Етапи розробки інноваційної стратегії

1.3 Етапи розробки інноваційної стратегії

1.3.1 Інноваційна стратегія розвитку організації

Інноваційна стратегія як складова частина загальної стратегії організації являє собою цілеспрямовану діяльність по визначенню пріоритетів перспективного розвитку організації і їхньому досягненню, у результаті якої забезпечується нова якість виробництва і керування. Зміст інноваційної стратегії обумовлюється її характером, особливостями інноваційної діяльності організації і взаємозв'язками між основними елементами єдиної організаційної стратегії [9].

Специфіка інноваційної стратегії організації залежить від профілю її діяльності, рівня виробничо-технічного розвитку, спрямованості й обсягу, реалізованих у виробничих і дослідницьких підрозділах робіт у рамках інноваційного циклу по різних видах нововведень, сфери їхнього застосування.

Але в будь-якому випадку пріоритети інноваційної стратегії товаровиробника обмежуються її інноваційним потенціалом у сфері виробничої (основний) діяльності.

У залежності від умов мікро- і макросередовища організація може вибрати один з основних видів інноваційної стратегії [16]:

-   адаптаційний, оборонний, пасивний

-   творчий, наступальний, активний.

У загальному виді сутність адаптаційної стратегії складається в проведенні часткових, непринципових змін, що дозволяють удосконалити раніше освоєні продукти, технологічні процеси, ринки в рамках уже сформованих в організації структур і тенденцій діяльності. У цьому випадку інновації розглядаються як форма змушеної відповідної реакції на зміни зовнішнього середовища бізнесу, що сприяє збереженню раніше завойованих ринкових позицій.

У рамках адаптаційної стратегії виділяються:

-   захисна стратегія – комплекс заходів, що дозволяють протидіяти конкурентам, метою яких є проникнення на сформований ринок з аналогічної чи нової продукції.

-   стратегія інноваційної імітації припускає, що товаровиробник робить ставку на успішність нововведень конкурентів, займаючись їх копіюванням. Стратегія досить ефективна для тих, хто має необхідну виробничу і ресурсну базу, що дозволяє забезпечити масовий випуск імітованих продуктів і їхню реалізацію на ринках, ще не освоєних основним розроблювачем. Стратегія інноваційної імітації передбачає використання прийомів агресивної маркетингової політики, що дозволяє виробнику закріпитися на вільному сегменті ринку;

-   стратегія вижидання орієнтована на максимальне зниження рівня ризику в умовах високої невизначеності зовнішнього середовища і споживчого попиту на нововведення. Стратегія вижидання близька до стратегії інноваційної імітації, оскільки в обох випадках виробник, насамперед, прагнути переконатися в наявності стійкого попиту на новий продукт організації-розроблювача, на частку якої приходиться основний обсяг витрат по створенню і комерціалізації нововведення. Але, на відміну від імітаційної стратегії, при якій виробник задовольняється ринковими сегментами, не охопленими основною організацією, виробник, що вибирає стратегію вижидання, прагне перевершити організацію-розроблювача по обсягах виробництва і реалізації нововведення, і тут особливого значення набуває момент початку активної дії проти організації-розроблювача.

-   стратегія безпосереднього реагування на нестатки і запити споживачів застосовується звичайно в області виробництва промислового устаткування. Організації, що реалізують дану стратегію, не підтверджені особливому ризику, і основний обсяг витрат приходиться на зазначені вище етапи інноваційного циклу. Крім невеликих спеціалізованих організацій стратегію безпосереднього реагування на нестатки і запити споживачів можуть застосовувати і підрозділу великих організацій, що мають визначену господарську самостійність, що швидко реагують на конкретні виробничі потреби і здатні в короткий термін адаптувати свою виробничу і науково-технічну діяльність відповідно до зміст пропонованих замовлень.

В умовах щодо стабільних товарно-грошових відносин інновації, як правило, є вихідною базою для підвищення конкурентоздатності продукції, розширення і зміцнення ринкових позицій, освоєння нових областей застосування виробів, тобто активним засобом бізнесу, що складає зміст творчої, наступальний стратегії.

У цьому класі інноваційної стратегії виділяються:

-   активні НИОКР. Виробники, що реалізують дану стратегію, одержують найдужчу конкурентну перевагу, що, власне, і виражається в оригінальних, єдиних у своєму роді науково-технічних чи розробках принципах і методах. При стратегії, що базується на інтенсивності НИОКР, ключові стратегічні можливості відкриваються за рахунок диверсифікованості, освоєння нової продукції і ринків.

-   стратегія, орієнтована на маркетинг, передбачає цільову спрямованість всіх елементів виробничої системи, а також допоміжних і обслуговуючих видів діяльності на пошук засобів рішення проблем, зв'язаних з виходом нововведення на ринок.

-   стратегія злиттів і придбань є одним з найпоширеніших варіантів інноваційного розвитку організацій, оскільки припускає менший ризик у порівнянні з іншими видами активної стратегії, спирається на вже налагоджені виробничі процеси й орієнтується на освоєні ринки. В активних інноваційних стратегіях значно сутужніше виділити внутрішні відмінності, чим в адаптаційних. Вони мають багато загального і найбільш ефективні, коли організація реалізує цілий комплекс різних напрямків активної інноваційної діяльності.

Конкретний тип інноваційної стратегії у відношенні нової продукції залежить від ряду факторів, найважливішими з який вважаються технологічні можливості і конкурентна позиція організації.

Формування інноваційної стратегії організації передбачає вибір і обґрунтування напрямків інноваційної діяльності, обсягу і структури інноваційних проектів, термінів їхнього виконання й умов передачі замовнику, оцінку стану організаційних структур керування нововведеннями. Будь-яка стратегія повинна орієнтуватися на виявлення можливостей диверсифікованості результатів діяльності організації [17].

Процес вибору найбільш раціональної інноваційної стратегії в конкретних господарських умовах завжди ґрунтується на результатах оцінки усіх форм інноваційної діяльності, що виявляються в нововведеннях різних типів. Однак на практиці реалізація цього положення викликає визначені складності. Головна з них полягає в тому, що інноваційна діяльність як об'єкт інноваційного менеджменту охоплює всі аспекти роботи організації і є складовою частиною будь-якої функціональної чи виробничої підсистеми.

У практиці керування нововведеннями використовуються різні прийоми і методи вибору стратегії розвитку організації. Найбільш раціональним є системний підхід. Застосування його принципів у розробці інноваційної стратегії дозволяє виділити в якості її основних елементів наступні процеси:

-   удосконалювання раніше освоєних продуктів і технології

-   створення, освоєння і використання нових продуктів і процесів

-   підвищення якісного рівня техніко-технологічної бази виробництва

-   підвищення якісного рівня науково-дослідної і дослідно-конструкторської бази

-   збільшення ефективності використання кадрового й інформаційного потенціалу

-   удосконалювання організації і керування інноваційною діяльністю

-   раціоналізація ресурсної бази

-   забезпечення екологічної безпеки інноваційної діяльності

-   досягнення конкурентних переваг інноваційного продукту перед аналогічними продуктами на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Основні положення інноваційної стратегії відбиваються у відповідної цільовій програмі. У ній традиційно виділяються мети, задачі й етапи реалізації на перспективу, взаємопов'язані по термінах, ресурсам і виконавцям.

Як фактори, що обумовлюють важливу роль малих інноваційних організацій в області нововведень в умовах ринкової економіки, можна виділити наступні [24]:

·  мобільність і гнучкість переходу до інновацій, висока сприйнятливість до принципових нововведень;

·  сильний і багатоплановий характер мотивації, обумовлений причинами, як позаекономічного плану, так і комерційного плану, оскільки тільки успішна реалізація такого проекту дозволить його автору відбутися як підприємця;

·  вузька спеціалізація їхніх наукових чи пошуків розробка невеликого кола технічних ідей;

·  малий управлінський персонал;

·  орієнтація на кінцевий результат при широкому використанні усіх видів ресурсів і, насамперед, інтелектуальних;

·  готовність нести величезні, абсолютно неприйнятні для великих і середніх організацій, ризики в силу якостей, властивому піонеру-підприємцю.

По характері інноваційної продукції малі організації виявляють наступні види спеціалізації:

·  науково-дослідна діяльність, розробка і проектування нововведень (венчурне фінансування)

·  надання послуг у сфері наукового обслуговування (інжиніринг, консалтинг, навчання кадрів, обслуговування нової техніки).

Можна виділити наступні групи малих підприємств по стані їхнього розвитку:

Як правило, їхній продукт знаходиться на рівні ідей, макетного чи досвідченого зразка. Їхній оборот визначається одержуваними ними з державних чи недержавних джерел засобами на НИОКР. Часто в цих організаціях один-два штатних співробітника, інші співробітники залучаються на конкретне замовлення. Їхні витрати – в основному зарплата. Ніяких відносин по власності з її власником вони не мають, хоча організації вже реалізують свою продукцію на вітчизняному чи закордонному ринку.

2. Інжинірингові організації

Інжинірингові організації – це свого роду сполучна ланка між науковими дослідженнями і розробками, з одного боку, і між нововведеннями і виробництвом – з іншої. Інжинірингова діяльність зв'язана зі створенням об'єктів промислової власності, діяльністю по проектуванню, виробництву й експлуатації машин, устаткування, організації виробничих процесів з обліком їхнього функціонального призначення, безпеці й економічності. Інжинірингові організації здійснюють оцінку ймовірної значимості, комерційної кон'юнктури і технічне прогнозування інноваційної ідеї, новій технології, корисній моделі, винаходу, виконують доробку і доводять нововведення до промислової реалізації, роблять послуги і консультації в процесі впровадження об'єкта розробки, роблять пусконалагоджувальні, іспитові роботи з доручення промислових підприємств.