Куліш і Кулішівка

3. Куліш і Кулішівка

Слово – це головна ознака нації і її спасіння. Воно житиме вічно. «Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останеться навіки». «Спасіння нашого краю – в нашому слові. Слово эемляка укаже темлякові, і явиться воля і душа єдина». «Дбаймо про свою словесну автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома» (До Вовківни-Карачевської).

Що ж зробив П.Куліш для розвитку української мови?

У другій половині XIX ст. територія тодішньої України належала Росії та Австро-Угорщині, де існували неузгоджені мовні правила. Правопис був надзвичайно строкатим, неуніфікованим. З погляду просвітителів, до числа яких належав П.Куліш, не було й не могло бути величнішої справи, як створення правопису. Це було побожне діло. Тому для забезпечення унормованої єдності П.Куліш у передмові до першого тому «Записок о Южной Руси» в 1856p. запропонував використовувати спрошений правопис української мови, який оперативно втілив у життя редагований ним журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861-1862 pp. «У пропонованому виданні, – зазначається у передмові, – я намагався спростити наскільки можливо український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємно разила буква «ы», якою літератори виражають м'яке «и». В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає звука «ы», і тому я його замінив осьмеричним «и». Крім скасування літери «ы», П.Куліш замість «ять» впровадив «і», замість йотованого «є» – «є». Але літера «ь» не одразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів і «б'ємь» (б'єм).

Для звука «йо» вживали запозичене зі шведського «ё» (е'го, до него). Цей його правопис було названо «кулішівкою».

У №9 журналу «Основа» за 1861р. П.Куліш надрукував «Історію України од найдавніших часів». Редакція у своїй примітці зазначила, що ця стаття має значення не лише з погляду її змісту, а й покликана показати, якою мірою українська мова придатна для наукового викладу історії. А вже в редакційній примітці до продовження цієї публікації в №№11-12 стверджується, що вона є зразком обробки народної мови.

Наступна коректива «кулішівки» була зроблена в 1870р. Саме тоді було відкинуто «ь» в кінці і залишено лише в середині (для роздільної вимови), а також подано літеру «і». Але московський цар Олександр 11 видав Емський указ 1876p., який забороняв використовувати українську мову в усіх сферах діяльності. Тому, звичайно, і «кулішівка» була заборонена. Люди користувалися російським правописом, що дістав назву «ярижка» (від назви російської літери «ы» – єри).

У 1885 р. в Західній Україні Євген Желехівський зробив реформу «кулішівки»: він позначив літерою «ї» не тільки йотоване «і», але й уживав для пом'якшення приголосних, наприклад: дію, сірий. Цей правопис був запроваджений у 1893р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців, зокрема в М.Грушевського.

У 1905р. заборона московського царя щодо використання «кулішівки» була скасована, і українці відмовилися від «ярижки» та повернулися до своєї «кулішівки».

Остаточну правку українського правопису зробив Б.Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:

1. Не треба писати дїд з двома крапками.

2. Не треба одділятися в дієсловах.

3. Треба вживати апостроф, щоб відрізняти р'я від ря, з'я від зя та інше.

4. Не треба писати м'який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).

Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки».

І тепер українці користуються цим правописом.

4. Пантелеймон Куліш як режисер

Прикметно, що народні джерела зумовили й відповідні корективи в концепції характеру героя навіть там, де він виражає тенденційність світоглядних переконань самого автора. Скажімо, в поемі «Маруся Богуславка» маємо картини веселого життя руських дітей під султанською опікою, де милістю та увагою оточують однаково як дитя раба, так і нечестивого пана, де за віропідданство чекає шана і повага навіть козаків-гайдамак, яких П. Куліш закликає проснутись, схаменутись і в ім'я цього стати на службу султанові, тобто своєму ворогові. Та зовсім по-іншому діють Маруся і її мати. Ніякі багатства і розкоші не можуть притлумити їхнього почуття до християнської віри, до рідних і близьких людей, до рідної України. Найменша згадка про них додає і рішучості, жаги свободи і щастя, тому Маруся, як і героїня народної думи, іде визволяти свого коханого Левка та козаків-невільників. Як бачимо, суперечності розвитку емоцій, почуттів та переживань героїні зумовили і характер її дій та вчинків, а почасти і їх розбіжність з ідеологічними настановами автора. Це з одного боку. З другого ж – вірність П.Куліша народнопоетичній традиції дала йому можливість створити цілісні, завершені в ідейно-естетичному відношенні характери українських жінок-патріоток, піднести їх до рівня національних ідеалів. Значною мірою завдяки народній творчості письменник досягає цілісності та довершеності концепції і в історичних драмах «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдашний», «Цар Наливай» та інших творах.

Особливий інтерес тут викликає роман «Чорна рада», що становить своєрідну енциклопедію українського характер ознавства. Тут маємо і лірично-пісенну Лесю Череванівну, і суворого у своїй відданості Україні полковника Шрама, і химерного запорозького отамана Кирила Тура та поетичного і разом з тим славного лицаря-звитяжця Петра Шраменка, гетьманів – по державному мудрого Сомка і підступного Брюховецького, охоронця козачих звичаїв та традицій козацької демократії Пугача, заможного хуторянина Череваня, народного філософа і провідника кобзаря, міщан, рядове козацтво і т. д. Кожен з них – яскрава індивідуальність, самобутній характер, який разом з тим несе в собі відсвіт української національної психології, етики, моралі та філософії, національного способу буття взагалі. Нерідко національний характер в романі – це органічна єдність протилежностей, невідповідностей, гармонія і дисгармонія. Йому, як правило, одномірність не властива, він багатогранний, поліфункціональний, та при тому завжди цілісний і довершений.

Паволоцький полковник Шрам згідно з авторськими ідеологічними настановами не завжди вірить у силу народних мас, більше покладаючи надії на козацьку старшину. Це. здавалось би, повинно послаблювати народне начало в його характері. Однак таке розуміння концепції образу було б занадто спрощеним, адже доля України, доля рідного народу визначає смисл життя Шрама. Герой по-своєму бачить проблему і шляхи її розв'язання, але народ ніколи не був для нього чужим. Звідси і типологічна спорідненість характеру Шрама з характерами героїв українських народних легенд, історичних пісень та дум. Сувора урочистість і піднесеність, епічний розмах думки, психологічна місткість і виразність визначають основу цієї спорідненості. Зіставмо тут роман з «Думою про козака Голоту», піснями про Морозенка, Сірка, Богдана Хмельницького та інших героїв національно-визвольної боротьби. Морозенко у них – преславний козак, попереду війська на «конику виграва». Сірко ж, пройнятий болями за долю рідного краю, збирає козацьку раду і закликає хлопців-молодців сідлати коней та виступати до походу проти ворога.

Ой не вітер в полі грає, не орел літає,

Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє,

говориться в одній з пісень. Додамо ще й оту безпечність, оте вчуття козака Голоти в степ, у безмежний простір, що також виявляють в ньому вдачу українського козака-звитяжця. Ці ж риси властиві і Шрамові. Справді-бо, щось орлине є не лише в його портретній замальовці («по одежі і по сивій бороді сказать би піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга»(11, 6). Хронотороп дороги, як і в народній творчості, також підкреслює в героях роману їх вчуття в далечінь, їх козацьку одвагу, витривалість та безпечність, що народжувалася у далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка. Незамінним супутником козаків у романі є й кінь, який у фольклорній свідомості асоціюється з образом вірного товариша і порадника. Подібну функцію він виконує і в «Чорній раді».

Крізь призму народного світосприйняття подає П.Куліш також характери Сомка та Брюховецького. Основним критерієм оцінки їх дій і вчинків є відданість Україні. Звідси йдуть симпатії та антипатії, зображення внутрішнього світу героїв. Сомко наділений усіма рисами українського полковника і державного діяча, якими наділені вони в народних піснях, думах, легендах та переказах. Йдучи за літописними та фольклорними оповіданнями, автор говорить, що він «був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної». Постійні народнопоетичні епітети та порівняння, інші деталі портрета підкреслюють в характері Сомка такі ідеальні риси народного героя, як звитязтво, лицарство, добродушність, лагідність тощо. «Був, – читаємо в романі, – високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи» (11, 41). Принципи народної козацької етики визначають його взаємини з побратимами, жіноцтвом, рядовими козаками. У ставленні до Лесі, старих Череванів він виявляє статечність, незвичайну м'якість, тепло, увагу до них. Наречена у сприйнятті гетьмана – ясная панна, як повна квітка в траві. Правда, це йому не заважає навіть не зауважити того, що Леся після герцю Петра Шрама з Кирилом Туром розливалася слізьми на Петром та взивала його серденьком. Більше того зайнятий Туром на зауваження старого Шрама він без будь-якої тіні гніву, а чи образи відповідає: «Молода, батьку, знайшлась би друга, а Кирила Тура другого не буде» (11, 69). Ні, це зовсім не зрада Лесі. Це насамперед вияв козацького характерництва, у якому знаходить свій вияв побратимство, любов і повага до інших, уміння рахуватися з їх думками та почуттями, віднаходити насамперед усе краще, а не гірше, те, що єднає, а не роз'єднує, і на цьому будувати свої взаємини з людьми. Не важко зрозуміти, що така психологія та морально-етичні принципи героя сформувалися в козацькому середовищі, у походах і боях, де на перший І план завжди ставились не амбіції, не надмірна гордість, зверхність та злопам'ятство, а взаємовиручка, побратимство, турбота про себе, про друга, про брата. Саме такі ось якості Сомкової вдачі формують його і як гетьмана, і як державного діяча. «Український «батько-отаман», як ідеал, – пише доктор Б.Цимбалістий, – це не тип німецького чи англійського воєнного провідника, відважного, енергійного, маломовного і дещо аскетичного, але це отаман, що всіма опікується, дбає за всіх, є вирозумілий до кожного, спільно нараджується перед рішенням, отож – отаман з материнськими рисами». То ж зовсім не випадково ватажки козацько-селянських повстань в народних думах і піснях «раду-радять», усіляко відстоюють і боронять права простого люду. Скажімо, Богдан Хмельницький у думі «Білоцерківський мир і нове повстання проти польської шляхти»

... велів панам-ляхам на Україні чотири місяці стояти,

Ані козаку, ні мужику жодної кривди починати.

Коли ж ті порушили наказ гетьман підняв проти них повстання, у якому козаки і мужики одностайно стали на бік Хмельницького, виявляючи йому віру, підтримку і повагу як рідному батькові.

Пафос українського народного героїчного епосу, психологізм народної лірики, побутові деталі, легендарне начало в названих драмах не випадкові. Вони поглиблюють місткість художньо-філософських узагальнень в характерах, виражаючи тим самим народний ідеал національного героя. У такий спосіб П. Куліш підкреслює єдність прагнень, життєвих принципів та ідеалів, розуміння мети, смислу, цінності життя різними верствами українського суспільства. Козацькі верхи тут виступають виразниками інтересів мас, провідниками нації. Саме тому вони й знаходять одностайну підтримку цих мас. Легенди про смерть Наливайка, творчо опрацьовані П.Кулішем, передають усенародний біль, викликаний стратою свого захисника, але в тому болю немає розпачу. Навпаки – він пломеніє гордістю за незалежність духу козацького ватажка, горить бажанням помсти за вчинені кривди. А ту гордість, те жадання розносять по базарах кобзарі. Тому героїчні подвиги Байди, Наливайка, Сагайдачного, інших національних провідників – святі для кожного українця, їх слава передається з покоління в покоління, ніколи не забудеться ані в мирі, ані і чернецтві, визначаючи зміст національної самосвідомості навіть на побутовому рівні. З другого ж – народнопоетичне начало у творенні характерів є важливою складовою авторської концепції національного буття і дає можливість простежити зміни, еволюцію світогляду П.Куліша в цілому. їх суть полягає в осмисленні національно-визвольних рухів на Україні як пошуків провідними і найширшими верствами суспільства сил, здатних вивести українських народ на шлях незалежності і самостійного розвитку. За авторською концепцією, ці сили криються у внутрішньому бутті нації, а саме — в опорі на власні сили, в єдності усіх верств українського суспільства, у наступальній, ідейній та державотворчій їх позиції. Відтак романтична ідеалізація на народнопоетичній основі в «Драмованій трилогії» служить засобом вияву народних уявлень про людину і світ, національної самосвідомості як героїв того чи іншого твору, так і автора зокрема.

Досі сказане дає усі підстави стверджувати, що глибоке і всебічне осмислення фольклору, світогляду і способу життя народу взагалі дало П.Кулішеві можливість сформувати чітку концепцію національного характеру і реалізувати її в художній творчості. Ґрунтується вона, насамперед, на таких засадах народної психології, естетики, моралі, етики та філософії, як глибока емоційність, медитативно-філософський склад мислення, на синтезі народних та християнських принципів взаємоповаги, добра, самовідданості, побратимства, ліричного та епіко-героїчного начал і т. д. До того ж, завдяки народній основі, письменникові вдалось подолати суперечності власного світогляду та ідеологічних переконань і досягти художньої цілісності та довершеності створюваних ним національних характерів, їх чіткої ідейно-тематичної визначеності та спрямованості. Усе це й зумовило національну самобутність творчості П.Куліша в цілому.

Висновки

Цілком зрозуміло, що глибокий знавець історії кобзарства, психології творчості народних співців-музикантів, виходячи з ідеї природного розвитку, П. Куліш об'єктивно не міг не розуміти його сутності та історичної ролі в житті українського народу. Тому він вірить в те, що могутній дух кобзаря буде «із віку в вік стояти, Серця зцілющою водою покропляти, І рани гоїти, і сльози обтирати» (1, 238). Цікаво, що навіть в одному і тому ж творі П.Куліш дає прямо протилежну оцінку кобзарям. В окремих частинах поеми «Маруся Богуславка» про них автор говорить як про «гірких п'яниць», віддаючи тим самим данину власним ідеологічним настановам та поетичній фікції. Але тут же він виводить образ молодого козацького кобзаря Левка, позбавленого попередніх ідеологічних нашарувань та суб'єктивних оцінок. Левко – лицар, герой, справжній захисник України. Тому Маруся за роки турецької неволі не втратила глибокого і щирого почуття до нього. Для неї Левко назавжди залишився ідеалом українського хлопця, істинним козаком. Не для забави бере до рук бандуру і Байда з історичної драми «Байда, князь Вишневецький». Думу і пісню він пов'язує з долею народу, з його минулим, теперішнім і майбутнім, У драмах «Цар Наливай» та «Петро Сагайдашний» кобзарі також виступають виразниками народної свідомості, речниками національної ідеї. Завдяки цьому образ народного співця-музиканта в поезії, прозі та драматурги П. Куліша набирає масштабних художньо-філософських узагальнень, підноситься до рівня національного ідеалу.

У науковій та художній спадщині П.Куліша, таким чином, досить повно і багатогранно описано і зображено кобзарів та лірників як типів народних співців-музикантів, розкрито естетичну природу класичної кобзарсько-лірницької традиції у різних аспектах. Етнографічні її засади пов'язані насамперед з природністю побутування цього виду народного мистецтва, з повсякденним укладом життя українця, з народною мораллю, етикою, психологією та філософією. В естетичному відношенні ця традиція характеризується імпровізаційністю, відсутністю будь-яких ознак професійного артистизму, своєрідністю системи кобзар(лірник)-слухач-кобзар(лірник), у якій кожен певною мірою бере участь у творенні пісні чи думи та їх мелосу. Прилучення слухача до цього йде не через претензійність, нав'язування виконавцем своєї волі, а через його глибоке самовираження, через органічний синтез та співзвучність внутрішнього світу твору, виконавця та слухача на основі чого твориться неповторна ідейно-естетична, психологічна та філософська система, що й становить одну з найприкметніших ознак українського героїчного епосу зокрема та мистецтва кобзарів і лірників у цілому. Поза всяким сумнівом, що саме на таких класичних засадах маємо відроджувати кобзарсько-лірницьку традицію й сьогодні. Цьому завданню, як бачимо, добре прислужаться і фольклорно-етнографічні та художні твори П.Куліша.

Список використаної літератури

1.  Вертій О. Пантелеймон Куліш і народна творчість. Статті та дослідження. – Підручники і посібники, 1998. – 120с.

2.  Історія української мови: Хрестоматія / Упорядники С.Я.Єрмоленко, А.К.Мойсієнко. – К.: Либідь, 1996.

3.  Козачук Г.О., Шкуратяна Н.Г. Практичний курс української мови: Посібник. – 2-е вид. – К.: Вища шк., 1994.

4.  Кочергам М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2000.

5.  Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова: Посібник. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1996.

6.  Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1993.

7.  Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. – К.: Наук, думка, 1999-2000.

8.  Словник труднощів української мови / Д.Г.Гринчишин, А.О.Капелюшний, О.М.Пазяк та ін.; За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Рад. школа, 1989.

9.  Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук, думка, 1970-1980.

10.  Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1969.

11.  Сучасна українська літературна мова: Лексика. Фразеологія / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1973.

12.  Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1969.

13.  Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1972.