Особисте і майнове становище заміжньої жінки в Стародавньому Єгипті

6.3 Особисте і майнове становище заміжньої жінки в Стародавньому Єгипті

Оглянувши способи і форми укладення шлюбу в Стародавньому Єгипті, ми легко можемо викласти тепер майнове й особисте становище заміжньої єгиптянки.

1. У шлюбі, що укладається за способом дійсної купівлі чи уявлюваної купівлі нареченої (самопродажу), заміжня жінка не мала ніякої майнової самостійності. Вона не могла ні мати власність ні здобувати її. Усе, що вона мала до шлюбу чи набувала в шлюбі, ставало власністю її чоловіка (невільний шлюб).

2. У шлюбах, що укладаються за способом, так би мовити, символічної купівлі дружини (фіванський шлюб), чи у вигляді позики чоловіком у дружини, забезпеченої всім майном чоловіка (мемфіський шлюб), чи, нарешті, за способом пробного шлюбу, ми маємо системи деякої спільності і роздільності майна подружжя. Система спільності, відома Стародавньому Єгиптові, мало досліджена в сучасній літературі; проте заперечувати її ніяким чином не можна. Безсумнівно, що в Єгипті панувала набогато більшою мірою система роздільності майна подружжя, зовнішнім вираженням якої був обов’язок чоловіка сплачувати дружині чи її батькові щорічне утримання. Роздільність майна була, однак, найвищою мірою незручна у практичному житті. Тому, треба думати, був створений мемфіський шлюбний контракт, за яким майно дружини хоча і переходило по оцінці до чоловіка, але в той же час на чоловікові виникав борг дружині, забезпечений усім майном чоловіка. Зрозуміло, що ця видозмінена система роздільності майна стосувалася тільки того майна (приданого), яке дружина приносила із собою в дім чоловіка. Незалежно від цього, заміжня жінка зберігала, звичайно, повну самостійність мати і набувати знову всяке інше майно. Найкращим доказом існування системи роздільності майна подружжя у шлюбі, що встановлюється мемфіським контрактом, служить те, що «борг чоловіка дружині» переходить у спадщину до її дітей, а за відсутності їх, — до її батьків і взагалі в рід дружини, а не чоловіка. Нарешті, пробний шлюб припускає, саме собою зрозуміло, систему повної і послідовно проведеної роздільності майна подружжя.

Таким чином, ми маємо в стародавньоєгипетському праві не одну якусь визначену систему майнових відносин подружжя, а кілька систем:

1) систему поглинання майна дружини майном чоловіка; 2) систему роздільності, прикриту в деякій частині майна дружини «боргом чоловіка дружині» (мемфіський контракт); 3) систему повної і явно вираженої роздільності (пробний шлюб) і 4) систему деякої спільності. Звідси, у єгипетському праві так само, як і в руському праві, ми зустрічаємося з розвитком майнових відносин подружжя, а не з якимось одним майновим відношенням, раз та назавжди визначеним і характерним для єгипетського шлюбного права.

Що стосується, нарешті, особистого становища заміжньої єгиптянки, то воно також змінювалося в залежності від різних способів і форм укладання шлюбу.

1. У невільному шлюбі, що укладається по способу дійсної купівлі чи удаваної купівлі нареченої (самопродажу), заміжня жінка знаходилася в безпосередній особистій залежності від свого чоловіка. Правда, при укладанні шлюбу у формі самопродажу, жінка ставила на свою користь умову про моногамію‚ але ту умову, яка зобов’язує чоловіка не брати іншої дружини чи навіть і наложниці, лише непрямим чином поліпшувало особисте становище заміжньої жінки в сім’ї чоловіка.

2. У вільному шлюбі особисте становище заміжньої єгиптянки різко змінюється. У пробному шлюбі заміжня жінка є зовсім незалежною від чоловіка, тому що юридично вона не належить до сім’ї чоловіка. Батько зберігає право витребувати її з сім’ї чоловіка.

Незалежність заміжньої жінки в особистому відношенні від чоловіка різко позначається також і в інших формах вільного шлюбу. Типами цього шлюбу, як ми знаємо, були Фіванський шлюб (символічна купівля) і Мемфіський шлюб (шлюбний контракт у вигляді позикового листа). Звичайно, батько нареченої чи більшою частиною вона сама вимовляли на користь нареченої: 1) положення «господарки дому» у сім’ї чоловіка; 2) визнання за її дітьми спадкоємних прав у майні чоловіка, їхнього батька; 3) утримання, яке відпускається щорічно чоловіком дружині, або участь її у майні чоловіка як власника і 4) свободу припинення шлюбу за бажанням дружини. Вникаючи глибше в ці обумовлені договором права заміжньої жінки, ми не можемо не відмітити різких особливостей цього договірного права у сфері особистих відносин подружжя. Так: 1) упадає в око, що щорічне утримання сплачувалося чи батькові дружини, чи їй самій, чи, нарешті, її сину в тому місці, де їй буде завгодно. Сплата щорічного утримання батькові дружини показує, що заміжня жінка, очевидно, могла жити й окремо від чоловіка. Таким чином, місце проживання сім’ї не визначалося місцем проживання чоловіка; 2) Крім того, іноді прямо вказувалося, що чоловік не може перешкодити дружині переміняти її місце проживання; 3) Нарешті, іноді відзначалося, що заміжня жінка мала чоловіка, а чоловік її не мав у ній дружини. До останнього часу передбачалося в літературі, що заміжня жінка у вільному шлюбі мала переважно права стосовно чоловіка. Однак, у деяких папірусах, що стали відомими останнім часом, ми знаходимо вказівки і на обов’язки дружини. Так, дружині не дозволялося ні ночувати поза домом чоловіка, ні проводити цілий день де-небудь без відома чоловіка, ні перебувати у зв’язку з яким-небудь чоловіком, ні заподіювати шкоди загальному господарству, ні ганьбити чоловіка. Невиконання дружиною цих обов’язків тягло за собою, очевидно, відпущення дружини із втратою для неї приданого. Не можна, однак, не звернути уваги на те, що покладанням на дружину вищевказаних обов’язків мався, очевидно, на увазі не стільки вільний шлюб, скільки шлюб у дійсному розумінні цього слова. За цього ж шлюбі правове становище дружини характеризується тим, що вона перестає у сім’ї чоловіка і стає не тільки членом цієї сім’ї, але і товаришем чоловіка. Сказане підтверджується тим, що в деяких вищевказаних контрактах заміжня жінка є, наприклад, співвласником у майні чоловіка.

Огляд особистого і майнового становища заміжньої єгиптянки приводить нас, нарешті, до висновку про першорядну роль договору у виробленні стародавньоєгипетського шлюбного права. Якщо давньоєврейське право дає нам багато даних для визнання договору основою сімейного права заміжньої жінки, то стародавньоєгипетське право являє собою, так би мовити, цілу лабораторію, у якій ми спостерігаємо вироблення особистих і майнових прав заміжньої жінки. При цьому, не тільки колишня сім’я дружини, але і сама дружина були стороною в юридичній шлюбній угоді. Таким чином, сама жінка брала безпосередню участь у виробленні позитивного права, що регулює її особисте і майнове становище в сім’ї чоловіка. Викладом особистого і майнового становища заміжньої жінки в стародавньоєгипетському праві ми закінчуємо історичний нарис. Правда, залишаємо без розгляду грецьке і давньогерманське право.

Пояснюється це тим, що до нас збереглося небагато зведень з найдавнішого життя греків і германців. До того ж, і ці зведення не змінюють загалом тих висновків, яких ми дійшли на підставі вивчення римського і руського права, законів Ману і Хаммурапі, єврейського і єгипетського стародавнього права. Ці висновки, принаймні головні з них, викладені коротко. Отже:

1. Невільний шлюб являє собою первісну, основну форму особистого і майнового становища заміжньої жінки в історичній сім’ї.

2. Зіткнення матеріальних інтересів сімей чоловіка і дружини повело до виникнення в житті вільного шлюбу.

3. Матеріальні й особисті інтереси нової сім’ї, заснованої на вільному шлюбі, повели до створення шлюбу в дійсному розумінні цього слова, як єднання всього життя подружжя.

4. Особисте і майнове становище заміжньої жінки може бути правильно зрозуміле за умови розмежування трьох форм шлюбу: невільного, вільного і шлюбу в дійсному розумінні цього слова. Відтак, розмежування цих трьох форм шлюбу не повинно бути проведене завжди занадто суворо. У деяких випадках ми спостерігаємо проміжні, іноді навіть мало помітні ступені, що ведуть від однієї форми шлюбу до іншої.

5. Договір був тим способом, за допомогою якого відбувалися розвиток форм шлюбу і їхній перехід з однієї форми в іншу. Тому і саме поліпшення особистого і майнового становища заміжньої жінки відбувалося шляхом договору зацікавлених осіб.

6. Цивільне право заміжньої жінки у стародавньому повинно було бути, тому, воно назване договірним правом. Суб’єктом, що створив це право, були не тільки родичі дружини, але і сама дружина.

6.4 Особисте і майнове становище заміжньої жінки в Київській Русі‚ Московській державі і Російській імперії

Роздільність майнових відносин подружжя спочиває у своїй першооснові на захисті майнових інтересів колишньої сім’ї дружини, на той випадок, якби бездітний шлюб припинився з волі подружжя чи зі смертю одного з них. Але очевидно також, що принцип роздільності майна, зі зміцненням сім’ї і підвищенням у житті ідеї шлюбу, становив для подружжя великі незручності. Із цього часу дружина, будучи самостійною в майновому відношенні, могла стати і ставала, по відношенню до чоловіка його товаришем, морально зобов’язаним так само, як і він, мала піклуватися про краще забезпечення загальної для них сім’ї. У такому випадку природно було для подружжя прагнути до об’єднання свого майна в одну загальну масу, зі збереженням, можливості розділити цю масу на попередні складові її частини чи ж на частини, заздалегідь домовлені. Таке об’єднання принципів спільності і роздільності майна досягалося знову таки за допомогою угоди зацікавлених у тому осіб і, насамперед, — чоловіка і дружини. Дозволимо собі навести один відомий рядний (договірний) запис початку XVII ст. (1611—1612 рр.) „Се яз Марко Иванов сын Скоровской, крестьянин Прилуцького монастыря, сговорил есми с Епестемиею Окинфиевою дочерью, прозвище Милава, взяти мне Марку за собя Епестемию, а с нею Спасовы земли в Выпрягве полплуга земли с двором и с насеянною рожью, да сухого хлеба ржи и овса и ячменя сорок четвертей, дак платья с нею: сукно на однорядку синее, да шушун студеной, сукно зелено, ношен, да однорядка держана, да шушун теплой, ношен, да ожерелье жемчужное, а у него шесть пуговиц, да две шапки женских камчатых, лазорева да красная, одна с кружевом с жемчужным, да двои серги серебреных с жемчюги, золочены, да у четырех дочерей по двоим сергам, да с нею же сын Василий, да две кобылы, да жеребчик лонской, да семь овец с ягняты, да одиннадцать рублев денег, да купленая пожня Житушка, да пятеро свиней, да корова бура; да у меня у Марка живота пришло в дом к ней: два мерина, одна (sig) (с) седлом, да кобылка лонская, да десять рублев денег, да две овцы, да боранъ, да тридцать четвертей хлеба, ржи и овса и ячмени, да однорядка настрафиль синей, да серги двоиини (sig), да одинцы красное каменье серебряных позолоченых; а дочери выдавати за муж из вопча по изможеному; а буде сын богоданной Василей захочет прочь, ино ему Спасовы земли четверть плуга в Выпрягове и з насияною рожью, да четверть изо всего живота ему; и буде Марку случитца смерть, ино его дитем трема сыновьям половина живота. А не возму яз Марко за собя Епестемии на строк после Велика дня нынешняго 120 году в первое воскресенье, и на мне на Марке взять, по сей запись, Епестемие десять рублев денег. А в мужех у запись сидили: Николской священник Василей Якимов сын, да Дружина Григорьев сынъ, да Овдоким Обросимов сын, да Гри (не дописано) Семенов сын, деревни Баранова Кубенские волости. А запись си писал по противнем Иванко Дмитреев дьяк и мужи одне, лета 7120 году»841 .

Наведений запис цікаий для нас насамперед у тому відношенні, що в ньому ми знаходимо примирення двох ідей, покладених в основу майнових відношень подружжя. З одного боку, майно чоловіка і дружини не змішуються. Ми бачимо, навпаки, з якою старанністю перелічуються в записі всі речі майбутнього подружжя. Робиться це для того, щоб у випадку припинення шлюбу, за бажанням чи смертю одного з подружжя, кожен з них чи їхні родичі могли відшукати своє майно842. З іншого боку, думка про трудове сімейне життя спонукує майбутнє подружжя з’єднувати рухоме майно (животи) і, мало того, точно визначати долю спільного рухомого майна, а однаково і майна, що зберігалося за дружиною, нерухомого. Так: 1) син Єпістимії Василь, якщо побажає відокремитися, одержує з усього майна одну чверть; 2) три сини Марка на випадок його смерті одержують половину майна‚ отже, Єпістимія зберігає за собою на випадок вдівства одну чверть усього майна; 3) чотири ж дочки Єпістимії видаються заміж спільними силами по можливості; 4) майно нерухоме зберігається за Єпістимією‚ однак, на випадок виділення Василя, Марко згодний позбавитися користування тільки Спасовими землями в розмірі чверті плуга, тобто половини того, що має в записі Єпістимія у Випрягові. Таким чином значення принципу збереження за кожним з подружжя його майна послабляється на користь спільності їхнього «майна», за умови можливості виділення з «майна» і взагалі його розподілу. Безсумнівно, що такі договірні відносини помалу послабляли значення принципу роздільності майна подружжя, а разом з тим вели до того, що дружина ставала не тільки членом, але і товаришем чоловіка. Ці приватні угоди, що цілком відповідають ідеї шлюбу, як єднанню всього життя подружжя, мало-помалу повинні були створити позитивне право в розумінні деякої спільності майна подружжя. Це і було поправкою до занадто суворого проведення в житті принципу роздільності, що заперечує, суворо кажучи, ідею шлюбу.

Розглянутий нами договірний запис від 1611—1612 рр. передбачає спільність рухомого майна (живота): нерухомість регулюється ще за принципом суворої роздільності. Однак, з часом, повинна була з’явитися і спільність нерухомого придбаного майна. Дійсно, куплені вотчини вважалися загальним майном подружжя до Уложення царя Олексія Михайловича. Тому дружина стає після смерті чоловіка власницею купленої вотчини843. Уложення відступає, від цього принципового і при тому зовсім вірного погляду на дружину, як на власника купленої вотчини844, і цим завдає удару спільності нерухомого придбаного майна подружжя. Цей удар був остаточно нанесений законом 1676 р., яким було ухвалено передавати куплену вотчину після смерті бездітної дружини, що вмерла останньою, у рід чоловіка її, а її родичам не давати845. Природно, що рід дружини знову почав відстоювати свій майновий інтерес, і спільність купленого майна знову повинна була замінитися їх роздільністю. Безсумнівно також, що помісна система сама по собі послужила головним чином до зміцнення роздільності майна. Нарешті, слід зазначити, що Петро Перший заборонив у 1702 р. здійснення рядних записів і цим самим побічно перешкодив укладенню шлюбних договорів846. Таким чином, до початку XVIII ст. розвиток майнових відносин, що почали було складатися за принципом спільності, знову повернуло на попередній шлях роздільності майна, а разом з тим і на шлях визнання за дружиною майнової самостійності. Рішучий поворот в сторону роздільності майна не забарився позначитися. В указі 1716 р. квітня 15 було вже сказано : «а її (дружини) нерухоме і рухоме, з чим вона йшла заміж за нього (чоловіка), чи за спорідненням їй дане, за свідченням письмовим, при ній так буде». Нарешті, указом 1731 р. березня 17 остаточно встановлено: «власним їх (дружин) приданим маєткам, і що вони будучи заміжньою, купівлею собі чи після родичів у спадщину присовокупили, бути при них, не зачитаючи того в ту указну дачу, що слід дати (їм) з мужня» (маєтку, після смерті чоловіка)847. Відоме стверджувальне рішення сенату в справі Головніної в 1753 р. про право дружини розпоряджатися своїм майном без згоди чоловіка було лише неминучим наслідком усього попереднього розвитку у сфері майнових відносин подружжя. Відмітимо собі ще, що узаконення в 1627 р. Філарета про одержання дружиною 1/4 «майна» померлого чоловіка, прийняте й в Уложенні, а однаково поширене за царювання імператриці Анни Іоаннівни і на чоловіка в розумінні одержання ним також 1/4 з рухомого майна дружини, — послужило також, на нашу думку, перешкодою до розвитку спільності майна подружжя у нашому праві і сприяло пануванню принципу роздільності. Ні дружині, ні чоловіку, ні їхнім родичам не було сенсу з’єднувати майно чоловіка і дружини в одне ціле, тому що після смерті одного з подружжя, хто залишався живим, одержував 1/4 рухомості на прожиток, але не був власником усього рухомого майна. Право дружини на одержання 1/4 з рухомого майна чоловіка запозичене, як правильно показав О. Пергамент (1. с.9.), з Еклоги. Таким чином, у даному випадку ми зустрічаємося з впливом візантійського права на руське право.

Отже, вже в XVII столітті були створені указним шляхом суттєві перешкоди для діяльності приватної волі у сфері майнових відносин подружжя. Спільність майна, що розвивалася до цього часу за допомогою договору, яка вимагала до себе самого уважного ставлення з боку законодавця, припинилася, а разом з тим восторжествував остаточно і більш простий принцип роздільності майна. Варто, однак, знову відзначити, що несприятлива для принципу спільності указна практика склалася‚ у свою чергу‚ не без сильного впливу помісної системи XVII ст., коли, з ослабленням державного начала, виявилося зростання речових прав на маєтки, а разом з тим перенесений був початок винятковості володіння родів до сфери приватного володіння взагалі.

Отже, помісній системі XVII ст., стосовно нерухомостей, і впливу церкви і візантійського права (указ Філарета), у відношенні рухомості, принцип роздільності майна подружжя зобов’язаний своїм пануванням у руському житті, якщо і не цілковито, то головним чином.

У російській науковій літературі питання про майнові відносини подружжя дотепер не знайшло собі більш-менш загальновизнаного рішення. Деякі дослідники, як К. Неволін і К. Побєдоносцев, вважають, що роздільність майна подружжя була «корінним початком»848, початком, із чудовою послідовністю проведеним у всій нашій історії849. Такі дослідники, як В. Сергеєвич і М. Владимирський-Буданов, дотримуються протилежної точки зору. На їхню думку, майнові відносини подружжя не становили собою протягом всієї історії яку-небудь одну систему і, зокрема, систему роздільності. Можливо, думають ці дослідники, що спочатку панувала у нас система підпорядкування дружини чоловіку не тільки в особистому, але і майновому відношенні850. У наступний період (московський), на думку М. Владимирського-Буданова, у нас панувала система спільності майна851‚ на думку ж В. Сергеєвича, у цей час не було ніякої визначеної системи, але поруч з роздільністю майна, зобов’язаної своїм виникненням ще в минулий період впливу духівництва852, „є указівки, говорить В. Сергеєвич, і на існування деякого виду єднання майна, що належать подружжю853. Нарешті, в імператорський період установлюється роздільність майна подружжя‚ причому і В. Сергєєвич і М. Владимирський-Буданов не вказують причин панування у нас цієї системи854.

Тієї ж точки зору невизнання за роздільністю майна подружжя значення корінної, споконвічної системи руського права дотримуються й інші дослідники, Д. Мейер і І. Оршанський. Вони намагаються пояснити одне дуже оригінальне явище нашого діючого права, а саме, чому в нас, на противагу сучасному європейському праву, існує повно і послідовно проведена система роздільності. Нарешті, є і захисники спільності майна, як звичайного початку нашої давнини855.

Таким чином, у вітчизняній літературі з порушеного питання немає єдинї думки. Однак, більшість дослідників схильні, вочевидь, визнавати більш пізніше походження системи роздільності майна.

Співставляючи наші припущення з думками наведених вище дослідників, ми приходимо до наступних висновків:

1. Варто вважати більш правильною думку більшості дослідників у тій її частині, що в нас не було єдиної, споконвічної системи майнових відносин подружжя, яка проходила б червоною ниткою через усю руську історію до наших днів включно. Пояснюється це тим, що питання про майнові відносини подружжя пов’язане: 1) із захистом майнових інтересів колишньої, рідної сім’ї дружини; 2) з інтересами самої нової сім’ї, що виникала по укладенню шлюбу і 3) рішення цього питання в житті в ту чи іншу сторону перебувало під впливом волі особи і, зокрема, шлюбного договору.

2. Вірніше думати, що споконвічною системою була в нас система підпорядкування майна дружини владі чоловіка. Ця система перебуває в самому органічному зв’язку з придбанням чоловіком жінки і формою невільного шлюбу. Визначити час виникнення і час кінця панування у нас цієї системи, за браком позитивних даних, важко. Можливо, однак, що вона ще панувала у деяких племен у той період життя наших предків, коли в них застосовувалися способи укладання шлюбу в тому вигляді, як вони описані літописцем.

3. Другою системою, що існувала спочатку, імовірно, поряд з першою системою і яка отримала над цією останньою, з часом, перевагу, була роздільність майна. Причинами її виникнення були, з одного боку, зростання майнової правоздатності жінки, зокрема дочки, у рідній її сім’ї; з іншого боку, — бажання рідної сім’ї зберегти за собою майно, яке забирає жінка з цієї сім’ї в сім’ю чоловіка. Роздільність майна у своїй первісній основі знаходиться, таким чином, в органічному зв’язку з зростанням майнової правоздатності жінки і формою вільного шлюбу.

4. Інтереси нової, що утворилася шляхом шлюбу, сім’ї штовхали її, однак, у бік утворення нової (третьої) системи: спільності майна подружжя. Для вироблення і зміцнення в житті цієї системи було потрібно багато часу. Системи, пов’язані з існуванням у житті невільного шлюбу і вільного шлюбу, дуже прості. Вони не вимагають творчості‚ суворо кажучи, вони заперечують майнові відносини подружжя. Система спільності, навпаки, добре чи погано, але встановлює ці відносини між подружжям. Воля особи і, зокрема, договір у створенні цієї системи мають першорядне значення. Ця система перебуває в органічному зв’язку із зміцненням організації нової сім’ї і формою шлюбу в справжньому розумінні цього слова, як повного спілкування двох рівних істот. Історія руського права не могла не виробити цієї системи на зміну системи роздільності. Коли розпочалася ця робота — сказати важко. Можливо, уже в статуті Ярослава ми знаходим перші сліди системи спільності, але, у всякому випадку, в московський період проходило, очевидно, посилене вироблення цієї системи, яка закінчилася, як ми вже говорили вище, під впливом різних причин невдало.

Таким чином, розвиток майнових відносин подружжя в історії нашого права повинен бути охарактеризований, як складний процес, що вимагає самого уважного його вивчення. Тому про панування у нас у сфері майнових відносин якогось докорінного початку не доводиться говорити. Складність процесу і неможливість різко розмежувати його стадії змушують нас не погодитись з М. Владимирським-Будановим, який стверджує‚ що в московський період уже панувала система спільності майна. Тим більше, не можна погодитись з О. Пергаментом, який говорить‚ що принцип спільності майна панував у нас з стародавніших часів. Разом з тим ми не можемо цілком приєднатись і до думки В. Сергеєвича проте що для московського періоду є тільки «вказівка на існування деякого виду єднання майна, яке належить подружжю». Ні, в московський період система спільності знаходилась у повній силі свого творення, і, не заважай їй різні несприятливі обставини, ми, можливо, мали б тепер в наших законах постанови про шлюбний договір і повязану з ним систему спільності майна. Але думка В. Сергеєвича про те, що в московський період не було ніякої певної системи, в цілому, звичайно, правильна, як правильна в цілому і думка М. Владимирського-Буданова про три стадії в історії майнових відносин подружжя за руським правом.

5. Все вищевикладене служить разом з тим до уяснення майнового становища заміжньої жінки в її новій сім’ї. При невільному шлюбі вона не мала ніякої майнової правоздатності. При вільному шлюбі вона вже мала майнову правоздатність, але тільки в колишній своїй сім’ї. При шлюбі у власному розумінні цього заміжня жінка почала набувати майнову правоздатність і в межах нової своєї сім’ї, але з обмеженням своєї дієздатності на користь чоловіка, як глави сім’ї. Проте, із придбанням цього роду майнової правоздатності, заміжня жінка перестала бути в сім’ї чоловіка чужою‚ вона зробилася членом цієї сім’ї і хоча й неповноправним товаришем, але все ж таки товаришем чоловіка.

Переходячи до заключного огляду особистого становища руської заміжньої жінки у стародавнину, ми повинні насамперед відзначити основний факт впливу на це становище тієї чи іншої системи майнових відносин між по-дружжям856. Про це вище ми говорили не раз. Крім того, тут же слід відзначити, що особисті відносини подружжя багато в чому визначаються також ступенем культури суспільства незалежно уже від тієї чи іншої майнової системи. Нам залишається тут відзначити те явище, що й у сфері особистих відносин подружжя договір відіграє істотну роль. Сторонами у цьому договорі виступають також насамперед батьки заміжньої жінки. У пам’ятниках збереглося до нас декілька дуже цікавих у цьому відношенні даних.

Так, із твору Коллінса, «Нинішній стан Росії», гл. 2, може бути наведене дуже цікаве місце: «Руські поводяться з дружинами жорстоко і тримають їх у суворій покорі: але колись вони поводилися з ними ще лютіше, ніж тепер... Деякі чоловіки прив’язують дружин за волосся і січуть зовсім голих. Такі жорстокості, однак рідкі, і причинами бувають тільки невірність чи пияцтво. Тепер, як здається, чоловіки уже не так жорстоко поводяться з дружинами: принаймні батьки намагаються їх попередити і, видаючи дочок своїх заміж, укладають умову. Вони жадають від зятя, щоб він постачав дружину пристойними платтями, годував її гарною і здоровою їжою, не бив, поводився ласкаво, і пропонують багато інших умов, подібних трохи до тих правила, якіі приписують в Англії звичаю, що одержали силу закону. Коли договір порушений, вони звертаються з проханням до суду»857.

Це свідчення Коллінса досить характерне. Воно показує нам, що не тільки майнові відносини подружжя визначалися договором, як про те було сказано нами вище, але що саме й особисті відносини подружжя визначалися також за допомогою договору. При цьому захист особистості дружини виходить знов-таки з боку батьків і взагалі родичів нареченої. Коллінс зауважує, що ці договірні умови подібні до тих правил, що приписують в Англії звичаю. Наше руське право не дійшло того ступеня в розвитку договірного права, коли це останнє стає звичайним правом, звичаєм, що не потребує, тому, попередньої згоди. Ми вже говорили вище, що панування тепер у нас системи роздільності майна пояснюється тим, що шлюбний договір вийшов із вживання через різні несприятливі для його розвитку обставин. Те ж саме ми повинні повторити і тут у пояснення причин повної нерозробленості особистих відносин подружжя по нашому праву.

На додаток до сказаного нам необхідно пояснити, чому захист особистості дружини має місце у порівняно пізньому руському праві з боку батьків. Як свідчить Котошихін, за царювання Олексія Михайловича ще не було звичаю‚ коли наречена умовляється сама з нареченим. Тому‚ наречена ще не була дієздатною до укладання шлюбного договору, не вважалася ще стороною в ньому. Якою простотою і наївністю віє на нас, сучасних читачів, від наступних заключних рядків глави ХШ твору Котошихіна: «Благоразумный читатель не удивляйся сему: истинная тому есть правда, что во всем свете нигде такова на девки обманства нет, яко в Московском государстве; а такого у них обычая не повелось, как в иных государствах, смотрити и уговариватися времянем с невестою самому», тобто нареченому858.

Якщо ж наречена не була стороною в справі укладання шлюбного договору, а була, скоріше, річчю, об’єктом шлюбного договору, то зрозуміло, що й у сім’ї чоловіка вона не могла сама захищати свою особистість. Вона повинна була звернутися по захист до батька, як сторони в шлюбній угоді, скаржитися йому на неналежне виконання цієї угоди іншою стороною — її чоловіком. От що з цього приводу говорить Котошихін: «И будет которая жена бывает про-тивна, побой его и мучения не терпит, жалуетца сродичам своим, что он с нею живет не в совете и бьет и мучит, и те сродичи на того человека бьют челом патриарху, или болшим властем, и по тому челобитью власти велят сыскать дворовыми людьми и соседьми, по душам их: и будет тому есть правда, и того человека сотлют в смирение, в монастырь, на полгода или на год, а жена его останется в дому; и как урочные месяцы в монастыре отсидит, или до того времяни жена об нем учнет бить челом, чтоб был свобожен, и его свободят и велят ему с нею жить по закону; и будет и того не послушает, и их розведут, и животы их им розделят пополам, и до семи лет им одному женитися на иной, а другой на другого итти замуж не поволено»859.

Це свідчення Котошихіна цікаве в багатьох відносинах‚ але особливо в ньому звертає на себе увагу вказівка на те, що дружина не приносить особисто владі скарги на свого чоловіка, хоча вона і не позбавлена в іншому випадку «бить чолом» про звільнення чоловіка. Захист дружини її родичами може повести за собою дуже неприємні наслідки для чоловіка, як в особистому860, так і майновому відношенні861. Звідси, зрозуміле зауваження Котошихіна про те, що чоловіки визнавали за краще іноді самі стригтися в ченці чи навіть прибігали до отрути, щоб тільки позбутися від увічної і несовісливої дружини. Цим побічно доводиться, що заміжня жінка стояла під надійним захистом своїх родичів, і що шлюб її був, імовірно, у цей час вільним шлюбом. Дружина юридично не стояла під владою чоловіка. Правда, у пам’ятниках московського періоду зустрічаються вказівки на те, що дружина знаходилася у волі чоловіка862.

Однак, ці вказівки варто розуміти в розумінні фактичної залежності дружини від чоловіка, але аж ніяк не юридичної. Воля чоловіка, що розуміється на владі над дружиною, повинна була б у такому випадку поширюватися і на її майно. Тим часом, у московський період немає даних на користь поглинання майна дружини майном чоловіка. Роздільність і спільність майна свідчать: перше — на користь майнової самостійності заміжньої жінки; друге — на користь визнання за нею прав не тільки члена сім’ї, але і товариша чоловіка.

Цим водночас пояснюється, чому в московський період немає взагалі законодавчих постанов про особисті відносини подружжя863. У вільному шлюбі ці відносини визначаються не законом, а приватною угодою.

На закінчення питання про особисті відносини подружжя зі стародавнього права необхідно нагадати, що фактично життя руської заміжньої жінки не було в особистому відношенні забезпеченим.

Не вдаючись у докладне дослідження цього питання, відзначимо, що влада ця була така велика, що у прояві своєму вона могла виражатися в різних і істотних функціях. Досить сказати, що навіть відповідальність чоловіка за позбавлення життя дружини ставилася в нашому праві у зв'язку з цією владою‚ при цьому, що стосується найдавнішого періоду, то навіть такий обережний дослідник, як К. Неволін, припускає можливість повної безкарності за дружиноубивство.

Звичайно, вплив релігії і взагалі культури не міг згодом не позначитися на зміні погляду тодішнього суспільства на дружиноубивство. Але якими привілеями в цьому відношенні користувався чоловік, видно з того, що навіть у ХУІІ ст. призначалися чоловікам за убивство дружин порівняно слабкі покарання. І ця слабкість кари цілком відповідала народній правосвідомості. До нас дійшов поручний запис від 1677 р., у якому поручителі ручаються перед кредиторами, що боржник з’явиться до терміну для виконання свого зобов’язання разом зі своєю дружиною, а також і в тому, що йому, боржнику, тієї своєї дружини «не убит, не замучит, не постричь безо властелина ведома».

Крім цих загальних порозумінь, є ще позитивні свідчення, які показують, що за народною правосвідомістю чоловіку надавалося право карати дружину і розпоряджатися волею і цнотливістю її за своїм розсудом. Помітимо при цьому, що міри покарання далеко не відрізнялися м’якістю. Це видно з порад Домострою: «А за всякую вину по уху или по лицу не бити, ни кулаком под сердце, ни пинком, ни посохом не колотити, ничем железным, ни деревом не бити. Кто с сердца или с кручины так бьет, многие притчи оттого бывают, слепота и глухота, и руку и ногу вывихнет, и глазоболие, и зубная болезнь, а у беременных жен и детям в утробах бувает повреждение; а плетью бити и разумно, и больно, и страшно, и здорово. А в случае большой вины, и за ослушание и небрежение снять рубашку, да плетью вежливенько, за руки держа, по вине смотря»864. Очевидно, церква у принципі вважала цілком нормальним «вчення» дружини чоловіком. Принаймні, за свідченням Котошихіна, який описав у главі I одруження царське, протопоп так повчав, по закінченні вінчання, царя і царицю: «жене у мужа быть в послушестве и друг на друга не гневатися, разве некие ради вины мужу поучити ее слегка жезлом, занеже муж жене яко глава в церкви»865. Інші історичні свідчення показують, що чоловіки вживали ще більш енергійні засоби «учителювання»: били смертним боєм до крові, натираючи рани сіллю, саджали дружин у кропиву, впрягали в соху, і вже не з метою навчання, а з більш прямою метою — побити дружину. Який був авторитет чоловіка, з погляду закону, наочно показує та страшна страта, що покладалася дружині за убивство чоловіка— закопування живою в землю866.

У такий спосіб мораль того часу вимагала від «добрих людей» упокорювати дружину дивлячись на провину і по-людськи, тобто без заподіяння їй ка-ліцтва.

Вплив Візантії позначився у нас на Русі в складанні збірників, що принижують особистість жінки. Так, у Святославовім Ізборнику XI ст. говориться: «жена, соблазнившая Адама, положила начало всякому греху. Не слушай злой жены; мёд каплет из усть её, но он скоро будет горячее желчи и полыни и острее ножа обоюдоострого. Женщина уловляет души честных людей и низводит в ад; пути адовы — пути её. Доброго мужчину найдешь одного в тысяче, а женщины ни одной не встретишь и в десятке тысяч... Жена заключила в темницу Йосифа Прекрасного; она советывала самоубийством кончить жизнь Иову; жена была виновницей убийства Урии и падения мудрейшего Давида и Соломона; она ослепила сильнейшего из людей Сампсона; она умертвила Наву, злоумышляла на жизнь пророка Илии‚ добилась головы Ио-анна Крестителя. Зла жена — это зло дьявольское и острое оружие». В іншо-му збірнику «Пчела» ставиться питання: «что есть злая жена?» і дається на-ступна відповідь: «источник злобы, смертоносная беседа, душам пагуба, хо-ругв адова, проказливая клеветница, сатанин праздник, покоище змеиное, цвет дьявольский, спасающимся соблазн, неисцелимая болезнь, бешеная сука, коза неистовая, ветер северный, день ненастный, лютый мороз, колодезь смрадный, неукротимый зверь, ехидна, неумолимая скорпия, неудержимый аспид»867 і т. ін.

Слід, однак, зауважити, що і на Заході, навіть у XVI ст., писалися твори, дуже схожі за духом з тільки що наведеними витягами з наших збірників, і при тому писалися юристами. Так, один юрист на початку XVI ст. писав про жінку так: «Серед дурних якостей, які відрізняють жінку, можна вказати на наступні 9 дурних якостей. По-перше, за своєю природою жінка схильна сама наносити собі шкоду. По-друге, за своєю природою вона дуже жадібна. По-третє, її бажання занадто раптові. По-четверте, воля її зла. По-п’яте, за природою вона схильна до фіглярства. Далі, жінки брехливі, чому їх не приймають і у свідки за заповітом. Вони роблять завжди противне тому, що їм наказують. Потім, жінки легко відступаються, виражають собі осудження і розповідають про власний сором. Нарешті, вони віроломні і лукаві, чому один закон і говорить, що всякий повинен бути задоволений, якщо він уникає при зустрічі з ними як вигоди, так і втрати.

Св. Августин зауважував, що жінка — тварина, яка не має ні твердості, ні сталості, що вона повна ненависті по відношенню до чоловіка, заповнена злом, від неї — усі суперечки і позови і вона — на шляху всіх несправедливостей868. Немудро, що в московський період, під впливом таких поглядів церкви й освіченого суспільства на жінку (навіть на заході), особистість заміжньої жінки не знаходила собі в законі енергійного захисту. Те, що могло бути зроблене в ті часи для покращання особистого становища в сім’ї заміжньої жінки, можливо було здійснити шляхом приватної угоди. Але ця приватна угода‚ у свою чергу‚ зустрічала межі в народній правосвідомості, сліди якої зберігаються міцно до (1910 р.)869.

Приступаючи до догматичного викладу особистих відносин між подружжям, ми розглянемо їх у такому порядку: взаємні права й обов’язки обох з подружжя; права, що належать тільки чоловіку, і права, що належать тільки дружині.

До таких прав і обов’язків, насамперед, безперечно, належать:

1. Взаємне право й обовї’язок виконання кожним чоловіком подружнього обов’язку (debitum соnjugаlе). Це вимагається самою суттю шлюбу як союзу насамперед статевого. У народів, які ставили на перший план фізичний елемент шлюбу, цей обов’язок не тільки був прямо виражений у їхньому праві, але навіть точно визначений (наприклад, у євреїв, греків і в мусульман).

В законодавствах — в одних (Пруське Уложення, II ч., 1 тит. § 178; Австрійське Уложення, § 90; Саксонське — 1630; Італійський аrt. 130) про нього говориться прямо; в інших (французькому) вона, на думку юристів, може бути логічно виведена з тексту закону.

Пруський закон, із властивою йому схильністю до детальної регламентації, виразно вказує на хворобу і на годівлю дружиною дитини грудьми, як на поважні причини: (першу — для обох з подружжя, другу — для дружини), що звільняє їх від виконання подружнього обов’язку (§§ 179, 180). Канонічне право теж рахується з цим обов’язком.

У деяких законодавствах санкція цієї постанови укладається в правилі, що створює привід до розлучення у випадку завзятого відмовлення дружини чи чоловіка протягом певного часу від виконання подружнього обов’язку (Пруськ. — II, 1, § 694; Сакс. — § 1731).

Руський закон обходить це питання мовчанням. Практика щодо нього нам невідома. Такі питання не входять до сфери світських судів, а як вирішують їхні духовні суди, коли до них звертаються подружжя, ми не знаємо.

Однак Східна Церква, як і Західна, визнає цей обов’язок для подружжя істотним870.

Руський закон говорить про самий крайній випадок — про нездатність до шлюбу, вважаючи її, якщо вона дошлюбна, приводом до розлучення. Таким чином, хоча наявність такого обов’язку не можна заперечувати і з погляду руського, але санкції цьому правилу руський закон не вказує.

2. Другий обов’язок загальний для обох з подружжя — це обов’язок взаємної подружньої вірності, яка викликана не тільки фізичним, але і моральним їх єднанням. (Пруськ. Улож. II, § 181, Австр. § 90, Сакс. § 1630, Франц. ст. 212, Італ. ст. 130).

Обов’язок цей однак не всіма законодавствами розуміється однаково, що стосується чоловіка і дружини. Так, відповідно до споконвічного римського погляду, чоловік, що мав зв’язок з незаміжньою (дівицею чи вдовою), не робив перелюбства, а лише аморальний учинок (stuprum). Тільки зв’язок із заміжньою вважався порушенням подружньої вірності (аdulterium). Навпаки, дружина, вступаючи в зв’язок із усяким чоловіком — одруженим чи неодруженим, здійснювала перелюбство871.

Утім, навряд чи цей погляд можна вважати особливістю лише Стародавнього Риму. Однобічний погляд на перелюбство, тобто як на провину, яку головним чином ставлять у провину дружині, повною мірою властивий був і іншим народам першого періоду їхньої історії‚ принаймні в цьому розумінні є дані, що стосується наших предків, а однаково й інших слов’ян (поляків, че-хів, балтійських слов’ян), а також древніх германців і гірських племен Кавказу872.

Відоме правило Кодексу Наполеона про те, що перелюбством для чоловіка вважається лише зміст конкубіни в спільній подружній квартирі (Аrt. 229, 230), зберігається в Бельгії і в інших країнах. Лише законом 27 липня 1884 р. у Франції ці статті змінені у розумінні урівняння прав чоловіка і дружини, тобто визначення однакового перелюбства для них обох.

Санкція закону, що приписує взаємну вірність подружжя, полягає в тому, що той, хто порушив вірність надає право іншому вимагати розлучення. (Пруськ. II, § 670, Австр. §115,Сакс. § 1713, Франц. ст. 229, 2?0, Італ.150; Уст. иностр. исповед. ст. 252, т. X, ст. 45, п. 1, Уст. Дух. Конс. ст. 238).

3. Обов’язок взаємодопомоги, взаємної підтримки матеріальної і моральної. Обов’язок утримання дружини і сім’ї лежить на чоловікові, як головному працівникові (Прусск. II), § 185, Австр. § 91, Сакс. § 1634, Франц. аkt. 214, Итал. 132, Остз. ст. 9, т. X, ч. 1, ст. 106), однак же законодавства визнають справедливим залучити до виконання цього обов’язку і дружину, коли чоловік з поважних причинах, наприклад, по бідності чи через хворобу, не може утримувати дружини; у цьому випадку дружина повинна давати чоловіку засоби для існування (Пр. Ул. II, 1, §§ 174, 262, Сакс. Уд. § 1637, Франц. ст. 212 під словом—sесоurs цією статтею розуміється саме грошова допомога).

Але не тільки грошово подружжя зобов’язані допомагати один одному, але також і морально підтримувати один одного в хворобах і інших утомах життя, тому що шлюб є союз, який за собою не тільки господарське, але і моральне єднання «вступивших в закон». (ІІp. § 174, 176, Австр. § 90, Сакс. 1630, Франц. § 212, Итал. ст. 130, 132, Остз. § 9, п. 2).

Російський закон говорить тільки про обов’язок чоловіка утримувати дружину (ст. 106)‚ але умовчує про обов’язок дружини приходити на допомогу чоловіку при нестатку, що погано узгоджується з безперечно встановлюваним законом обов’язком взаємної моральної підтримки одне для одного — для чоловіка «полегшувати немочі» дружини (ст. 106), для дружини «перебувати в любові», «робити догоду» і прихильність (ст. 107). Ці постанови руського закону не позбавлені санкції. Саме сила їх може виявитися в тому випадку, коли йтиметься про юридичне визнання роздільного життя подружжя: коли, наприклад, дружина, що живе окремо від чоловіка, зажадає собі утримання; у цьому випадку вона може послатися на те, що спільне життя з чоловіком, унаслідок грубого порушення ним морального зв’язку, неможливе. Однаково і чоловік може скористатися цією статтею, відмовляючись прийняти дружину, яка дурно себе поводить.

4. Обов’язок спільного життя подружжя. Він належить до суті шлюбу і тому‚ природно‚ вимагається всіма законодавствами (Пр. § 175, Австр. § 92, Сакс. § 1636, Франц. ст. 214, Итал. ст. 131, Остз. 7 і 8, п. 2, т. X, ч. 1, лт. 103).

Руське найдавніше право розуміло цей обов’язок дуже суворо. Навіть виконання покарання не роз’єднувало подружжя: дружина видавалася «на потік і розгарбування» разом із чоловіком (Руська Правда, ст. 5) і продавалася в рабство за борги і злочини чоловіка. Тільки в післяпетровський період ми зустрічаємо правило про роздільне життя «иди о разно житии супругов». Розлучення подружжя практикувалося у двох випадках: по-перше, як міра процесуальна, як засіб роз’єднати до закінчення процесу як тих з подружжя, про законність шлюбу яких йшов судовий розгляд, так і тих, хто порушив справу про розлучення чи про жорстоке поводження одного з них з іншим. По-друге, розлучення призначалося за рішенням духовно-судової влади внаслідок незгоди життя подружжя і особливо грубого і жорстокого поводження чоловіка з дружиною. У цьому останньому випадку розлучення було, так би мовити, сурогатом розлучення.

Розлучення першого роду призначалося або ех оfficio, самим судом, або ж на прохання однієї із сторін, що сперечались. Що стосується розлучень іншого виду, тобто таких, що призначалися внаслідок незгодного життя подружжя, або жорстокого поводження одного з іншим (за звичай чоловіка з дружиною), що нерідко загрожувало життю останньої, то і ці розлучення призначалися іноді (у більшості випадків) на прохання подружжя, іноді ж ех оffісіо самим судом, замість розлучення, яке просить той чи інший з подружжя. Суд уступав проханню подружжя розлучити їх не раніше, як випробувавши всі засоби до їх примирення, піддаючи їх умовлянню через їхніх духівників, консисторію і навіть єпархіального архієрея; подружжя особливо дурного поводження єпархіальне начальство відсилало до монастирів, «для вразумления к согласной жизни». Гідно уваги, що такі розлучення подружжя (на прохання про розлучення) звичайно давалися судом внаслідок обопільної їхньої угоди, мирової, що відбулася між ними, іноді звільнюючого листа від чоловіка — сліди автономної ролі подружжя у справі розлучення, що випадково виявилися перед іншим вирішувачем долі шлюбу — церковним судом.

У перший раз у 1859 р. в законі світському дається постанова, за якою роздільне життя дозволяється окрім судового вироку про позбавлення всіх прав стану, а саме державним селянкам, у випадку висилання їхніх чоловіків за вироком суспільств, дозволено не слідувати за чоловіками. У 1862 р. ця постанова була поширена взагалі на дружин тих чоловіків, що висилаються за вироками суспільств.

Руський закон говорить: «Подружжя зобов’язане жити разом» (Гражд. зак. ст. 103). Цей обов’язок необхідно було розуміти не як безумовний, а лише як такий, що, коли немає законних засад для роздільного життя, кожен з подружжя має право вимагати від іншого припинення такого життя: чоловік має право вимагати, щоб дружина, яка живе окремо, повернулася до нього, а однаково слідувала б за ним при всякій зміні проживання (переселенні, вступі на службу, ст. 103), а дружина, щоб чоловік, який живе окремо, узяв її до себе. Послідовне проведення цього початку представляє собою закон, за яким ті, хто вступив у шлюб виселенці-каторжні зобов’язані, у випадку закінчення одним з них терміну робіт раніше іншого, проживати чоловік з дружиною, а дружина з чоловіком до закінчення того терміну робіт, до якого повинен пробути інший з подружжя (ст. о ссыл., ст. 763, п. 2, по прод. 1876 р.).

Отже, подружжя може жити і окремо, і ніяка влада не може з цього боку перевіряти (контролювати) їхнє життя, раз на це є їхня добра, обопільна воля. Вони не мають лише права втілити їхню волю у формальний акт, що встановлював би «розірвання законного подружжя» і «самовільне розлучення їх» (тобто без законних приводів і участі відповідної влади; ст. 103 і 1529, п. 1), тому що такі акти спрямовані були б в обхід закону, що забороняє розлучення за обопільною згодою і розлучення подружжя.

Що закон саме має на увазі в наведених статтях самовільне розлучення, свідчить той указ, з якого, головним чином, запозичена розглянута постанова. Указ цей відбувся за вищенаведеною справою Шелковникова.

Таким чином, закон наш заперечує всяку юридичну чинність за актами, якими встановлюється роздільне життя подружжя. Але вище було сказано, що таке роздільне життя однак можливе. Чи немає тут протиріччя: якщо не є злочином для подружжя жити нарізно, то чому не можна їм оформити це різножиття,— чи не все рівно — розлучне життя без акта, чи з актом. Ні, не все рівно: життя нарізне з доброї волі подружжя, без усякого зміцнення цієї волі актом — простий факт, перевіряти який не справа влади, як не перевіряє вона — чи засіває своє поле власник, чи віддає у найм дім домовласник. Але те ж саме різножиття, оформлене актом, установлене з відома влади, є юридична дія, що установлює певний юридичний стан — до чого право байдужне відноситися не може і по доводу якого йому необхідно сказати — так чи ні: так, це припустимо; або-або, ні, це не припустимо.

Інші законодавства, які визнають, як і руське, спільне життя подружжя істотним обов’язком їх, дещо м’якше відносяться до нього. Так, Пруське Земське Уложення, по-перше, дозволяє чоловіку перед шлюбним договором звільнити дружину від обов’язку слідувати за ним при зміні місця проживання (§ 681); по-друге, один з подружжя не може поставити за провину іншому роздільне життя, якщо воно примушене було виконанням публічних обов’язків, настійними особистими справами чи станом здоров’я (§ 177).

Пруська судова практика не визнає недійсними договори про роздільне життя подружжя, але для того, щоб кожен з подружжя вільний був повсякчас змінити свою волю (Прусск. Улож. с комментар. Коха, 6 изд., прим. 17 і § 175).

В австрійському кодексі існує цілий ряд причин, які звільняють дружину від обов’язку слідувати за чоловіком, а якщо він незаконно залишає батьківщину, якщо він виселяється за межі держави, якщо його присуджено до позбавлення волі, якщо він поступить на військову службу і якщо він, нарешті, без ґрунтовних причин залишає те місце, що було обумовлене як загальне місце проживання в передшлюбному договорі (§ 92 і коментарі до нього по изд. Штубенрауха, 3 изд. 1876 р.)873.

Але особливо докладні правила з іншого приводу дає Саксонське Уложення, відповідно до якого дружина звільняється від обов’язку слідувати за чоловіком, якщо загрожує серйозна небезпека для її блага, особливо для її життя і здоров’я, чи якщо її відмова від слідування виправдується ґрунтовною турботою про її утримання у майбутньому (§ 1636).

По суворості і рішучості розпоряджень ближче усього підходить до нашого закону французький, відповідно до якого дружина зобов'язана слідувати за чоловіком всюди, де він захоче оселитися (ст. 214).

Цей рішучий припис закону змушує думати деяких вчених і юристів-практиків, що чоловік має право удатися за сприянням суспільної влади для оселення дружини. Інші знаходять, з висуванням підстави, що фізичний примус для відновлення спільного життя рішуче не сумісно із суттю шлюбу і не досягає мети, тому що, оселивши дружину в дім чоловіка, влада виконала свою справу, дружина ж має повну можливість залишити після цього квартиру чоловіка, тому що тримати дружину замкненою чоловік не має права і ніяка влада йому в цьому сприяння не зробить, тому що це значило б сприяти в протизаконному позбавленні волі874. І нашому законодавству відомі деякі відхилення від визнаного ним суворого обов’язку для дружини слідувати неухильно за своїм чоловіком. Відхилення ці встановлені, головним чином, із розуміння інтересу публічного, а саме:

1. При засланні одного з подружжя по суду, з позбавленням усіх прав стану, інший з подружжя може, якщо він не бажає розлучення, залишитися на місці й у такий спосіб вести окреме життя (Уложение о наказаниях, ст. 27, т. X, ч. 1, стр. 52).

2. За засудженими до заслання з позбавленням всіх особливих, особисто і за станом привласнених прав і переваг, на життя в сибірські чи інші віддалені губернії, чи з призначенням у робітники, що оселяються, подружжя, що не брали участь у злочині, можуть слідувати або не слідувати на заслання, за власним на те їхнім бажанням (Уст. ссыльн., ст. 40, прилож. п. 1).

3. Дружини осіб, що переселяються за вироками суспільства, не зобов’язані слідувати за своїми чоловіками: а) коли чоловік, що переселяється, виявить згоду, щоб дружина його залишалася на колишньому місці проживання; б) у випадку тяжкої невиліковної хвороби дружини і в) внаслідок жорстокого з нею поводження чоловіка, чи за явно розпусною його поведінкою. У першому випадку згода чоловіка засвідчується взятою від нього перед підлеглим поліцейським начальством підпискою; у другому — прохання про залишення на місці проживання, через хворобу, остаточно розглядають у губернських правліннях; нарешті, у третьому, прохання, принесеного через жорстоке поводження чи розпусну поведінку, передаються в суди першої інстанції, або коли вони принесені особами сільського стану — у суди волосні. Ті та інші керуються в їхньому розгляді правилами суду совісного, призначаючи з тим разом розмір утримання дружині з чоловікового маєтку і розпоряджаючись про встановлення опіки над дітьми їхніми понад чотирнадцятилітній вік. Ухвалені на цій підставі судові визначення подаються на остаточне затвердження губернаторів. У губерніях, у яких введені в дію судові статути у повному їхньому обсязі, чи ж одні тільки мирові Судові Установлення, прохання дружин осіб, що переселяються за вироками суспільства, про залишення їх у місці проживання через жорстоке з ними поводження чоловіка чи розпусну його поведінку (за винятком прохань осіб сільського стану підлягають розгляду з'їздів мирових суддів, яким разом з тим надається право також призначати розмір утримання дружині з чоловікового маєтку і вживати заходів до установи опіки над дітьми їх понад чотирнадцятилітній вік (Уст. ссыльн., ст. 40, прил. п. 2).

 Правила щодо слідування дружин за чоловіками поширюються також і на випадки висилання з місць проживання в адміністративному порядку. Чоловіки, які не брали участі у злочині, при всіх родах висилання і пересилання їхніх дружин, слідують за ними єдино за власним на це бажанням, якщо самі вони не знаходяться під слідством чи судом і взагалі не належать до справ, за яких не можуть негайно залишити місце проживання (Уст. ссыл., ст. 40, прил. п. 3).

4. На час ув’язнення одного з подружжя у в’язницю інший розлучається з ув’язненим; арештантам одруженим забороняється жити разом із дружинами (Уст. содерж. под страж., ст. 1030, т. X, ч. 1, ст. 19).

5. Одруженим нижнім чинам морського відомства, що повертаються на службу з тимчасової безстрокової відпустки, а однаково знов поступаючим на службу одруженим рекрутам не дозволяється брати із собою сімейства. (Высочайшее повеление 18 июля 1866 г., п. 3, П. С. 3. 1866 р., № 43492).

6. У воєнний час, при пересуванні військ, забороняється слідувати за ними дружинам військових нижніх чинів (т. IV, Уст.земск.пов., ст.259, прим. 5).

7. Із закордонними азіатцями, які одружилися на російських підданих, євангелічного чи магометанського сповідань, при виїзді їх із Росії на свою батьківщину дружини і діти їх не повинні бути відпущені (т. X, ч.1, ст.88 и 96).

8. При засланні єврейок до Сибіру на поселення за злочин, чоловіки їх за ними слідувати не можуть (Уст. ссылк., ст. 140, прим. по изд. 1857 г.).

За остзейськими законами дружина звільняється від обов'язку слідувати за чоловіком не тільки тоді, коли він за злочин засуджений судом до заслання на каторжні роботи чи на поселення, але і тоді, коли сам він за іншої якої-небудь негожої причині кудись діддалився (ст. 8, п. 2).

Дотепер ми бачимо, що закон визначає місце проживання дружини за місцем проживання чоловіка, але є і випадок зворотній: місце проживання чоловіка визначається за місцем проживання дружини; це буває тоді, коли жінка, засуджена за злочин до заслання до Сибіру на поселення з позбавленням усіх прав стану і прилічена після закінчення визначених термінів до стану державних поселенців чи селян, вийде заміж, тоді чоловік її зобов’язується підпискою не виводити її і не переселятися на постійне проживання з місця поселення його дружини (Уст. ссыльн., ст. 765.)875.

Особливі права чоловіка.

Особливі права чоловіка полягають в наступному:

1) Чоловік вважається главою сім’ї. Багато законодавств, у тому числі і російське так і визначають його положення — «глава сімейства» (Свод ст. 107.). Як розуміти це верховенство? Це означає, що в шлюбному союзі голосу його надається рішуче і вирішальне значення (пруський закон так буквально і визначає верховенство чоловіка — § 184). Звідси закон вимагає «необмеженої слухняності» від дружини стосовно свого чоловіка (ст. 107, ср. ст. 108). Інші законодавства вимагають від дружини просто «слухняності».

Однак це правило про підпорядкування волі дружини волі чоловіка‚ для належного його розуміння повинно бути співставлене з іншими розпорядженнями закону — про життя з дружиною в згоді, про «повагу» до неї (ст. 106); тоді обов’язок необмеженої слухняності дружини чоловіку одержить належне висвітлення і разом з тим стане ясно, що повновладдя має свої межі і що цим повновладдям ніяким чином не може бути виправдане жорстоке поводження чоловіка з дружиною (такі погляди висловлювалися). Такі погляди тим більше не ґрунтовні, що в іншому випадку (про що йшлося вище) сам закон надає право дружині не слідувати за своїм чоловіком, у випадку жорстокого з нею поводження, тобто вважає провину чоловіка настільки важливою, що звільняє дружину від виконання найважливішого обов’язку — не залишати чоловіка. Заслуговує на увагу, що й інші законодавства, наказуючи дружині бути слухняною своєму чоловікові, не тільки разом з тим зобов’язують останнього добре поводитися з дружиною, але дурне поводження і повторювані образи вважаються для дружини підставою для розлучення з чо-ловіком (Сакс. § 1736, австр.— § 109, 115, прус. — §§ 700 — 703, франц. — ст. 231 и за італ. Улож. — для разлучения — ст. 150).

2. Чоловік має право вимагати, щоб дружина слідувала за ним при зміні ним постійного місця проживання (гражд. зак., ст. 103. Сакс. § 1636, австр.— § 92, прус.—§ 175, франц. — ст. 214, итальян.— ст. 131, остз. свод ст. 8, п. 2).

Вище про це йшлося докладно, як про обов’язок обох з подружжя жити разом. Тут відзначається як особливе право право чоловіка визначати й обирати місце для спільного життя подружжя.

3. Чоловік має право вимагати, щоб дружина не наймалася без його згоди (гр. зак. ст. 2202, за прус. правом дружина не має права укладати без згоди чоловіка будь якого зобов’язання, яким утискувалися б права її особистості § 196). Чи розуміється тут тільки найм для домашніх послуг чи взагалі для послуг поза домом, або ж будь-який договір особистого найму, закон не говорить. За буквальним значенням («найматися») і за передбачуваною метою закону — не дозволяти дружині залишати чоловіка без його дозволу, треба думати, що мова в статті йде лише про такий договір особистого найму, який сполучений з роздільним життям дружини.

 4. Чоловік має право вимагати від дружини діяльності, як господарки дому («дружина зобов’язана робити йому (чоловіку) усяку догоду і прихильність як господарка дому» ст. 107). Аналогічну постанову ми знаходимо в нашому остзейському зводі (чоловік у праві зажадати від дружини участі у домашньому господарстві, що знаходиться в його завідуванні ст. 8, п. 3) і в західноєвропейських німецьких законодавствах: саксонському (чоловік має право зажадати від дружини послуг щодо ведення свого господарства чи свого промислу, § 1631), пруському (дружина зобов’язана мати нагляд за господарством чоловіка, § 194) і австрійському (дружина зобов’язана допомагати чоловікові щодо ведення господарства і посильно до придбання засобів § 92).

5. Деякі законодавства понад це надають право чоловіку на одержання утримання від дружини, якщо він виявиться в нестатку. Так‚ у нашому остзейському зводі ухвалено: чоловік вправі зажадати від дружини у випадку нестатку утримання (ст. 8, п. 3). У саксонському законодавстві читаємо: якщо чоловік зубожіє і до придбання утримання для себе стане нездатним, то дружина зобов’язана його годувати, а якщо помре — поховати за свій рахунок § 1637. За Італійським Уложенням дружина повинна брати участь в утриманні чоловіка, якщо в нього немає своїх достатніх коштів (ст. 132). Французькі учені визнають, що постанови і їхнього закону (ст. 212) повинні бути зрозумілі так само‚ що, за відсутності засобів у чоловіка і при наявності їх у дружини, усі витрати спільного життя повинні йти на її рахунок.

Особливі права дружини.

1. Дружина має право на ім’я чоловіка (прізвище). Це один з наслідків спілкування життя, створюваного шлюбом (гражд. зак. ст. 100, Пруск. § 192, сакс. § 1632, остз. свод ст. 5 и 6).

2. Вона, дружина, має право на усі права і переваги чоловіка, пов’язані з його станом, чином чи званням, не втрачаючи їх і в тому випадку, якщо чоловік за злочин буде позбавлений прав свого стану (зак. гражд. ст. 100—102, австр. § 92, сакс. § 1748, итал. ст. 131, за Пруським Уложенням умовно: дружина слідує правам стану свого чоловіка, якщо вони не пов’язані тільки з його особою § 193). Це право вона зберігає і у вдівстві. Але чи зберігається воно при розлучені? Закон відповіді не дає, з його умовчання негативної відповіді вивести не можна. У стародавні часи розлучена втрачала за загальним правилом право на фамільне ім’я і звання дружини. Але практика не дотримувалась цього правила і розлученим дружинам дозволялось іменуватися X, що була дружиною Y876.

У стародавні часи вирішувалося в нас інакше питання і про надання дружині прав стану чоловіка. Серед вищих і вільних класів (князів, бояр, білого духівництва, міських і вільних сільських обивателів) стан чоловіка надавався дружині. Але серед невільних класів діяло інше правило: рабство одного з подружжя заражало іншого — вільний, беручи в шлюб із кріпачкою, сам робився кріпаком, якщо не вимовляв собі волі в пана дружини; так само вільна, виходячи за кріпака, втрачала волю — «по рабе холоп, по холопу раба». Ці сарitis deminutiones були повністю скасовані: для вільного чоловіка Катериною II, і для вільної дружини — Олександром I.

Найдовше (до 1831 р.) збереглося правило про неповідомлення прав стану іноземця — чоловіка руської підданої — дружині‚ якщо військовополонений іноземець, знаходячись у Росії, одружився на руській підданій і потім був відпущений на свою батьківщину, то дружина не була з ним відпущена, хоча б у такому випадку належало розірвати самий шлюб (Неволин К. Полн. собр. соч., т. III, с. 60—72).

Із загального правила про надання чоловіком прав свого стану дружині наш закон знає кілька виключень:

а) якщо дружина до заміжжя належала до стану вищого, то вона зберігає його переваги і після виходу заміж, не надаючи його однак чоловіку (закон, гр. ст. 100, т. IX, ст. 5, II, 44—46, 53, 539, 542);

б) якщо дружина була позбавлена всіх прав стану і після закінчення визначених законом термінів зараховувалася до стану державних селян, взяти в новий шлюб з особою, яка належить до стану вищого, а також якщо вона була позбавлена всіх особливих, особисто і за станом привласнених прав і переваг і заслана до сибірських чи в інших віддалених губерній, одружиться в новому своєму місці проживання з особою, яка має всі права стану, то в цих обох випадках вона не здобуває прав стану свого чоловіка, тому що‚ здобуваючи такі права‚ вона обходила би закон, що карає її за вчинений злочин (крім інших покарань) позбавленням прав;

в) особа Імператорського прізвища, що взяла в шлюб з особою не приналежною до царюючого чи можновладного дому, не може надати йому прав, що належать членам Імператорського прізвища (т. 1, зак. осн., ст. 147) тобто права на престолонаслідування і права на одержання утримання з удільного майна.

3. Усі законодавства визнають, що дружина має право на одержання утримання від чоловіка. Чоловік утримує дружину і сім’ю як головна робоча сила (Прусск. §§ 185,186, австр. 91, сакс. § 1634, франц. ст. 214, итал. ст. 132, свод остз. ст. 9). Наш закон визначає цей обов’язок так: «чоловік зобов’язаний доставляти дружині їжу і утримання за станом і по можливості своїй» (ст. 106). Розуміння статті таке, що чоловік зобов’язаний не тільки давати засоби на прогодування дружини, але і взагалі утримувати її, тобто давати всі необхідні засоби до життя, згідно зі своїм суспільним становищем («по стану», тобто за становищем; чотири стани природних обивателів: дворянство, духівництво, міські і сільські обивателі) і згідно зі своїми засобами («по можливості»).

І іноземні кодекси визначають міру утримання, пристосовуючись до суспільного становища чоловіка. Так‚ Пруське Уложення призначає утримання дружині, згідно із суспільним становищем. (§ 185); те ж повторюється і у Французькому і Саксонському Уложеннях. Наш остзейський звід говорить, що дружина вправі зажадати від чоловіка утримання відповідного до його звання і гідності (ст. 9). Австрійський закон говорить прямо про надання дружині пристойного утримання (§ 92).

Деякі законодавства детальніше визначають цей обов’язок, що покладається на чоловіка. Так‚ Пруське Уложення, називаючи її згідно з положенням (§ 185), додає, але якщо чоловік не може дружині надати такого утримання, то вона повинна задовольнятися й убогим (§ 186). Саксонський закон говорить: обов’язки чоловіка надати догляд і лікарську допомогу дружині під час хвороби‚ а у випадку смерті, якщо вона помре‚ не залишивши коштів, за свій рахунок поховати її (§ 1634).

І з погляду нашого закону, звичайно, можна вивести правило, що раз у чоловіка немає коштів утримувати дружину згідно зі станом, то, звичайно, він зобов’язаний утримувати її як може («по можливості»). Не можна вимагати, щоб чоловік утримував дружину, як личить дворянину, якщо цей дворянин сам чорнороб.

Що стосується обов’язку надання лікарської допомоги, то вона може бути виведена не тільки із постанови про утримання (ст.106), але також і з постанови, у якій говориться про любов до дружини і полегшення її немощів (та ж ст.)

Але для того, щоб дружина могла вимагати утримання від чоловіка, вона повинна жити разом з чоловіком: живучи поза домом, окремо, вона за загальним правилом не вправі вимагати собі утримання‚ не виконуючи своїх обов’язків, вона не вправі вимагати виконання їх з боку чоловіка.

Однак це правило, як ми бачили, має і повинно мати виключення. Якщо дружина веде роздільне життя не зі своєї вини, якщо вона за законом має право жити роздільно чи якщо вона змушена залишити помешкання чоловіка, то в такому випадку немає підстави відмовляти їй в утриманні. Ми торкалися вже цього питання, говорячи про роздільне життя подружжя.

Ми бачили там, що в деяких випадках сам закон дозволяє дружині не слідувати за чоловіком. Очевидно, що в цих випадках дружина має право на окреме утримання. Потім закону нашому відомий ряд інших випадків, коли він надає право дружині на окреме від чоловіка утримання. А саме: а) з доходів з майна особи безвісно відсутньої, відома частина, на розсуд закону, призначається на утримання його дружині і дітям (прил. к ст. 1091, прим. т. X, ч. 2, изд. 1876 г., ст. 1); б) у випадку позбавлення чоловіка по суду прав дворянства, нерухомий населений маєток його віддається в опікунське управління, і половина доходів з якого видається дружині на утримання (ст. 332 т. IX Зак. сост., изд. 1876 г.); в) дружинам осіб, що переселяються за вироками суспільств, призначається у визначеному розмірі, на розсуд суду, утримання із чоловікового маєтку (прил. к ст. 40, прим. 2, т. XIV, Уст. ссыльн. по прод. 1886 г., ст. 2); г) при відпусканні за кордон закордонних азіатців, що одружилися на російських підданих євангелічного сповідання, від них потрібно забезпечення утримання дружинам під час їх відсутності (ст. 89 т. X, ч. 1, изд. 1887 г.).

Безперечно, що дружина має право на окреме утримання і тоді, коли вона не живе з чоловіком із причин, що не могли бути їй поставлені у провину, як, наприклад, унаслідок перебування в лікарні чи на лікуванні‚ коли вона позбавилася розуму (кассац. решен. 1873 г., № 1666).

Одночасно таке право їй повинно бути надане і тоді, коли з вини чоловіка спільне життя неможливе, розуміючи цю провину не тільки так, що чоловік відмовляється прийняти дружину, але також і так, що, бажаючи дружину тримати коло себе, чоловік робить це життя неможливим, наприклад, унаслідок жорстокого поводження з дружиною.

Але, з іншого боку, і дружина не повинна дивитися на себе тільки як на нахлібника чи кредитора чоловіка. Якщо вона, у свою чергу, зневажає права чоловіка, вступає в недозволенний зв’язок з іншим чоловіком, взагалі веде аморальний спосіб життя, не бере участі у турботах по господарству («як господарка дому», за ст. 107) чи якщо вона живе з чоловіком тільки для того, щоб поводженням своїм змусити його відмовитися від спільного життя і тим дати їй право на окреме утримання, у такому випадку, не порушуючи статей про покору чоловіку і повагу до нього (ст. 107), не можна визнати за нею права на окреме утримання.

Що стосується розміру утримання, яке повинно бути призначене дружині судом при роздільному житті подружжя, то розмір цей повинен бути встановлений за тією ж міркою, що вказується законом і при спільному житті подружжя: «за станом і можливості» чоловіка, визначаючи цю можливість на момент постанови рішення і дозволяючи змінювати встановлену судом норму, зі зміною майнового становища чоловіка, тобто чи збільшуючи, чи зменшуючи призначений судом розмір і навіть зовсім припиняючи видачу утримання, при відновленні подружжям спільного життя.

4. Нарешті дружина має право на охорону і захист з боку чоловіка (Прусск. § 188, Австр. § 91, Сакс. § 1633, Франц. ст. 213, Итал. ст. 132, Остз. ст. 9. п. 2). Прусск. Ул. говорить: чоловік зобов’язаний і має право захищати перед судом і поза судом особу, честь і майно дружини (§ 188) навіть і у випадку порушення проти неї позовів про образу (§ 190). За російським Остзейським Зводом дружина вправі зажадати від чоловіка у всіх випадках життя, особливо в справах юридичних, захисту і сприяння (ст. 9, п. і). За російським загальним Зводом чоловік зобов’язаний захищати дружину (ст. 106), а за російськими процесуальними законами чоловік має право бути уповноваженим дружини, хоча б він і не належав до складу присяжних чи приватних уповноважених (Учр. Суд. Уст. ст. 389 і Прав. о произв. суд. д., ст. 5). Відповідно до законів карних, і чоловік має право збуджувати переслідування про образу честі дружини (Улож. о наказ, ст. 1534, прим.).

Але загальної постанови про право заступництва дружини чоловіком російський закон не дає. Це, звичайно, знаходиться в зв’язку з системою роздільності майна подружжя, що установлюється російським законом.

Необхідність згоди чоловіка на здійснення дружиною деяких юридичних актів (авторизація чоловіка).

Говорячи про вплив шлюбу на особисті права дружини, варто ще зупинитися на тій юридичній залежності її від чоловіка, що породжує шлюб у деяких законодавствах.

За французьким законом заміжня жінка зараховується до числа нездатних до юридичної діяльності (incapables Code Civ. 1124) Цю нездатність повідомляє їй шлюб, тому що до заміжжя, раз вона повнолітня, вона користується однаковими правами з чоловіком. Отже‚ в цьому обмеженні в дієздатності заміжніх жінок не можна вбачати залишків римської родової опіки.

Інтерес шлюбу — бажання підтримати чоловічий авторитет і зберегти єдність влади — викликає потребу у підпорядкуванні дружини чоловіку і у сфері майнових відносин.

Таке пояснення свого закону дають французькі цивілісти, але вони ж додають до цього ще наступні розуміння. Вищевказаний мотив не єдиний і навіть не головний. Шлюб створює нові інтереси, дружина не може зробити жодного юридичного акта, який би не здійснював впливу на дітей і на чоловіка; акти, зроблені нею, цікавлять усю сім’ю, і природно, що глава сім’ї втручається в них, щоб захистити спільні інтереси. Є ще розуміння. Шлюб є товариство. Кожний з подружжя має свою сферу дій. Дружина завідує господарством і вихованням дітей, чоловік заправляє справами, що йому краще відомі, ніж дружині (Laurent: «Соurs elementaire de droit civil», I, 203).

Нездатність заміжньої жінки загальна: вона поширюється на всі юридичні акти як розпорядницькі, так і набувальні, не виключаючи і дарчих (ст. 217), тому що для чоловіка не байдуже, від кого дружина одержить подарунок.

Ці обмеження мають повну силу, не дивлячись на обрану подружжям ту чи іншу систему майнових відносин.

Не складають виключення з вищевказаного правила: 1) право дружини робити поточні витрати по господарству, тому що в цьому випадку вона зобов’язує не себе, а чоловіка; 2) право самостійно зобов’язуватися по торгівлі, якщо вона веде її зовсім окремо від чоловіка (ст. 220), тому що на право ведення торгівлі вона повинна теж дістати згоду чоловіка; 3) право робити заповіт (ст. 226), тому що цей акт отримує силу лише після її смерті.

Разом з тим дружина не має права виступати на суді, тому що і тут справа може дійти легко до збитків. Тільки по справах карних і виправних вона не має потреби в сприянні чоловіка.

Дозвіл чоловіка повинен бути спеціальним для кожного акту (згода загальна, наперед, була би відмовленням від чоловічої влади), хоча б і мовчазна (ст. 217): коли чоловік бере участь у здійсненні акту.

Якщо чоловік не хоче дати згоди чи не може (внаслідок безвісної відсутності, перебування під забороною, малолітства, присудження до безчесного покарання, то за нього дозвіл дає суд (ст. 218 — 222).

Сила актів, укладених без згоди чоловіка чи суду, може бути оскаржена чоловіком, дружиною чи їх спадкоємцями (ст. 225).

У цілому й італійський закон дотримується тих само поглядів, що і французький, однак є й істотні відмінності. Італійський кодекс, говорить колишній професор Неаполітанського університету, що був міністром народної освіти Джантурко, шукає середнього шляху між претензіями доктринерів емансипаторів жінки і завзятими охоронцями чоловічого авторитету, вимагаючи дозволу спеціального чи загального тільки для деяких визначених актів.

Отже, ось перша істотна відмінність італійського кодексу від французького‚ тоді як останній вимагає незмінно спеціального дозволу чоловіка на юридичні дії дружини, перший задовольняється загальним, утім, із правом скасування останнього за розсудом чоловіка (итал. ст. 134, франц. ст. 223). Далі для здійснення тільки деяких актів, нарочито перерахованих законом, заміжня італійка має потребу в дозволі чоловіка, а саме: для здійснення дарування, відчуження (хоча б і відплатного) та іпотеки нерухомості, позики і віддачі чи одержання капіталу, для прийняття поручительства, доручення (мандату) чи обов’язку душоприказниці за заповітом, рівно і для дій на суді по усіх вищевикладених юридичних актах (ст. 134, 1743 і 904). Отже, не тільки всі акти, що відносяться до управління, вона може вільно здійснювати, але і інші юридичні акти, окрім зараз перерахованих.

Зробивши цей відступ від французького кодексу, італійські юристи очевидно не цілком упевнені в його доцільності. Так‚ у того ж Джантурко ми читаємо: «звичайно, у такий спосіб не цілком досягається мета одержати згоду між дружиною і главою сім’ї й оберігати сімейне майно»877.

За пруським законодавством чоловік, унаслідок своїх опікунських прав стосовно дружини, зобов’язаний і вправі захищати її особу, честь і майно на суді і поза судом (Рr. L. R. II, 1, § 188). Тому, за загальним правилом дружина не може без згоди і залучення чоловіка вести процес (ст. 189). Утім, цю останню постанову треба вважати скасованою Загальногерманським Статутом цивільного судочинства, за яким заміжня жінка вважається цілком здатною до процесу (§51).

Дружина не може без згоди чоловіка брати на себе ніякого зобов’язання, яким би обмежувалася воля її особистості (§ 196).

Подібного ж характеру правила знаходимо й у Саксонському Уложенні, що постановляє: заміжня жінка має потребу в згоді чоловіка на укладання всіх угод, що не тягнуть за собою придбання (вигоди) (§ 1638). Але якщо чоловік у такій згоді відмовляє без достатньої причини, то дозвіл на укладання угоди може дати суд (§ 1644).

Австрійське Уложення зовсім не знає постанов, що обмежують заміжніх жінок у цьому відношенні.

Західноєвропейські торгові кодекси вимагають також неодмінно наявності згоди чоловіка (прямо вираженого або тільки такого, що мається на увазі) на ведення дружиною торгівлі, на те, щоб вона стала купчихою. Причому авторитет чоловіка визнається настільки порушним, що дана їм згода може бути узята назад у всяку пору. Утім, не одними тільки розуміннями чоловічого верховенства викликається потреба у такій згоді, а також і тим, що за існуючої у багатьох західноєвропейських законодавствах спільності майнових відносин між подружжям, чоловік зацікавлений не тільки морально, але і майново відкриттям торгівлі його дружиною, тому що дружина відповідає не тільки своїм майном за зроблені нею борги, але відповідальність її може поширюватися і на загальне майно (Франц. ст. 7, Итал. ст. 14, Общ. герм. ст. 8).

Що стосується руського права, то ми бачили і ще побачимо, що й у нас у законодавстві були приклади визнання юридичної несамостійності дружини в питаннях розпорядження своїм майном, усвідомлення необхідності доповнювати волю дружини волею чоловіка. Пізніше руське законодавство цілком звільнилося від цього погляду. «Подружжю дозволяється... розпоряджатися власним своїм маєтком прямо від свого імені, незалежно один від одного і не просячи на те взаємно ні дозвільних, ні вірчих листів» (т. Х ч. 1. ст. 114). Звичайно, це узагальнення мови «про подружжя» і «про взаємні дозвільні листи» є, так би мовити, лиш facon de parter російського закону, тому що ні історія, ні звичай, ні навіть приклад західноєвропейських законодавств (якщо припустити можливість їх впливу у даному випадку) зовсім не вказують на взаємодію подружжя у таких випадках. Навпаки, і історія, і звичай, і іноземні законодавства знають лише вплив чоловіка на волю дружини і необхідність дозволу першого на юридичні акти другої‚ так що і зміст вищевказаної статті власне той, що дружина має право розпоряджатися своїм майном, не просячи на це дозволу чоловіка.

Виключень з цих правил небагато:

1. Не можуть найматися дружини без дозволу чоловіків (т. Х ч. 1 ст. 2202), причому це обмеження російського закону, що не знає чоловічої авторизації взагалі по юридичних актах, чинених дружиною, повинно бути застосовуване лише настільки, наскільки договір особистого найму, укладений дружиною, приходить у зіткнення з особистою владою чоловіка над нею, з її обов’язком розділяти місце проживання чоловіка. Отже, там, де договір найму послуг такого зіткнення не припускає, там цей договір повинен мати силу, незалежно від згоди чи незгоди на нього чоловіка.

2. «Заміжні жінки... не можуть давати на себе векселів і передавати їх з поверненням на себе... без дозволу їхніх чоловіків» (Уст. о веке. ст. 6). Це обмеження стосується простих векселів. Воно стало відоме російському законодавству лише з 1862 р. До цього часу російський Вексельний Статут не обмежував вексельної дієздатності заміжньої жінки. Постанова ця, мабуть, наносна, навіяна прикладом Заходу, що прагнув звільняти заміжніх жінок від наслідків вексельної суворості стягнень. У західноєвропейському праві воно знаходиться в гармонії з існуючою там загальною залежністю дружини від чоловіка, при здійсненні юридичних актів — залежністю, як вище було зазначено, у нас не існуючою.

Майнові відносини між подружжям за російським законодавством кінця ХІХ століття, як уже було згадано, побудовані на засадах роздільності: укладення шлюбу не тягне за собою встановлення спільності подружнього майна. Навпаки, що належало подружжю, при одруженні, майно і згодом придбане складає окрему власність кожного (ст. 109 зак. гражд.). При цьому закон особливо згадує про придане, що і воно не складає виключення з цього загального правила (ст. 110), як би бажаючи цим показати, що й у цьому випадку, стосовно майна, за своєю ідею призначеного на покриття витрат шлюбного життя, воно не слідує колишнім правилам.

Як наслідок майнової роздільності є: 1) право кожного чоловіка самостійно, без згоди іншого, розпоряджатися своєю власністю (ст. 114) і необхідність мати акт уповноваження при розпорядженні за рахунок іншого (ст. 115); і 2) право взаємного перезміцнення свого майна один одному всякими законними способами, не виключаючи і дарувань (ст. 116).

Як особи, що мають зовсім незалежне одне від одного майно, подружжя можуть зовсім вільно кредитуватися один в іншого і узагалі вступати у всякого роду зобов’язання (ст. 117).

Заслуговує на увагу, та що закон говорить щодо усіх вищенаведених питань про повну рівноправність чоловіка і дружини, бажаючи цим немов би відтінити, що він зовсім не діє за колишнім законом, що ставив дружину в деяких випадках у підлегле майнове становище стосовно чоловіка.

Деякі (І.Г.Оршанський) думають, що узаконена Зводом Законів майнова роздільність подружжя порушується у постановах про знищення деяких угод щодо майна одного з подружжя, у випадку відкриття конкурсу над іншим. Постанови ці такі: дарунок, зроблений одним з подружжя на користь іншого в останні 10 років перед оголошенням неспроможності першого, визнається недійсним у випадку, коли все інше майно неспроможного виявиться недостатнім на сплату його боргів (Уст. суд. торг., ст. 554, п. 1). Утім, коли подарований маєток відчужений одарованим з подружжя іншій особі, то акт відчуження залишається в силі і тільки отримана за маєток сума повинна бути внесена в конкурс (ст. 555, прим.).

Відплатно придбаний маєток у зазначений вище термін від одного з подружжя, що впав у неспроможність лише тоді надходить на конкурс, коли другий з подружжя — покупець не доведе, що він придбав маєток на кошти не від першого з подружжя, що виявився неспроможним (там же, ст. 554, ср. ст. 556).

Але статті ці зовсім не мають на увазі залучити майно одного з подружжя до відповідальності за борги іншого й у такий спосіб як би установити деяку спільність відповідальності (і, отже, відхилитися від початку роздільності), а він тільки вказує, які угоди між подружжям повинні бути запідозрені в дійсності їхній, — у вигляді близькості подружжя і дуже ймовірного бажання шляхом удаваного перезміцнення обдурити кредиторів і утримати частину майна неспроможного за собою.

Що це міркування, а не визнання майнової солідарності подружжя керувало законодавцем при установленні вищенаведених постанов, видно з того, що подібні ж правила встановлені і стосовно актів про перехід відплатного чи безоплатного, в останні 10 років перед відкриттям конкурсу, нерухомого майна неспроможного його дітям чи родичам. І такі акти запідозрюються в їх дійсності, вважаються безгрошовими і підлягають знищенню за визначенням суду (ст. 554—555).

Родинна близькість — причина такої підозри і спростування актів.

Подібні постанови про підозрілість угод, зроблених неспроможними на ім’я родичів і подружжя, існують і в інших законодавствах.

Цей же початок роздільної відповідальності узаконюється й в іншій постанові про стягнення з кого-небудь з подружжя, саме за ст. 976 Уст. гр. суд. у такому випадку піддається опису і продажу вся рухомість, що знаходиться в їхньому спільному помешканні, за винятком одягу і білизни іншого з подружжя і речей, про приналежність яких цьому з подружжя подані достовірні докази. Описується все, бо невідомо, що кому належить‚ але як тільки невідомість роз’ясниться, — один з подружжя неборжник вкаже і доведе, що його, — негайно початок роздільності входить у свою силу: боржникове йде на покриття його боргів, неборжникове залишається недоторканним надбанням власника з подружжя ст. 976, Уст. гр. суд. замінила собою ст. 1486 Зак. суд. гражд. и ст. 558 Уст. суд. торг., по яких за борги одного з подружжя піддавалися опису: 1) половина меблів, що знаходиться в домі спільного проживання дружини і чоловіка; 2) половина всього посуду, що служить у господарстві; 3) половина столового срібла і 4) половина екіпажів, коней і упряжі. Укладачі Судових Статутів знаходили, що правило це не відповідає нашим цивільним законам, що не допускають установлення спільності володіння, унаслідок того тільки, що дві особи вступили в подружній союз (мотиви до ст. 976), і тому замість цієї постанови було прийняте інше вищенаведене. Міркування ґрунтовне в тому відношенні, що дійсно розподіл рухомості пополам при стягненні як би припускає спільність майна подружжя. Ст. же 976 знаходиться у повній згоді з початком роздільності, як знаходяться в такій згоді й інші статті Уст. гр. суд., що відносяться до стягнень з одного з подружжя за борги іншого; розуміємо постанову, за якою на задоволення казенного стягнення, що відкрилося на померлому чиновнику, у якого не залишилося майна‚ утримується третя частина з пенсії, одержуваної вдовою (ст. 1088). Пенсія дається вдові за службу чоловіка, і отже обертання стягнення на овдовілу пенсію є по суті обертання стягнення на його заробіток.

Так само не відхиленням від початку майнової роздільності, а бажанням попередити обхід закону викликані наступні постанови: забороняється чиновникам входити в підряди і постачання як своїм ім'ям, так і ім'ям дружин своїх у тих місцях, де вони служать, так само брати участь в них через підставних осіб (т. Ш, Уст. о службе по определению от прав. ст. 529, п. 2). Це останнє збільшення підтверджує нашу думку: дружина є сама зручна підставна особа для чоловіка в подібних угодах. Тому вона і не допускається до участі в подібних підприємствах. Цими ж міркуваннями порозумівається й інша подібна постанова: золота копальня й участь у ній забороняється службовцям у міністерстві землеробства і державного майна, по гірничому управлінню – повсюдно, дружинам і не відділеним дітям їх (там же, п. 10, теж Уст. Горн., ст. 1, прим. 3, прил. ст. II). Хоча, звичайно, і не будь дружина підставною особою чоловіка, а дій цілком самостійно, проте чоловік її (раз він живе з дружиною в злагоді) не може відноситися цілком байдуже до її господарських підприємств, що повинно викликати в ньому боротьбу між бажанням виконати службовий борг і прагненням допомогти дружині здійснити більш вигідне підприємство. І от, щоб усунути таку боротьбу, небезпечну для службового боргу, установлене вищевказане обмеження для дружин чиновників. Рахуючись із цим спонуканням установлений закон, за яким піддана тієї держави, у якій перебуває на службі руський дипломатичний чиновник, виходячи за нього заміж, зобов’язана продати своє нерухоме майно, що знаходиться на її батьківщині (Зак. гражд. ст. 66).

Поміщені в законах цивільні постанови про майнові відносини в Чернігівській і Полтавській губерніях запозичені з Литовського статуту. «Спочатку на землях Великого князівства Литовського, до з’єднання його з Польшею панували загальноруські постанови про роздільність майна подружжя, але з часу цього приєднання в життя західноруське, і в тому числі й у сферу сімейних відносин, починають проникати польські нрави і правничі інститути. Замість руської системи роздільності майна подружжя і приданого, починає прищеплюватися польська система приданого (рosаg) з веном (даром чоловіка дружині, що полягав у відомій сумі грошей, яка записувалася дружині, дарувалася їй на випадок смерті чоловіка замість приданого), оправою, тобто іпотекою на відому частину майна чоловіка, якою забезпечувалося як придане, так і вено; вінцем дівочого майна, що діставалось дружині від спадкоємців чоловіка, у тому випадку, якщо вона не принесла приданого і не одержала вена. Але паралельно з цим західноруські жінки зберігали право, якого не мали в Короні (Польщі), успадковувати у відомій частині в майні своїх чоловіків. Зрештою майнові відносини подружжя у законодавстві литовському одержали такий вигляд: «у засадах цих відносин лежить початок здійсненої роздільності подружнього майна. Дружина приносить для шлюбу так зване «внесення» (wniosek) сукупність рухомостей, внесених нареченою в дім чоловіка. Воно підрозділялося: 1) на придане, що складається з готівки, золотих і срібних речей, жемчугу і дорогоцінних каменів і 2) на виправу, до складу якої входили всі інші предмети: плаття, одяг, хустки, коні, екіпажі і т. ін. Внесення давали за наречену батьки, рідні брати, взагалі родичі, нарешті і сама наречена. Кількість приданого залежала від волі батьків. Внесення забезпечувалося оправою. Перед укладенням шлюбу наречений, при свідках – людях добрих, видавав нареченій, її рідним і рідним, які дають за неї внесення, веновий лист чи запис, у якому забезпечував внесення певної суми грошей однієї третини свого нерухомого майна. До складу цієї суми входили: 1) Подвійна вартість приданого (придане з привенком) і 2) Проста вартість виправи. Внесення дружини губилося в майні чоловіка, робилося його власністю, якою він розпоряджався на свій розсуд. Оправні маєтки знаходилися у користуванні чоловіка, але він не міг відчужувати, ні закладати їх без згоди дружини, висловленої нею особисто перед судом. Дружина мала іпотеку на цих маєтках878.

Згідно з цим, і в наших Чернігівській і Полтавській губерніях придане, залишаючись власністю дружини, надходить у загальне володіння і користування подружжя і, отже, не підлягає розпорядженню за одиночною волею дружини. Однаково і те нерухоме майно чоловіка, яким забезпечене придане, не підлягає розпорядженню чоловіка, без згоди дружини (ст. III, ср. Лит. ст., разд. V, арт. 2, § 5).

При цьому варто помітити, що арт. XVII Литовського статуту 1588 р. вимагає не тільки згоди дружини на відчуження майна чоловіка, що служить забезпеченням приданого, але і свідомості цієї згоди перед судом.879

Коротко історичний хід майнових відносин між подружжям може бути поданий у наступному вигляді.

Літопис («заутро приносять по ней» — за дружиною, «что вдадуче»), Руська Правда («отдадять ю братия за моужъ како си могуть», Карамзин сп. ст. 107), Псковська судна грамота («свекру или деверю отдать платья или крута», ст. 91, тобто повернути невістці по смерті сина) — показують, що руські заміжні жінки вже в найдавнішу епоху мали свою окрему власність. Але хто розпоряджався нею впродовж шлюбу? Навряд чи один чоловік і са-мовільно880.

«Вопрошение Кириково» — один з найдавніших пам’ятників нашої старовини, — говорить, що розтрата майна дружини («порты ея грабити начнеть») таке «зло», що може скласти навіть привід до розлучення»881.

 За статутом Володимира Святого, «пошибанье промежу мужемъ и женой о животе», тобто суперечка між подружжям про майно, відноситься до відомства суду духовного. А оскільки суперечка така можлива, то, отже, існував і об’єкт суперечки, тобто окреме в кожного з подружжя майно.

Дарма вважають, що хоча б деяка майнова самостійність дружини немислима була при повному особистому підпорядкуванні. Історія нам показує, що одне з іншим уживається. Так уже той факт, що по смерті чоловіка вдова могла зажадати від родичів його повернення свого майна, показує, що чоловік не був повним паном принесеного нею. За борги чоловіка в найдавніший час дружина не відповідала. Так, за Руською Правдою, батько сімейства, що заборгував, відповідає особисто за свій борг, без залучення до стягнення дружини і дітей. Навпаки, ст. 85 Псковської грамоти, якою, на думку деяких, установлюється спільна відповідальність дружини і дітей за борги чоловіка, насправді говорить саме зворотне: вона говорить — відповідають, якщо були поміщені в записі, тобто якщо самі були співборжниками, отже, якщо не приймали на себе боргу, не відповідають. У цьому випадку руське право збігається і з греко-римським.

Безперечно, духовна влада, що відала судом з сімейних справ, намагалася внести в руське життя також і початки греко-римського права в розумінні права чоловіка на придане дружини. Але, імовірно, життя, ваблене в одну сторону народним звичаєм, а в іншу — іноземним правом, йшло, як звичайно буває, по діагоналі паралелограма цих сил. У московський період нашої історії відбувається зміна у погляді на те майно дружини, яке вона приносить при одруженні, — на придане‚ можливо, тут позначився вплив грекоримського права, що проводило в життя духівництво.

Придане стає на час шлюбу загальносімейною власністю (придане дається чоловіку і дружині) із правом чоловіка на переважне розпорядження цією власністю. Він користувався приданим — переводив селян із доданої вотчини у свої маєтки, закладав, продавав і узагалі відчужував придане. Але для відчуження вотчин була потрібна згода дружини.

Коли чоловік помирав‚ придане надходило у повне розпорядження вдови‚ так само як і куплені вотчини, що вважалися, як і придане, сімейним майном. Якщо ж помирала дружина і залишала дітей, то придане залишалося в чоловіка, від якого переходило до спільних дітей‚ якщо дітей не було, то воно поверталося особам, що дали його, і тільки придані маєтки справлялися за чоловіком назавжди (Неволин К., т. 3, стор. 116, 118).

З часів Петра Великого, зі зміною погляду на становище заміжньої жінки в шлюбі, змінюється і погляд на придане, як на цілком недоторканне для чоловіка її майно.

З цього часу мало потроху встановлюється початок тієї майнової роздільності подружжя, що збереглося і наприкінці ХІХ ст. Ми говоримо «потроху», тому що є свідчення, які показують, що іноді і після Петра виникали сумніви про право дружини самостійно розпоряджатися своїм майном. Так‚ у 1733 р. прокурор юстиц-колегії представляв конторі правлячого сенату, що в московській фортечній конторі записують фортеці від імені дружин не інакше, як за дозвільним, даним від чоловіків, листам, або за дотриманням того звичаю, що чоловіки підписуються під фортецями як свідки. Але в той же час він доносив, що у фортечній конторі немає точних указів, які б забороняли чи дозволяли записувати фортеці на ім’я дружин без дозволу їх чоловіків, чому він вимагав дозволу, як слід поводитися в майбутньому. Контора правлячого сенату повідомила з цього донесення повідомлення ведення в правлячий сенат і вимагала зі свого боку дозволу. Про те ж в 1744 і 1752 рр. представляла сенату юстиц-колегія. У 1753 р. від сенату дано був дозвіл: сенат повелів фортеці від імені дружин на їхній власний маєток писати безперешкодно, не застерігаючи у фортецях, що продаж чи заставу вони роблять за згодою своїх чоловіків і не вимагаючи від чоловіків їхніх листів» (Неволин К., т. 3, стр. 94).

Так само, очевидно, не без коливань практика останніх століть прийшла до думки про можливість угод між подружжям. Так‚ ще в 1556 р. було ухвалено щодо духовних заповітів: якщо дружина, умираючи напише в духовній чоловіка свого прикажчиком, то йому в прикажчиках не бути, і духовна ця не є духовна, тому що дружина за чоловікової волі, що їй велить написати, те вона і напише882. У 1763 р. Сенат у найвищій присутності визнав недійсною купчу, дану чоловіку дружиною, базуючись на тому, що дружина, як така, що знаходиться під владою чоловіка, не може сперечатися проти його волі про видачу йому купчої, а в 1797 р. уряд поглянув на цю справу ще з іншого боку. Саме імператор Павло I, угледівши, що особи, які заборгували, перезміцнювали своє майно дружинам і родичам для запобігання платежу боргів, повелів з таких перезміцнень вважати дійсними тільки ті, які в минулому зроблені до видачі боргових зобов’язань (Неволин К. , стр. 96, 97). Підводячи підсумок вищевикладеному про майнові відносини між подружжям, ми зважуємося стверджувати, що існуюча в Російському законодавстві система роздільності майна подружжя не може бути виправдана ні суттю шлюбу, ні практичними потребами, ні історичним розвитком розглядуваного інституту.

Шлюб є можливо повне спілкування життя подружжя; разом із тим, при системі роздільності, чоловік і дружина — люди чужі одне одному. Поки справа не стосується грошових рахунків, «чоловік зобов’язаний любити дружину, як власне своє тіло, полегшувати її немочі, захищати її». Ледве справа торкнеться майна, картина змінюється, перед нами пересічний позикодавець, вантажоприймач і т.ін. Отже, почуття спільні, але гроші різні. Життя, що не знає прямолінійності в людських відносинах, не піддається цьому сухому закону. Якщо два товариші — студенти, живучи спільно, не в змозі вести правильний облік витратам кожного, зробленим на загальні потреби, то це вже рішуче неможливо чоловіку і дружині, що мають щей загальних дітей. Якби навіть хто-небудь з чоловіків і перейнявся ідеєю закону про повну майнову роздільність, то навряд чи б йому було під силу провести цю ідею в життя, хоча б він не випускав з рук олівця і записної книжки. Ця повна роздільність була, є і буде мертвою буквою, в одних випадках — в більшому, в інших — у меншому ступені.

Говорять, що подружжя може улаштуватися, як захоче‚ але закон про роздільність корисний тоді, коли в одного з подружжя, звичайно в чоловіка, є бажання розпоряджатися за своєї безпідставності майном іншого. Але життя показує, що, не дивлячись на цей благодійний закон, результат виходить саме зворотний. Всюди чоловік розпоряджається майном дружини, витрачує його, а закон про роздільність майна не тільки не перешкоджає, а ще й сприяє цьому: при системі приданого і навіть спільності майна чоловік несе відповідальність за довірене йому дружиною становище, при системі роздільності він безконтрольний і безвідповідальний.

Взагалі майнова самостійність дружини в шлюбі в більшості випадків є фікція. І фактично, і легально воля чоловіка в шлюбному житті є переважною, і дружині важко відстоювати свою майнову незалежність, коли той же закон, який її поставив так самостійно, як власницю, — як дружину, підкоряє «необмеженій» владі чоловіка.

Але якщо бажана самостійність дружини у сфері її майнових прав у дійсності не завжди може проявитися, зате бувають і зворотного характеру факти — прояв самостійності небажаної. Так‚ практика наша знає випадки, коли дружина, ґрунтуючись на тім, що «шлюбом не укладається спільного володіння в майні подружжя», виселяє зі свого дому чоловіка як неприємного для неї квартиранта‚ чи ховає майно його від його кредиторів, вигадано переводячи його надбання на себе.

Можна сказати, що ніде майнова роздільність подружжя не виявляється юридично з такою силою як в угодах по фіктивному перезміцненню подружжям майна одне одному. Більш вдячної постанови для таких перезміцнень в обхід закону про задоволення кредиторів важко й уявити собі, як постанову про роздільність. Де чоловіку чи дружині можна знайти більш податливого і надійного учасника для облудних угод, як в особі іншого з подружжя, раз обоє вони перейняті однаковими моральними поглядами? Адже отут, не виходячи з квартири, можна, зробити самі неймовірні сполучення угод щодо свого майна: продажу, застави, фіктивної оренди, записів про неустійку і всіх можливих видів позики від вигаданої поклажі до векселя. Словом, можна у всяку хвилину, точно за помахом чарівного жезла, стати тому чи іншому із подружжя чи багатим, чи бідняком, позбавленим усяких засобів, дивлячись на те, що потрібно для того, щоб не заплатити належного. Досвідчені ділки-подружжя доходять віртуозності, свого роду художності у користуванні законом про роздільність: бідному кредитору доводиться тільки руками розводити, бачачи як «на законній підставі» його обібрали, тому що воювати йому з такою, даною йому Х томом, зброєю, як знищення договорів, унаслідок протизаконності мети їхньої (підроблене перезміцнення майна щоб уникнути платежу долів, ст. 1529 п. 2), це значить відображати напад ворога, озброєного далекобійною зброєю, кремінною рушницею. Мало надії на успішний результат дає в подібних випадках і відкриття конкурсу над фіктивно неспроможним чоловіком.

Отже, існування закону про майнову роздільність не може бути виправдане ні суттю шлюбу, ні практичними розуміннями. Вона не може бути виведена і з історії як цільний інститут. Не можна вважати систему роздільності майна подружжя прищепленоїюнам усім ходом нашої історії (як ми бачили раніше). Деяка взаємодія подружнього майна завжди існувала, особливо ж із встановленням погляду на придане, як на майно, принесене для покриття витрат шлюбного життя. Відповідно до такої мети, майно це зберігаючи як власність дружини, знаходилося розпорядженні чоловіка. Цей погляд на придане зберігся і до кінця ХІХ ст. у юридичній свідомості нашого суспільства. Але законодавство, наслідок випадкового при кодификації закріплення деяких окремих фактів із судової практики, і придане підкорило долі іншого майна подружжя, тобто визнало його окремою і недоторканною власністю дружини, поставивши його в розряд іншого виділеного майна і називаючи його виділом з нагоди заміжжя (Зак. гр. ст. 1005).

Таким чином привід (видача заміж жінки), а не мета (полегшити витрати шлюбного життя) відрізняють придане за діючим законом від іншого її майна. Цим закон наш не тільки без усякої розумної причини виддалився від колишнього нашого законодавства про придане, але і став у протиріччя з дійсним життям‚ у якому, як сказано вище, зберігається колишній погляд на придане, як майно що дається (ad onera mаtrimonii).

Вище були наведені різні системи майнових відносин за найважливішими західноєвропейськими законодавствами, у тому числі за кодексом французьким, найбагатшим усілякими сполученнями цих систем. Але в жодному законодавстві ми не зустрічаємо чого-небудь подібного до нашого права, тобто щоб дружина, якими б великими її засоби не були, не зобов’язана була ні однією копійкою брати участь у витратах шлюбного і сімейного життя. Не знають подібного погляду на обов’язки заміжньої жінки й інші слов’янські народи. Ми бачили, що й у нас справа стояла колись інакше, і те, до чого ми прийшли напркінці ХІХ ст. не є щось споконвіку властиве нашій правосвідомості.