Риси утопічності в українській літературі та їх зв’язок з релігійною догматикою християнства

3.1 Риси утопічності в українській літературі та їх зв’язок з релігійною догматикою християнства

В заключній частині нашої курсової роботи ми розглянемо, на основі викладеного нами веще матеріалу саме риси утопічності в українській літературі Середньовіччя. Але розглядаючи це питання, неможливо не звернутися саме до визначення терміну утопія, та найяскравіших зразків утопічної літератури в європейській культурі.

Утопія (від грецьк. u — ні і topos — місце) —- твір, в якому йдеться про вигадку, нездійсненну мрію. Назва походить від твору англійського мислителя Т.Мора "Золота книга, наскільки корисна, настільки і забавна, про найліпший устрій держави і про новий острів Утопію" (1516), де мовилося про химерний острів, на якому ніби існував справедливий лад. Із наступних У. — найпомітніші: "Місто сонця" (1623) Т.Кампанелли, "Закон свободи, викладений у вигляді програми, або Відновлення справжньої системи правління" (1652) Дж. Вінстенлі [22; 16].

Відомі також утопічні романи Д.Верас д'Аме ("Історія севарамбів", 1675-79), В.Морріса ("Вісті нізвідки", 1890), А.Франса ("На білому камені", 1904), драма Е.Верхарна "Зорі" (1898) тощо. Ці твори вплинули на формування соціалістичних ідей, спонукали до їх реалізації, що неодноразово перетворювалась на катастрофу у світових масштабах [23; 47].

В українській літературі найпомітнішим твором такого жанру був роман В.Винниченка "Сонячна машина".

Одним з перших до жанру утопії в світовій літературі звернувся Т. Мор.

По думці Мора, Утопія являє собою безкласове суспільство, що складається з вільних від експлуатації більшості. Однак, проектуючи справедливе суспільство, Мор виявився недостатньо послідовним, допустивши в Утопії існування рабів. Раби на острові - безправна категорія населення, обтяжена важкою трудовою повинністю. Вони "заковані" у ланцюги і "постійно" зайняті роботою. Наявність рабів в Утопії значною мірою, очевидно, було обумовлено низьким рівнем сучасної для Мора техніки виробництва. Раби потрібні утопійцям, щоб позбавити громадян від найбільш важкої і брудної праці. У цьому, безсумнівно, проявилася слабка сторона утопічної концепції Мора. Існування рабів в ідеальній державі явно суперечить принципам рівності, на основі яких Мор проектував зроблений суспільний лад Утопії. Втім, питома вага рабів у суспільному виробництві Утопії незначна, тому що основними виробниками все-таки є повноправні громадяни. Рабство в Утопії має специфічний характер; крім того, що воно виконує економічну функцію, воно є мірою покарання за злочини і засобом трудового перевиховання. Головним джерелом рабства в Утопії був карний злочин, чинений ким-небудь з її громадян. Основною господарською одиницею Утопії є родина. При найближчому ж розгляді, однак, виявляється, що родина в утопійців незвичайна і формується вона не тільки за принципом споріднення. Головна ознака утопійської родини полягає в її професійній приналежності до визначеного виду ремесла. Т. Мор неодноразово підкреслює, що відносини в родині строго патріархальні, "на чолі господарства стоїть найстарший. Дружини служать чоловікам, діти - батькам і взагалі молодші - старшим". Крім того, в Утопії поширене шанування предків. Т. Мор перелічує ремесла, якими займаються в окремих сімействах: це звичайно "прядіння чи вовни обробка льону чи ремесло мулярів". Усі матеріальні блага належать тут більшості. Загальними в Утопії є не тільки природні багатства - земля і її надра, але і вся продукція суспільного виробництва, що також надходить у розпорядження всіх громадян. Держава в особі сенату робить облік і розподіл продуктів споживання в інтересах усього суспільства. На відміну від деяких древніх утопій, наприклад держави Платона, де головна увага приділялась суспільному споживанню і спільності споживання, Т. Мор основне значення додавав пошуку справедливої системи організації виробництва. В Утопії достаток усіх матеріальних благ. Які його джерела? Насамперед, в Утопії немає приватної власності, а продуктивна праця обов'язкова для усіх. Тут немає вільних: крім землеробства, яким зайняті всі, кожний вивчає яке-небудь ремесло як спеціальне, а іноді навіть і кілька ремесел. Таким чином, в Утопії зовсім немає людей, які б вели паразитичний спосіб життя [23; 108].

Утопія за Т. Кампанелла ("Місто Сонця")

Кампанелла вважав, що порядки, встановлені ним в “ Місті Сонця “, найкраще відповідають природі людини. Він був переконаний, що згідно з природнім правом, все є спільним. Як приклад природньої спільності Кампанелла приводив бджіл. На його думку, багатство і бідність - це найбільші недоліки людства. Вони створюють найбільші негаразди, а община робить всіх одночасно і багатими і бідними, багатими - тому що в них є все, бідними - тому що в них немає ніякої власності. Мистецтва і роботи розподіляються між усіма. Через те, що працюють всі, а до того ж праця полегшується технічними вдосконаленнями “ кожному доводиться працювати не більше чотирьох годин на добу “. Решта часу витрачається на розвиток розумових і тілесних здібностей. При такому ставленні до праці кожен сприймає свою професію як найпочеснішу. Той, хто знає якомога більше ремесел заслуговує на більшу повагу, тому всі прагнуть оволодіти якомога більшою кількістю професій. Наперекір християнській моралі у державі Кампанелли існує рівність чоловіка й жінки. Жінки вчаться й працюють ак само, як чоловіки, вони навіть проходять військову підготовку, щоб при необхідності брати участь у захисті держави разом з чоловіками. Разом з тим умови праці жінок в Місті Сонця істотно полегшені у порувнянні з умовами праці чоловіків. Кампанелла добре пам’ятав жінок, яких бачив у дитинстві, юності, зокрема свою матір, яка через тяжку роботу стала старою вже в тридцять років, тому жінкам в “ Місті Сонця “ він відводить легшу роботу, яка не вимагає тяжкої фізичної праці ( наприклад прядіння, шитво, виготовлення ліків і одягу, стрижка бороди і волосся ).

Гармонічний розвиток соляріїв, здорова праця, відпочинок ведуть до того, що мешканці Міста Сонця здорові, гарні і сильні. Цьому сприяють також використання вимог гігієни і вживання якісної їжі. Тому солярії живуть деякі до ста, а деякі до двохсот років. Велике значення приділяє Кампанелла дітонародженню. Він відкидає поняття шлюбу, замість того він пропонує систему, в якій начальники й начальниці Міста Сонця підбирали б чоловіків і жінок , які підходять одне одному для народження в них якнайкращих дітей: “ Від напруженої розумової діяльності слабка їхня ( мудреців ) життєва снага й мозок їхній не витворює сили, бо вони постійно загдиблені в якісь роздуми і через те приводять на світ хирляве потомство.Цому солярії намагаються рішуче завадити, отже, цих мудреців зводять з жінками жвавими, діяльними і гарними. А чоловіків невгамовних, метких, рухливих і запальних - з жінками повними і лагідної вдачі.” Тим самим раціональним принципам підкорене в Місті Сонця і виховання дітей. Загальному невігластву народу в сучасному для нього суспільстві Кампанелла протиставляе піклування держави про освіту. Навчання проводиться під час прогулянок, коли діти роздивляються малюнки на мурах міста, на яких зображене каміння, мінерали і метали, моря й ріки, всі види дерев і трав, риб і птахів, математичних фігур та куточків землі тощо. Всі ці малюнки супроводжуються пояснювальними написами. Розгдядаючи ці малюнки, діти вчаться, граючись. Згодом всі діти беруться за вивчення сладніших наук: математики, медецини тощо. Солярії піклуються також і про фізичний розвиток дітей : “ Вони займаються гімнастикою, бігом, метанням диска та іншими вправами та іграми, що всебічно розвивають їх тіло.” Для виявлення нахилів дітей до тієї чи іншої справи їх гуртом водять в майстерні де працюють різні ремісники - чоботарі, пекарі, ковалі, живописці тощо. Так з самого початку вже відомо, чим буде займатись кожен солярії землеробству. У призначені дні, всі вони, залишивши в місті тільки небагатьох, виходять за мури Міста Сонця щоб працювати на полях.Вони йдуть на цю роботу, як на свято, співаючи пісень і виставляючи знамена. Роблять всю роботу (сіють, жнуть,полють, збирають хліб і знімають виноград) вони дуже швидко не тільки тому, що працюють нвтхненно і всі разом, а ще й тому, що мають чудо-машини, які їм допомагають:”Вони користуються гарбами, обладнаними вітрилами, які можуть рухатися і проти вітру, а коли немає вітру, то дякуючи вміло побудованій колісній системі, віз тягне всього одна тварина.” Уже в ХVI ст. в мозку Кампанелли зароджується прототип сучасного трактора. Спільність всього майна, в тому числі і особистого, існує в комуністичній утопії Кампанелли поряд із збереженням розділення розумової і фізичної праці: в той час, як одна частина суспільства займається фізиною працею, ментальні функції ,тобто організація виробництва, наукове й виробниче керівництво суспільством цілком передані в руки особливої групи соляріїв. Цим і визначається політичний устрій Міста Сонця. Цей політичний устрій навіть дуже відрізняється від справжнього народного правління. Правда, два рази щомісяця регулярно обирається Рада, яка складається з усіх громадян старших двадцяти років. Але функції цієї Ради є дуже обмеженими. Вона обговорює порядок виконання обов”язків посадовимиособами а також надає громадянам можливість висловитися на рахунок того, що їм не подобається в суспільному і політичному житті Міста Сонця. [24; 56] Справжнє обговорення державних справй вибір посадових осіб здійснюється не Великою радою: вона тільки намічає кандидатури. Кожного восьмого дня збираються всі посадові особи – від верховного правителя до начальників загонів. Вони й обирають правителів , які б керувалиосновними галузями господарствагосподарства й управління. “ Посадові особизмінюються за бажанням народу, - пише Кампанелла, не пояснюючи процес цієї заміни. На чолі общини стоїтьверховний правитель, він же першосвященник. Його всі називають “Сонце”, або “Метафізик”.”Він має найвищу владу як у світських, так і в духовних справах; в усіх інших спірних питаннях йому належить остаточне вирішення.” [25; 19] Його помічниками є три співправителя: Сила, який відає питаннями війни імиру, військовими справами і фортифікацією, ремеслами,пов”язаними з обслуговуванням воєнних потреб ; Мудрість, який відає вільними мистецтвами, науками, ремесламий навчальними закладами, і Любов, який займається справами контролю за дітонародженням і вихованням немовлят, медециною, виготовленням ліків, землеробством іскотарством. Ці правителі обирають, а по суті призначають решту посадових осіб; при цьому їх обрання затверджується Малою радою. Найвищих правителів обирають на все життя, якщо тільки вони самі не захочуть скласти повноваження [26; 6].

Які ж риси утопічності ми бачимо в літературі українського Середньовіччя і які його джерела?

Насамперед на думку вчених і ми погоджуємося з цим, джерелом утопічності в українській літературі перш за все є релігійний аспект, а саме православіє. Література того періоду давала змогу людині не тільки розширити кругозір, а й замислитись над багатьма аспектами буття: моральному, утопічному (ідеальна людина повинна жити в ідеальному світі), змістовному, який містив в собі питання народження, життя, смерті та безсмертя.

Утопія – це мрія об ідеальнім світі і ідеальній людині в ньому яка народилась на перехресті язичницького та християнського світів і не померла в наступні епохи [27; 18].

Якщо ми звернемось до православної релігії та її догм, ми побачимо, що в ній досить багато уваги приділяється долі людства вцілому і людини. Люди, які були виховані на цих догмах, добре розуміли і відчували межі добра і зла, відмічали недосконалість земних вчинків, шукаючи досконалості та загального добра.

Отже, людина тієї епохи визнавала святість найвищим ідеалом та цінністю, вона намагається досягнути абсолютного добра, хоче діяти та жити (маємо на увазі сенс життя) заради чогось вищого та недосяжного. А саме вічний пошук ідеалу і є тією основою на який розвиваються численні утопії та міфи. Слов’яни не жили теперішнім, а насамперед минулим або майбутнім. В минулому вони шукали моральну втіху і зміст свого буття, проекцію майбутнього. Постійний пошук кращої долі та життя компелюється в його душі з мрією та надією в те, що цей ідеал є досяжним. Але саме це робить (а саме культ минулого та майбутнього) теперішнє об’єктом для критики і породжує дві життєві позиції: постійне учнівство як проповідь морального оновлення с готовими на усі випадки життя соціальними рецептами і постійні шукання, сумніви.

Викладені нами роздуми базуються на працях академіка Буслаєва [28], який в свою чергу, симпатизує нам тим, що в усіх літературних явищах шукав праоснову, ідею, історичний підтекст, який у багатьох випадках і впливав на літературні жанри, сюжети та образи.

Отже, можна зробити висновок, що викоки утопічності в літературі українського Середньовіччя знаходяться саме в релігії. У зв’язку з цим, хотілося б докладніше прослідити таке явище в релігії і в літературі, як святість, намагання здобути її, що теж є утопічним.

Специфікою слов’янського розуміння святості є те, що:

-  святість зумовлює намагання досягнення єдиної універсальної мети, найбільшої мрії та бажання людства – святого царства для людини на землі;

-  святість передбачає повернення до початкового стану цілісності, недоторканості та чистоти;

-  стверджується, що стан святості може бути максимально приближений в просторі та часі.

Саме цьому в давньоруській літературі святість підкреслює приналежність людини к іншому світу. Святі в літературі цього періоду стають наочним образом християнського ідеалу, вони несуть слово правди, яке затьмарює все неправедне на землі [29; 23].

Святим належало судити “правду” і “кривду”, що вимагало від них розриву зі світом насилля та людьких пороків. Звідси і отшелинічество – бо ідеально змальований спосіб життя святого – це його віддаленість від світу. Нагадаємо, що саме ці утопічні ідеї та мотиви ми бачимо в багаточисленних творах житійної літератури того періоду.

Але найголовнішою функцією, якщо можна так сказати, святих – це здійснення чудес. Бесилля людини перед оточуючим світом з його багатьма проблемами викликало потребу в мрію та віру у чудо. Святі наділяються здатністю викликати, виходячи з нагальної потреби, вологу або сонячне тепло, розвіювати хмари, посилати сніг та дощі. В цьму ми бачимо прямі потреби людей, які займаються хліборобством і врожай – найголовніша умова безбідного та ситого існування. Ще святі (традиційно) роблять сліпих зрячими, ставлять на ноги хромих та не здатних ходити, повертають втрачене здоров’я людям. Утопічний мотив чудотворіння – це сюжетна основа будь-якого твору житійної або агіографічної літератури. Крім чудес які були скоєні при житті святого, досить поширеним є сюжет і посмертного чуда: мощі святих починають істочати єлей або мірру, яка як чудотворний еліксир зцілує хворих та немічних [29; 87].

Отже не випадково в народних утопіях, починаючи з давніх часів та по теперішній час ми зустрічаємось з уявленнями об “островах блажених”, різних “далеких землях”, де царює Правда, де праця винагороджується різномаїттям плодів, населення вільне, миролюбиве, звільнене від пороків і силу цього має фізичне здоров’я та завидне довголіття. Феномену святості притаманним є елемент соціального утопізму, який і знайшов своє відображення в українській літературі Середньовіччя.

ВИСНОВКИ

У висновках ми подамо сентеції та тезіси з усіх частин нашої курсової роботи.

Отже, в першій частині роботи ми сконцентрували свою увагу на:

1. Одним із найнедослідженіших періодів української духовної культури, а особливо літератури, вважається епоха Середньовіччя – час, що тривав від монголо-татарської навали, кульмінацією якої було падіння Києва 1240 р., до кінця ХV ст., коли розрізнені українські землі опинилися у складі Великого князівства Литовського, Польщі, Молдови, Угорщини. Від часу Середньовіччя збереглася дуже незначна кількість пам’яток духовної культури, а ще більше було втрачено назавжди, що давало вагомі підстави історикам української літератури ставитись до цієї епохи з певною зневагою, називаючи кінець ХІІІ, ХІV та ХV ст. “занепадом усякої духовної праці” (І. Франко), “майже паузою в літературному розвитку”, “пропащим часом у житті нашого народу” (Д. Чижевський); “найглухішими часами у розвитку нашого письменства” (М. Возняк).

2.Значне місце серед книг належало, природно, книгам богослужебним. Крім євангелія, слід відзначити як дуже поширену книгу так званий псалтир – збірку староєврейських релігійних пісень. У Київській Русі, крім культового призначення, псалтир був підручником, по якому вчилися читати, і матеріалом для домашнього читання. З появою писемності почалося записування історичних фактів. Записували їх або у формі коротких заміток, або розгорнутих оповідань (сказаній). Коли матеріалу збиралося багато, замітки і сказанія зводили в одне ціле і розміщали за порядком років. Утворювалося літописне зведення або просто – літопис.

У другій частині роботи ми звернули увагу на наступне:

1. В епоху монголо-татарської навали було написане невелике за обсягом "Слово о погыбели Рускыя земли и о смерти великого князя Ярослава" 20, яке у двох списках служить передмовою до "Житія Олександра Невського". Текст "Слова", мабуть, є вступом або першою частиною якогось невідомого твору, присвяченого розгромові князівств Київської Русі та розповіді про нещастя, що принесли орди завойовників. Після татаро-монгольської навали частина київських і галицько-волинських книжників емігрує на північ. Там вони часто дістають високі церковні посади. Не припиняється і відплив талановитих людей у російські князівства й після 1299 р., коли митрополичу кафедру було перенесено з Києва до Володимира- на-Клязьмі.

2. У середині XIII — середині XV ст. в Україні продовжує розвиватися перекладна література. Найінтенсивніше переробляються і доповнюються збірники, куди входять твори учительного, літургійного і повчально-оповідного характеру. До відомих ще у часи Київської Русі — "Златоуста", "Златоструя", "Маргарита", "Пчоли" додається новий — "Ізмарагд", що виник у кінці XIII — на початку XIV ст.

В заключній частині нашої роботи ми не тільки розглянули риси утопічності в українській літературі Середньовіччя, а й :

- дали характеристику утопії, як літературному жанру;

- панорамно охарактеризували і виділили найважливіші риси утопії на матеріалі творів Т. Мора і Т. Кампанелли;

- зробили висновок, що витоки утопічних мотивів і сюжетів в українській літературі Середньовіччя знаходяться саме в релігії;

- продемонстрували зв’язок релігійного поняття святості з сюжетною основою житійної та агіографічної літератури.

СПИСОК ВИКОРСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Творогов О. В. Кирилл // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — Ленинград, 1987. — Вып. 1 (XI — первая половина XIV в.). — С. 225 — 227.

2.Соловьев А. В. Заметки к "Слову о погибели Русскыя земли" // ТОДРЛ. — 1958. — Т. 15. — С. 109 — 113.

3. Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1993. — Т. 3. — С. 191.

4. Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. — Санкт-Петербург, 1897. — Вып. 3. — С. 111 — 114.

5. Колобанов В. А. О Серапионе Владимирском как возможном авторе "Поучения к попам" // ТОДРЛ. — 1958. — Т. 14. С. 159 — 162.

6. Возняк М. Історія української літератури. — Кн. 1. — С. 262 — 263; 7.Творогов О. В. Хронограф Архивский // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — Вып. 1. — С. 475 — 476; Його ж. Хронограф Виленский // — С. 476.

8. Возняк М. Історія української літератури. — Кн. 1. — С. 262.

9. Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. — Львів, 1896. — Т. 1. — С. 158-187.

10. Рыстенко А. В. Сказание о двенадцати снах царя Мамера в славянорусской литературе // Летопись истор.-филолог. общ-ва при имп. Новорос. ун-те. — Одесса, 1905. — Т. 13. — С. 102.

11. Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1995. — Т. 5. — С. 53 — 54.

12. Пелешенко Ю. "Епістолія небесна" в українській словесності // Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993. — С. 160-174.

13. Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів // Зібр. тв. — Т. 4. — С. 251.

14. Франко І. Слово о Лазаре†воскресении. Староруська поема на апокрифічні теми // ЗНТШ. — Т. 35/36. — С. 1 — 57.

15. Еремин И. П. Литература Древней Руси. — Москва; Ленинград, 1966. — С. 154 — 155.

16. Рождественская М. В. "Слово о Лазаревом воскресении": "Характеристика редакций" // ТОДРЛ. — 1969. — Т. 24. — С. 64 — 67.

17. О жанре "Слова на Лазарево воскресение" // Там само. — 1972. — Т. 27. — С. 109 — 119.

18. Флоровский Г.К. Пути русского богословия. - Вильнюс, 1991, - 423с.

19. Экономцев И. Православие. Византия. Россия. - М., 1992. – 213с.

20. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. - М., 1979. – 167с.

21. Снигирева Э.А. Атеистические традиции русского народа. - Л., 1982, - 107с.

22. Балакина Т.И. Мировая художественная культура. Россия IX - нач. XX века. -М., 2000. – 289с.

23. Георгиева Т.С. Христианство и русская культура. - М., 2001. – 301с.

24. Зезина М.Р., Кошман Л.В., Шульгин В.С. История русской культуры. - М., 1990. – 245с.

25. Ильина Т.В. История искусств. Отечественное искусство. - М., 1994. – 147с.

26. История философии: Запад - Россия - Восток. Книга третья: философия XIX - XX веков. - М., 1999. – 567с.

27. Клибанов А.И. Духовная культура средневековой Руси. - М., 1994. – 245с.

28. Кондаков И.В. Введение в историю русской культуры. - М., 1997. – 170с.

29. Скворцова Е.М. Теория и история культуры. - М., 1999. – 134с.