису був людиною начитаною. В його тексті є витяги з візантійських хронік Іоанна Малали і Георгія Амартола, з "Історії іудейської війни" Йосифа Флавія, "Александрії". Очевидно, вони були взяті зі створеного в Галицько-Волинській землі компілятивного хронографа. Вислів про лестощі, які "до обличенья сладки єсть, обличены же — злы єсть", літописець приписує Гомеру, хоч ні в "Іліаді", ні в "Одісеї" таких слів немає. Холмський книжник знайшов їх в одному із збірників епіграм, приписуваних Гомерові ще в античній Греції, а згодом і у Візантії . Літописець часто наводить народні прислів’я, співзвучні його поглядам: "Не погнетщи пчел, меду не едать". "Един камень много горньцев избивает" [3; 55]. У своїй розповіді він прагне уникнути одноманітності. Мова його насичена метафорами, інколи риторично наснажена, але не втрачає схвильованості, вміло передає драматизм подій. Є місця високо поетичні. Літописець вміє бути справедливим і до своїх супротивників, він не проповідує виключності свого народу і ненависті до чужинців. Водночас на повний голос звучить патріотичний заклик: "Луче єсть на своеи земли костью лечи, нежли на чюжеи славну быти". Автор пишається співвітчизниками, коли вони не тільки не поступаються іноземцям, але де в чому перевищують їх. Постійне застосування до Галицько-Волинської землі таких слів і виразів, як "руський звичай", "Русь", "Руська земля", є відображенням основної ідеї зведення: показати Данила законним продовжувачем справи князів Київської Русі періоду її найбільшої могутності, зобразити Галич і Холм "другим Києвом".

Волинська частина літопису починається 1261 р. (за хронологією Іпатського списку). В основі своїй вона створена кимось із оточення володимироволинського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. З приводу смерті князя до тексту включено написану іншим пером похвалу Володимиру, значна частина якої — парафраза "Слова о законі і благодаті" митрополита Іларіона: лише ім’я Ярослава Мудрого замінено на Володимира, ім’я його дружини Ірини замінено ім’ям Володимирової вдови — Ольги. Можливе місцеперебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. Після смерті Володимира Васильковича літопис був продовжений при його наступнику Мстиславі Даниловичу, можливо, тим самим автором, але вже з дещо інших політичних позицій. Мстислав підтримував активну політику Лева на Заході, був прихильником єднання всіх частин Галицько-Волинського князівства, і це відбилося у літописі. На зразок холмського літописця, його колега з Володимиро-Волинського князівства також відмовився від чисто літописної оповіді і, за небагатьма винятками, не наводив дат подій. Однак в його розповіді більше послідовності, і в цьому волинський літописець продовжує традиції Київського літопису, з якого в нього є прямі запозичення. Якщо холмський літописець відображав точку зору вірних князю бояр, то волинський враховував ту обставину, що опорою князівської влади все більше ставали "прості люди", міщани, селяни-общинники. Перший оспівував лицарські подвиги феодальних дружин, другий розумів переваги масового війська, всенародного ополчення при відсічі ординській навалі. Та й сам волинський літописець походив, очевидно, не з іменитих людей. Із задоволенням пише він про подвиг, який здійснив "не боярин, ни доброго роду, но прост сый чоловЂк, ни в доспЂсЂ..." [3; 67]. Літописець підкреслює, що Володимир Василькович і Мстислав Данилович "правдолюбьем светяся" не лише до бояр, але і "ко простым людем" .

У своїй літописній манері волинський автор орієнтувався на більш масового читача. Він уникав пишномовних зворотів, асоціативної образності. Основна його перевага — конкретність і ясність викладу. У мові літописця стає менше церковнослов’янізмів, проте порівняно багато мовних елементів, які ставали характерними для української розмовної мови . У літописі згадані й частково переказані окремі "слави" — величальні співи, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять дуже давній пласт народнопоетичної творчості.

Попри наявність структурних підрозділів, що їх пов’язують з різними авторами, Галицько-Волинський літопис виглядає як завершена пам’ятка зі спільними для всього тексту рисами [4; 11].

Порівняно з "Повістю временних літ" тут помітно конкретизується і вужчає до галицько-волинських проблем план розповіді, в той же час над текстом літопису ще сяє київське світло: ідея сильної держави, яку виношує й реалізує Данило. Молитви в київському Видубицькому монастирі полегшують галицькому князеві дорогу в Орду та щасливе повернення додому. У світі посилюється боротьба добра і зла, але диявол жодного разу не може порушити братерської єдності Данила і Василька. З погляду літописної традиції, тут існує виразна аналогія — Борис і Гліб. Та якщо в "Повісті временних літ" ця єдність стверджується через смерть, то в Галицько-Волинському літописі — через життя.

Літературність літопису стверджується насамперед через виразність образів часу й простору, що позначені жанровою зумовленістю, і водночас вражають глибиною переживання минулого, яке присутнє в сучасному. Літописний текст вибудовується на перетині канонічної жанрової спрямованості на плинність історії і висвітлення цієї плинності. Об’єктивізація часу через прив’язаність до нього конкретних подій немовби знімає небезпеку позаісторичності, а насправді виступає одним з найзначніших виявів умовності жанру, якої дотримується чи прагне дотримуватися літописець — аж до вражаючої формули "і нічого не було" напроти окремих дат. Серед текстів давньоруського літописного корпусу ця умовність стає особливо помітною якраз у Галицько-Волинському літописі, де в одній зі статей сказано: "усі роки ми напишемо, розчисливши пізніше" . Як відомо, хронологію літописних подій уклав Михайло Грушевський, значно виправляючи "розчислення" пізнішого переписувача [4; 13] .

Щодо висвітлення історичних подій, життєвих шляхів того чи іншого князя, то воно стає конкретнішим, сповненим подробиць. Тяглість окремих сюжетних ліній, попри всю мозаїчність викладу, не раз давала підставу дослідникам цієї пам’ятки, зокрема І. Франкові, М. Грушевському, М. Возняку, А. Генсьорському, відзначати її "повістєвість", виділяти "самостійні" уривки тексту повісті, навіть гіпотетично встановлювати їхніх авторів.

У тексті Галицько-Волинського літопису виділяються кілька тем, які вказують на мету автора і дають підставу говорити про риторику літопису як спосіб переконання й аргументації. Певна річ, таку риторичну функцію виконує легенда-цитата про євшан-зілля, що стосується, так би мовити, проблеми половецького патріотизму — отже, патріотизму тих, хто здавна був ворогом. По суті, автор літопису оновлює універсальний зміст цієї легенди, посилаючись через неї, немов через вушко голки, на рідну історію. Так, з погляду літописної традиції, фіксується нова риторичність контексту: вороги міняються, а вчитися в колишніх і менших ворогів легше, ніж у теперішніх. І хоча ворожість світу постає перед читачем літопису в різних зовнішніх і внутрішніх виявах, але навіть той, хто не занадто збирається проникати в їхню сутність, починаючи з легенди, отримує перший ключ від літописного тексту [4; 19].

Особливе й безпосереднє значення має цей ключ для нової літописної теми — галицької "коромоли", вписання якої в літописний звід розуміється як найбільша кара для "коромольників". В цьому переконує наприкінці літопису берестейська погроза Мстислава Даниловича: "А хто моє слово порушить, то стане зо мною перед Богом. І вписав єсмь у літопис коромолу їх".

Літописець послідовно акцентує на зраді бояр. Боярська "безбожність" виявляється у прагненні до влади, непокорі законним князям. Інша річ князі: між ними відбуваються і ворожнечі, і примирення, вони і вороги, і спільники, їм помагає і не помагає Бог. Але якщо допомагає, то здебільшого за їхні особисті вчинки, а якщо ні, то за спільні ("наші") гріхи, особливо коли це "наші князі". З плину історичних подій літописець вихоплює славу дому князя Романа та Романових синів і протиставляє її і трагізму цього дому, і трагізму часу, і боярській зраді. Весь літопис стає виправданням шляху до отчого престолу, легітимізацією княжої влади Данила і Василька.

Переконуючи у своїй (чи княжій версії історії, літописець спирається на авторитет книг та імен. Перше місце тут займають цитати із Святого Письма. Вони дібрані за принципом аналогії між тим, що було колись, у старозавітних новозавітних часах, і тим, що відбувалося в князівстві. Ці аналогії мають, очевидно, стверджувати закономірність самої історії через повторення подібного [5; 9].

За законами аналогії використовуються інші книжні джерела, що набувають характерного значення в розбудові літописних мотивів і сюжетів. Особливістю риторичного переконання є те, що, подаючи якусь цитату, автор не раз повертається до сформульованого в ній сенсу. Така своєрідність повторень передбачає момент посвяченості читача за умови повного прочитання тексту. А топоси, загальні місця, виказуючи послідовність в оцінці окремих рис, скажімо, мужності, розсудливості, далекоглядності, постають в процесі свого виникнення. Треба лише наголосити, що в Галицько-Волинському літописі немає поширеного пізніше топосу невимовності, бо літопис стає, власне, доказом того, що все, що відбувалося, робиться "вимовним", залишаючись у слові.

Багато риторичних фігур, які зустрічаються в тексті, організовано за антитезою язичництво — християнство. Ця антитеза в часи, про які розповідає літопис, набуває нечуваних досі перехідних нюансів між двома своїми полюсами, наприклад, охрещення половців чи обманливе хрещення, в чому звинувачено литовського князя Міндовґа, який не посмів увійти в ліс, коли звідти вибіг заєць, і так викрив своє язичництво.

Певна річ, усі дрібні протиставні нюанси губляться, об’єднуючи християнський світ перед татарською загрозою. Антитеза язичництва — християнство набуває глобальних вимірів . У розповіді про переддень першої битви з татарами в літописі з’являються репліки, які підкреслюють, що ворог настільки страшний, наскільки невідомий: "Вони стрільці є", "Вони прості люди є, гірші від половців", "Вони ратники є і добрі вої". "І промовили молоді князі: Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте. Підемо проти них" . Пізніше, розповідаючи про руїну — загладу, яку несла з собою татарська орда, автор не перестає дивуватися "іншістю" ворога, який пару з гірських потоків може сприйняти за "пару з коней" [5; 27].

Діалогічність, мовленнєвість літопису, як видно з наведених цитат, — визначальна особливість його поетики, на якій позначилася насамперед християнська традиція. У багатьох риторичних фігурах — звертаннях, вигуках, запитаннях — проглядає євангельський інтонований сенс, як ось: "Браття! Пощо ви вагаєтесь? Хіба не сі побили отців ваших і браття ваше". Пряма мова — основний спосіб характеристики дійових осіб, але не тільки це. Слово, сказане вголос, зумисне передане, стає тією силою, що допомагає досягти мети. Воно ототожнюється з дією. Досить було Данилові і Левові крикнути разом: "Біжать, біжать ятвяги", — і вони побігли.

Автор спеціально наголошує на значенні слова, на тому, що і як сказано. Розуміння "темного" слова — це один з великих Божих дарів, яким вирізняються князь Василько і його син Володимир. Загалом, текст літопису сповнений голосами, аж до крику тих, які "шукали один одного" на полі битви . При цій мовленнєво-розповідній виразності літопису у ньому, природно, з’являються порівняння, що викликають в уяві яскраві картини: "каміння, як дощ, з неба ішло" , "і мідь од вогню повзла, як смола", "полки були, як бори великі".

Таким чином, у тексті Галицько-Волинського літопису виявляє себе особливий різновид функціональної поетики, яка спрямована на творення у читача певного образу історії, на переконання його в тому, що все було насправді так, а не інакше.

Отже, в цій частині курсової роботи ми звернули увагу на літературний процес на українських теренах в добу раннього та пізнього Середньовіччя, а також дали характеристику найвидатнішим літературним пам’яткам того періоду..

РОЗДІЛ ІІ. ЛІТЕРАТУРА ПІСЛЯМОНГОЛЬСЬКОГО ЧАСУ

 

2.1 “Слово о погібелі Руській землі” та житійна література

В епоху монголо-татарської навали було написане невелике за обсягом "Слово о погыбели Рускыя земли и о смерти великого князя Ярослава" 20, яке у двох списках служить передмовою до "Житія Олександра Невського". Текст "Слова", мабуть, є вступом або першою частиною якогось невідомого твору, присвяченого розгромові князівств Київської Русі та розповіді про нещастя, що принесли орди завойовників. Найімовірніше, "Слово о погыбели..." створене між 1238 і 1246 рр. Композиційне твір складається з трьох частин. Початок — це пристрасний гімн величі, красі й багатству Київської держави: "О свЂтло свЂтлая и украшена земля Руськая! И многыми красотами удивлена єси: озеры многыми, удивлена єсы рЂками и кладязьми мЂсточестьными, горами крутыми, холмы высокыми, дубравомы частыми, польми дивными, звЂрьми различными, птицами бещислеными, домы церковьными и князьми грозными, бояры честными, вельможами многами — всего єси испольнена земля Руськая, о правовЂрьная вЂра хрестияньская!" [6; 18].

У другій частині автор розповідає про величезну територію, яку обіймала Київська Русь, та описує її минулу могутність. В останній частині автор, розвиваючи тему "грізних" князів, що підкорили "поганьскыя страны", звертається до образу ідеального володаря — Володимира Мономаха, якого боялися литовці, угорці, німці, навіть візантійський імператор дари йому слав, а "Буртаси, Черемиси, Вяда и Морьдва бортничаху на князя великого Володимера" . Гіперболізований образ сильного і грізного великого князя втілював ідею сильної князівської влади, могутності та величі Київської держави. В тодішніх умовах, після трагічної поразки у війні, звернення до постаті Володимира Мономаха було нагадуванням і докором князям-сучасникам, що не мали єдності між собою.

"Слово о погыбели Рускыя земли" багато в чому перегукується зі "Словом о полку Ігоревім". Обом творам властиві патріотизм, гіперболізація сили й військової могутності князя, ліричні описи природи, ритмічна організація тексту . У "Слові о погыбели Рускыя земли" відчувається зв’язок з київським дружинним епосом XII ст., відгуки легенд про князя Володимира Мономаха, що ввійшли до похвали Романові з Галицького літопису [6; 109].

"Житіє Михайла Чернігівського" також присвячене періодові поневолення України-Русі ордами монголо-татар. Вважається, що твір написано до 1271 р., незабаром після загибелі князя Михайла. Тема його — один з трагічних епізодів вітчизняної історії середини XIII ст. 1246 р. чернігівський князь Михайло Всеволодович з боярином Федором приїхали до хана Батия, щоб одержати ярлик на Чернігівське князівство. Ще у рідному місті князь та його супутник знають, що загинуть, оскільки Михайло (як і Федір) "хотЂл кровь свою проліяти за Христа" . Князь, з’явившись до хана, відмовляється пройти обряд очищення вогнем та вклонитися татарським ідолам, вважаючи це негідним для християнина. Татари, русичі, Михайлів онук Борис, які перебували тоді в Орді, вмовляють князя виконати татарські обряди. Водночас боярин Федір хвилюється, щоб ці умовляння не подіяли на князя, міркуючи: "Єда како ослабЂєт Михаил моленієм сих, помянув женьскую любовь и дЂтей ласканіє, и послушаєт сих" . Але чернігівський князь тримається мужньо: він відмовляється прислухатися до благань земляків, а ханському вельможі Єлдезі відповідає, що хоче "за Христа моєго пострадати и за православную вЂру проліяти кровь свою" . Тоді віровідступник Доман жорстоко вбиває князя Михайла. Після страти непокірного князя ординці пропонують пройти поганський обряд його супутникові — Федорові, обіцяючи за це Чернігівське князівство. Але і той відмовляється і також гине. Незважаючи на те, що "Житіє Михайла Чернігівського" було створене у Ростові за князювання там Михайлового онука Бориса, у творі відчувається зв’язок з агіографічною традицією київських домонгольських житій, зокрема "Чтенія про Бориса і Гліба". Не виключено, що автор "Житія Михайла Чернігівського" був особою, наближеною до князя-мученика , й походив з Чернігова.

Первісна редакція "Житія Олександра Невського" ("ПовЂсти о житіи и о храбрости благовЂрного и великаго князя Александра" ) була створена незабаром після смерті цього новгородського князя (1263) у Володимирі-на-Клязьмі, як вважають дослідники, невідомим галицьким книжником за участю митрополита Кирила II або й самим Кирилом [7; 82].

За жанровими особливостями "Житіє Олександра Невського" є поєднанням агіографічної та воїнської повістей. Ознаки агіографічного жанру яскраво виражені у передмові, в якій автор, вживаючи типовий для середньовічної книжності "голос скромності", вказує на походження князя від "милостилюбиваго" батька Ярослава та матері Феодосії та підкреслює християнські чесноти Олександра. Епізод полеміки князя з послами від папи Римського з багатьма відступами церковно-риторичного характеру характеризує його як захисника православ’я. Під пером книжника Олександр Невський постає ідеальним правителем — мудрим, сильним, вродливим та хоробрим.

Основна частина твору має риси воїнської повісті. Увагу письменника зосереджено на бойових подвигах князя, на описах переможних битв зі шведським військом та лівонськими лицарями. Певне місце приділено й дипломатичній діяльності Олександра, його подорожі до хана Батия в Орду.

У "Житії Олександра Невського" простежується галицька літературна традиція. Художньо-стильові особливості твору, спосіб змалювання військових баталій у житії подібні до відповідних місць у Галицькому літописі, а образ Олександра багатьма рисами наближається до образу Данила Галицького. Аналіз літературних пам’яток, якими користувався автор під час роботи над твором (Біблія, "Іудейська війна" Йосифа Флавія, "Александрія" тощо), свідчить не лише про начитаність галицького книжника, який працював у Володимирі-на-Клязьмі, а й про спільність джерел, з яких черпали матеріал автор "Житія Олександра Невського" і літописець Данила Галицького [7; 109].

Митрополит Кирило II — церковно-політичний діяч і письменник, виходець з Галицько-Волинського князівства, був хіротонізований у 40-х рр. XIII ст. Обіймаючи протягом тривалого часу Київську митрополичу кафедру, Кирило часто відвідував підпорядковані йому єпархії. Є підстави вважати, що під час цих поїздок митрополит та галицькі книжники, які його супроводжували, знайомили північні (російські) єпархії зі своїми літературними традиціями та деякими перекладними творами. Зокрема, за участю Кирила II у Переяслав-Залєський був перевезений список хронологічного зведення 1262 р. і з витягами з перекладних історичних творів. 1270 р., на прохання Київського митрополита, з Болгарії було надіслано слов’янський переклад Номоканону ("Кормчої книги") — зведення норм церковного права. Цей список ліг в основу місцевої редакції Кормчої, а також вплинув на рішення архієрейського собору, що відбувся 1274 р. у Володимирі-на-Клязьмі. На цьому соборі книжник Серапіон був висвячений на єпископа Володимирського . Своєрідним підсумком архієрейського собору стали створені Кирилом II "Правила Кюрила митрополита руського, съшедшихся єпископ: Далмата ноугородьского, Игнатья ростовьского, Феогноста переяславьского, Симеона полотьскаго, на поставлениє єпископа Серапиона володимирскаго" [8; 10].

Найхудожнішою частиною твору є вступ, який починається загальними міркуваннями про промисел Божий. Потім митрополит вказує на непорядки у житті та діяльності духівництва, які пояснює тим, що раніше церковні правила були багатьом недоступні, бо писані по-грецьки. Тепер же, — продовжує Кирило II, — завдяки тлумаченню, правила "благодатью Божиєю сияють" , і закликає вірних їх враховувати, оскільки недотримання цих правил привело на землі Київської Русі кару Божу у вигляді монголо-татарської навали. Напевне, під впливом Серапіона Володимирського (його другого чи третього "слова") автор досить художньо вказує на наслідки забуття Божих правил: "Не расЂя ли ны Бог по лицю всея земля? Не взяти ли быша гради наши? Не падоша ли сильний наши князи острієм меча? Не поведени ли быша въ плЂн чада наша? Не запустЂша ли святыя Божия церкви? Не томими ли єсмы на всяк день от безбожьных и нечистых поган?" Текст самих "Правил" менш цікавий з літературного боку, хоч і там вкраплено невеликі моралізаторські повчання [9; 14].

Митрополитові Кирилу дослідники приписують також "Слово и поученіє к попам" та декілька статей у складі "Мірила праведного". "Слово и поученіє к попам" є своєрідним додатком "Правил". У ньому автор закликає ієреїв берегтися "всякого грЂха": пияцтва, ненажерства, сварок, гордості, багатослів’я, люті, брехні, скнарості, немилосердя, ненависті, заздрості та сатанинських справ. Не виключено, однак, що "Слово о поученіє к попам" було складене Серапіоном Володимирським (так вважає В. Колобанов) [10; 7].

Після татаро-монгольської навали частина київських і галицько-волинських книжників емігрує на північ. Там вони часто дістають високі церковні посади. Не припиняється і відплив талановитих людей у російські князівства й після 1299 р., коли митрополичу кафедру було перенесено з Києва до Володимира- на-Клязьмі.

Видатним представником ораторської прози епохи пізнього середньовіччя був киянин Серапіон. Відомо, що 1238 р. він був архімандритом Києво-Печерського монастиря, а 1274 р. поставлений єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Наступного, 1275 р., він помер. До наших днів дійшло п’ять проповідей, що, безумовно, належать йому. З короткого запису в літописі, що повідомляє про його смерть, та зі змісту слів самого автора можна зробити висновок, що написав він значно більше. Хоча майже всі відомі нині твори були написані Серапіоном у володимирський період його діяльності, всі вони є зразками насамперед київського ораторського мистецтва, оскільки він сформувався як церковний діяч і письменник у Печерському монастирі [11; 12].

Усі п’ять "слів" Серапіона подібні одне до одного за змістом і за стилем. Провідна ідея проповідей — страх перед гнівом Божим, що нагадує про себе різними страшними подіями. Підкорення Київської держави ворогами — це кара Божа за гріхи людей. Єдиний спосіб урятувати Русь від іноземного ярма проповідник вбачає у каятті, у приверненні ласки Божої моральним самовдосконаленням. У першому слові "О казнех Божиях и о ратех" Серапіон говорить про землетрус (найвірогідніше, той, що відбувся 1230 р. у Києві).

Проте в центрі уваги твору — біди, які перенесли люди під час татарського лихоліття. Більшість вчених вважає, що цю проповідь було написано у Києві одразу ж після взяття міста військами Батия. Решту "слів" Серапіона було створено вже у Володимирі. Найяскравіший образ спустошення Київської Русі дано у третьому слові, де автор звертається до слухачів, "до братії":"Разрушены божественыя церкви; осквернены быша сосуди священии потоптана быша святая; святители меню во ядь быша; плоти проподобных мних птицам на снЂдь повержени быша; кровь и отець и братия нашея аки вода многа землю напои; князий наших воєвод крЂпость ищезе; храбрии наши, страха наполъньшеся, бЂжаша; мьножайша же братия и чада наша въ план ведени быша; села наша лядиною поростоша и велычьство наше смЂрися; красота наша погыбе; богатство наше онЂмь в користь быст; труд нашь поганий наслЂдоваша; земля наша иноплемеником в достояниє быст; в поношениє быхом живущиим въскрай земля нашея; в посмЂх быхом врагом нашым, ибо сведохом собЂ акы дождь съ небеси гнЂв Господень" [12; 16] .

Друге, четверте і п’яте "слово" цікаві конкретними описами тих гріхів, що накликають на людей гнів Божий: немилосердя, брутальність, лихварство, пияцтво, а також різні язичницькі забобони, зокрема віра у волхвів. Водночас автор засуджує жорстокі знущання з людей, що були запідозрені у ворожбитстві. Ідейно-тематична спрямованість проповідей Серапіона Володимирського випливала з вчення про стосунки між Богом та людьми і, як і ідея "казней Божіих", дістала розвиток ще у творах Феодосія Печерського. Але після монголо-татарської навали твердження про "казні Божі" набрало цілком конкретного змісту. І центральна тема Серапіонових творів — ординське лихоліття, і певні конкретні питання постають у проповідях не як абстрактні риторичні міркування, а як картини з реального життя. Усі п’ять "слів" проповідника пройняті духом сучасності: тяжкі випробування, що прийшли на рідну землю, наклали на них яскравий відбиток. Ідеї і теми творів Серапіона продиктовані як потребами суто церковної проповіді, так і щирим патріотичним почуттям. Описуючи біди ординської навали, автор закликає людей перед обличчям грізної небезпеки увільнитися від гріхів, дрібних і великих.

У проповідях Серапіона відчувається висока книжна культура автора, його літературний талант, зв’язок з такими видатними майстрами ораторського мистецтва, як Іларіон Київський та Кирило Туровський [13; 57].

Апокрифічне "Слово о Лазаре†воскресеніи" виникло, за гіпотезою І. Франка , на зламі XIII і XIV ст. (За версіями І. Єрьоміна, М. Рождественської та ін. — на межі XII — XIII ст.) ; найраніші списки датуються XV ст.

Тематично твір пов’язаний з канонічною євангельською розповіддю про воскресіння Лазаря (від Іоанна, XI, 1 — 44), але своїми джерелами сягає сюжету, запозиченого з апокрифічного Никодимового Євангелія. Старозавітні праведники страждають у пеклі. Цар Давид бере гуслі й, перебираючи струни, радісно оголошує про наближення дня спасіння — адже народився Христос. Тоді Адам пропонує надіслати звістку до Ісуса з питанням: "Хощет ли нас от муки сея избавити?" Давид пропонує відправити "друга Христова" Лазаря, що помер чотири дні тому. Це почувши, Адам, "тяжко стоня", виголошує перед Лазарем своєрідне послання до Ісуса, в якому стисло характеризує усіх старозавітних праведників, підкреслює їхню безгрішність і молить Господа про визволення: "Прийди по нас въскорЂ, избави оть Ада и свяжи діявола" Лазар воскресає і переказує Христові благання Адама та інших праотців. Ісус Христос з архангелами та усіма ангелами сходить "духом на Ада", руйнує пекельні "врата мЂдная и верея желЂзная" і — визволяє праведників. Крім канонічного та апокрифічного Євангелій, при написанні твору автор використовував інші апокрифічні оповіді як книжного, так і фольклорного походження, Псалтир, твори отців церкви та Кирила Туровського. "Слово о Лазареві воскресеніи" — високохудожній твір, йому властиві поетичність викладу, ритмічна будова.

Шість послань належить волинянину Петрові, що був митрополитом у 1308 — 1325 рр. В історії церкви він відомий фактичним перенесенням центру до Київської митрополії з Володимира-на-Клязьмі до Москви. Загалом послання не виходять за рамки повчань: мирян автор закликає регулярно причащатися та шанувати батьків; священикам забороняє займатися торгівлею та лихварством, а ченцям — жити в одному монастирі з черницями.

Отже, хоча послання митрополита Петра не мають високої літературної вартості, вони важливі як свідчення безперервності розвитку нашого письменства XIII — XIV ст.