Бунтарський дух героя

2.  Бунтарський дух героя

«Історія Холдена — сповідь людини, яка не може і не хоче змінити світ, а здатний лише з граничною щирістю так побачити і так показати цей світ, що і нам передається його відраза. Бунтарство Холдена нагадує рухи людини уві сні: судорожні спроби бігти, ударити і повна неможливість щось зробити, відчуття гіркоти і безсилля» [5, с. 293].

Про бунтарство Холдена Колфілда говорилося немало, але деякі критики ще і звертали увагу на те, що рух роману — це «повільне звільнення героя від дуже поверхневого відношення до життя. На зміну роздратуванню по будь-якому приводу, скороспішним думкам починає — тільки починає — приходити спокій, прагнення приглянутися, що до чого довкола і не квапитися з оцінками», – пише С. Бєлов в своїй статті «Парадокси Дж. Селінджера» [1, с. 63].

Холден Колфілд часто зазначає про свою так звану брехливість: «Такого брехуна, як я, ви ніколи в житті не бачили» [1, с. 20]. Деякі критики навіть називають його «побрехун Колфілд». Звісно, ніякий він не брехун, просто в нього дуже багата уява і він намагається таким чином захистити себе від того, що йому не подобається.

Проте, чесність і щирість, яких Холден не може знайти в інших, він намагається зберегти в самому собі. Нещиру фразу «Рад зустрічі з вами» він коментує так: «Якщо ви хочете залишитися в живих, ви повинні сказати цю брехню» [1, с. 98].

Симпатичний Холден тим, що це герой з високими моральними принципами, але він слабкий для того, щоб захистити себе в складних ситуаціях. Його вважають дуже самокритичним, оскільки він часто звертається до себе як до жахливого брехуна і божевільного. «Холден нещасливий не тому, що люди – облудники, він бачить, що люди облудники, тому і нещасливий». «Його відчуття, що все в світі знецінено, – це нормальне відчуття людини, в якої помер хтось близький. Життя починає здаватися жалюгідною спробою забути про смерть, все втрачає сенс» [8, с. 262].

Досить дивні стосунки Холдена з родичами дають поштовх всім його вчинкам. Він називає їх всіх не інакше, як «двоюрідні покидьки» і «у мене одних тіток штук п'ятдесят» [1, с. 173]. Вся річ у тому, що його сім'я не є тим місцем, в якому Холден міг би відчувати себе упевнено і захищено. Як би поблажливо-ніжно не відносився він до матері і коректно до батька – для нього вони частина того світу, який його не влаштовує, в якому жити погано, де людині ніде відігріти душу.

Найстрашніше те, що, в певній мірі, Холден відокремлює і певним чином виділяє себе з-поміж інших дітей в своїй сім'ї: «Правду кажучи,я один в сім'ї такий нетямущий. Мій старший брат, Д.Б., письменник, а мій братик Аллі, котрий помер, той прямо-таки був чарівником. Я один такий нетямущий. А подивились би ви на Фібі. В неї волосся майже такі ж як в Аллі» [1, с. 77].

І дійсно, єдиними близькими людьми є загиблий брат і сестричка Фібі.

«У малятка Фібі ціла купа блокнотів – у неї їх тисяч п'ять, якщо не більше» [1, с. 180], і в цьому вже протягає соромлива і гаряча ніжність до сестрички, нетерпляче бажання, аби вона і нам скоріше сподобалася, тому що це найулюбленіше, що є в Холдена. І коли вона «відсунулася від мене бозна-куди, на інший кінець ліжка, мало не на сто миль» [1, с. 190] – це теж можна зрозуміти. Це дійсно страшно. Коли говориш комусь про саме наболіле, не можна, аби він відсунувся від тебе навіть на сантиметр, тим більше,якщо ця людина одна з найрідніших для тебе.

Відчувши затишок рідної домівки, Холден вже був готовий прийняти поразку. Але не тому, що він боявся гніву батьків. Просто він страшенно втомився. Втомився від самотності, від тих нікому не потрібних і досить безглуздих спроб бути дорослим.

«Піти з дому було чомусь набагато легше, аніж увійти. По-перше, мені було плювати на те, спіймають мене чи ні. Слово честі. Я подумав: спіймають так спіймають. Відверто кажучи, мені навіть хотілося, щоб піймали» [1, с. 201].

Зустріч Холдена з Фібі перед музеєм, їх блукання по місту, прогулянка по зоопарку, розбита рідкісна платівка і катання Фібі на каруселі під час зливи було тим єдиним щирим щастям, якого Холден вже не відчував впродовж довгого часу. «Я так і залишився сидіти на лаві. Змок до нитки. А мені було все одно. Я раптом став такий щасливий через те, що Фібі крутилася на каруселі. Ледве не ревів від щастя. До того вона була мила, до того вона весело крутилася в своєму синьому пальтечку. Шкода, що ви її не бачили, їй-богу!»[1, с. 237].

Тим більше, Холден ще не в такому віці, коли самота загартовує. Саме тому він шукає – з ким же поговорити?! Він гарячково закликає по телефону всіх, на кого є в цьому сенсі хоч слабка надія. Серед ночі будить дзвінком абсолютно невідому йому жінку, знайому свого знайомого, він намагається заговорити з шоферами таксі, з дівицями в кафе, з музикантами в оркестрі, але всі вони однакові і кидають його одного. На секунду дихнула на нього материнська ласка місіс Морроу. Дві сіренькі черниці швидкоплинно пройшли перед ним, і покірливе, тихе їх існування, їх бажання робити посильне добро зачіпали Холдена. Він згадує про них з повагою і теплотою. Теплота йому необхідна. Десь треба ж інколи пригрітися хоч трохи. Адже навіть качки діваються кудись із замерзлого ставка. Одні люди, які обнадіяли чимось на мить, зникають безслідно у величезному киплячому місті. Інші не приносять нічого, окрім розчарування.

Холден узятий в ті дні свого життя, коли його обступили великі і малі неприємності, коли все у нього погано: і пальта вкрали, і шпаги для фехтувальних змагань забув у вагоні метро, і з школи в четвертий раз виключили – страшно повернутися додому, і до дівчинки, яка незрозуміло чому, йому дорога, почав залицятися самовдоволений, бувалий в справах флірту Стредлейтер, і з бійки із Стредлейтером Холден виходить побитий, в крові. Все огидно, в серці туга і муть. Він маскує грубістю свої розчарування, свій відчай. Ми відчуваємо його самотність вже на перших сторінках повісті, і саме це починає нас бентежити: «Коли я перебіг через дорогу, мені раптом здалося, що я зник. День був якийсь божевільний, страшенно холодно, ні проблиску сонця, нічого, і, здавалося, варто тобі перетнути дорогу, як ти одразу зникнеш навіки» [1, с. 8].

Шістнадцятирічний американець Холден Колфілд пише нам, або розповідає, з туберкульозного санаторію, де йому, звичайно, не прийде в голову акторувати, «виставлятися напоказ» і вигадувати педагогічні сюжети зі свого «безглуздого дитинства». Йому б сповідатися якнайчесніше перед вами, а може бути, і перед самим собою, і тому він без далеких передмов, без всієї цій «давид-копперфильдовської муті», просто розповідає про три дні свого життя, дуже метушливого, безладного і нестерпного для нього, прагнучи не упустити жодної дрібниці, називаючи всі речі їх іменами і менше всього розраховуючи сподобатися вам. Його відвертість доходить часом до мучення або до таких подробиць, які можна назвати і натуралізмом або ще яким-небудь лайливим словом, – але, як йому здається, без цього не обійтися, якщо хочеш, щоб тобі повірили. Але він не вдається до подробиць того, що сталося удома. Оповідання зупинилося на його порозі. Ми можемо лише здогадуватися, що сталося в ту середу в інтелігентному сімействі Колфілдів. «Моя мама відразу впадає в істерику» [1, с. 59], – промовляється Холден, що відзивається про батьків загалом стримано і коректно («звичайно, вони хороші люди»), а про матір – з ніжним, сумним жалем. «Папа тебе уб'є» [1, с. 185], – стверджує Фібі. «Звичайно, я міг би розповісти, що було удома, і як я захворів, і в яку школу мене збираються віддати восени. Але не варто про це говорити. Небажання, чесне слово. Нецікаво...» [1, с. 238].

Роман дійсно закінчується декілька несподівано: «Знаю лише, що мені якось не вистачає тих, про кого я розповідав. Наприклад, Стредлейтера або навіть цього Еклі. Інколи здається, що цього негідника Моріса і те не вистачає. Дивна штука. І ви краще теж нікому нічого не розповідайте. А то розповісте про всіх — і вам без них стане нудно» [1, с. 238]. Завершальні слова героя є підтвердженням того, що Холден дорослішає, але в той же час він все ще дитина, котра сприймає всі свої невдачі близько до серця, і яка постійно потребує якогось певного руху. Проходить час і він розуміє, що то було не таке вже глобальне зло, як йому здавалось, тому він просто сумує за тим, чого вже ніколи не зможе відчути знов.

Висновки

Досліджуючи тип героя роману Селіджера «Над прірвою у житі», ми розглядали його як аутсайдера та бунтівника. Звернувшись до праць С. Бєлова, А. Борисенка, І. Галинської, Ю. Лідського, А. Мулярчика та інших літературних критиків та діячів, нам вдалося проникнути у внутрішній світ Холдена Колфілда. Тому зараз ми можемо сміливо сказати, що, по суті, ті декілька днів, проведених хлопчиком в Нью-Йорку після втечі з Пенсі, зіграли величезну роль у формуванні характеру Холдена. По-перше, він зіткнувся з насильством, проституцією, сутенерством і відкрив найстрашнішу і мерзотнішу сторону життя. А по-друге, Холден зустрів чимало добрих і чуйних людей, це зробило його більш терпимим і розсудливим. І якщо раніше хлопчик хотів просто бігти від людей, то тепер він розуміє, що від труднощів біжать лише слабкі, а він повинен залишитися і продовжувати боротьбу з пороками дорослих та всього суспільства в цілому.

Безперечно, він не ідеальний підліток, але, пройшовши певне внутрішнє становлення за декілька днів, найголовнішим є те, що його відчуженість та бунт не псують і не ламають Холдена. Можливо, саме завдяки цьому йому і вдається не зірватися в ту прірву аморальності, яка його оточувала. Але і цього він досягнув не без допомоги людей, котрі траплялися йому протягом цього часу. Вирішальним етапом в становленні Холдена як особистості став вчинок маленької Фібі, в якій він побачив себе. Можливо саме це налякало, зупинило, змусило його поглянути назад і, нарешті, просто поставити крапку.

Список використаної літератури

1.  Над прірвою у житі: Повість / Д.Д. Селінджер; Пер. з англ. Р. Райт-Ковальової. – М.: ТОВ «Видавництво АСТ»: ОАО «ЛЮКС», 2004. – 237 с.

2.  Бєлов С. Парадокси Дж. Сэлинджера. // Літературний огляд. – 1985. – №2. – С. 62.

3.  Борисенко А. Про Селінджера, «з коханням і всякою мерзотністю». // Іноземна література. – 2001. – №10. – 267 с.

4.  Галінська І. Л. Загадка Селінджера – М.: Просвіта, 1986. – 324 с.

5.  Галінська І. Л. Філософські та естетичні основи поетики Дж. Д. Селінджера. – М.: Художня література, 1975. – 276 с.

6.  Історія американської літератури. / Під ред. А.В. Самохвалова. – М.: Наука, 1971. – 654 с.

7.  Лідський Ю. Я. Нариси про американських письменників ХХ століття. – Київ: Вища школа, 1968. – 451 с.

8.  Мулярчик А. Післявоєнні американські романісти. – М.: Просвіта, 1980. – 354 с.

9.  «Над прірвою у житі» 50 років опісля: що посіяв Холден Колфілд / Л. Менанд; Пер. з англ. А. Борисенко. – // Іноземна література. – 2005. – № 10. – 345 с.