Особливості виникнення народних прикмет та їх класифікація

1.1 Особливості виникнення народних прикмет та їх класифікація

Проблема виникнення народних прикмет у світоглядно-історичному плані є досить складною. Складність її вирішення криється у значному часовому проміжкові, що віддаляє нас від того періоду життя суспільства, коли виникли перші уявлення та вірування. Сучасній науці важко вказати точний час зародження народних прикмет. Але, ймовірно, початок цього процесу можна віднести до періоду трипільської культури, або й ще раніше.

Народні прикмети - це короткі влучні вислови, що в художній формі типізують різні явища життя. Вони є узагальненою пам’яттю народу, висновками з життєвого досвіду на основі спостережень [29].

Творення прикмет - довгий та тривалий процес. Перші спроби осмислити життєві спостереження і виразити їх у художній формі виникли ще у докласовому суспільстві. Вони передусім пов’язанні із спостереженням над природою та трудовою діяльністю людини [19].

Простота і виразність висловленого спостереження забезпечили йому тривалу життєздатність. Основним їх змістом є міркування про вплив явищ природи на наслідки трудової діяльності людини, висновки з господарського досвіду. У них відбите споконвічне і безнастанне прагнення людини до освоєння таємниць природи, до розумного їх використання.

Життя українців продовж багатьох тисячоліть невіддільно від землі-годувальниці. Одвіку земля була для нашого народу втіленням жіночого початку – материнства, а сонце початком чоловічого батьківства [21].

У продовж тисячоліть творилося сотнями поколінь українських хліборобів і скотарів унікальне, неоцінне поле України – величезний набуток аграрного і культурного досвіду людства.

Серед українців досить поширювалися давні світоглядні поняття, які знайшли відбиток у народних прикметах. Існували давні тотемістичні, анімістичні та фетишимістичні уявлення пов’язані з оточуючим світом: віра у наявність душі чи духу в явищах природи (сонце, вода, грім, блискавка) поставали як живі істоти (персоніфікувалися), і їм люди поклонялися; надприродний зв’язок між людьми та окремими видами рослин, птахів і звірів; надприродну властивість предметів та речей. Древні люди розмежували світу матеріального і не матеріального, людини та природи, дії та предметів. Рослини і тварини, а також різноманітні предмети використовувались у багатьох ритуалах, обрядах. Люди були богобоязними, обожнювали дари природи, що пояснюється культом язичництва. У віруваннях і забобонних діях, якими люди намагалися пояснити природу та оточуючий світ, важливу роль відігравали культи, що стали для них своєрідною первісною релігією. Культ (від латинського cultus - вшанування) – інститут вшанування та поклоніння речам, явищам, істотам [17].

Існував культ вогню, культ води, грози, землі, вітру, хліба, дерев, тварин та рослин, небесних світил, предметів. З культами землі та сонця тісно пов’язувався культ зерна та хліба. Вважалося, що зерно та хліб вбирають в себе сонячну енергію та силу землі.

Усі ці культи співіснували одночасно, їхнє зародження було пов’язане з набуттям певних знань про навколишній світ. Тому народні прикмети своїм змістом пов’язані з цими культами.

Поряд з обожненням природних явищ та небесних світил стародавні українці створили цілий світ богів, серед них наймогутнішим були бог неба – Сварог:

“Якщо рано в небі з’являється “попіл” – червоніє небо,

то на вітер, а як у вечері, то на сніг або дощ”.

Бог сонця Дажбог:

“Сонце в темнуватому прозорому колі,

або червоне перед заходом – чекай вітру”.

Бог вітру Страбог:

“Якщо вітер довго віє з одного боку,

але раптом змінив напрямок, - скоро задощить”.

Бог родючості і скотарства – Велес, бог грому і війни – Перун

“Грім узимку – на сильний вітер і сніг”.

“Грім напровесні на голе дерево – погано вродять зернові”.

Дохристиянський світогляд, вірування, народна психологія органічно увійшла в систему усної народної творчості давніх часів, що реально відобразило життя народу у давні часи.

Офіційною релігією українців, як і інших східних слов’ян було православ’я – один із різновидів християнства, воно давало нові можливості розвитку духовного і матеріального світу. Разом з новим віруванням, християнство принесло нову мораль; а також – негативне ставлення до язичества, до магії та чаклунства, поклоніння силам природи [42].

Будучи абсолютно відмінним від існуючого на українських землях язичницького світогляду, християнство вступило в боротьбу зі старими традиціями. За час цієї боротьби християнство перетворювало місцеву культуру часом саме підпадаючи під вплив місцевих звичаїв.

Християнство уживалося з різними повір’ями і прикметами, які своїм корінням сягали у дохристиянські релігійні уявлення: віра у чаклунство, у “порчу”, наврочення та інше:

“Якщо на Різдво чиясь ложка буде перевернута –

власник скоро піде з цього світу”.

“Якщо на Благовіщеня вагітна жінка працюватиме –

дитина народиться калікою”.

А християнські святі сприймалися народом як видозмінні образи язичницьких богів. Святий Ілля – з’єднувався з Перуном, а дрібні божества і духи дожили навіть до нашого століття:

“Якщо прийде Ілля, то наробить у полі гнилля”.

“До Іллі мужик купається, а після Іллі і на кущі не сохне”.

“Збіги християнських і язичницьких свят занадто численні, щоб бути лише справою випадку. Вони свідчать про компроміс, до якого церква у час свого торжества вимушена була вдатися з протидіючими культами, що навіть переможені, ще не втратили свого впливу” [41].

У багатьох традиційних святах існує чимало язичницьких рис. На Різдво – це ряджені, колядники, ворожіння: на погоду, на рік, на майбутній врожай, людські долі.

На календарно-обрядовий цикл, в основі якого лежали старі вірування та уявлення, накладалися церковні свята, які за своєю суттю залишалися язичницькими [38].

Священне право на вільну працю народ вироблював століттями, у праці він відстоював свою честь, гідність. Цінність людини вимірювалася передусім її ставленням до праці. І не випадково основу народної педагогіки становило трудове виховання:

“Якщо хочеш грибів назбирати – треба до схід сонця вставати”.

“Змарнуєш на жнивах хвилину – втратиш не одну зернину”

Згідно з народним світоглядом людина була невід’ємною від природи. За аналогією з природою навіть вік людини порівнювався до певної пори року (дитинство – весна, молодість – літо, зрілість – осінь, старість - зима). Основним осередком виховання була сім’я, тут дитина пізнавала перші моральні цінності, любов до краси свого краю, а саме головне правило – поводження в природі, сезонні зміни, прикмети:

“Як у серпні дбаємо – так зимою маємо”.

“На нивку гній, на скотину лій, а на спину здоров’я”.

“Не чіпай гнізда лелеки – хата згорить”.

Народна метеорологія – одна з найдавніших галузей народних знань, що обіймає систему народних прикмет, раціональних спостережень і достовірних передбачень про природні зміни на близький чи віддалений час [40].

Землеробський характер господарських занять українців зумовлював цілковиту залежність успішного проведення сільськогосподарських робіт, а відтак кліматичних умов. Усвідомлення цього вимагало уважно приглядатися до навколишнього середовища, розвивати спостережливість, виявляти причинно-наслідкові зміни між зміною певних атмосферних явищ, характером поширення звуку, поведінкою тварин, станом рослин та наступною зміною погоди.

Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, за яскравістю зірок та місяця.

Так, повсюди вважалося чистий захід сонця – на добру днину, яскраво-червоне сонце – на вітер. Червоно-багряні зорі – на непогоду, ясне зоряне небо на погоду.

Довголітній набуток ставав стрункою системою господарської та побутової діяльності.

Навіть в наш час, коли виникли наукові теорії народні прикмети не витратили своєї пріоритетності, а сприяють виробленню обґрунтованих традицій величезного досвіду народу.

Система, на якій базуються сільськогосподарські народні прикмети була живучою на Україні ще в 20-30рр., переважна більшість хліборобів користувалося нею. Селяни безпомилково могли визначати строки посіву городніх і зернових культур, підтримувати родючість ґрунтів, вміло завбачати погоду. Власне довголітній досвід допоміг селянам отримувати високі врожаї на своїх присадибних ділянках, що значною мірою врятувало багатьох від страхітливого голодомору, штучно створеного сталінською системою на Україні [2].

Це – словесні мініатюри, що в процесі формування закріпились як своєрідні усталені форми, образні кліше. Побутуючи частина з них втратила своє первісне значення:

“Якщо здалеку чути потяг – буде дощ”.

“Придивіться до візерунку на шибці: якщо їх пагони спрямовані вгору – морози триватимуть, а коли вниз – бути відлизі”.

Релігією давніх українців було язичництво, яке в усіх своїх проявах протиставляється християнському вченню. Дохристиянських світогляд дає можливість пояснити різноманітну тематику народних прикмет, яка пов’язана з язичницькими культами (вогню, води, грози, землі, хліба, дерев, тварин рослин, небесних світил, сонця, предметів землеробських знарядь, предків), залишки яких наявні у християнській релігії та поєднані з календарно-обрядовими святами (дідух, обереги). Будучи від природи дуже спостережливими та користуючись попередніми знаннями селяни узагальнювали природні та біологічні фактори у прикмети:

“Якщо вітер посилюється під час дощу і напрямок його змінюється проти годинникової стрілки – чекай швидкого потепління”.

Які мають практичну вартість ще на сьогоднішній день, бо національними рисами української ментальності є їх любов до рідної природи, її обожнення та прагнення з нею гармонічних стосунків.

“Соловей співав усю ніч – перед гожим днем”.

“Якщо початок травня холодний,

то наприкінці місяця буде тепло і навпаки”.

Не знаючи природних законів, люди не розуміли до кінця чому певні причини викликають завжди ті ж наслідки, але спостерігали залежність між різними явищами, укладаючи ці спостереження у словесні формулювання, поради. Ці явища поступово прив’язувалися до дня, що запам’ятовувався (здебільшого якогось свята). Поступово утворився народний календар – перелік прикмет на кожен день і пов’язана з ним народна мудрість, де використано власні імена:

“На Юрія (5 травня) роса – не треба коням і вівся”.

“На Василя (14 січня)на деревах біло, то буде і в коморі мило”.

“Який день на Різдво – такий і на Петра”.

Народний календар мав практичне застосування і багато в чому впливав на господарську діяльність селян-хліборобів.

Початкові вірування українського народу найбільше зв’язані з життям, з природою свого довкілля, бо це вимагалося їх господарським побутом, їх натуралістичними віруваннями. Людина хотіла бути зі своєю природою в найкращих стосунках, бо ясна річ бачила, що в усьому залежить від неї, і тому постійно зверталася до сонця, зірок, Землі [19].

Знамення чи явище на небі – дивували весь народ, комети завжди віщували нещастя, і люди боялися їх з найдавніших часів. А от сонце з давніх-давен наші предки вважали святим. Зроду віку пращури були сонцепоклонниками, обожнювали небесні світила і його променисту вогняну силу. Сварог, Дажбог, Хорс – всі ці слов’янські божества так чи інакше пов’язані з сонцем і його життєдайним початком.

Стародавня людина уявляла сонце у вигляді вогняного колеса, що котилося небом. Гріхом було показувати на сонце пальцем – усохне палець, або виколе собі око; кидати каміння на сонце – бог хліба не дасть.

Образ сонця часто зустрічається в народних прикметах:

“Стовп біля сонця взимку – на мороз, влітку – на посуху”.

“Якщо сонце сходить в тумані – буде тихо і душно”.

“Духота під час ходу сонця означає, що під вечір задощить”.

“Не лягай спати перед заходом сонця – матимеш страшний сон”.

Образ грому, посланця неба й вогню, який має цілющу силу привертав увагу спостережливого народу. Люди помітили, що весною як гримить перший грім, треба спиною обпертися об дерево чи об щось інше і спина не болітиме до нового грому у наступному році.

“Грім на початку березня – на шкоду житу і ячменю,

бо буде рання весна”.

Особливе значення надавали люди вперше почутому грому. Вважали, що грім, блискавку, град викликають духи:

“Перший грім при північному вітрі – холодна весна,

при східному – суха й тепла, південному – тепла,

західному - мокра”.

“Вранці чути безперервний грім -

надвечір піде дощ з градом”

“Глухий грім – на тихий дощ”.

Образ води шанувався народом. Вода – колиска людства, першість. Слово “Рус” – означає “вода.”

“Якщо вода дуже шумить у горах – буде непогода”.

“Якщо на воді під час дощу з’являються.

бульбашки, то негода недовго”.

“Вода потемніла в річці – перед грозою”.

Багато народних передбачень становлять прикмети пов’язані зі станом атмосферних змін, різними метеорологічними явищами. Наявність туману, роси вранці вважалося доброю ознакою погоди, а рух хмар проти вітру – вірною прикметою негоди. Зважали також на колір та форму хмар: важкі та сірі – на грозу, червонувате при заході сонце – на вітер.

“Білі зимові хмари – на мороз”

“Якщо після нового року хмари рухаються проти вітру –

падатиме сніг”

До достовірних належали також прикмети пов’язані з певними змінами в атмосфері, які спричиняють зміну стану предметів та явищ:

“Духота в повітрі – на грозу”.

“Зволожується сіль чи хліб – на негоду”.

“Дим стелиться, погано горять дрова – на відлигу”.

Значна група прикмет ґрунтується на спостереженнях за поведінкою тварин, комах, птахів, риб. Перед дощем крила комах зволожуються і комахи опускаються в нижчі шари повітря, де їх ловлять птахи та риби. Через те поширені такі прикмети:

“Ластівки літають низько – на дощ”.

“Риби вискакують з води і ловлять комах – на непогоду”.

“Якщо бджоли не вилізають з вуликів – слід чекати дощу”.

“Перед негодою мурашки закривають більшість ходів у мурашник”

“Горобці літають зграйками – на суху і ясну погоду”.

Значна увага приділялася спостереженням за поведінкою тварин, птахів. Переважали тут свійські тварини і птахи. Кіт дере лапами, собака качається – на вітер. Кури чубаються – на дощ. Качка ховає голову – на холод.

“Голуби розворкотілися – на тепло”.

“Якщо кіт згорнувся в клубочок і лапками приховав писок –

похолодає, а коли вмивається – на суху погоду”.

“Корови лягають спати на дворі – буде гарна погода,

під навісом - занегодить”.

“Худоба збивається докупи – на негоду”.

Достовірними прикметами вважали також зміни у рослинному світі:

“Якщо шишки високо на смереці – на довгу холодну зиму,

а якщо низько навпаки”.

“Рано жовтіє листя – рання зима буде”.

“Багато лушпиння на цибулі – буде люта зима”.

Спостерігаючи за життям рослин люди помічали, що окремі з них розкривають своє листя або квіти в теплу погоду і закривають в холодну.

“Квіти сильно пахнуть перед дощем”

“Квіти пахнуть здалека – на вітер”.

“Багато було пролісків – гарно вродить картопля”.

“Доки не розвилася жовта верба –

не висаджуй у ґрунт будь-якої рослини”.

Образ Місяця часто приваблював увагу людей. Особливо багато прикмет пов’язано з молодим місяцем, його появою на небі (“місяць-молодик”). Матері впевнені: якщо немовля народиться на молодика, то і в старості виглядатиме молодо. Повний місяць приносить багатство немовляті;

“Місяць блідий – буде дощ”.

“Райдужне коло навколо місяця-молодика – буде вітер і хмари”.

“Якщо місяць народився і водою обмився, незабаром задощить”.

“Круті роги взимку – на мороз, влітку на мокру погоду”.

Цікавим виступає у народних прикметах образ веселки. Здається кольори всіх зелених квітів відбилися в ній. Кольори веселки, її розміри та поява у різних кінцях неба багато про що говорить бувалому мандрівнику:

“Висока крута веселка – на погоду, низька і смугаста – на дощ”.

“Вечірня веселка обіцяє добру погоду, а ранкова на заході - мокру”.

“Червона веселка – спека і вітер”.

“Якщо веселку видно і після дощу, але вона швидко зникає –

на погожу днину”.

Річний календар українці поділили на чотири пори року, кожна з яких має свою систему свят. Левова частка цього набутку традиційно припадає на січень. З останнім місяцем зими у хліборобів було пов’язано багато прикмет. Особливо довіряли люди Стрітенню, оскільки в цей день начебто зустрічається зима з літом:

“Відлига на Стрітення – рання і тепла весна”.

“Якщо на стрітення холодно, то вже скоро весна”.

“Сніг на Стрітення – весна дощова, хурделиця – пізня та холодна”.

“Похмуро і без сонця – дошкулятимуть морози”.

“На Стрітення обертається птиця до гнізда, а хлібороб до плуга”.

Існує багато прикмет, які підтверджуються науковими даними. Помічено, що людина, хвора на ревматизм, з підвищеною нервозністю, хворим серцем або легенями краще за інших відчуває зміну погоди:

“Коли руки або коліна ломить – буде переміна погоди”.

“Здорову людину опівдні знемагає сон – буде дощ”.

Цікавим і по-своєму мудрим є календарне регламентування шлюбних обрядів. Знавці весільних церемоній знають, що народна мораль чітко визначала строки їх проведення. Зокрема, заборонялося шлюбувати молодят у другій половині весни і протягом літа:

“Хто у травні звінчається, то буде вік маятися”.

“У травні оженився, то вік журився”.

“У маю розумний жениться, а дурна заміж йде

а в жовтні розумна заміж йде, а дурний жениться”.

Весілля, традиційно на Україні являло значну подію. Тому жовтень називали “весільником”, починаючи з Покрови (14 жовтня), дозволялося справляти весілля:

“Прийшла Пречиста – несе старостів нечиста,

а як прийде Покрова – зареве дівка, як корова”

“Покрова накриває траву листям, землю снігом,

воду льодом, а дівчат – шлюбним вінцем”.

Система народних прикмет має своєрідну струнку історичну структуру, яка включає в себе два головних історичних шари традиційної побутової культури, які визначають два типи української ментальності – землеробську:

“Сівбу визначають так: зацвіла ліщина – час сіяти моркву, мак;

запахтіла калина – сій огірки, гарбузи”

“З’явилися квіти на бузині – прийшла пора висівати льон”.

“Зацвіла горобина – пора братися за огірки й помідори”.

Козацький тип ментальності формувався на пріоритеті чоловіка-сильного, мужнього “лицаря”, на ідеї дороги, походу – на відміну від прив’язаності до землі та статусу жінки – символу стабільності й землеробської праці:

“У поле вирушай, козаче, вже весна соколом плаче”.

“Прийшла Покрова – сиди, козак, дома”.

“Копита в коней потіють – на тепло”.

“Коні жадібно їдять траву, форкають і хропуть – погода зіпсується”.

“Якщо кожух став гнучким і м’яким – чекай тепло й опадів”.

“Кінь лягає на землю – перед снігопадом”.

Аналізуючи зміст народних прикмет природознавчого характеру можна виділити такі загальні образи: космічні (зірки, місяць, хмари, небо, сонце); метеорологічні (туман, роса, веселка, дощ, вітер, гроза, грім); поведінка тварин, комах, риб, птахів; рослинний світ (квіти, дерева, кущі); спостереження за неживою природою (земля, вода, роса); пори року, місяці; людина і здоров’я; землеробські роботи.