Розлучення по староруському праву

5.4 Розлучення по староруському праву

Першим і найголовнішим приводом до розлучення за кормчою, говорячи про кормчу тут і далі (ми розуміємо друковану кормчу) є перелюбство. Вивчення приводів до розлучення спрямоване насамперед‚ на ті з них, що містяться в цій кормчій. Потім уже ми простежимо й інші приводи до розлучення, про які згадують керманичі іншого прізвища та інші історичні пам’ятники. Таку перевагу друкованої кормчої іншим джерелам ми засновуємо на тому, що вона була до самого недавнього часу офіційним збірником законів, застосовувалася, як кодекс‚ і деякі постанови її увійшли в цивільні закони, а канонічна частина її складала право руської церкви.

Як і за каноном всієї східної церкви, визнається перелюбство як підстава для розлучення, зазначене ще в євангеліста Матвія‚ хоча саме поняття про перелюбство засвоєне було церквою в особливому, своєрідному і безсумнівно‚ незгодному з духом євангельського вчення, вигляді (Матв. V. 28). А саме: всупереч рівноправності чоловіка і дружини в шлюбі, і всупереч рівності їхніх обов’язків, церковна практика, слідом за світським римським законодавством, інакше визначала перелюбство чоловіка, інакше дружини: так‚ чоловік визнавався перелюбником лише тоді, коли мав плотський зв’язок з невільною від шлюбу жінкою, або ж тоді, коли він укладав шлюб бігамічний, тобто новий, при існуванні в повній юридичній чинності колишнього. Дружина ж здійснювала перелюбство, вступаючи в зв’язок із усяким стороннім чоловіком‚ байдуже — одруженим чи неодруженим658. «Цей пункт складає саму характеристичну рису стародавньоримського і візантійського шлюбного права. У тому й іншому, право на подружню вірність (Jus tori) засвоювалось одному тільки чоловіку. Звідси і порушення цього права — перелюбство визначалося, як плотський зв’язок заміжньої жінки зі стороннім чоловіком. Чоловік юридично не міг бути винний у перелюбстві перед своєю дружиною, а тільки перед третім, тобто перед іншим чоловіком, коли порушував приналежне цьому останньому Jus tori. Зв’язок одруженого чоловіка із незаміжньою жінкою був тільки моральною провиною (stuprum), що ставав карним злочином у такому лише випадку, якщо здійснювався з почесною особою жіночої статі або поєднувався з насильством»659.

Правда, що такий погляд на перелюбство розділялявся далеко не всіма батьками церкви. Навпаки, голоси багатьох з них (Івана Златоуста, Григорія Назіанзена, Августина й Амбросія Медіоланського) енергічно лунали на користь рівноправності чоловіка і дружини у цій справі, («Я не визнаю такого (тобто римського) закону‚ — говорить Григорій Назіанзен, — і не хвалю звичаю. Чоловіки були законодавцями, тому і закон суворий по відношенню до жінок»)660, але тим не менше переважаючим і пануючим став вищевикладений погляд: йому слідувала церковна практика в шлюборозлучних справах, його ж трималася і більшість каноністів, хоча і бачили в ньому скоріше поступку духу часу, аніж внутрішню потребу661. «Так прийнято за звичай» — говорить Св. Василь Великий і іншої підстави для своєї думки він не може і не намагається уявити662.

Те ж було прийнято за звичай «і нашою кормчою, як тому, що» у неї увійшли усі викладені і зазначені вище правила св. отців і соборів663, так і тому, що світське римське законодавство, що укладається в ній, підтверджує це ж розходження в становищі чоловіка і дружини щодо перелюбства. Так‚ у главі 44-й говориться: «чоловік має право відпустити дружину, якщо хто небудь буде звинувачувати її в перелюбстві і виявиться, що це правда»664. Те ж повторюється й у главі 49-й: «розлучається чоловік з дружиною своєю, якщо вона сотворить блуд»665. Але в тій же 49-й главі, щодо чоловіка, читаємо: „перелюбник же від своєї дружини не відлучається, а ще й окорінений є”666. Втім у постановах світських помічаються істотні протиріччя з цього питання. Так‚ у главі 48-й надається і дружині право на розлучення у випадку відкритого порушення чоловіком подружньої вірності (про що докладно нижче). Протиріччя це виникло з того, що кормча щодо розглянутого предмету, як і багатьох інших, укладає в собі законодавство різночасне і різнопочаткове. 44-а глава — це юстиніанівські закони, що пом'якшили стародавньоримську суворість і однобічність (у розумінні привілеїв для чоловіка) шлюборозлучного права, 49-а глава — Еклога (740 р.). законоположення якої становляють поворот до доюстиніанівського права; глава 48-а є Прохірон, перейнятий принципами гуманного юстиніанівського права.

Розходження в становищі чоловіка і дружини, винних у порушенні поружньої вірності, йде ще далі: чоловік не тільки має право, але навіть зобов’язаний розлучитися з такою дружиною667. Це примусове розлучення ймовірно минає з давнього погляду римлян на перелюбство, як на публічний злочин, переслідування і покарання якого підлягало веденню суспільної вла-ди668. Утім, це не є особливість тільки римського права. Обов’язкове розлучення для чоловіка внаслідок перелюбства дружини відоме також єврейському і грецькому праву669. Треба, однак, відмітити, що чисто церковні постанови, що укладаються в кормчу, не йдуть так далеко і наказують розлучення тільки для священнослужителя, дружина якого впала в гріх перелюбства, і то лише в тому випадку, якщо він захоче продовжувати своє служіння. («Аще жена мирянина некоего, прелюбодействовав, обличена, будет в том явно: то он не может прийти в служение церковное. Аще же по рукоположении мужа впадет в прелюбодейство, то он должен развестись с нею. Аще же сожительствует, не может касаться служения, ему врученного»)670. Ця постанова зберігала й у руській церковній практиці повну силу, як показує одне з питань Кі-ріка671 й одне з питань іншого невідомого запитувача672.

Перелюбство, що розуміється у викладеному розумінні, складає привід до розлучення за наявності наступних умов:

По-перше, повинен бути доведений певним способом, як безсумнівний, факт статевого зв’язку одного з подружжя з особою сторонньою. Доказ цього факту не може бути замінено ніякими іншими засобами доказів, як‚ наприклад‚ указівкою на підозріле поводження обвинувачуваного чоловіка з особою, підозрюваною у перелюбстві. Мало того, навіть замах на перелюбство визнавався недостатнім, щоб стати мотивом розлучення через перелюбство673.

По-друге, перелюбство повинно бути учинене свідомо, навмисно, з виявленням злої волі одного з подружжя перелюбника. Перелюбство, здійснене в стані несвідомому — все рівно: чи позбавлений був чоловік цієї свідомості внаслідок постійної причини — божевілля, чи випадкової — сп’яніння, чи внаслідок омани (приймаючи, наприклад, чуже лице уві сні за чоловіка), чи по насильству, як мимовільне, не було приводом до розлучення674.

По-третє, перелюбство повинно бути учинене в дійсному чи передбачуваному як такому, шлюбі. Питання про дійсність шлюбу вирішується судом, а до того часу і шлюб недійсний, що стосується сили своєї, розглядається як дійсний675.

Але і за зазначених умов, перелюбство перестає бути приводом до розлучення: 1) якщо позивач винен сам у перелюбстві, або ж не без вини в перелюбстві, здійсненому іншим з подружжя: дозволяв йому це, спонукував і т. п., 2) якщо позивач пробачив винній стороні її провину за допомогою категоричної про це чи заяви або ж безмовно — продовжуючи, не дивлячись на невірність, жити разом; 3) якщо скривджений з подружжя пропустив процесуальні терміни для відкриття справи676.

Усі ці умови вироблені світським римським законодавством, і з нього були запозичені і східною церквою. Хоча вони і не увійшли до кормчої, але навряд чи можна сумніватися, щоб вони не були відомі й у нас (принаймні у загальному вигляді), тому що вони належать до істотних вимог перелюбства, як приводу до розлучення. Причому, що стосується впливу перелюбства через насильство на розлучення, то про нього, як ми бачили, є вказівки, як у кормчій, так і в правилах Івана677.

Звертаючись спеціально до нашої вітчизни, ми вбачаємо, що перелюбство складало привід до розлучення не тільки з погляду реципійованого древньою Руссю церковно-візантійського права, але і з погляду тодішньої національної правосвідомості. Про це свідчать як вітчизняні пам'ятники, так і зведення, що повідомляються відомими іноземними мандрівниками по Росії678. Цим приводом, як повідомляє Петрей користувалися не тільки тоді, коли виявлено було дійсне порушення дружиною подружньої вірності, але і тоді, коли чоловік узагалі бажав розлучитися з нелюбимою ним дружиною. Такі розлучення влаштовувалися у такий спосіб: «чоловік підкуповує декількох шахраїв, що приходять до нього, видумують великий наклеп, говорять, що дружина його робила те-то й те-то. Чоловік відправляється з ними до ченців у монастир, просить, щоб вони послухали, що говорять шахраї про його дружину, що вона зробила і те, і інше, а тому він і бажає розлучитися з нею, і дає ченцям 20 чи 30 талерів.

Ченці негайно ж відправляються до жіночого монастиря і наказують черницям йти у той будинок, де живе ця дружина. Вони негайно її беруть, обстригають їй волосся, знімають з неї плаття, надягають на неї чернече (плаття) і якнайшвидше ведуть її, проти волі, у монастир, де і повинна вона залишатися черницею до самої смерті. А чоловік до закінчення шести тижнів не може одружитися знову, але потім йому дозволяється взяти іншу дружину»679.

Важливо відзначити, що в російській правосвідомості, принаймні на початку, виразно проглядає думка про неоднакове значення для розлучення перелюбство дружини і перелюбство чоловіка, погляд, як ми бачили, властивий і запозичений нами у візантійському законодавстві. Здається, що тільки перелюбство дружини завжди могло скласти привід до розлучення. Перелюбство ж чоловіка навряд чи завжди тягло за собою такі наслідки. Так‚ одна із статей Руської Правди (Карамз. 110), говорить про прижиття чоловіком незаконних дітей від рабині і факту цьому надає характер нормального. Так‚ Кірік запитував єп. Нифонта: хто краще чинить, ті, що утримують наложниць явно, чи таємно? (69) — очевидно сумніваючись у злочинності цього звичаю. Правда, мова тут йде не про законних дружин, а про наложниць. Далі, що в Статуті Ярослава, хоча і складеному під очевидним впливом грецького номоканона, але з руською переробкою, полягає та особливість порівняно з останнім, що в ньому‚ тобто статуті‚ мова йде про розлучення тільки чоловіка з дружиною, а не навпаки‚ причому щодо наслідків перелюбства сказано: «аже мужъ отъ жены блядеть, епископу въ вине а князь казнить»680 і тільки. У зв’язку з цією постановою не цікаві і наступні слова в питаннях Кіріка (Ільїно): «а сего прашахъ: аже моужи от женъ съгрешали, а оуже ся остали, что имъ опитемья? И повеле ми, — лето»681. Можливо, що стислість епітемії (блудникам належала набагато значніша епітемія), обумовлювалася не тільки тим, що злочин припинився, але також і тим, що злочин не здавався тяжким. Таким, здається, був і народний погляд. Так, коли Мстиславові (сину Володимира Мономаха) один раз доповіли, що дружина його поводиться непристойно з якимось Прохором Васильовичем, то князь, у відповідь на це, пригадав, що і за ним у молодості водилося не мало подібних гріхів («не скупо чужих женъ посещалъ, и она (княгиня) ведая то‚ ни мало не оскорблялась»)682 очевидно не вважаючи таке поводження князя великою провиною. До сказаного додамо, що в Герберштейна і Олеарія ми знаходимо свідчення, що руські вважали перелюбством тільки зв’язок з дружиною іншого, а не з вільною683. Взагалі в той час чоловіку не ставилася розпуста в такий злочин, як жінці684.

Подібний же однобічний погляд на значення для розлучення факту перелюбства ми спостерігаємо й в інших слов’ян (поляків, чехів, балтійських слов’ян)685. Він властивий був і германцям686. Він існує в гірських племен Кавказу687. Навряд чи ми погрішимо, сказавши, що цей погляд є просто доля відомої стадії народної культури.

Такий висновок дійсно підтверджується спостереженням за життям некультурних народів різних частин світу, які визнають перелюбство карним вчинком і які дають підставу для розлучення тільки тоді, коли воно зроблено дружиною. Кельтські, скандинавські звичаї стоять на тій же точці зору. Мало того, ця нерівноправність чоловіка і дружини в розглядуваному питанні уціліла, як «переживання, у праві висококультурних народів нашого часу – англійців і французів. «Так, в Англії, до незначних змін при королеві Вікторії, існувало у всій своїй безумовній силі те правило, що легальною підставою до розлучення вважається «просте порушення подружньої вірності з боку дружини, і тільки кваліфіковане перелюбство з боку чоловіка». Самий статут 1857 р., що встановив, у видах реформи діючого законодавства, нову юрисдикцію для шлюборозлучних справ, носить на собі безсумнівні ознаки древньозвичайної нерівності подружжя перед законом, до шкоди інтересів дружини і до вигоди чоловіка. В англійських правилах про позовні прохання по справах про розлучення на дружину покладається тягар доводити, що перелюбство чоловіка її супроводжувалося особливими обставинами: кровозмішенням, двоєженством, бестіальністю чи такою жорстокістю, що сама по собі може бути приводом до припинення співжиття. Тим часом для чоловіка досить вказати і підтвердити доказами простий некваліфікований факт перелюбства дружини після укладення шлюбу»688. Аналогічний приклад представляє і французький цивільний кодекс, за яким чоловік може вимагати розлучення внаслідок доведеного одиничного факту невірності дружини; дружина ж має право на розлучення лише тоді, коли нею будет доведено утримання чоловіком конкубіни в загальній подружній квартирі (аrt.- 229, 230). Французькі цивілісти (більшість) тлумачать свій закон буквально і схильні відмовити дружині в розлученні, навіть у тому випадку, коли чоловік містить конкубіну на іншому поверсі того ж будинку, де живе подружжя689.

У римському, а потім і в греко-римському праві690 втрата нареченою невинності до шлюбу, що виявилася, була приводом до розлучення‚ але тільки тоді, коли ця втрата відбулася в період формального заручення (стипуляції), тобто заручення, з’єднаного з одержанням нареченою обручки і поцілунку від нареченого.

Східна церква засвоїла собі точку зору римського права на заручення і тим охоче, що сама ця церква освячувала здавна заручення своїми молитвами і благословенням691. Мало того, міцність такого заручення прирівнювалася до міцності шлюбного союзу. Категорично це висловлено в 98-му правилі Трулльського собору: «жену, иному мужу обрученную, берущий в брачное сожитие, при жизни еще обрученника, да подлежитъ вине прелюбодеяния»692. «И в таком случае, — говорить преосвященний Іван з приводу цього правила, — прежде обручившийся съ нею имеетъ по законамъ полное право отвергнуть ее, и ей, по смыслу соборного правила, бракъ съ другимъ не можетъ быть дозволенъ, какъ виноватой въ прелюбодеянии»693. У XI ст. ця сила церковного заручення визнана була і світським законодавством694.

Звідси вже дуже легко і послідовно було дійти до думки, що порушення вірності з боку зарученої в період заручення повинно скласти достатній привід до розірвання згодом укладеного шлюбу: тому що, як справедливо говорить Чижман, при рівності в багатьох відносинах такої зарученої з дружиною, образа, нанесена нареченому зв’язком нареченої зі стороннім, розглядається, як рівне порушенню подружньої вірності.

Але втрата нареченою до шлюбу безвинності визнається за нашим древнім правом приводом до розлучення ще і за іншою підставою, і саме от за якою. З часу прийняття нами Сербської кормчої до складу наших номоканонів увійшли також і деякі витяги з Мойсеєвого закону, а в їх числі і наступне правило Второзаконня: «якщо хто небудь брехливо обвинуватить дружину у втраті безвинності до шлюбу, той зобов’язаний заплатити пеню (100 сиклів срібла) і позбавляється назавжди права розлучитися з несправедливо обвинувачуваною. Якщо ж навпаки‚ сказане ним буде істиною і не знайдеться дівоцтва в отроковиці, то нехай приведуть її до дверей дому батька і жителі міста поб’ють її каміням»‚ тобто позбавленій дівоцтва нареченій призначається таке ж покарання, як і дружині, що перелюбствувала695.

Такий був закон. Наскільки він застосовувався до життя — це інша справа. В одному навряд чи може бути сумнів, а саме в тому, що заручення було на перешкоді до шлюбу, або принаймні, що такої ролі намагалися йому надати руські ієрархи. Так‚ в « Питаннях і відповідях про різні випадки пастирської практики»‚ які дуже багато нагадують відомі питання Кіріка, є таке питання: «Если кто, обручившись с одной, возьмет за себя другую, то венчать ли его»? Відповідь була така: «не венчати, понеже яко прелюбодей есть».

 Але таким був, тільки, так би мовити, офіційний церковний погляд на значення дівоцтва в шлюбі. Але навряд чи таким був на початку нашого історичного життя і погляд народний. Згадаємо, що язичеська релігія наших предків значною мірою містила в собі чуттєвий елемент. «У всіх майже язичеських релігіях, споріднених слов’янській за світопоклонінням, — говорить М. Костомаров, — видно не тільки вільне поводження статей, але священне блудодіяння»696. Давньоруські історичні пам’ятники, уже пізнішого часу, свідчать, що навіть через кілька століть після прийняття християнства, предки наші залишалися вірними старому культові, дотримуючись свята на честь бога Ладо, заступника шлюбів і на святах цих віддаючись статевому спілкуванню697. Очевидно, що, при подібному погляді на статевий зв’язок, дошлюбна втрата невинності не може бути не тільки приводом до розлучення, але навіть і предметом докору для дівчини. Можливо‚ до цієї релігійної причини приєднувалася, принаймні, що стосується древнього часу, і загальнокультурна: свіжість переказу про комунальний шлюб, загальнопоширеність наложництва і часта зміна дружин. Цікаво, що й у тодішній Росії були місцевості і племена, серед яких невинність дівчини зовсім не цінувалася.

У Мезенському повіті втраті дівчиною невинності до шлюбу не придається значення, навпаки, дівчина, яка народила, скоріше виходить заміж, ніж та, що зберегла невинність. У Пінежському повіті Архангельської губернії і в Уссурійських козачих станицях на вечірках має місце повна свобода статевих зносин. У камчадалів невинність не має значення: зять дорікає тещі, коли одержує наречену незайманою. У вотяків поблажливо дивляться на зближення молодих людей. Там існує навіть приказка: «чоловік не любить, Бог не любить». У Пермській губернії (у перм’яків) дівчата часто не зберігають невинності до шлюбу і виходять заміж з дітьми698. Це свідчення щодо перм’яків підтверджує і Добротворський: «На перм’яцькій мові немає навіть особливої назви для позначення дівчини і заміжньої жінки». Слово «нылъ», уживається однаково для позначення і тієї, й іншої. «Свобода відносин статей доведена у перм’яків до nес рjus ultrа»... «Мати дитину не вважається тут ганьбою для дівчини»699.

Але такий погляд на цнотливість нареченої зберігався далеко не у весь період древньої Русі. До часів XVI і XVII ст.ст., тобто до часу зміцнення християнської релігії в Росії, виробляється інший погляд на невинність нареченої. Наречена, яка не зберегла цнотливості, накликала, за свідченням Котошихіна, ганьбу не тільки на себе, але і на своїх батьків: наречений «нарікав за те» батькам нареченої, а сама наречена не могла показатися на очі царю – пошана, що діставався на долю тієї, що зберігла невинність700.

Народ придумав навіть цинічний наочний спосіб знущання над батьками такої молодої. «Батько чоловіка подавав їм кубок, просвердлений знизу,заткнувши отвір пальцем; коли сват брав кубок, батько нареченого віднімав палець і вино проливалося на одяг, при загальній нарузі і насмішках і тоді найсумніша доля очікувала їхню дочку в чужій сім’ї»701.

Наскільки наші предки дорожили непорочністю нареченої, видно з того, що «в застереження безневинного осудження нареченої, віддавали батькам на їхнє збереження шлюбну сорочку нареченої. Такий звичай довгий час панував у всій Європі».

«Із історії нашої видно, що цар Федір Олексійович, полюбивши Агафію Семенівну Грушецьку, оголосив рішуче бажання на ній одружинитися. Мати і дядько хотіли його одружинити на іншій, а тому намовляли на неї‚ але цар, призвавши після шлюбу старих бояр і наклепників, показав їм свою молоду в сорочці. Петро I суворо заборонив цей звичай»702.

З приводу цнотливості нареченої в древній Росії можна прийти до такого висновку. Поки в Росії живі були перекази язичеської старовини, доти втрата нареченою невинності до шлюбу не була для неї пороком; причому родовий інтерес (честь роду) поступався, так би мовити, на користь інтересу релігійного. З придушенням же язичества, інтереси роду уже виступили на перший план, і втрата цнотливості стала ганьбою не тільки для нареченої, але і для її роду. Але подальших наслідків утрата невинності, очевидно, не мала: шлюб залишався, треба думати, у силі. Принаймні свідчень у протилежному розумінні ми не маємо. Звичайно, можливо, що ця порочність нареченої ставилася потім чоловіками в рахунок дружинам за різних видів чоловічого „учення”, яке могло, зрештою, привести і до розвлучення, але лише як посередній привід, а не прямий і безпосередній.

У східній церкві дошлюбна вагітність від іншої особи, а не від нареченого, складала теж привід до розлучення, тому що ця вагітність припускала на стороні чоловіка відсутність згоди на шлюб (якби йому була відомовою порочність нареченої), а на стороні дружини — відкритий обман і зазіхання на чистоту подружнього життя. Утім, привід цей утрачав силу за наявності однієї з наступних умов: 1) якщо шлюб був укладений із вдовою чи розведеною раніш року від припинення першого шлюбу; 2) якщо чоловік до шлюбу довідався від дружини чи іншим способом про її вагітність; 3) якщо він у передбачуваний період зачаття (за 6 - 10 місяців до шлюбу) мав зв’язок зі своєю майбутньою дружиною; і 4) якщо він, довідавшись про її вагітність, продовжував співжиття. Але якщо позов про розлучення, на підставі цього приводу, і буде належно доведений, то він усе ж не тягне за собою для дружини тих наслідків, які настають при розлученні з вини, тому що провина дружини мала місце ще до шлюбу703.

Що стосується давньоруського церковного права, то в ньому ми не знаходимо вказівок на викладене вище значення дошлюбної вагітності. Але, беручи до уваги, по-перше, що така вагітність є ео iрsо і втрата нареченою невинності до шлюбу, але ще з обтяжуючими провину обставинами, а втрата невинності, при викладених вище умов, могла скласти привід до розлучення; по-друге, що заручення у нас у стародавні часи не тільки прирівнювалося до вінчання, але навіть у перші три століття християнства дуже нерідко заміняло останнє704, і‚ по-третє, таким чином могла встановитися аналогія між дошлюбною вагітністю і перелюбством у шлюбі можна, здається, припустити, що і руській правосвідомості, можливо, утім, тільки офіційній, не чужа була думка про руйнівний вплив на шлюб дошлюбної вагітності дружини. Принаймні, навряд чи може бути сумнів у такому знавших у священному сані. Сказане вище про народний погляд на втрату до шлюбу нареченою невинності повинно бути а fоrtiori віднесено і до дошлюбної вагітності.

Крім перелюбства в період шлюбного життя і, з деякими обмеженнями, у період заручення, Російському древньому церковному праву, слідом за правом східної церкви (яке, у свою чергу, йшло слідами світського римського права імператорського періоду) відомий був цілий ряд приводів до розлучення за обставин, більш-менш аналогічних з перелюбством, тобто внаслідок виявлення в поводженні чоловіка чи дружини фактів, що давали можливість, з відомою імовірністю, припустити порушення подружньої вірності. Такими фактами, що кидають невигідну тінь на поводження дружини, визнавалося відвідування нею відомих осіб чи місць, де вона легко могла піддатися спокусі, а саме:

1) Якщо дружина проти волі чоловіка бенкетувала зі сторонніми чоловіками чи милася з ними в лазні705.

2) Якщо дружина без відома чи без згоди чоловіка відвідувала цирк, театр чи амфітеатр. Причина, чому відвідування цих видовищ вважалося настільки негожим, полягає в тому, що в цих розважальних місцях дружинам загрожувала особлива небезпека бути спокушеними. Згодом сюди приєдналася ще мораль християнського духівництва, яке вбачало в театрі щось богопротивне706.

3) Якщо дружина, проти волі чоловіка, провела ніч поза домом, навіть у своїх батьків. Але якщо чоловік сам прожене дружину з дому (неспонукуваний до того жодною з викладених вище причин) і вона, не маючи батьків, у яких вона могла б переночувати, проведе ніч поза домом, то чоловік не владний на цій підставі розлучитися з нею, тому що він сам винен у цьому вчинку дружини707. Не треба, утім, думати, що викладена постанова й у джерелі, тобто у візантійському праві, мала таке ж тісне розуміння, яке випливає з букви тексту.

У першоджерелі, тобто у Феодосієвому кодексі, сказано, що проведення ночі поза подружньою квартирою «без ґрунтовної і схвальної причини» може слугувати приводом до розлучення708.

Звертаючись до питання про дійсну застосовуваність в у древній Русі викладених вище трьох приводів до розлучення, можна, не ризикуючи зробити помилку, відповісти на нього негативно. Усі ці приводи складають продукт чисто національної правосвідомості й особливих умов римської громадськості. Що це так, видно, між іншим, з того, що жоден з них ні прямо, ні побічно не вплинув на розвиток західноєвропейського шлюборозлучного права. Чого не можна сказати про інші приводи, наприклад про перелюбство, кваліфікація якого прямо скопійована кодексами романських народів з римського права. Ми розуміємо постанову, за якою перелюбством на стороні чоловіка визнається тільки утримання наложниці у спільній подружній квартирі.

Зокрема, у російському житті зовсім не було задатків для сприйняття зазначених приводів. У найдавніший часи (до розвитку терема) руська жінка користалася порівняльною свободою і пирування в суспільстві чоловіків зовсім не було пороком такої важливості, щоб стати приводом до розлучення. У той час жінки, особливо з простого класу, часто були присутні на бенкетах. Мало того — в самих монастирях давалися бенкети, на яких були присутні жінки709.

Правда, що древні ієрархи повстають проти цих нравів і іноді висловлюються з цього питання з візантійської точки зору‚ але, однак, ніде немає натяку на те, що подібні обставини могли впливати на міцність шлюбного союзу. Що до відвідування лазень разом з чоловіками, то воно, як ми указували вище, у самій Візантії мало характер провини не саме по собі, а лише libidinis саusa. Ще менше воно могло мати подібний характер (тобто провини) у нас, де було у звичаї митися в одній мильні не тільки чоловікам і жінкам мирянам, але навіть ченці і черниці милися і парилися разом710.

Що ж стосується відвідування цирків і театрів і таке інше, то ці злочини до давньоруської жінки були не застосовні вже тому, що подібних видовищ у нас не було. Правда, що й у нас існували свої національні ігри, починаючи зі знаменитих ігор «межиселъ» і продовжуючи різними іншими‚ але чи міг чоловік заперечувати будь-що проти відвідування його дружиною подібних ігор, коли вони складали заповітну руську старовину, викорінити яку довго не вдавалося нашим візантійствуючим ієрархам. Теж саме треба сказати і «про ніч, проведену поза домом»‚ такий привід додавати до простого класу було б просто незгідністю.

У свою чергу дружина мала право розлучитися з чоловіком за наявності на його стороні наступних учинків:

1) Якщо чоловік, нехтуючи свою дружину, заведе в спільній подружній квартирі недозволений зв’язок з іншою жінкою711, або ж буде його викрито в такому ж зв’язку зі сторонньою жінкою, що живе в іншому домі, але в тому ж місті, де і дружина, і якщо він, будучи викритий712 у цьому один раз і в інший раз, своїми батьками чи батьками дружини або іншими достовірними особами, не відстане від цієї розпусти713.

Що ж стосується життєвого значення цієї постанови, то привілейоване становище чоловіка в шлюбі і поблажливий погляд на аморальність чоловічої статі, властивий усім часам, а тодішньому особливо, збуджують сумнів у застосовуваності розглядуваного узаконення. І дійсно, стан нравів руських людей тієї епохи виправдовує це припущення. Багаті люди, не задовольняючись дружинами, утримували на стороні коханок, нерідко по декілька разом — заводили навіть гареми. Так‚ один фаворит Олексія Михайловича обзавівся гаремом, і оскільки дружина його була цим незадоволена, то він отруїв її. Поміщики повсюди тримали у себе по декілька коханок, насилували своїх селянок, розтлівали малолітніх дівчат, користувалися правами першої ночі. У місцевостях з інородницьким населенням, наприклад у Казанському краї і Сибіру, руські чинили всілякі насильства, подібно своїм предкам, що «умыкали красных девок половецких», як виражається «Слово о полку Ігоревім». Скоряючи немирних інородців чи утихомирюючи бунтівників, руські за звичай брали в полон їхіх жінок і розділяли з ними своє ложе чи продавали для цього іншим714. За подібних нравів прохання дружини про розлучення на тій підставі, що чоловік завів наложницю, навряд чи могло мати успіх;

2) Якщо чоловік зробить умисел проти цнотливості дружини і покуситься передати її на перелюбство іншим715;

3) Якщо чоловік брехливо звинувачував дружину у порушенні подружньої вірності716;

Щоб судити про те, наскільки ці приводи до розлучення могли бути засвоєні руським життям, треба неодмінно рахуватися з характером і обсягом чоловічої влади у розглядуваний період. Не вдаючись у детальне дослідження цього питання, зазначимо, що влада ця була такою великою, що у прояві своєму вона могла виражатися в різних і істотних функціях. Досить сказати, що навіть відповідальність чоловіка за позбавлення життя дружини ставилася в нашому праві у зв’язок з цією владою‚ при цьому, що стосується найдавнішого періоду, то навіть такий обережний дослідник, як К. Неволін, припускає можливість повної безкарності за дружиновбивство717.

За народною правосвідомістю чоловіку надавалося право розпоряджатися свободою і цнотливістю дружини на свій розсуд. Ось факт, наведений у грамоті патріарха Філарета Сибірському і Тобольскому архієпископу Купрія-нові: багато служивих людей, яких воєводи і наказові люди посилають у Москву й інші міста у службових справах, закладають на терміни дружин своїх у грошах у своєї ж братії в служивих людей і у всяких людей, причому в заставу віддають самі ж чоловіки, і кредитори, до викупу дружин чоловіками, «блуд творят беззазорно», а якщо викуп не буд зроблений у термін, тоді дружини продаються іншим, котрі користаються заставою, як і перші кредитори. Словом‚ заставна угода проходить усі стадії.

Нарешті, останній привід з розглядуваної категорії — спільний для чоловіка і дружини наступний: якщо один з подружжя злоумислював чи ж зазіхнув на життя іншого або ж, знаючи про таке злоумислювання з боку інших, не повідомив про це іншому з подружжя, а чоловік ще, і не помстився за це згідно з законами718.

Визнання зазіхання на життя подружжя приводом до розлучення виправдовується наступним мотивом: при зазіханні на життя чоловіка з боку дружини чи навпаки, подружня вірність страждає більше, ніж при перелюбстві, тому що в останньому випадку розривається тільки зв’язок подружній, а в першому ще і загальнолюдський.

Не підлягає сумніву, що різниця релігій, що які сповідуються подружжям складала, за відомих умов, і в нас, як і в східній церкві, привід до розлучення. Підставою для цього служило, по-перше, вчення апостола Павла, що дозволяло одному з подружжя — християнину — розлучитися з іншим, що не змінив віри, якщо останній не бажав продовжувати з першим шлюбного союзу; по-друге, 72-е правило Трулльського собору, що повторює слова апостола719;

4) Державна зрада вважалася в східній церкві одним з найважливіших приводів до розлучення. У кормчій вона визначається наступним чином: „чоловік має право розлучитися з дружиною, якщо вона, знаючи про намір з боку кого-небудь проти держави, не сповістить про це чоловіку. Якщо ж чоловік, довідавшись про це від дружини, промовчить, то вона повинна донести про це царю, щоб, таким чином, позбавити чоловіка приводу до розлучення”. Дружина має право на розлучення з чоловіком: «якщо він злоумислює проти держави, чи знаючи про злоумислення інших, не донесе про це царю сам чи за посередництва іншої особи»720.

Чи складала державна зрада привід до розлучення і на Русі? Відповідь на це питання повинна бути негативною. За часів царських немилостей чоловік за звичай піддавався вигнанню разом з дружиною. Ще раніше, у 1129 р., Мстислав робить висланцями полоцьких князів із дружинами і дітьми721. Новгородське віче і князь на чолі його поширювали переслідування на дружин і дітей злочинців. Так‚ у 1215 р. князь Ярослав, створивши віче, велів схопити Якуна тисяцького з дружиною його722. У 1673 р. були заслані в Туринськ росіяни: колишній гетьман Демко Ігнатов з дружиною, ніжинський полковник Матюшка Гвинтівка з дружиною й інші викриті у зраді723. Але не тільки в державних злочинах, але й в інших, якщо вони тягли за собою покарання сполучене з вигнанням чи висланням, шлюб не розривався, а дружина слідувала за чоловіком-злочинцем. На це є декілька вказівок у Повному Зібранні Зако-нів724. Не треба думати, однак, що це «спільне вислання за злочини випливало з припущення солідарної злочинності чоловіка і дружини‚ нітрохи не бувало — особиста кримінальна відповідальність кожного чоловіка за злочин, ним учинений, була загальним правилом не тільки руського, але й інших слов’янських прав725. Це мимовільне поширення караності чоловіка на дружину корінилося єдино в бажанні зберегти шлюб нерозривним. Через цю причину велено було за боргові позови віддавати заживо голови «мужеского полу с женами, а женского — с мужьями»726.

Закон так твердо стояв на цьому правилі, що в тих випадках, коли дружина вчиняла злочин, за яке покладалося вислання, її не висилали заради того, щоб не розривати шлюбу, і з іншого боку, щоб не піддавати чоловіка покаранню, тобто висланню727. Таким чином‚ нашому праву зовсім був невідомий інститут німецький «позбавлення світу», у силу якого дружина злочинця оголошувалася вдовою728;

5) Нездатність до шлюбного співжиття. „Розривається щлюб з причини необхідної і розумної, — говорить Закон Градський, — коли хто небудь не в змозі буде мати фізичне спілкування зі своєю дружиною і виконувати те, що зобов’язані чоловіки виконувати за вказівкою самої природи, якщо після закінчення трьох років, із дня укладання шлюбу, чоловік не покажеться справжнім чоловіком, то дружина може або сама, або за участю батьків, розлучитися з ним, хоча б він того і не бажав729.

Безвісна відсутність одного з подружжя складає, відповідно до наших джерел, привід до розлучення для іншого. Є три роди джерел, які говорять про цей предмет і взаємно доповнюють один одного. По-перше, джерела суворо канонічного характеру‚ які дають з цього питання такі визначення: «дружина, чоловік якої відлучився і перебуває в безвісності, раніше посвідчення про смерть його, яка вступила в злягання з іншим, перелюбствує»730. «З залишеним на час своєю дружиною, що одружилася з незнання, потім, через повернення до нього першої дружини, відпущена блудодіяла через такий союз, утім по незнанню. Тому шлюб їй не забороняється не краще аще буде так»731. Те ж повторює і 93-е правило Трулльського собору, відповідно до якого безвісна відсутність чоловіка сама по собі не буде приводом до розлучен-ня732. Але для дружин солдатів, що знаходяться в безвісності, якщо вони, не дочекавшись повернення своїх чоловіків, вступають у нові шлюби‚ Василь Великий, (у 36 прав.), а за ним і Трулльський собор у вище зазначеному правилі, виявляють поблажливість. Поблажливість ця полягає в наступному: у дозволі другого шлюбу, не чекаючи смерті першого чоловіка і в скороченні терміну епітемії. Але вважаючи проте корінним правилом, що «не безвісна відсутність сама по собі, а лише ймовірне заключення про смерть чоловіка» дає дружині відсутнього солдата можливість вступити у новий шлюб, правила ці говорять, що як тільки факт ймовірний буде спростований фактом достовірним, тобто «якщо через деякий час повернеться воїн», то укладений його дружиною шлюб тим самими знищується. Причому, якщо цей воїн побажає взяти дружину свою, то вона повинна до нього повернутися, якщо ж ні, то і з новим чоловіком вона продовжувати шлюбне життя не може. Однаково не може, як відкинута чоловіком, будь-коли вступити в інший шлюб733.

Ці короткі постанови — чисто церковні, заповнюються зведеннями з другої частини кормчої, що вміщує в собі канонізоване світське право, а саме: правилами глави 44-ї («Нові заповіді Юстиніана»), у якій читаємо: «якщо воїн чи купець, чи проста людина, або інший хто-небудь, що служить при вій-ську734 перебуває у військовому стані, то, скільки б часу не пройшло з дня його відлучки, нехай дружина очікує його, якщо вона не одержувала від нього ні листів, ні звісток‚ якщо ж вона почує, що чоловік помер, те нехай спершу ніж удруге виходити заміж, довідається, сама чи через батьків своїх, чи за допомогою кого-небудь іншого достовірного, у хартулярія чи у трибуна, чи дійсно вмер чоловік її, і якщо вони (названі особи) перед Св. Євангелієм заприсягнуться в тім і запишуть в акті, який візьме дружина, то вона може вступати в шлюб, «не боячись лиха», але не раніше, як зачекавши рік. Якщо ж дружина кого-небудь з названих осіб, не виконавши цих постанов, вийде заміж, то і вона сама, і той, хто одружився на ній‚ підлягають покаранню як перелюбники. А ті, хто показував під клятвою про смерть її першого чоловіка і видали їй у тому посвідчення, якщо збрехали, відставляються від служби і зобов’язуються заплатити 10 фунтів золота тому, кого вони брехливо показали померлим. Він же має право взяти до себе дружину, якщо того побажає»735.

Цим двом, що взаємно доповнюють один одного джерелам суперечить, очевидно, третій — Закон Градський, в якому говориться: «якщо яка-небудь особа (з подружжя) буде знаходитися в безвісній відсутності, чи чоловік не прийде з війни, тоді треба п’ять років очікувати чоловіку чи дружині і, якщо, після закінчення п’яти років, вийде звістка про смерть відсутнього з подружжя і навіть якщо і не вийде, можна одружитися і виходити заміж без лиха».

Але насправді отут протиріччя немає: у цій постанові вказується рішуче тільки термін очікування — 5 років, але зовсім не охороняється нерозривність нового шлюбу, укладеного по закінченні цього терміну: сила і такого шлюбу цілком залежала від факту смерті першого з подружжя: шлюб укладався за резолютивною умовою і доля його була пов’язана з настанням чи ненастанням цієї умови736.

Навряд чи можна сумніватися, що і в іншій Росії безвісна відсутність складала привід до розлучення. Такий висновок можна обґрунтувати: 1) на широкій, навіть легальній, свободі розлучень; 2) на практичній важливості цього приводу; 3) на можливості частих безвісних відлучень, при поганих засобах зв’язку, незадовільності і навіть відсутності поліцейського нагляду, і при частих набігах половців, татар та ін.; 4) на тому, що привід цей у пізніший час і найближчий до розглядуваного жив і легально, і реально. Особливо часті були випадки втечі дружин чи чоловіків, що супроводжувалися розірванням шлюбу і вступом у новий, серед осіб невільного класу. У соборних статтях 1667 р. травня 28, при перерахуванні патріарших справ говориться: „и о рабахъ, которые рабы или рабыни, бежавъ отъ господей своихъ, женяться, а рабыни за мужъ ходятъ, или живутъ въ бегахъ беззаконно”737;

6) Узяття в полон теж визнавалося в нас приводом до розлучення. Про це кормча свідчить двічі738. Щодо умов, за яких полон міг скласти привід до розлучення, то вони такі. Полон сам по собі не служив достатньою причиною для розірвання шлюбу: поки живий полонений чоловік, шлюб залишався у повній силі. Але, однак, якщо через п’ять років, з часу узяття в полон, не буде звістки про полоненого з подружжя, тоді «все одно — чи вийде звістка про смерть його, чи ні, дозволяється одружитися чоловіку і виходити заміж дружині». Утім, що дуже чудово, і невиконання зазначеної умови не виключає можливості розлучення. Таке розлучення залишається теж у силі і закон тільки загрожує винному осудженням і майновими карами: втратою для чоловіка передшлюбного дарунку, а для дружини — приданого739;

7) Проказа складала в нас теж привід до розлучення і притому однаковою мірою для обох з подружжя. Про таке значення прокази говорить Закон Судний царя Костянтина740 й Еклога741. Цей вплив прокази на шлюб цілком гармоніює з поглядом церкви на прокажених: «скотоложникам и прокаженным или опроказившим святий собор (Анкирский) повелевал молитися з обуреваемыми», тобто людьми, що стоять поза храмом під відкритим небом і в холод і в бурю. Таке відношення до прокажених обумовлювалося властивістю прокази – «вместе и зловредной, и гнусной, отвратительной, заражающей и оскверняющей других от соприкосновения с зараженными»742. Із світських пам'ятників, засвоєних східною церквою про проказу, як про привід до розлучення згадується тільки в одному із них — Еклозі Лева III Ісаврянина743. Проказа визнавалася достатнім приводом до розлучення й у церкві західній, як це свідчить Камп’єнський собор744;

8) До категорії приводів до розлучення, не поєднаних з покаранням‚ і які кореняться у фізичних причинах, східна церква відносила ще і божевілля чоловіка.

Обидва зараз викладені приводи, тобто проказа (розуміючи заразливу хворобу) і божевілля і взагалі серйозна і невиліковна хвороба когось із подружжя, безсумнівно вважалися у стародавній Русі достатніми причинами для розлучення. Це випливає‚ насамперед‚ із заборони розлучення внаслідок хвороби іншого з подружжя, а заборонялося, звичайно, те, що жило. Так‚ ще в Статуті Ярослава читаємо: «аще будетъ жене лихой недугъ: или слепота, или долгая болезнь, про то ее не пустити; такоже и жене недзя пустити мужа»745. Не дивлячись на цю заборону, хвороба того чи іншого з подружжя довго вважалася ґрунтовним приводом до розлучення, про це показують пізніші історичні свідчення. Так‚ великий ревнитель міцності і нерозривності шлюбного союзу Митрополит Данило дорікає своїх сучасників у тому, що вони вважали божевілля чоловіка чи дружини (винуватцями якого нерідко були самі) достатньою причиною для розірвання шлюбу746. Митрополит всією силою свого красномовства повстає проти таких оман, спритно користається Біблією не тільки для того, щоб приборкати цю сваволю, але і взагалі, щоб обмежити приводи до розлучення одним випадком перелюбства. Цікаво, що навіть проказа, на думку митрополита, не могла скласти приводу до розлучення747. Пізніші свідчення показують, що і після Данила хвороби ще довго визнавалися, звичайно не офіційно, приводами до розлучення. Саме, в указі Синоду Московської духовної консисторії від 1723 р. сказано: «разлучающихся мужа или жену от брачного союза за болезнями отнюдь безъ синодального рассуждения не разводить и не постригать»748;

9) Про постриг у чернецтво, як привід до розлучення, і притому рівною мірою, як для чоловіка, так і для дружини, кормча говорить триразово — у главах: 42, 44 і 48749. Постанови ці показують, що одного бажання того чи ін-шого з подружжя постригтися було цілком достатньо для розірвання шлюбу, хоча б і не було в наявності ніякої іншої законної причини для розлучення750;

10) Посвята в єпископи служила у нас, як і в східній церкві, приводом до розлучення. Корінною постановою, як у нас, так і на Сході, було щодо цього приводу 48-е правило Трулльського собору: «жена производимого в епископское достоинство, предварительно разлучалась с мужем своим, по общему согласию, по рукоположении его во епископа, да вступит в монастырь, далеко от обитания сего епископа созданный»751;

11) До числа приводів цього роду відноситься насамперед безплідність дружини. Рельєфний приклад такого приводу засвідчила нам історія в особі В. К. Василя Івановича, який розлучився зі своєю дружиною після двадцяти років шлюбу, унаслідок безплідності її. Щоправда, більше подібних прикладів ми не знаємо, але два іноземних письменники (Олеарій і Коллінс) показують, що безплідність дружини була звичайним приводом до розлучення в руських їх епохи752. Інакше і бути не могло, якщо взяти до уваги сказане нами вище про роль фізичного елемента і про значення дітородіння в шлюбах руських людей розглядуваного часу. Цей погляд на значення безплідності в шлюбі поділяється всіма народами з патріархальним устроєм сім’ї753;

12) Приводом до розлучення цієї ж категорії, тобто з числа незгаданих у друкованій кормчій, але зазначених в інших пам’ятниках‚ був відомий ступінь господарської непорядності подружжя. Так, згідно з Переяславським списком Статуту Ярослава, крадіжка, здійснена дружиною у чоловіка, безпосередня чи опосередкована — через наведення на дім чоловіка злодіїв, складає привід до розлучення для чоловіка. Щоправда‚ в списку Соловецької Кормчої 1493 р. за крадіжку дружиною у чоловіка дозволяється останньому тільки «казнити» дружину, а розлучення прямо забороняється. Але сама заборона показує, що раніше, а можливо і тоді ж, крадіжка визнавалася приводом до розлучення. У Переяславському списку сказано ще, що, якщо дружина обкраде церкву, то це теж достатній привід до розлучення. Ми не беремося пояснити цю постанову. У всякому разі вона стоїть зовсім самотньо, щоб визнати за нею життєву силу. (Названий список див. у Голубинського, т.І ч.1, с. 536—545).

З іншого боку‚ руйнівний спосіб життя чоловіка, заборгованість навіть до шлюбу, розкрадання окремого майна дружини і пропивання його складало привід до розлучення для дружини. І на цей привід ми зустрічаємо вказівку в одному тільки пам’ятнику: у «Питаннях Кіріка»754.

У цих же «Питаннях» говориться, що якщо буде дуже так погано‚ що не можна чоловіку утримувати дружину, чи дружині чоловіка, то розлучення виправдовується. Ми вважаємо, що тут мова йде про яку-небудь господарську причину, судячи з того, що подальший текст говорить про ті види господарської непорядності чоловіка, на які ми зараз указували. Можливо‚ тут йдеться про голод. До відома додамо, що вже в дуже пізню пору в Західній Русі голод визнавався досить важливою причиною для розлучення подружжя за обопільною згодою755;

13) У Котошихіна ми знаходимо свідчення, що розлучення у нас допускалося навіть офіційною владою (патріархом), унаслідок побоїв і знущань, заподіюваних чоловіком дружині. Звідси деякі з наших юристів схильні виводити, що взагалі жорстоке поводження чоловіка з дружиною складає привід до розлучення. Але прийнявши до уваги сказане вище про владу чоловіка над дружиною і про замах одного з подружжя на життя іншого, як приводі до розлучення, треба поставитися до свідчення Котошихіна з великою обережністю. Не жорстокість поводження сама по собі, а систематичні переслідування і знущення, зупинити які не могли ні покарання чоловіка (заточення у монастир на 3 роки, чи 1 рік), ні участь родичів, приводили в результаті до розлучення;

14) Крім перелічених приводів до розлучення, у стародавній Русі практикувалося ще розлучення внаслідок виниклих незгод між чоловіком і рідними дружини - розлучення, що ймовірно випливало з величезного значення родових зв’язків у старі часи і з погляду на шлюб як на договір між родичами чоловіка і дружини. Прикладів подібних розлучень є декілька. У Татищева під 1117 роком є звістка про те, що Ярослав Святославович, готуючись до розриву і війни з Володимиром Мономахом, мав намір розлучитися зі своєю дружиною, онучкою Мономаха, що дійсно і зробив. У 1196 р. у літописі Нестора, як і в інших літописців, ми зустрічаємо подібну ж звістку: Роман Мстиславович Волинський, маючи намір почати війну з Рюриком Ростиславовичем, думав відпустити від себе дружину свою, дочку Рюрика756;

15) Виникає питання, чи складало незгодне життя самого подружжя привід до розлучення? Найдавніші відомі нам пам’ятники відповіді на це питання не дають. Але з історичних свідчень пізнішого часу, узятих з життя Західної Русі, зустрічаємо цілий ряд розлучень унаслідок незгодного життя подружжя;

16) Нарешті останній з відомих нам приводів до розлучення є привід, внаслідок утримання дружини батьком її. Приклад такого приводу, ми зустрічаємо в Історико-юридичних матеріалах Могилівської губернії;

17) Але допетрівська Русь знала і визнавала розлучення і без усяких приводів за однєю лише обопільною угодою подружжя. Цей вид розлучення треба вважати самим споконвічним, що як найбільше відповідає стародавньо-руському поглядові на шлюб, як на договір. Про такі розлучення говорить ще Статут Ярослава, і чудово — не забороняючи їх, а лише обкладаючи штра-фом: «аже муж с женою по своей воли распутиться, епископу 12 гривен, а буде не венчался, епископу 6 гривен»757.

Такі розлучення подружжя засновували єдино на своєму автономному праві розірвати, за бажання, шлюбний союз, формулюючи це право просто і рішуче: «як ми по своїй добрій волі зійшлися, так по своїй добрій волі і розійшлися, за що один до іншого на вічні часи не будемо висувати претензії»758.

Таким чином‚ розгляд усіх цих приводів поруч не означає, звичайно, що вони поруч стояли й у житті. Ми намагалися визначити життєву роль кожного з них. Але ми повинні зізнатися, що в нашому розпорядженні немає засобів для повного відновлення їх історичної ролі. Ще з меншою точністю можна говорити про період дії того чи іншого приводу. Можна однак, припустити‚ що приводи, які виникали внаслідок поразки в шлюбі елементу реального статевого і навіть економічного (як-от: перелюбство, нездатність до шлюбного співжиття, хвороба, безплідність, відсутність коштів до життя і господарська непорядність подружжя) заявили себе на практиці раніше ніж приводи, джерело яких лежить у порушенні елементу морального, етичного чи релігійного (як-от: жорстоке поводження чоловіка з дружиною, безпідставне обвинувачення в безчесному вчинку, прийняття чернецтва).

Розмаїтості застосування приводів до розлучення за часом, імовірно, певною мірою, відповідала розмаїтість застосування їх і за місцем. Пригадаємо, що джерела шлюбного права відрізнялися крайнім різновидом, ходили по руках у списках різних видів. Пригадаємо також, що чинення шлюбних справ знаходилося тоді в руках місцевої влади — єпископів, що користалися на той час більшою самостійністю — і стане зрозумілою трудність достовірного відтворення історичної долі розглянутих нами приводів до розлучення і правового становища жінки.

Розділ VІ. Особисте і майнове становище заміжньої жінки