Особливості управління фінансовими ризиками підприємства у процесі здійснення окремих видів діяльності

3. Особливості управління фінансовими ризиками підприємства у процесі здійснення окремих видів діяльності

3.1 Особливості управління фінансовими ризиками в операційній діяльності

Серед не систематичних фінансових ризиків підприємства, що виникають у процесі здійснення ним операційної діяльності одним з найбільш небезпечних є ризик зниження фінансової стійкості. Якщо цей вид ризику не буде вчасно нейтралізований, підприємство втрачає можливість генерування необхідного рівня прибутку (внаслідок зростання вартості залученого капіталу), а також темпи свого стійкого зростання в майбутньому періоді.

Ризик зниження фінансової стійкості належить до так званих структурним ризиків підприємства, так як він викликається в першу чергу недосконалістю структури формування операційних активів та капіталу. Тому основним змістом процесу управління ризиком зниження фінансової стійкості підприємства виступає оптимізація складу необоротні та оборотних активів, з одного боку, а також співвідношення власного і позикового капіталу, з іншого.

Оптимізація складу необоротні та оборотних акти ¬ вів вимагає врахування галузевих особливостей здійснення операційної діяльності, середньої тривалості операційного циклу на підприємстві, а також оцінки позитивних і негативних особливостей функціонування цих видів активів.

Необоротні активи операційні характеризуються наступними позитивними особливостями:

а) вони практично не схильні до втрат від інфляції, а отже краще захищені від неї;

б) їм властивий менший комерційний ризик втрати в процесі операційної діяльності підприємства; вони практично захищені від недобросовісних дій партнерів по операційним комерційних операціях;

в) ці активи здатні генерувати стабільний прибуток, забезпечуючи випуск різних видів продукції відповідно до кон'юнктури товарного ринку;

г) вони сприяють запобіганню (або істотного зниження) втрат запасів товарно-матеріальних цінностей підприємства в процесі їх зберігання;

д) їм притаманні великі резерви істотного розширення обсягу операційної діяльності в період підйому кон'юнктури товарного ринку.

Разом з тим, необоротні активи в процесі операційного використання мають ряд недоліків:

а) вони схильні до морального зносу (особливо активна частина виробничих основних засобів і нематеріальні операційні активи), у зв'язку з чим, навіть будучи тимчасово виведеними з експлуатації, ці види активів втрачають свою вартість;

б) ці активи важко піддаються оперативному управлінню, тому що слабко мінливі в структурі в короткому періоді; в результаті цього будь-тимчасовий спад кон'юнктури товарного ринку призводить до зниження рівня корисного їх використання, якщо підприємство не переходить на випуск інших видів продукції;

в) в переважній частині вони належать до групи слаболіквідних активів і не можуть служити засобом забезпечення потоку платежів, що обслуговує операційну діяльність підприємства.

Оборотні активи характеризуються такими позитивними особливостями:

а) високим ступенем структурної трансформації, в результаті якої вони легко можуть бути перетворені з одного виду в інший при регулюванні товарного і грошового потоків в операційному процесі;

б) більшої пристосовністю до змін кон'юнктури товарного і фінансового ринків – вони легко піддаються змінам у процесі диверсифікації операційної діяльності підприємства;

в) високою ліквідністю, а при необхідності значна їх частина може бути конверсована в грошові активи, необхідні для поточного обслуговування операційної діяльності в нових варіаціях;

г) легкістю управління; основні управлінські рішення, пов'язані з їх обігом, реалізуються протягом короткого періоду часу.

Разом з тим їм властиві такі недоліки:

а) частина оборотних активів, що знаходяться в грошовій формі, у формі грошових еквівалентів та у формі поточної дебіторської заборгованості, значною мірою схильна до втрати вартості у процесі інфляції;

б) тимчасово не використовуються (зайво сформовані) оборотні активи практично не генерують прибувальщина (крім вільних грошових активів, які можуть бути використані в короткострокових фінансових інвестиціях); більш того, зайві запаси товарно-матеріальних цінностей не тільки не генерують прибуток, але викликають додаткові операційні витрати з їх зберігання;

в) запаси оборотних товарно-матеріальних цінностей у всіх їхніх формах схильні постійним втрат у зв'язку з природним спадом;

г) значна частина оборотних активів схильна до ризику втрат у зв'язку з несумлінністю партнерів по господарських операціях, а іноді і персоналу.

Ризик неплатоспроможності, як і ризик порушення фінансової стійкості, також належить до найбільш небезпечних для підприємства, оскільки генерує безпосередню загрозу його банкрутства. Цей ризик викликається недостатністю грошових активів підприємства (його грошових коштів і їх еквівалентів). Розмір залишку грошових активів, яким оперує підприємство в процесі своєї операційної діяльності, повністю визначає рівень його абсолютної платоспроможності (готовність підприємства негайно розрахуватися по усіх своїх невідкладних фінансових зобов'язаннях), а також істотно впливає на рівень його проміжною і поточною платоспроможністю.

З урахуванням ролі грошових активів в забезпеченні платоспроможності підприємства організовується процес управління ними. При здійсненні цього управління слід врахувати, що вимоги забезпечення постійної платоспроможності підприємства визначають необхідність створення високого розміру грошових активів, тобто переслідують цілі максимізації їх середнього залишку у рамках фінансових можливостей підприємства. З іншого боку, слід врахувати що грошові активи підприємства в національній валюті при їх зберіганні значною мірою схильні до втрати реальної вартості від інфляції; крім того, грошові активи в національній і іноземній валюті при зберіганні втрачають свою вартість в часі, що визначає необхідність мінімізації їх середнього залишку. Ці суперечливі вимоги мають бути враховані при здійсненні управління грошовими активами, яке у зв'язку з цим набуває оптимізаційного характеру.

Сучасний етап економічного розвитку країни характеризується високим рівнем кредитного ризику підприємств, що реалізовує свою продукцію оптовим і роздрібним покупцям. Цей ризик призводить не лише до зростання поточної дебіторської заборгованості, але і викликає великий об'єм так званих «сумнівних боргів», частина з яких не може бути погашена покупцем-боржником і підлягає списанню.

Ефективне управління кредитним ризиком підприємства пов'язане в першу чергу з оптимізацією розміру і забезпеченням своєчасної інкасації заборгованості покупців за товари, роботи і послуги.

Формування алгоритмів такого управління поточною дебіторською заборгованістю, визначуване як кредитна політика підприємства по відношенню до покупців продукції, здійснюється по наступних основних етапах:

1. Аналіз поточної дебіторської заборгованості підприємства в попередньому періоді. Основним завданням цього аналізу є оцінка рівня і складу поточної дебіторської заборгованості підприємства, а також ефективності інвестованих в неї фінансових ресурсів. Аналіз дебіторської заборгованості за розрахунками з покупцями проводиться в розрізі товарного (комерційного) і споживчого кредиту.

– На першій стадії аналізу з метою віддзеркалення реального стану поточної дебіторської заборгованості з позиції можливої її інкасації в загальній її сумі виділяється чиста реалізаційна її вартість. Чиста реалізаційна вартість дебіторської заборгованості є сумою поточної дебіторської заборгованості за товари, роботи і послуги, зменшену на суму резерву сумнівних боргів (під сумнівним боргом поні¬мається та частина дебіторської заборгованості відносно якої існує невпевненість її погашення покупцем-боржником.

Величина резерву сумнівних боргів визначається виходячи з рівня фактичної платоспроможності окремих покупців-дебіторів (прямий метод) або на основі відповідної класифікації дебіторської заборгованості цього виду за термінами не її погашення зі встановленням коефіцієнта сумнівності її погашення по кожній групі (непрямий метод). Величина резерву сумнівних боргів при непрямому методі її розрахунку визначається як сума творів поточної дебіторської заборгованості відповідної групи і коефіцієнта сумнівності її погашення по цій групі.

– На другій стадії аналізу оцінюється рівень дебіторської заборгованості покупців продукції і його динаміка в попередньому періоді.

– На третій стадії аналізу визначається середній період інкасації поточної дебіторської заборгованості за товари, роботи і послуги. Він характеризує роль цього виду дебіторської заборгованості у фактичній тривалості фінансового і загального операційного циклу підприємства.

– На четвертій стадії аналізу оцінюється склад дебіторської заборгованості підприємства по окремих її «віковим групам», тобто по передбачених строкам.

– На п'ятій стадії аналізу визначають суму ефекту отриманого від інвестування засобів в дебіторську заборгованість. У цих цілях суму додаткового прибутку, отриманого від збільшення об'єму реалізації продукції за рахунок надання кредиту, зіставляють з сумою додаткових витрат по оформленню кредиту і інкасації боргу, а також прямих фінансових втрат від неповернення боргу покупцями (сума резерву сумнівних доходів, що підлягає списанню у зв'язку з неплатежеспроможності покупців і витіканням термінів позовної давності).

2. Вибір типу кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції. У сучасній комерційній і фінансовій практиці реалізація продукції в кредит (з відстроченням платежу за неї) набула широкого поширення як в нашій країні, так і в країнах з розвиненою ринковою економікою. Формування принципів кредитної політики відбиває умови цієї практики і спрямовано на підвищення ефективності операційної і фінансової діяльності підприємства.

В процесі формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців продукції вирішуються два основні питання:

а) в яких формах здійснювати реалізацію продукції в кредит;

б) який тип кредитної політики слід обрати підприємству по кожній з форм реалізації продукції в кредит.

Форми реалізації продукції в кредит мають два різновиди – товарний (комерційний) кредит і споживчий кредит.

– Товарний (комерційний) кредит є формою оптової реалізації продукції її продавцем на умовах відстрочення платежу, якщо таке відстрочення перевищує звичайні терміни банківських розрахунків. Зазвичай товарний (комерційний) кредит надається оптовому покупцеві продукції на термін від одного до шести місяців.

– Споживчий кредит (у товарній формі) є формою роздрібної реалізації товарів покупцям (фізичним особам) з відстроченням платежу. Він надається зазвичай на термін від шести місяців до двох років.

Вибір форм реалізації продукції в кредит визначається галузевою приналежністю підприємства і характером продукції (товарів, послуг), що реалізовується.

Тип кредитної політики характеризує принципові підходи до її здійснення з позиції співвідношення рівнів прибутковості і ризику кредитної діяльності підприємства. Розрізняють три принципові типи кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції – консервативний помірний і агресивний.

– Консервативний (чи жорсткий) тип кредитної політики підприємства спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності. Здійснюючи цей тип кредитної політики підприємство не прагне до отримання високого додаткового прибутку за рахунок розширення об'єму реалізації продукції. Механізмом реалізації політики такого типу є істотне скорочення круга покупців продукції в кредит за рахунок груп підвищеного ризику; мінімізація термінів надання кредиту і його розміру; посилення умов надання кредиту і підвищення його вартості; використання жорстких процедур інкасації дебіторської заборгованості.

– Помірний тип кредитної політики підприємства характеризує типові умови її здійснення відповідно до прийнятої комерційної і фінансової практики і орієнтується на середній рівень кредитного ризику при продажі продукції з відстроченням платежу.

– Агресивний (чи м'який) тип кредитної політики підприємства пріоритетною метою кредитної діяльності ставить максимізацію додаткового прибутку за рахунок розширення об'єму реалізації продукції в кредит, не рахуючись з високим рівнем кредитного ризику, який супроводжує ці операції. Механізмом реалізації політики такого типу є поширення кредиту на ризикованіші групи покупців продукції; збільшення періоду надання кредиту і його розміру; зниження вартості кредиту до мінімально допустимих розмірів; надання покупцям можливості пролонгації кредиту.

В процесі вибору типу кредитної політики повинні враховуватися наступні основні чинники:

– сучасна комерційна і фінансова практика здійснення торговельних операцій;

– загальний стан економіки, що визначає фінансові можливості покупців, рівень їх платоспроможності;

– кон'юнктура товарного ринку, що склалася, стан попиту на продукцію підприємства;

– потенційна здатність підприємства нарощувати обсяг виробництва продукції при розширенні можливостей її реалізації за рахунок надання кредиту;

– правові умови забезпечення стягнення дебіторської заборгованості;

– фінансові можливості підприємства в частині відвернення засобів в поточну дебіторську заборгованість;

– фінансовий менталітет власників і менеджерів підприємства, їх відношення до рівня допустимого ризику в процесі здійснення господарської діяльності.

3. Визначення можливої суми оборотного капіталу, що направляється в дебіторську заборгованість по товарному (комерційному) і споживчому кредиту. При розрахунку цієї суми необхідно враховувати плановані об'єми реалізації продукції в кредит; середній період надання відстрочення платежу по окремих формах кредиту; середній період прострочення платежів виходячи з господарської практики (він визначається за результатами аналізу поточної дебіторської заборгованості в попередньому періоді), що склалася; коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни продукції, що реалізовується в кредит.

4. Формування системи кредитних умов. До складу цих умов входять наступні елементи:

– термін надання кредиту (кредитний період);

– розмір кредиту (кредитний ліміт), що надається;

– вартість надання кредиту (система цінових знижок при здійсненні негайних розрахунків за придбану продукцію);

– система штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань покупцями.

5. Формування стандартів оцінки покупців і диференціація умов надання кредиту. В основі встановлення таких стандартів оцінки покупців лежить їх кредитоспроможність. Кредитоспроможність покупця характеризує систему умов, що визначають його здатність залучати кредит в різних формах і в повному обсязі у передбачені терміни виконувати всі пов'язані з ним фінансові зобов'язання.

Формування системи стандартів оцінки покупців включає наступні основні елементи:

• визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців;

• формування та експертизу інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців;

• вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців;

• угруповання покупців продукції за рівнем кредитоспроможності;

• диференціацію кредитних умов відповідно з рівнем кредитоспроможності покупців.

Формування стандартів оцінки покупців і диференціація кредитних умов здійснюються роздільно за різними формами кредиту – товарним і споживчого.

• Визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців є початковим етапом побудови системи стандартів їх оцінки.

За товарним (комерційним) кредитом така оцінка здійснюється звичайно за наступними критеріями:

• обсяг господарських операцій з покупцем і стабільність їх здійснення;

• репутація покупця в діловому світі;

• платоспроможність покупця;

• результативність господарської діяльності покупця;

• стан кон'юнктури товарного ринку, на якому покупець здійснює свою операційну діяльність;

• обсяг і склад чистих активів, які можуть становити забезпечення кредиту при неплатоспроможності покупця і порушенні справи про його банкрутство.

За споживчим кредитом оцінка здійснюється звичайно за такими критеріями:

• дієздатність покупця;

• рівень доходів покупця і регулярність їх формування;

• склад особистого майна покупця, що може становити забезпечення кредиту при стягненні суми боргу в судовому порядку.

• Формування та експертиза інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців має на меті забезпечити достовірність проведення такої оцінки. Інформаційна база, яка використовується для цих цілей, складається з відомостей, що надаються безпосередньо покупцем (їх перелік диференціюється в розрізі форм кредиту); даних, що формуються із внутрішніх джерел (якщо угоди з покупцем носять постійний характер);інформації, що формується із зовнішніх джерел (комерційного банку, що обслуговує покупця; інших його партнерів по операціях і т. п.).

Експертиза отриманої інформації здійснюється шляхом логічної її перевірки; в процесі ведення комерційних переговорів з покупцями; шляхом безпосереднього відвідування клієнта (за споживчим кредитом) з метою перевірки стану його майна і в інших формах у відповідності з обсягом кредитування.

• Вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців визначається змістом оцінюваних характеристик. У цих цілях за оцінкою окремих характеристик кредитоспроможності покупців, розглянутих раніше, можуть бути використані статистичний, нормативний, експертний, бальний і інші методи.

• Угрупування покупців продукції за рівнем кредитоспроможності ґрунтується на результатах її оцінки і передбачає виділення наступних зазвичай їх категорій:

• покупці, яким кредит може бути наданий у максимальному обсязі, тобто на рівні встановленого кредитного ліміту (група «першокласних позичальників»);

• покупці, яким кредит може бути наданий в обмеженому обсязі, що визначається рівнем припустимого ризику неповернення боргу;

• покупці, яким кредит не надається (при неприпустимому рівні ризику неповернення боргу, що визначається типом обраної кредитної політики).

• Диференціація кредитних умов відповідно з рівнем кредитоспроможності покупців, поряд з розміром кредитного ліміту, може здійснюватися за такими параметрами, як термін надання кредиту; необхідність страхування кредиту за рахунок покупців; форми штрафних санкцій тощо

6. Формування процедури інкасації поточної дебіторської заборгованості. У складі цієї процедури повинні бути передбачені: терміни і форми попереднього і подальшого нагадувань покупцям про дату платежів; можливості та умови пролонгування боргу за наданим кредитом; умови порушення справи про банкрутство неспроможних дебіторів.

7. Забезпечення використання на підприємстві сучасних форм рефінансування поточної дебіторської заборгованості. Розвиток ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку дозволяють використовувати в практиці фінансового менеджменту ряд нових форм управління дебіторською заборгованістю – її рефінансування, тобто прискорений переказ в інші форми оборотних активів підприємства: грошові кошти і високоліквідні короткострокові цінні папери.

Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості, використовуваними в даний час, є:

• факторинг;

• облік векселів, виданих покупцями продукції;

• форфейтинг.

• Факторинг являє собою фінансову операцію, яка полягає у поступці підприємством-продавцем права отримання грошових коштів за платіжними документами за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії – «чинник компанії», відірватись беруть на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу. За здійснення такої операції банк (фактор-компанія) стягують з підприємства-продавця певну комісійну плату у відсотках до суми платежу. Ставки комісійної плати диференціюються з урахуванням рівня платоспроможності покупця продукції і передбачених термінів її оплати. Крім того, при проведенні такої операції банк (фактор-компанія) у термін до трьох днів здійснює кредитування підприємства-продавця у формі попередньої оплати боргових вимог за платіжними документами (звичайно в розмірі від 70 до 90% суми боргу в залежності від фактора ризику). Решта 10–30% суми боргу тимчасово депонуються банком у формі страхового резерву при його непогашенні покупцем (ця депонована частина боргу повертається підприємству-продавцю після повного погашення суми боргу покупцем).

Факторингова операція дозволяє підприємству-продавцю рефінансувати переважну частину дебіторської заборгованості за наданим покупцеві кредитом у короткі терміни, скоротивши тим самим період фінансової та операційного циклу. До недоліків факторингової операції можна віднести лише додаткові витрати продавця, пов'язані з продажем продукції, а також втрату прямих контактів (і відповідної інформації) з покупцем у процесі здійснення ним платежів.

Ефективність факторингової операції для підприємства-продавця визначається шляхом порівняння рівня витрат за цією операцією із середнім рівнем процентної ставки за короткостроковим банківського кредитування.

• Форфейтинг являє собою фінансову операцію з рефінансування дебіторської заборгованості за експортним товарним (комерційним) кредитом шляхом передачі (індосаменту) переказного векселя на користь банку (факторингової компанії) зі сплатою останньому комісійної винагороди. Банк (факторингова компанія) бере на себе зобов'язання з фінансування експортної операції шляхом виплати за врахованими векселями, який гарантується наданням авалю банку країни імпортера. У результаті форфетування заборгованість покупця за товарним (комерційним) кредитом трансформується у заборгованість фінансову (на користь банку). За своєю суттю форфейтинг поєднує в собі елементи факторингу (до якого підприємства-експортери вдаються у разі високого кредитного ризику) та обліку векселів (з їх індосаментом тільки на користь банку). Форфейтинг використовується при здійсненні довгострокових (багаторічних) експортних поставок і дозволяє експортеру негайно одержувати грошові кошти шляхом обліку векселів. Однак його недоліком є висока вартість, тому підприємству-експортеру варто проконсультуватися з банком (факторинговою компанією) ще до початку переговорів з іноземним імпортером продукції, щоб мати можливість включити витрати з форфейтинговими операції у вартість контракту.

• На першій стадії (I) підприємство-експортер і підприємство-імпортер укладають між собою угоду про поставку продукції, формами та термінами платежу (платежі здійснюються звичайно в міру виконання окремих етапів угоди). Підприємство-імпортер відповідно до угоди зобов'язується здійснювати платежі за допомогою комерційних векселів, авальованих (гарантованих) банком його країни (або індосованих у цього банку).

• На другій стадії (II) підприємство-експортер укладає угоду з банком (факторинговою компанією) своєї країни, який зобов'язується за комісійну винагороду фінансувати поставки продукції шляхом виплат за врахованими їм векселями.

• На третій стадії (III) підприємство-імпортер індосує (або авалірует) свої векселі в банку своєї країни.

• На четвертій стадії (IV) банк країни імпортера пересилає індосованих (авальовані) їм векселі підприємства-імпортера на адресу підприємства-експортера.

• На п'ятій стадії (V) підприємство-експортер продає векселі банку (факторингової компанії) своєї країни й одержує за це відповідні кошти.

• На шостій стадії (VI) банк (факторингова компанія) країни-експортера індосує векселі, перепродуючи їх на ринку цінних паперів.

8. Побудова ефективних систем контролю за рухом і своєчасної інкасацією поточної дебіторської заборгованості. Такий контроль організовується в рамках побудови загальної системи фінансового контролю на підприємстві як самостійний його блок. Одним з видів таких систем є «Система АВС» стосовно до портфеля дебіторської заборгованості підприємства. До категорії «А» включаються при цьому найбільш крупні і сумнівні види поточної дебіторської заборгованості (так звані «проблемні кредити»); в категорію «В» – кредити середніх розмірів; в категорію «С» – інші види дебіторської заборгованості, що не роблять серйозного впливу на результати фінансової діяльності підприємства.

Похожие работы

Моделювання прийняття рішень в управлінні підприємством

Скачать

59482

2

4

... та розподілу по виробництвам, аналізу показників, що формують його. [14] 4. Побудова нейромережової моделі відносної ефективності прийняття управлінських рішень Черговим і важливим застосуванням нейромереж є моделювання на їх основі прийняття рішень в управлінні підприємством. Тобто створення нейромережової моделі системи управління підприємством на основі прийняття управлінських рішень. ...

Методи прийняття рішень у сфері управління нематеріальних активів

Скачать

66172

5

8

... ів факторного аналізу для дослідження нематеріальних активів дозволить визначити місце (значення) даних ресурсів у формуванні результатів діяльності підприємств. 3. Методи управління Дослідженнями встановлено, що особливості управління нематеріальних активів визначаються специфікою їх об’єкта, зумовленою відсутністю нематеріальної форми. Особливістю управління нематеріальних активів є ...

Вплив особистості керівника на процес прийняття рішень

Скачать

87823

0

0

... , якщо йому повідомити про реальну чи потенційну проблему. Як зазначено вище, від способу обміну керівника з підлеглими інформацією значною мірою залежить поводження останніх. Установлено, що численні психологічні фактори й особистісні особливості позначаються на процесі прийняття рішень. 5. Взаємозалежність рішень. В організації всі рішення деяким чином взаємозалежні. Одиничне важливе рі ...

Система прийняття рішень в Україні

Скачать

34357

0

0

... ільш характерний для тоталітарних та авторитарних режимів, де майже всі потреби ігноруються; - метод тиску - застосовується владою за допомогою силових структур; - методи командного прийняття рішень, приймаються за допомогою вольових дій, ігноруючи інші можливості; - консенсусний метод - реалізується за допомогою переговорного процесу з поступками конфліктуючих сторін. Важливе значення має ...