Семантика власного імені та українські імена у діаспорі

2.2 Семантика власного імені та українські імена у діаспорі

Незайвим було б і хоч побіжно зазирнути у розділ «Семантика людських імен». Адже функції власного імені в різні часи у різних суспільствах відрізнялися. Певно, зовсім небагато батьків, називаючи свою доньку Клавдією, знають, що у перекладі з латини це значить «кульгава». Річ у тім, що структура латинського власного офіційного імені була також трикомпонентна: власне ім'я, родове ім'я, прізвисько (як правило, за характерною ознакою представників роду). Клавдій — кульгавий, Назон — носатий, Ціцерон — горох, Катулл — кошеня. Жінки у Римі не мали власного імені — лише родове із певним індексом для зручності: Клавдія Пріма, Секунда (Перша, Друга) або ж Майор, Мінор (Старша, Менша).

Етимологія деяких антропонімів іще складніша. Так, в останні роки чимало малих Галинок потерпають від того, що нерозважливі однолітки дражнять їх «Галіна Бланка». Справді, це той латинський іменник, але смислове навантаження його зовсім інакше.

Gallus, і (m) лат.— півень; gallina, ae (f) –курка. Римська імперія, розширюючи свої кордони на Захід, зіткнулася з іншими, менш розвинутими, але самобутніми культурами. На території сучасної Франції мешкали племена, які ще у ті часи ретельно дбали про свій зовнішній вигляд і були великими чепурунами: чоловіки полюбляли прикрашати свої голови пір'ям із півнячого хвоста. Цей звичай, як і інший — носити штани, спочатку дуже потішав римських завойовників. Вони дали місцевим жителям глузливе прізвисько «галли»- півні. Представники підкорених народів — слуги, раби часто отримували ім'я за походженням: Спартак — родом зі Спарти, Галліна — жителька Галлії, жінка із племені галлів (а зовсім не курка!).

Ще раз нагадаємо, що ім'я по батькові має гармоніювати із власним іменем та прізвищем як фонетично, так і стилічно. У післявоєнні роки дитячі будинки були переповнені дітьми, які нічого не могли сказати ні про своїх батьків, ні про своє ім'я та прізвище. Нерідко таким дітям записували новостворені прізвища: Правденко, Горносталь, Переможний, Большевиков.

Інколи ім'я чи прізвище із певних причин зазнає деформації, що може спричинити чималі проблеми у носіїв та їх прямих нащадків. Із творів класиків нам відома халепа, у яку потрапив Мартин Боруля, що бажав вибитися у дворяни, але через одну букву в прізвищі не зміг; потуги Мини Мазайла, який будь-що хотів відхреститися від свого роду. Навіть при побіжному огляді ономастичної проблематики неважко зауважити, що у кожного народу існує свій варіант ономастичної системи: певне коло лексем — власних імен (укр. Оксана, фр.Франсуаза, рос. Дар'я): фонетика (пор. укр. Микола, фр. Ніколь, італ. Мікеле, укр. Йосип, фр. Джозеф, італ. Джузеппе); морфологія (пестливі форми імен: укр. Леночка, Ярославчик, ісп. Бетіто, Лаурита, рос. Катюша, Наташенька); синтаксис (власні назви: укр. село Мала Березянка, Муровані Курилівці, англ.м. Statford –on-Avon, ісп. м. Rio-de-Janeiro та ін.).

Специфіка ономастичної системи багатьох народів настільки яскрава, що почувши ім'я людини, часто можна без особливих зусиль здогадатися, до якого народу належить ця особа. Оленников Федот Сидорович — звичайно, росіянин, Шевченко Оксана Опанасівна — українка, Мішель де Ланже — француз. Але інколи можна і помилитися: чорнява дівчина на ім'я Дукашвілі Юлія Гурамівна — не грузинка, а українка, про що свідчить відповідний запис у паспорті — діти батьків, що належать до різних народів, самостійно обирають національність.

ВИСНОВКИ

Отже, цілком добровільно обираючи ім'я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити.

Але чи можна вважати позитивним таке відчутне звуження кола популярності імен? Звичайно, ні. З кількох причин. Насамперед воно призводить до появи численних тезок. Сьогодні часто можна почути від виховательок дитсадків і вчителів нарікання на одноманітність імен нашого наймолодшого покоління. В одній групі дітей буває стільки Саш або Наташ, вихователі змушені звертатись до чотирьох-п’ятилітніх малюків за прізвищами. На уніфікованість дитячих імен звертають увагу й письменники. Так, у гротескно-сатиричній повісті «Пух» В. Шевчук пише: «Таксі сколихнуло сонну тишу околиці, і таксистиха схвильовано вибігла надвір, сподіваючись того, чого вже перестала сподіватися. Але таксі не зупинилося біля її двору, проминуло й рябу Надьку на камені, за машиною чкурнув щосили босякуватий Олежик з десятком інших Олежиків й п’ятіркою Лен». Не самі імена – Олег і Олена – нічим не гірші за інші, висміює тут письменник, а їх надмірну популярність, внаслідок якої ім’я втрачає своє основне призначення – виділяти.

Другий негативний момент цього явища – забуття споконвічних народних традицій у сфері іменування. Чи часто зустрінемо сьогодні хлопчиків з іменем Микитки, Василька або Олеся? А жіночі ймення? Куди поділись улюблені народні імена Дарина, Соломія, Софія, Уляна, Христина та інші? Протягом багатьох століть вони вважались найкрасивішими, овіяними легендами, неперевершеною українською поезією.

У наш час досліджуючи іменник українців слід звернути увагу на ті суттєві якісні зміни, які відбувалися упродовж 90-х років ХХ ст. під впливом соціально – політичних чинників. Так, на склад іменника українців помітним став вплив іменників західноєвропейських народів, що зумовлено більш тісними та ширшими контактами українців та громадян Центральної, Західної Європи, а також США та Канади. Вагомим чинником, що забезпечує поширення в українському іменнику власних імен романського та германського походження, стала трудова еміграція в Італію, Іспанію, Португалію тощо. Внаслідок таких контактів в іменнику українців з’явилися такі нові імена, як Алькін, Джулія, Джовані, Зоран, Крістін, Фред, Франческо, Рустем, Ромео тощо.

Отже, соціально – політичні та економічно – техногенні чинники упродовж останнього часу по-різному впливають на стан сучасного іменника [9].

Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася — Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця.

На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію, пов'язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого — іменем батька. Отже, давши дитині ім'я свого батька чи матері, ми не лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти.