Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"

Дипломна робота

Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті «Слово о полку Ігоревім»

Вступ

Актуальність дослідження. «Наукова праця над «Словом», що велася силами учених майже цілого слов’янського світу протягом століття, дає дуже гарний образ щирої духовної кооперації, об’єднаної єдиною любов’ю словесної краси. Ні одна інша слов'янська пам'ятка не може похвалитись такою великою і гарною літературою, такими многосторонніми, глибокими працями. І все-таки в результаті більш ніж ціловікової праці «Слово» являється в значній мірі збором загадок, котрі все ще не можна рішити певно і твердо. Його красота б’є нам у очі в сій попсованій формі. Але способи розв’язання трудних місць і суперечних питань, зв’язаних з текстом, настільки різняться, що для того, аби могти ближче аналізувати його, треба насамперед для себе самого установити вигляд і розуміння цього тексту…» [16; 170–171].

Ці слова видатного українського історика, написані майже століття тому, актуальні й нині – «Слово о полку Ігоревім» надалі залишається загадкою та феноменом свого часу.

«Слово о полку Ігоревім» належить до тих небагатьох творів києво-руської літератури, які постійно знаходяться у полі зору широкої громадськості й учених різних країн. Відомості про тисячі публікацій від часу відкриття рукопису в 1792 р. – монографії, статті, повідомлення – зібрані у бібліографічних виданнях і оглядах ХІХ-ХХ століть. І це дозволяє не лише орієнтуватись у літературі з цього питання, а й бачити в самому процесі вивчення «Слова» певні тенденції і перспективи, незважаючи на різноманітність позицій, оцінок, характеристик в основних напрямках дослідження пам’ятки – історичному, лінгвістичному і літературному. Кожний з цих напрямків існує ніби автономно, і разом з тим визначальним є історичне осмислення твору, оскільки успішно вивчати пам’ятку можна лише на історичному фону, прив’язавши її до конкретного періоду.

У різний час були більш або менш повно вивчені обставини відкриття рукопису «Слова», досліджене перше видання і Катеринська копія пам’ятки (П.П. Пекарський, Є.В. Барсов, В.М. Перетц, Л.О. Дмитрієв, Ф.Я. Прийма, В.П. Козлов), прослідковані зв’язки «Слова» з києво-руською літературою, зокрема літописами (І.Я. Франко, О.С. Орлов, О.І.Білецький, М.К. Гудзій, Д.С. Лихачов, Б.О. Рибаков, В.Ю. Франчук, Л.Є. Махновець, Б. Яценко), вивчена поетика «Слова», його зв’язок з народною творчістю (М.О. Максимович, О.О. Потебня, Л.М. Робінсон), природа у «Слові» (М.В. Шарлемань, Г.В. Сумаруков).

«Слово о полку Ігоревім» – цінний здобуток словесно-художньої культури східних слов'ян, створений одним із славних предків русів-українців на древній Чернігово-Сіверській землі, який геніально повідав про діяння своїх сучасників, про їх героїзм і фатальні помилки, про щире прагнення до незалежності й значення єднання в боротьбі за неї, що не втратило своєї вагомості і до наших днів. Саме тому «Слово» актуальне і сьогодні. Воно є прологом української літератури. Ідея національно-визвольної боротьби так гостро не ставилась в жодній слов’янській літературі. В кожний історичний період вона червоною ниткою проходила через усю світову літературу, починаючи саме зі «Слова о полку Ігоревім».

Мета і завдання дослідження.

Спираючись на історичні здобуття сучасної науки, ми визначаємо метою роботи прояснення питання християнського світогляду та язичницьких традицій в тексті пам’ятки «Слово о полку Ігоревім».

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких задач:

–  систематизувати наявні в українському літературознавстві погляди на обставини відкриття, зв’язки «Слова» з києво-руською літературою, зв’язок з народною творчістю;

–  з’ясувати сутність двоєвір’я як зустрічі двох світоглядів;

–  розглянути питання двоєвір’я в «Слові о полку Ігоревім»;

–  виявити язичницьку міфологію, яка увічнена в поетичній образності «Слова»;

–  охарактеризувати християнський світогляд автора.

Об’єктом дослідження є пам'ятка давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім» в перекладі Я.Є. Махновця.

Предметом вивчення в роботі є християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті «Слова».

Методологічну основу дослідження складають наукові принципи сучасної історії та теорії літератури, комбінація підходів до вивчення даного питання. Стратегія дослідження розроблена з урахуванням робіт щодо проблем християнського світогляду та язичницьких традицій Астахової А.А., Бичко І.А., Білецького О.І., Брайчевського М.Ю., Булашева Г., Войтовича В., Горського В., Грушевського М., Гудзія М.К., Єфремова С., Митрополита Іларіона,
Лихачова Д., Махновця Л., Мишанича О., Пінчука С.П., Рибакова Б.А., Робинсона А.Н., Сапунова Б.В., Чижевського Д., Яценка Б.

У роботі поєднано порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний, історико-функціональний методи дослідження із системно-аналітичним підходом при аналізі літературних явищ.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в українському літературознавстві предметом ґрунтовного й багатоаспектного аналізу стало питання християнського світогляду та язичницьких традицій в «Слові о полку Ігоревім».

Структура роботи обумовлена її метою і завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Зауважимо, що в процесі роботи ми наштовхувалися на деякі труднощі. В жодній літературознавчій праці повно і чітко не висвітлено питання язичницької символіки на сторінках «Слова о полку Ігоревім». Тому це питання ми розробляли самостійно і, можливо, не всі тлумачення язичницьких символів, правильні.

«З погляду артистичного і культурного «Слово» стоїть надзвичайно високо. Коли порівнюємо його, з одного боку, з риторичними, взагалі книжними творами цеї доби і з візантійськими творами, які оберталися в перекладах в тих часах, з другого боку, з творами західноєвропейськими тої ж доби, як «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів» та ін., тоді тільки оцінюємо, наскільки тонко відчутний і артистично виконаний твір перед собою ми маємо. В порівнянні з верхньо-блискучою, але доволі холодною і сухою книжною риторикою, де тільки зрідка виривається безпосередній – не крик, а зітхання душі, «Слово» визначається незвичайною експресією і безпосередністю свого ліризму, одягненого безконечним багатством епічних засобів. В порівнянні з епосом візантійським – раціоналістичним, отяжілим, позбавленим свіжості і безпосередності чуття, «Слово» блищить щирістю, глибиною і силою афекту, як твори новоєвропейської романтики супроти епігонів псевдокласицизму. Супроти варварської грубуватості і елементарності настроїв і мотивів західноєвропейських творів феодальної доби воно вирізняється багатством і тонкістю настроїв, як супроти примітивної діатоніки повніша хроматична гама» і далі М. Грушевський наголошував: «Я можу тільки закінчити цей розділ повторенням заклику старого поета: цей твір перегортайте денно і нощно – ви знайдете в нім всякий раз нову красу і новий зміст [16; 215].

1. «Слово о полку Ігоревім» – видатна пам’ятка української культури

 

Видатний пам’ятник давньоруської письменності «Слово о полку Ігоревім» містить цінний матеріал, в тому числі для реконструкції стилю мислення, сутності філософсько-світоглядних уявлень, які панували у культурі Київської Русі. Автор «Слова» описує події, присвячені твору, розмірковує з приводу цього, демонструючи саме світоглядну позицію, з точки зору якої розцінюються персонажі твору та їх дії.

Через війни, пожежі, стихійні лиха, з багатьох інших причин давніх літописів дійшло до нас небагато. Від ХІ до кінця ХV століття жоден з них, на жаль, не зберігся у первісному вигляді. Вони відомі тільки в уривках у складі пізніше написаних зводів.

Але й цінні частинки письмових творів, що дійшли до нас крізь віки, свідчать про високу культуру Русі ХІІ століття, про наявність кількох літературних шкіл, про багатогранність жанрів твори Климента Смолятича, Кирила Туровського, Києво-Печерський патерик, моленіє Данила Заточника, твори Іларіона, Володимира Мономаха, та інших творів, відомих і безсмертних – всі вони чудові за формою й змістом. Літописи велися в кожному місті, в кожному монастирі. Літописці працювали майже у кожного князя й навіть у простій церкві.

У першій половині ХІ століття за часів Ярослава Мудрого в політичному житті Русі розпочався процес дроблення. Особливої гостроти він набув, коли Чернігівське князівство закріпилося за Олегом Святославовичем – онуком Ярослава Мудрого – та його нащадками. Саме Олега автор «Слова» називає Олегом Гориславовичем, вказуючи, що від нього й таких як він князів «сеяшется и растяшеть усобицами» Руська земля.

Приблизно в той самий час відокремилось і Галицьке князівство, закріпившись за «Ростиславичами». Процес цей тривав і в ХІІ столітті. Відокремлюються Муромо-Рязанське і Смолянське князівства, все більшої самостійності набувають Новгород, Володимиро-Суздальське князівство. Всі вони рішуче йдуть до самостійності й втягуються у міжусобну боротьбу. Політична єдність країни відходить у минуле. Міжусобиця руських князів загострюється через половецьку загрозу.

Основні феодальні міжусобиці ХІІ століття були пов’язані з ворожнечею між нащадками Мономаха і Олега Святославовича [44; 23].

Величезну роль в історії зіграв герой «Слова о полку Ігоревім» – Ольгович Ігор Святославович – князь Новгород-Сіверський. Ще у 1180 р. Половці допомагають Ігореві у боротьбі проти Рюрика Київського. Поразку Ігоря розцінили як поразку половців. Рюрик же, не відчуваючи в собі сили і достатньо влади втримати Київ, віддає його іншому Ольговичу – Святославу Всеволодовичу. Наступні роки Рюрику й Святославу вдається об’єднати руських князів для відсічі половцям. Обов’язки голови Ольговичей Святослава поширюються і на Ігоря. Ігор розриває стосунки з половцями, однак одразу не може довести свого ставлення до нової загальноруської ідеї – об’єднання в боротьбі проти половців.

У 1184 р. князі об'єдналися навколо Святослава Всеволодовича, великого князя Київського, і влітку завдають половцям тяжкої поразки. У полон потрапляє хан Кобяк, разом із його сином й інші хани, і сім тисяч чоловік.

Взимку 1185 року русичі знову очолені Святославом, розгромили військо половецького хана Кончака. У цій переможній виправі не зміг взяти участь Ігор Святославович, двоюрідний брат Святослава Всеволодовича. Щоб довести свою відданість справі оборони Руської землі, навесні того самого року він вирішив виступити проти половців. Цей похід і став приводом для створення «Слова о полку Ігоревім».

Про похід Ігоря Святославовича розповідають літописи. Детальніше про це йдеться в іпатіївському списку, більш скупо – в Лаврентіївському [76; 34]. Відомо, що Ігор виступив із Новгорода-Сіверського 23 квітня 1185 року разом зі своїм сином Володимиром – князем путивльським – і небожем Святославом Ольговичем. Військо йшло повільно, у складі полків було чимало пішої «чорної» раті. 1 травня, коли військо досягло верхів’я Дінця, настало затемнення сонця. У давні часи це вважалося лихим провіщанням; і серед полків знялася тривога. Утім Ігореві вдалося заспокоїти воїнів, і похід тривав.

Передові загони, переслідуючи степовиків, забрали у полон чимало ворожої сили, захопили половецькі вежі. Після першої перемоги князі вирішили заночувати серед степу.

На світанку наступного дня русичі побачили, що їх оточили половці. Половецькі лучники засипали їх смертоносним дощем стріл. Вороги відрізали русичів від води. Бій точився цілий день, не вщухав і вночі. Ігоря поранили в ліву руку і через деякий час його захопили у полон. Руські полки були розбиті.

Тим часом Київський князь Святослав знову надумав піти на половців. Ігор та його спільники своєю невдачею «одчинили» ворота на Руську землю. І знову ринулись на неї половці.

Жилося Ігорю у полоні – в половецькому стані, досить вільно. Син Ігоря Володимир ще до походу був заручений з Кончаковою дочкою. Через деякий час Ігор дізнався, що половці мають намір перебити всіх бранців. І надвечір, коли сторожа розважалася, князь непомітно вибрався з вежі і за допомогою свого половецького хрещеника втік. Незважаючи на поразку, Ігоря вітали у Новгороді-Сіверському, Чернігові й Києві.

Приблизно між 1185–1187 рр. під свіжим враженням невдалого походу на половців з’явилось «Слово о полку Ігоревім». В ньому автор звертається до Ярослава Осмомисла, князя Галицького, як до живого, а з літописів відомо, що помер він 1 жовтня 1887 року. Отже, автор про його смерть іще не знав; і тому «Слово» не могло потати набагато пізніше від цієї події. У кінці пам’ятки проголошується слава руським князям, які вирвалися з половецького полону. З-поміж них згадується Ігорів син Володимир, який, за даними літопису, повернувся з неволі восени 1188 року разом з дружиною і дитиною. Виходить, що останні рядки «Слова» написані дещо згодом.

У «Слові» не висвітлено усі подробиці походу і поразки Ігоря, як це зроблено літописцями. Його невдалий похід – це для автора лише привід, щоб висловити свої роздуми, довести своє вболівання за долю рідної землі, її народу, щоб засудити князівські міжусобиці й незгоди, які краяли вітчизну. Головна ідея «Слова» – заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ. Цій суспільній меті, яку поставив перед собою автор-патріот, підпорядковані вся система образів і поетичних засобів твору, його композиція.

«Слово о полку Ігоревім» розпочинається своєрідним вступом-заспівом. Далі йдуть три частини. У першій автор розповідає про похід, бій і поразку Ігоря. У другій – звертається до князів, щоби ті об'єдналися і виступили за рідну землю. У третій частині йдеться про втечу Ігоря з полону. Завершується твір хвалою руським князям і дружині. Кожна частина містить багато закликів, роздумів, спогадів.

У заспіві автор міркує: як йому повести мову про похід Ігоря? Чи не піти шляхом свого знаменитого попередника Бояна? Образ цього славетного співця-поета і музики-гусляра увесь час витає у «Слові». Про нього згадується і на початку, і всередині, і наприкінці пісні-повісті. Боян, який оспівував володарів свого часу – Ярослава Мудрого, хороброго Мстислава Тмутараканського, гарного на вигляд Романа Святославовича, був настільки неповторним митцем слова, відрізнявся такою силою і розмахом поетичної уяви, що його називали солов’єм, вважали нащадком самого бога Велеса. Цікаво, що ім’я Бояна довго було відоме лише з тексту «Слова». І коли на стінах Софії Київської відкрили старовинні написи, серед них знову зустріли славетне ім’я.

Поетична манера Бояна була творцеві «Слова» близькою, він прагнув її наслідувати й робив це талановито. Автора «Слова» можна назвати учнем-нащадком Бояна. Кожним рядком твір свідчить про його поетичну фантазію, обдарованість і винятковість; і це дало йому змогу втілити свої шляхетні ідеї в оригінальні й сильні художні образи.

Мужність, героїзм, слава і честь цінуються у «Слові» дуже високо.

Почнем же, браття, повість оцю

од старого Володимира до нинішнього Ігоря,

що відточив намір силою своєю

і вигострив серця свойого мужністю;

Сповнившись ратного духу,

він навів свої хоробрі полки

на землю Половецькую

на землю Руськую [57; 7][1]

Ігор і його спільники пішли на половців, бо прагнули «собі честі, а князю – слави». Безслав’я для князя – гірше від смерті. Слава перемог руських воїнів – ці слава всієї Руської землі. Поразка ж принесла не лише горе і страждання, але й зневагу.

Про першу переможну сутичку з половцями автор говорить коротко, лише повідомляючи, що захопили воїни гарних половецьких дівчат, золото, паволоки, оксамити. Ігор не взяв собі нічого, тільки бойові знамена ворога як символ своєї перемоги.

Але вирішальна битва була ще попереду. Наближення її замальовується тривожними образами стихій. Криваве побоїще провіщають криваві зорі, з моря сунуть чорні хмари, в яких трепечуть сині блискавиці, щоб затьмарити чотири сонця – чотирьох князів. Поява незліченного половецького війська розгортається у широченну панораму. В цьому безвихідному оточенні виявляють свою велику мужність князь Всеволод, усе військо русичів у нечуваній для тих часів биткві:

З рання до вечора,

з вечора до світу

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужнії

у полі незнаємім,

серед землі Половецької (19)

Та сили були нерівними. Тяжку поразку руських полків автор зображує засобами народної поетики як бенкет:

… тут кривавого вина недостало;

тут пир доконали хоробрі русичі:

сватів попоїли

і самі полягли

за землю Руськую (19)

Автор «Слова» досконало знав історію свого народу, його минуле й сучасне, життя і помисли князів, прагнення простого народу. Тому серце його болить через поразку і смерть руських воїнів, і він увесь час шукає причини цього всенародного нещастя. Він перериває свою розповідь про Ігорів похід, щоб згадати давні міжусобиці й одного з головних призвідців князівських чвар – Олега Святославовича, якого з гіркою іронією перейменовує в Гориславича. В міжусобицях руських князів люди гинули так само, як і в битвах з чужими ордами. Гинув народ, нищилися плоди його мирної праці. Горе розлилося по Руській земілі:

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялося й виростало уособицями,

гинуло добро Даждьбожого внука,

в княжих крамолах віки вкоротилися людям (19)

Серед князів лише Святослав київський зображений далекоглядним державним діячем. Незадовго до походу Ігоря саме він зумів об’єднати руські сили і «наступив на землю Половецьку», «як вихор, вихопив» із залізних полків половецького могутнього хана Кобяка і кинув його у свою гридницю. Слава цієї перемоги дійшла до німців, італійців, греків і чехів.

Друга частина поеми розпочинається тим, що на боярській раді Святослав розповідає про свій тривожний сон. Із болем і сумом дорікає він Ігореві та Всеволоду за їхній вчинок, тужить за ними. І тут же з тяжким докором кидає іншим князям, зокрема Ярославу чернігівському, могутньому, але нерішучому, що не бажають допомагати йому в боротьбі з чужинцями. Автор підхоплює «золоте слово» Святослава, закликає виступити за Руську землю, відплатити за поразку Ігоря. У «Слові» проходить» ціла галерея князів: Всеволод Юрійович володимиро-суздальський, рязанські князі Глібовичі, князь Рюрик Ростиславович і його брат Давид смоленський, Ярослав Осмомисл галицький, Роман, князь галицький і волинський, його спільник Мстислав т інші. Автор підкреслює, що доля кожного русича – і князя, і ратая нерозривно пов’язана з долею всієї Вітчизни. Тому головним героєм твору є вся велика Русь, як земля, так і народ. Од краю і до краю – від синього моря до північних боліт, од Волги і до Карпатських гір. Волга і Дунай, Дніпро і Дон, Сула Двіна, Рось, Стугна, Немига; Київ і Новгород, Новгород-Сіверський і Чернігів, Тмутаракань і Полоцьк, Курськ і Переяславль, Сурож і Корсунь, Галич і Римів – це ріки і міста, де відбувалися ті чи інші події. У «Слові» оживає далека історія, що переплітається із тогочасністю. Автор згадує Буса, князя антів, предків східних слов'ян, який загинув іще у 375 р.; веде мову про Володимира Святославовича, який помер 1015 р.; і тут же звертається до своїх сучасників, які жили в 1187 р.; можливо, слухали «Слово» з вуст самого творця. Цей надзвичайно широкий обсяг «Слова» у просторі й часі викликає разючий художній ефект: невелика за розміром пам'ятка справляє враження монументального, грандіозного твору.

Третя частина «Слова» починається знаменитим «Плачем Ярославни», який багато в чому нагадує народні голосіння. Серед сурових і мужніх воїнів з’являється руська жінка, дружина Ігоря. Ніби продовжуючи заклики автора, вона з мольбою замовлянням звертається до могутніх стихій і сил природи. В тяжкому особистому горі оплакує вона не лише свого чоловіка. Образ Ярославни стає символом, який крізь віки сяє своєю моральною силою і чистотою. Ярославна належить до найшляхетніших і найпоетичніших жіночих постатей усієї світової літератури.

Природа у «Слові» наділена людськими мислями і почуттями, разом з людиною вона радіє або сумує, любить або ненавидить, допомагає або ставить перешкоди.

І образна система «Слова», і його поетичні засоби навдивовижу яскраві, розмаїті, нестаріючі. Донині не втрачають свіжості, емоційної наснаги постійні епітети «Слова»: чорна земля, студена роса, чисте поле, сизий орел, чорний ворон, світле сонце, красна дівиця, синє море. Кожне словосполучення, кожен речення твору є перлинами художньої образності. Тому «Слово о полку Ігоревім» належить до найкоштовніших скарбів світової літератури.

Вже багато років дослідники цієї видатної пам’ятки намагаються розгадати його таємниці. Одна з них – це авторство «Слова». Відомо тільки одне: він був високоталановитим, освіченим, блискуче знав світову історію, фольклор, географію, культурне життя, легко орієнтувався у політичних і державних обставинах як свого часу, так і минулих часів, майстерно володів поетично-образними надбаннями народної творчості, знав світову літературу, був знайомий з поезією Гомера, Вергілія, можливо читав Платона, Есхіла і Цицерона. У «Слові» багато іншомовних слів, що свідчить про знання автором декількох мов. Він детально описує похід із досконалим знанням військової справи. Безперечно, що автор «Слова» був гарячим патріотом землі Руської, який закликав до згуртування всіх сил перед ворожою навалою. Ймовірно, він був професійним поетом-співцем і належав до дружинного середовища одного з князів.

Як можливих авторів називали боярина Петра Бориславовича, книжника з Галича Тимофія, співця Митуса, учасника походу Ігоря Біловолоса Прововича і Ольстіна Олексича та багатьох інших. Гіпотетичним автором є й Кирило Туровський який жив і творив в Турові, що на Прип’яті [33; 11–12].

«Слово о полку Ігоревім» набуло популярності вже у давні часи.

Друга таємниця твору в часі його написання. Існує гіпотеза, що текст епосу «Слова» датується 1185–1187 рр. Цілий ряд дослідників датує його 1186 р. Називаються й інші дати створення «Слова»: 1187 р., 1184–1186 рр., 1186-1189 рр. та 90-ті роки ХІІ ст. А.О. Горський критично ставиться до цих дат. На його думку, жодна з них не може бути безсумнівно визнаною [14; 82].

Єдиний відомий нам текст «Слово о полку Ігоревім» був у складі збірника, що зберігся у бібліотеці вже закритого Спасо-Ярославського монастиря. Його знайшов й придбав колекціонер старовини О.І. Мусін-Пушкін у 1791 році. З рукопису «Слова» зробили копію для цариці Катерини ІІ й подарували у 1796 р. Таким чином у 2006 році святкували потрійний ювілей «Слова». Тим часом О.Ф. Малиновський та М.М. Бантиш-Каменський разом з О.І. Мусіним-Пушкіним почали готувати пам’ятку до друку. Нарешті 1800 року «Слово» вийшло в Москві. У книзі надруковано старовинний текст, а паралельно – переклад російською мовою; у примітках витлумачено багато незрозумілих місць пам’ятки. У 1812 році, під час навали французів на Москву, згорів палац О.І. Мусіна-Пушкіна. У вогні загинуло багато дорогоцінних рукописів, а серед них і збірник, де містилося «Слово». Згоріла більша частина тиражу першого видання твору.

Одразу після виходу в світ «Слово» зацікавило письменників, учених, художників. З плином часу цей інтерес ставав все гострішим. Унікальну пам’ятку взялися досліджувати історики, археологи, мовознавці, філософи, природознавці, астрономи, а найбільше – історики літератури. Досі вивчається своєрідність художніх образів і засобів, висвітлюються «темні місця», які й до нині незрозумілі. Тривають суперечки між ученими, відкриваються нові й нові грані цього незвичайного витвору давньоруського генія. В усьому світі воно викликає захоплення і подив своєю ідейною значимістю і художньою красою. Його перекладають десятками мов. «Слово» стає джерелом натхнення для багатьох митців.

Оскільки «Слово» було створене давньоруською мовою, раз у раз поставала потреба передати його поетичну красу і силу наступним поколінням відповідно оновленим перекладом. Так виникла традиція численних перекладів «Слова».

Митці різних епох і поетичних стилів використовували і трансформували його образи, символи, деталі, у багатьох творах літератури й інших видів мистецтва розроблялись його теми, створювались численні варіації.

Твір цей знайшов відгук в останніх частинах «Енеїди» І. Котляревського. Найпоширеніший український переклад твору здійснив М. Шашкевич, потім – І. Вагилевич, М. Максимович, С. Руданський. Дуже добре знав і любив «Слово о полку Ігоревім» Тарас Шевченко. Перекладали та переспівували «Слово» І. Франко, Ю. Федькович, П. Мирний, М. Чернявський, В. Щурат, Б. Грінченко, М. Рильський, Н. Забіла, В. Шевчук та інші українські письменники і вчені.

Багатьма своїми аспектами «Слово о полку Ігоревім» залишається для сучасного читача й далі «полем незнаємим», рясніє «темними» місцями і «білими плямами». Можливо окремі його таємниці ніколи й не будуть розгадані, та завдяки спільним зусиллям вчених, письменників, перекладачів, воно все більше наближається до нас, розкриває перед нами чарівний поетичний дивосвіт нашим далеких предків, живе своїм глибоким патріотизмом, тонким ліризмом, високою поетичністю продовжує хвилювати уми і серця нових поколінь. Закладені в ньому ідеї миру і гуманізму відіграють свою роль у формуванні світової духовної культури [37; 209].

2. «Слово о полку Ігоревім»: зустріч двох епох

 

2.1 Двоєвір’я

Введення християнства на Русі спричинило величезний переворот у світогляді й побуті наших предків. У своїх уже доволі близьких наслідках християнство стало важливою і політичною, й моральною силою.

Яким би слабким спочатку не було в народу розуміння нового віровчення, воно однак, було першим цілісним кодексом космогонії і моралі, обставлене було правильною і у великих осередках урочистою обрядовістю, в храмах небаченої доти краси, з постійним втручанням в особисте життя кожного, з прикладами власного аскетичного ентузіазму, що, безперечно, мало сильний вплив, з багатим запасом релігійно-чудесного, нарешті – з готовими священними і церковно-богослужбовими книгами, які поклали початок освіти й писемності. Старовина була, зрозуміло, дорога загалові як звичне вірування, люба своїми веселими святами, внаслідок чого загал утримав надовго багато що з її запасу; проте як віровчення старовина не змогла вже змагатися з християнством, особливо після того, коли ореол святості й чуда оточив самих руських подвижників і страдників [9; 28].

Із зустрічі двох світоглядів створився той середній стан, який давні пастирі Руської Церкви називали «двовірством». Християнське вчення з його сумарною проповіддю і доволі абстрактною догматикою двоїлося з тими первісними язичницькими уявленнями, якими батьки й діди жили цілі віки і які ввійшли в плоть і кров дітей і поки що нічим не були ще порушені.

Георгій Булашев в своїй розвідці наголошував: «Новонавернені предки наші поділилися на дві групи. В одній, меншій, до певної міри пустила коріння церковна освіта, про запровадження якої так дбав святий рівноапостольний князь Володимир, і тут, на ґрунті перших церковнослов’янських творів, принесених з Візантії через Болгарію і безпосередньо з Болгарії, невдовзі стала розвиватися власна наслідувальна література церковного характеру. Другу групу, незрівнянно численнішу, склала народна маса. До неї вчення доходило уривками, книг вона не читала, хоч з плином часу звикла до обрядного зовнішнього вигляду, засвоїла деякі основні істини християнського віровчення, жадібно сприймала легенди, але в цілому порядку побуту тривалий час лишалась на колишньому своєму первісному щаблі» [9; 29].

В народній масі відбувалося змішання предметів поклоніння, давніх богів з християнськими святими (Перун – та Ілля пророк, Велес – і святий Власій). Не було забуто старих головних богів, тим паче були пам’ятні всі ті дрібні представники міфології, які пересновували народний побут у всіх напрямках. Викривачі незмінно озброюються проти «поганських» звичаїв, «бісівських» пісень і розваг; прямо згадують про поклоніння давнім язичницьким божествам і вогню, про різні обряди язичницької давнини. Викриття не раз свідчать про те, що в народі довго не міг утвердитися християнський шлюб, замість якого далі діяв давній звичай – «умикання» (викрадання), або купівля нареченої, або шлюб за умовою, з посагом. Де за християнським ученням потрібна була молитва, ці удавані християни звертались до чародійства. Тоді ж відбулась і та заміна давніх язичницьких свят християнськими.

Митрополит Іларіон в своїй книзі «Дохристиянські вірування українського народу» зазначав: «Двовір’я позостається сильним у багатьох народів аж до нашого часу, перетворившись на національні вірування та національні звичаї».

Своє старе закоренилося так, що його нове грецьке не могло заступити; наприклад, ще до Християнства були в нас релігійні терміни: Бог, Господь, Молитва, молитися, Небо, Рай, пекло, гріх, жертва, храм, Свято, Святий, і їх грецька релігійна термінологія не змогла заступити: в старий термін вливалося нове розуміння, але сам термін позоставався.

Нові Християнські Храми стали будувати на тих самих місцях, де були перше капища (жертівники), де стояли перше ідоли або й поганські храми. Так, князь Володимир на тому місці, де стояв у Києві Перун, поставив Церкву на честь Святого, якого ім’я він отримав при Хрещенні.

Християнські Свята поставлені були на час Свят дохристиянських, і це було причиною легкого їх сприйняття, але стало й причиною двоєвір’я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніш молився, у ті самі дні, як і давніше, а тому й надалі полишалося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер, джерел, криничок, нагірків, гір і т. ін., на що скаржиться увесь час Духовенство.

«Старі боги, під впливом церкви потроху виводилися, але не зовсім, бо ставали бісами й дияволами, цебто все-таки вищими надлюдськими силами, яким людина була змушена годити, щоб вони не мстили їй. Що перше було вірою, з бігом часу переходило в суєвір’я, яке пильнувало жити й далі в оновленій формі. Мало того, якості старих богів почали помалу переносити на християнських Святих» [22; 325–326].

Оскільки охрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним, це й була причина того, чому народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самого тодішнього життя: стародавня віра біла міцно пов’язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стародавня віра давала нашим предками усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння – хоч і неправдиве з нового погляду, – життя й довколишніх явищ природи; ця народна філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.

Нової Християнської віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити й мислити треба було далі; хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, – і предки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології, сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті [22; 314].

Словом, як, з одного боку, під видимим християнським зовнішнім виглядом тримались рештки язичництва, так, з другого боку, і нове вірування переінакшувалося й засвоювалося під впливом давньої міфології. Народна маса, далека від книжності, не спроможна була відмовитися від звичайної предківщини і приймала з християнського вчення головним чином те, що в її уявленнях її зближало з цією предківщиною. Але до певної міри це змішання трималося і серед самих книжників, які виявилися надто великими любителями «відлученої», міфологічно-християнської літератури [9; 29].

Отже, в давньому народному побуті спершу після прийняття християнства утворилося два світогляди – церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторював християнські повчання; другий видозмінювався з плином часу, приймав дедалі більшу частку християнських мотивів, дедалі більше забував предківщину, що природно поволі вимирала, та все ж таки зберіг її настільки, що вона дожила до нашого часу.

Літературознавець Бичко І.В., розглядаючи питання двоєвір’я в «Слові» звертав увагу на те, що «рассматривая содержание «Слова о полку Игореве» под углом зрения двоеверия (в ранее указанном смысле гармонического единства христианства и языческих элементов, утративших собственное культовое значение), хотелось бы подчеркнуть, что языческие элементы выполняли не только функцию художественно-поэтических форм освоения христианского («заимствуемого» из Византии) мировоззрение в специфически древнерусскую историческую ситуацию, непосредственно через них реализовывались и некоторые более конкретные идеологические черты сознания этого исторического периода, его задачи и установки. Иначе говоря, языческие элементы в «Слове» – это не просто поэтически-художественное в его тексте, это мировоззренчески-методологический «механизм конструирования» определенных идеологических установок, обращенных к достаточно широкому кругу слушателей» [2; 110].

Якщо виходити із релігійного і морального світосприйняття «Слова о полку Ігоревім», то в його художній тканині можна відокремити три розшарування: християнство, язичництво, та світський шар.

Керуючись достеменними критеріями, ми можемо говорити про те, що християнські мотиви подані найслабше. Всього у творі чотири речення, котрі засвідчують, що автор був християнином.

Християнський словник не тільки мізерний, але в «Слові» відсутні дії, жести та думки, які обов’язково притаманні християнському соціуму. Молитви не згадуються. Воїни, відправляючись в ризиковані походи, не творять молитви; не моляться перед битвами й навіть в смертному бою. Смерть не супроводжується роздумами про долю душі, яка покинула воїна. Серед великої кількості прикмет природи повністю відсутні видіння або одкровення християнського небесного світу: ні ангели, ні святі не благословлять християнську дружину, яка йде походом на чужі землі.

Різниця між християнським провидінням та язичницьким фатумом не завжди чітко визначена. Багато християн і в наші дні продовжують вірити в сліпу долю. Новозвернені язичники легко зберігають глибоко вкорінену віру в долю, прикриваючи її ім’ям Бога.

Пізніше ми повернемося до християнських висловів у «Слові о полку Ігоревім», для того, щоб більш пильніше роздивитися вплив християнства на етичні погляди і почуття автора. Але ми справедливо відмічаємо, що вплив християнства, і це очевидно, в тексті проявляється слабо.

Набагато сильніше звучать у «Слові» язичницькі початки, розуміння яких викликає труднощі. Федотов Г.П. зауважує: «Скептицизм современных ученых, высказываемый по отношению к славянской мифологии, прослеживается в оценках языческого мира в «Слове о полку Игореве», который часто расценивается как некая поэтическая условность. Средневековый поэт жил в те времена, когда христианство на Руси вело ожесточенную борьбу с пережитками язычества, когда, согласно признаниям церковным проповедников, народ все еще оставался «двоеверным». Подобная историческая ситуация, возникшая на стыке двух религиозных миров, требует более тщательного исследования религиозной основы творчества поэта» [71; 121].

Язичницькі елементи у «Слові» звучать у іменах великих богів слов’янського олімпу, в загадках ряду більш-менш значущих духів або особистості, а також в загальному погляді автора на природу та життя.

Серед великих язичницьких богів, які відомі з інших джерел, автор називає чотирьох, причому троє з них згадуються як пращури або як володарі людей і стихій. Згадки стереотипні: онуки Стрибога, онуки Дажбога, онуки Велеса. Змальовуючи відносини між поколіннями, поет частіше використовує вислів «онук», ніж «син». Онуками Стрибога виступають вітри, онуком Велеса є сам Боян, але на рахунок автора, ми не можемо сказати з ким він має родинні відносини.

Як поет і учень Бояна, автор є спадкоємцем поетичних традицій, які йдуть від коренів язичницького часу. Ці традиції, мабуть, диктували необхідність використовування імен богів, які в свій час були повні життя та шанування, але світло яких згасало під натиском нової віри, для того аби передати їх новим поколінням. «Но и для официального глашатая христианства древние боги не утратили своей значимости и не канули в небытие. Средневековое богословие рассматривало их либо как демонов, либо как обожествленных людей» [71; 121]. Автор, який оспівував князя Ігоря, міг вірити в історичне існування богів. В той час, коли у християнських проповідників їх імена викликали одразу, він згадує їх шанобливо, як син або онук. Для нас важливо те, що імена богів викликали у поета глибокі і магічні асоціації. Він користувався ними як символами, але символами досить реальними, значущими в його системі міфологічного світогляду. В світогляді більшості великих поетів кореняться міфологічні елементи, але у примітивній поезії неможливо провести кордон між релігійною міфологією і образами, які створив поет. Співця князя Ігоря неможливо прирахувати до творців примітивної поезії, але він вкорінений у примітивному світі язичництва. Він схрещує народні міфологічні традиції зі своїм особистим більш-менш пантеїстичним символізмом. Немає жодної абстрактної ідеї, яка не була би ним одухотворена або перетворена в живий символ. Наприклад, «обида» – наруга, один з найулюбленіших символів. Це символ, який необхідний для співця скорботи, поета горя. Згідно з відкриття професора Р. Якобсона, образ «обида» запозичен поетом з перекладу грецької праці Мефодія Патарського (наруга, обида, абиксия) [71; 125]. Обида змальовується поетом в образі діви:

Встала тоді Обида

в силах Даждьбожого внука,

Дівою ступила на землю трояндову,

сплеснула крильми лебединими,

На синьому морі

Біля Дону плещучись,

Прогнала часи достатку [57; 21]

Але слов’янський фольклор завжди персоніфікував «горе», змальовуючи його як істоту (створіння), яке переслідує прокляту людину, йдучи за нею по п’ятам, супроводжуючи її до могили.

Персоніфікована обида не лишається одинокою у «Слові». Її оточують уособлення горя та – та дві жіночі особи, Карна і Жля, ім’я яких можна витлумачити як уособлення гіркого плачу та скорботи:

Зайшов тоді стогін великий,

Розтялися тяжкі прокльони

По землі Руській

Ой покликнули Карна і Жля,

Побігли по Руській землі,

Огонь роздмухуючи

В розі полум’яному.

Всі ці божеські або демонічні істоти живуть і діють на лоні природи яка має в собі більш глибокий зміст. У «Слові» вона не тільки пейзаж, на тлі якого розгортаються події. Природа живе своїм життям і повністю одухотворена. Без перебільшення можна говорити, що природа та природні явища займають в «Слові» таке саме поважне місце, як і людина. Природа, відповідно, не зовсім незалежна від людини: вона з любов’ю приймає її в слові обійми, але час від часу вона кидає її виклик, загрожує. Вона попереджає знаменням, вона поділяє людське горе і радість.

В співзвучності з загальним характером «Слова» природа являє себе головним чином як носій скорботи. Но разом з тим вона може і радіти, співчуваючи людському щастю.

На нашу думку поет створивши «Слово о полку Ігоревім», не хотів показати, що князь Ігор та його жінка поклонялись давнім богам. В душі вони напевне були добрими християнами. Однак поет, в глибині своєї підсвідомості, співзвучно з душею народу, жив в іншому, навряд чи християнському світі. Вірогідно, більшість створених ним образів природи – продукт поетичної вигадки. Але, говорячи про природу, він не може не створити образ живої істоти, і Я його уява відразу вступає в царину міфологічного світосприйняття. «В этом природно – сверхприродном мире имена древних богов, сохранившиеся, быть может, лиш благодаря поэтической традиции, обретают то место, в котором на раннем этапе развития поэзии отказывают святым и ангелам христианского неба. Поэт тонко чувствует, что имена архангела Михаила или святого Георгия могут разрушить поэтическую ткань, в которую вплетены имена Велеса и Даждьбога. Это – торжество язычества, которое преобладает в «Слове о полку Игореве» [71; 123].

Ми тільки можемо припустити, чи глибоко співець князя Ігоря поділяє язичницьку віру та суєвір’я народу, але, в крайньому разі, ми твердо можемо говорити про його віру в чарівне. Більше того, він відноситься до чародійства без будь-якої підозри і навіть з пошаною. Декілька раз він називає Бояна, свого вчителя, «віщим» поетом. Це слово, яке пізніше мало значення «мудрий» і навіть «пророчий», означало згідно з давніми документами – «чарівний».

Отже, звертаючись до язичницького минулого як давньоруського минулого (тобто до часу утвердження єдиної і могутньої давньоруської держави) та з тривогою вдивляючись у горизонт майбутнього, на якому вже чорніють грозові хмари та татаро-монгольські навали, автор «Слова» робить спробу перекинути місток з минулого в майбутнє так, щоби поставити (призовом до єднання всіх руських князів навколо священного для східних слов'ян Києва) на дорозі татаро-монгольських поляків надійний захист.

Використання для реалізації цієї задуми художніх і світоглядно методологічних засобів мови, звернених до минулого, сучасного та майбутнього, призводить на сторінках «Слова» до зустрічі минулого і майбутнього, зустрічі двох епох, встановленню «зв’язку часів».