Українська літературна мова очима Пантелеймона Куліша

Зміст

Вступ

1.  Пантелеймон Куліш як перекладач

2.  Пантелеймон Куліш як новатор

3.  Куліш і Кулішівка

4.  Пантелеймон Куліш як режисер

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сучасна українська мова має закріплений у Законі про мови і в Конституції України (ст.10) правовий статус державної, вона є високорозвиненою, кодифікованою і стилістично диференційованою літературною мовою, конкурентоспроможною на європейському мовному просторі. Та історія української літературної мови свідчить, що в переддень появи в українській культурі такої неординарної особистості, як Пантелеймон Куліш, становище і стан української мови викликали небезпідставну тривогу в національно свідомих діячів української культури. То був час згасання старої книжної мови і народження нової, усунення розриву між книжною і розмовною, досить інтенсивного поповнення нової української літературної мови народно розмовними елементами і закріплення їх у художньому тексті.

Процеси виформовування нової української літературної мови, окрім внутрішньомовних суперечностей між різними структурними компонентами мови при їх взаємодії, ускладнювалися впливом суспільно-історичних і політичних чинників. Дві третини української етнічної території перебували під владою Російської імперії. "У цій державі українська писемно-літературна мова переживала найчорніші, найсмутніші часи в XIX – початку XX ст., і то не тільки в офіційному, але й у шкільному вжитку була силоміць повністю витіснена російською. Панівні кола Росії не визнавали української мови навіть як окремішньої слов'янської. Було заборонено навіть український переклад Святого Письма, ввезення з-за кордону матеріалів, друкованих українською мовою" – читаємо у В.Німчука [6]. "Кобзар" Тараса Шевченка, книгу, що пережила не тільки своїх ворогів, а й їхні ідеї, не сприймали в Росії тому, що він написаний українською мовою. Реакційний російський журнал "Библиотека для чтения", відгукуючись на вихід першої збірки поезій Тараса Шевченка "Кобзар" (1840p.), писав про велике обдарування поета і свій жаль з приводу того, що ця книга не буде прийнята російською літературою, бо вірші – не російські і "написані на особливому провінційному наріччі", і взагалі – малоросійські поети "часто пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії" [4, 14]

У такий час художня, громадсько-публіцистична, видавнича діяльність Пантелеймона Олельковича Куліша як справжнього патріота України була спрямована на духовний розвиток українського народу і зміцнення українства. Позиція Михайла Драгоманова – ногами і серцем стояти в Україні, головою в Європі, а руками охоплювати слов'янщину – очевидно, ще раніше визріла в душі Куліша, бо реалізовувалася в його діяльності.

1. Пантелеймон Куліш як перекладач

Належне місце П.Куліша в історії української літератури та культури загалом лише окреслюється. Проте багатогранна діяльність великого подвижника українського слова і духу була підставою - для високих оцінок таких видатних людей різних літературних епох, як І.Франко та М.Драгоманов, М.Зеров та М.Хвильовий.

Перекладацька діяльність – це лише один із виявів Кулішевого подвижництва, шлях до цілісного осмислення якого криється в пізнанні його філософії. А вона ґрунтується на взаємозв'язку двох провідних для всієї творчості митця начал – духовного та національного.

В.Петров так окреслив постать В.Куліша: «Він був європейцем між хуторянами та хуторянином між європейцями». Саме філософія Куліша-хуторянина, для якого хуторянство було концепцією духовного розвитку українського народу і зумовила широку перекладацьку діяльність як втілення ідеї культурництва Куліша-європейця. Адже хуторянство і культурництво Куліша – це розвиток однієї ідеї України, в якій, на думку Д.Чижевського, полягає внутрішня цілісність письменника.

Одним, хто з перших збагнув значення перекладу кращих зразків світової літератури як могутнього джерела духовного збагачення українського народу, його культури, вужче – літератури, був саме П.Куліш, «піонер з сокирою важкою».

Якщо поява перших спроб перекладу в новій українській літературі на початку XIX ст. була викликана почасти «...влечением любопытства, нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные...» (П.Гулак-Артемовський), то перекладацька діяльність П.Куліша передбачала свідоме утвердження українського слова, з одного боку, та «європеєзацією» української літератури, з другого. Показовим у цьому контексті є підбір Кулішем творів для перекладу – Біблія, Шекспір, Байрон, Гейне, Гете, Шіллер, а також Пушкін, Некрасов, Кольцов, Фет.

Багатьма роками пізніше А.Ніковський, осмислюючи шлях, який пройшла нова українська література, «втягуючись в оборот усесвітнього письменства», визначить три послідовні етапи її розвитку: пародію, переклади 70-90 pp. та оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свій початок від Лесі Українки, окреслюючи тим самим важливу тенденцію розвитку нової української літератури XIX ст. – від наслідування через переклади до оригінальної творчості у світовому контексті.

З одного боку, перекладацька діяльність П.Куліша знаменувала новий етап, важливий для подальшого розвитку української оригінальної літератури, з іншого – зумовлювала остаточне становлення українського художнього повновартісного перекладу.

На початку 60-х років П.Куліш розпочинає роботу над перекладом Біблії. Прагнення перекласти книгу книг, яка є оберегом духовності, українською мовою органічно всій внутрішній сутності письменника.

Проте Кулішевий переклад Біблії, для якого, зокрема, характерне надмірне вживання старослов'янізмів, що, без сумнівно, знижувало його естетичну вартість, здобув невисоку оцінку критики. І.Огієнко, зосібна, зазначав, що переклад «вийшов у багатьох відношеннях невдалий... часто тільки переказ, від оригіналу далекий». До речі, такої думки дотримувався й І.Франко. А проф. Н.Сагарда вважав, що навіть найкращі з перекладів П.Куліша зі Св. Письма «мало додадуть квіток йому як поетові».

Однак порівняльне зіставлення, зокрема перекладів із «Псалтиря» П.Гулака-Артемовського, які є першим в українській літературі XIX ст. зразком повновартісного художнього перекладу та визнані цінною частиною його літературної спадщини, з Кулішевими перекладами псалмів, що не належать до найбільш вдалих, переконує, проте, у її вищій естетичній вартості, чим і засвідчує поступ українського перекладацтва.

Значний внесок у доробок української перекладної літератури становлять Кулішеві переклади творів В.Шекспіра, звернення до яких зумовлювалося передусім прагненням митця підняти українську літературу до рівня осмислення «вічних» тем. «Коли б Шекспір робився читанням любим, – зазначав П.Куліш, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила... Така моя мета».

У віршах «До Шекспіра» та «До рідного народу», які є своєрідними передмовами до перекладів, П.Куліш висловив свої культурницькі ідеали. Пропонуючи своєму народові «дзеркало всесвітнє», митець слова сподівається на його повернення до сім'ї культурників. Тому П.Куліш і звертається до Шекспіра:

Світило творчества, Гомере новосвіту!

Прийми нас під свою опіку знакомиту:

Дай у твоїм храму нам варварства позбутись,

На кращі почуття і задуми здобутись.

І.Франко, який видав більшість Кулішевих перекладів драм Шекспіра, високо оцінив їхню мистецьку вартість. Будучи перекопаним, що «добрі твори чужих літератур мають велику вагу для розвою кожної національної літератури», І.Франко писав, зокрема про переклад Куліша трагедії «Гамлет, принц датський»: «Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві... дав нам переклад, з яким ми можемо без сорому показатися в концепті європейських перекладачів великого Британця». Порівнюючи переклади П.Куліша зі спробами його попередників (Федьковича, Старицького, Свенціцького), І.Франко віддає безперечну перевагу Кулішеві.

Переклади з європейських поетів – Байрона, Гете, Гейне, Шіллера, – які об'єднані у збірці «Позичена кобза», за словами М.Зерова, «підбивають підсумок усім змаганням Кулішевим здобути нові терени українському поетичному слову».

Найсильніші у збірці, на думку М.Зерова, переклади з Байрона, що пояснюється не тільки більшою відповідністю первотворові Кулішевого лексичного добору, а й тим, що •«настрої, маски та пози Байрона були прекрасним річищем для власних Кулішевих емоцій». З'ясовуючи місце Куліша в історії української перекладної поезії шляхом порівняння його з попередниками й наступниками, зокрема з П.Гулаком-Артемовським та М.Старицьким, М.Зеров визнає досконалішим П.Куліша.

Не стільки в університеті, скільки в Києві, – адже самий університет кінця 30-х видався Кулішеві не надто сприятливим місцем для навчання: студенти мали дев'ять пар щодоби, з восьмої ранку до пів на восьму вечора, з однією великою перервою між пів на першу та пів на другу. Куліш був вільним слухачем спочатку на першому відділенні філософського факультету (яке було прообразом теперішнього філфаку), а потім – на юридичному факультеті. Для першокурсників викладалася німецька, французька, італійська, латинська та грецька мови. Курс польської словесності, що,передбачав і надання певних навичок у володінні польською мовою, було знято 1837 року. Можна припустити, що Куліш відвідував заняття з французької та латині. І хоч атмосфера в Києві була сприятливою для практикування російської мови, минуло багато часу, перш ніж мова Куліша-киянина, автора «Михайла Чарнышенка», гостро, але справедливо розкритикована Некрасовпм, переросла в російську мову, якою написано «Воспоминания детства», нео-публіковану повість «Владимприя », російський епістолярій пізнього Куліша. Всього було: і викладання російської мови («для інородців») у Санкт-Петербурзькому університеті і місцевій гімназії, і знайомство з мовою російської глибинки, і московські «наїзди» Куліша, які він, за його власним визнанням, використовував для того, аби «побольше русскою речью назвучаться».

Не менше труднощів спіткало Куліша па шляху до бездоганної польської мови: після університетське відрядження до Луцька, студіювання творів Міцкевича, спілкування з Міхаєм Грабовським і Бодуеном, служба у варшавському департаменті духовних справ тощо.

Процес ознайомлення з рештою мов складався інакше. Кількох занять з учителем для Куліша було досить, щоб взятися до вивчення самостійно. Начатки німецької він пізнав, навчаючись у Новгород-Сіверському повітовому училищі, від Якова Яковича Ігнатьєва, на прізвисько Бруль, якого пізніше змалював в одній із повістей. Уявлення про французьку та латину здобув, напевно, в Київському університеті. Англійською захопився в Петербурзі. Інтерес до цієї мови, як і до народної російської, в колах столичних літераторів сприймався як спротив непомірному засиллю францужчини і був складового загального зацікавлення германськими культурами (оссіанізм і т.д.). Куліш брав уроки англійської у Олександри Осипівни Ішимової – знайомої Пушкіна, згодом – відомої дитячої письменниці. Пізніше, працюючи в 60-х роках у Варшаві над перекладом Біблії, письменник займався старогебрейською з місцевим рабином. Захопившись коло вивчення інших мов – іспанської, італійської, сербської – Куліш вчителів не потребував: спрацьовував досвід французької та старослов'янської.

Оскільки Куліш не ставив мети оволодіти західноєвропейськими мовами всебічно, а обмежувався здебільшого вмінням читати і розуміти прочитане, його основними помічниками були складна, але цікава книжка певною мовою та словник.

Після своїх фрагментарних університетських студій, 184 1 року Куліш за призначенням Максимовича іде до Луцька викладати російську словесність у місцевій гімназії. Там він знайомиться з родинною бібліотекою Олізарів. Сучасний Кулішеві нащадок цієї видатної династії українських шляхтичів, покатоличених у XVI ст., Густав Олізар 1826 року був заарештований у справі польського «Товариства патріотів», а багату книгозбірню, то нараховувала, за свідченням Куліша, до 2000 томів (друкованих і рукописних), переважно польських і французьких, за наказом генерал-губернатора Бі-бікова було конфісковано і перевезено до Луцька. Дізнавшись про існування книгозбірні, Куліш листовно звернувся до Максимовича з проханням влаштувати доступ свого колишнього студента до неї. Максимович допоміг, бо саме в бібліотеці Олізарів Куліш уперше знайомиться з творами Вальтера Скотта і вивчає французьку. «В библиотеке, между прочим, находилось полное собрание Вальтера Скотта на французском языке. По свидетельству Хильчевского, Кулиш приехал и Луцк с весьма жалкими понятиями во французском языке, но по истечении трех-четырех месяцев он стал свободно читать Вальтера Скотта и в подражание его роману «Карл Смелый» тогда же начал писать свой собственный исторический роман «Михайло Чарнышенко», – писав М.Чалий. Луцький епізод засвідчує характерну рису Куліша-поліглота: швидкість, з якою він оволодівав мовами. Три-чотири місяці пішло на французьку, місяць-півтора – на італійську, по кілька місяців – на іспанську та англійську.

Особливо активно займався Куліш мовами па засланні, в Тулі. Діставши повідомлення про звільнення, він пише Волинському листа, де підбиває підсумки цього трирічного періоду: «По Министерству народного просвещения служить мне не позволено, и я, как не окончивший курса в университете, принадлежу ко 2-му разряду чиновников, а для меня, как для рассчитывающего на службу, очень важно быть чиновником 1-го разряда. Нельзя ли мне выдержать в Москве экзамен на кандидата? Я греческого языка не знаю, латинский знаю мало, но зато читаю по-польски, по-французски, по-немецки, по-итальянски й по-английски, да ще дещо маракую». Тут, як бачимо, Куліш визначає першу мету, з якою він вивчав мови. Другою була надія заробляти на життя перекладами. Обидві мети не справдилися. До Московського університету Куліш не вступав, а напевне единим серйозним заробітком від перекладів був гонорар за багатотомну «Историю Англии...» Томаса Маколея, опубліковану п 1860-х роках у. столичному видавництві Тіблена. Проте ґрунтовних знань, одержаних у тульський період, Кулішеві вистачило надовго.

Як і перед тим, основними засобами оволодіння мовою залишаються словник і художня література. Словник – насамперед «Німецько-російсько-французько-англійський», кількатомннй, Реіі-фа. Книжки – класика. Англійські – Шекспір, «Векфілдський священик» Голдсміта, Вальтер Скотт, «Чаіільд Гарольд» і «Дон Жуан» Баіірона, Діккенс; французькі – «Сповідь» Руссо, Мольер, Шатобріан; італійські – «Декамерон» Боккаччо, «Мої в'язниці» Сільвіо Пелліко – автора, що справив великий вплив на тогочасну російську літературу (зокрема на Пушкіна та Гоголя); німецькі – Шиллер.

Іспанську мову в перші місяці повернення до Петербурга студіює за Дон-Кіхотом». Помітна увага Куліша до читання п оригіналі творів, відомих йому в перекладі, і, навпаки, перекладів тих творів, оригінали яких він знав. Так, познайомившись із Вальтером Скоттом в Луцьку у французькому виданні, він опановує п'ять його романів в оригіналі і просить Бодянського надіслати те саме в німецькому та італійському перекладі.

Вивчення тієї або іншої мови супроводжується у Куліша експлуатацією вже одержаних знань: він перекладає кілька розділів з книги Сільвіо Пелліко, пізніше, перечитуючи Байрона, відтворює першу пісню «Чайльд Гарольда» (переклад не зберігся), студіюючи у Варшаві та Відні грецьку (під керівництвом Бодуена де Куртене) та старогебрейську, здійснює переклади з Біблії. Нарешті, в Петербурзі Куліш починає студіювати грецьку (за методикою Робертсона), ознайомлюється з арабською (в цей час у бібліотеці Куліша з'являється паризький словник арабської мови Казпмірського) та шведською. Шведську вивчав на противагу Костомарову, у Стокгольмі було відкрито для доступу дослідників щоденник («діаріуш») Карла XII – цінне джерело з історії України за часів Північної війни. Пізніше Куліш так згадував про це в листі до Шсирока: «По-шведски я начал было учиться ради письменных фолиантов Карла XII, открытых в Стокгольме, но понадеялся на Костомарова, которому следовало бы это историческое сокровище явить русскому миру; но он обманул мои научные надежды и в этом отношении, живя больше всего для денег и скаредничая даже в двугривенном, который надобно было дать трактирному слуге, чтобы он сбегал в аптеку для утомления известным лекарством его головной боли (мы вдвоем были в Москве свидетелями оной гнусной сцены в 1884 году)». (Ставлення до Костомарова – типове для Куліша 1890-х).

Вивчаючи нові мови, Куліш не забував попередніх. У Тулі місцева дівчина вчить його розмовній французькій. 1851 року Куліш відвідує англіканську церкву в Санкт-Петербурзі для вдосконалення розмовної англійської. Своєрідним іспитом на знання мов стали роки, проведені в Європі – в Австро-Угорщині, Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії (1858, 1861, з 1864 по 1872, 1878). Наприкінці Кулішеного віку на адресу його хутора Мотронівки на Чернігівщині надходять газети чотирма мовами, і господар радиться з московським кореспондентом Шенроком про те, які видання варто передплатити з новітньої італійської та іспанської преси.

Постать Куліша-поліглота нерозривно пов'язана з постаттю Куліша-перекладача. По-перше, знання мої відкривало йому доступ до оригіналів. В активі Куліша – два десятки дрібних поезій Байрона, частина «Дон Жуана» і «ЧаГільд Гарольд», більше як півсотні творів Генне, Гете та Шиллера, в т.ч. «Вільгельм Телль» (переклад не опублікований), 13 драм Шекспіра, лірика Міцкевича і низки російських поетів, сучасних Кулішеві, уривки з «Іліади» й «Одіссеї» і, звичайно, Святе Письмо. Куліш – перший український перекладач такого масштабу, який більшість своїх перекладів здійснив безпосередньо з мов оригіналів. Характерним є його ставлення до проблеми підрядника. 1849р. в листі до Бодянського він гостро розкритикував «Одіссею» в перекладі «царського захребетника» Жуковського, зазначивши при цьому, що він мовою оригіналу не володіє. Але з кількістю мов, які пізнавав Куліш, змінювалася і його позиція, наприкінці життя висловлена ним у такій тезі: «Что касается меня, то, зная, как мудрено было, например, даже Пушкину переводить Мицкевича и наоборот (их языки известны мне оба, как мои родной), я вижу в переводах наилучшую пробу языка относительно его ковкости, живописности, гармонии». Тут вимога аналітнзму, втілена в ідею про знания іноземної мови як виший гарант справедливо! оцінки перекладу, поєднується з думкою про синтетизм мови перекладного твору, його включеність у культурний контекст нації перекладача. По-друге, Куліш багато читав допоміжної літератури про перекладуваних ним письменників, теоретичних літературознавчих, філософських, історичних праць іноземними мовами. Німецькі та французькі біблісти (Рейсе, Кауч, Ренан, Верне), а також Мішле, Іпполит Тен, низка праць з орієнталістики, «Мінін і Пожарськиіі...» Забєліна, «Розпад Нідерландів...» Мотлі, «Система логіки» Мілля, Бокль, Маколей, Куно Фішер, Гервінус – ось далеко не повний перелік того, що Куліш уважно читап в оригіналі (зрідка – в іншомовних перекладах). По-третє, Куліш завжди з увагою ставився до праці своїх попередників на перекладацькій ниві. Шекспіра він читає німецькою (Шлегель), польською (Ключццький), російською (Кетче])). «Пісню про дзвона» Шиллера – французькою (Марм'є) і знов російською (Мін, Шевирьов). Все це дає підстави вбачати в Кулішеві сформований тип перекладача-професіонала, характерний для пізнішого українського перекладацтва від Франка та Миколи Зерова до Кочура і Лукаша.

І, визначившись у питанні про Франка як явище інтелекту, українському літературознавству XX ст. час порушити аналогічне питання щодо його попередника: «Пантелеймон Куліш як явище інтелекту».