Формування перших політичних партій на Україні

2.1 Формування перших політичних партій на Україні

На поч. ХХ ст. для українського національного відродження розпочався новий етап – політичний. Він характеризується усвідомленням українством ідеї відновлення державності – самостійної або автономної, необхідності політичного реформування тодішнього ладу, боротьби за владу і створення політичних партій як інструменту досягнення цих цілей.

Цей процес через бездержавність українського народу мав ряд специфічних рис.

По-перше, неповна соціальна структура українського народу ускладнювала формування політичного спектру партій. Йдеться, насамперед, про слабкість консервативного, монархічного напрямів, з одного боку, та анархічних, лівосоціалістичних – з другого. На практиці це призвело до відтоку значної кількості активних у громадянському житті українців до російських, австрійських, польських та інших партій.

По-друге, простежується орієнтація деяких українських політичних партій на підтримку в зовнішній політиці урядів “своїх” країн-гнобителів, що істотно заважало порозумінню східних і західних українців [10, 210].

По-третє, невирішеність питання про пріоритет розв’язання соціальних та національних проблем. Зрештою, така ідеологічна невизначеність породила непослідовність у практичній політиці.

По-четверте, впливові політичні партії здебільшого не виходили за межі вимог автономії у складі багатонаціональних державних утворень [10, 211].

Вцілілий після російської ідейної інтервенції політично свідомий прошарок української нації, утримавшись від вступу до партійних об’єднань росіян, прагнув до організації й самовизначення у власних партійних організаціях. Першим українським політичним партіям, створюваним інтелектуальною елітою, була притаманна нечіткість ідеологічного обличчя [85, 127].

На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні утворилися і діяли українські політичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю, стратегією і тактикою умовно можна поділити на три основні групи: 1) ліворадикальні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична партія (УСДРП); 2) ліберально-демократичні: Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП); 3) національно-радикальні: Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП).

Ще з початку 90-х років ХІХ ст. в Україні виникають різні гуртки соціал-демократичного спрямування, не лише загальноросійські, а й українські. Так, у 1896 р. в Києві І. Стешенко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Тучапський та інші організували окремий український соціал-демократичний гурток. Він мав на меті боротьбу з культурництвом серед української молоді. Через деякий час українські соціал-демократичні гуртки намагаються об’єднатися. Так виникає перша українська партія – РУП [19, 26].

Юрій Коллард про ідею заснування першої української політичної партії говорить так : “Ініціатором заснування РУП був Дмитро Антонович, але сама ідея партійної праці, на думку Д.Антоновича, належить Михайлові Русову. Ще в 1-ій пол. 1899 р. у відповідь комусь він із залпом вигукнув: “Нам не треба громад, нам треба партії!”. Це речення глибоко запало в душу Антоновичу й він почав обмірковувати план реалізації тої ідеї” [51, 72].

Офіційно РУП засновується у січні 1900 р. у Харкові на так званій “Раді Чотирьох”: Д. Антонович [додаток 1], Б. Каменський, Л. Мацієвич [додаток 3] і М. Русов [додаток 4]. Утворення РУП Юрій Коллард [додаток 2] згадував так : “повернувся він [Д. Антонович] до Харкова з Києва на початку 1900 року. Якось він зайшов до Боніфатія Камінського, якому розвинув намічений ним плян заснування партії. Б. Камінський дуже цим захопився й вони вирішили зараз же обміркувати це в тіснішому колі активних членів “Української Студентської Громади”. Намітили вони, крім себе, для цього ще: М. Русова, Л. Мацієвича, О. Коваленка, Б. Мартоса і мене. ... зразу ж удвох пішли до одної з сестер Маціевич, Мелітини... У неї ми часто збиралися, тому вони мали надію нас там спіткати. Але застали тільки Левка Мацієвича й Михайла Русова. У Камінського Дм. Антонович ширше розвинув свою думку про потребу заснування революційної партії. М. Русов (бо це власне була його ідея) з великим ентузіазмом за цю думку ухопився; Маціевич трохи вагався, але потім згодився пристати, кажучи, що він хоч в успіх мало вірить, але всякі ініціативні спроби добрі, бо підносять енергію й діяльність. Ці ініціятивні збори були 29 січня 1900 р. Через тиждень на 5 лютого призначено нові, на яких, крім цих чотирьох членів Громади, були присутні: Олекса Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Дмитро Познанський. Всі присутні висловили щиру згоду взяти участь в організуванні партії” [51, 73]

Про належність до цієї партії Миколи Міхновського у науковій спадщині і до сьогодні є досить багато суперечок. Фактом залишається одне – йому запропонували написати програму партії. Якщо він не належав до партії, то чому йому доручили це зробити? Автори 1-го тому “Політичної історії України ХХ ст.” пояснюють це слабкою теоретичною підготовкою членів партії, адже це були студенти [85, 127]. Проте Кармазіна говорить, що на основі аналізу публіцистичної та періодичної літератури, можна зробити висновок, що ні теоретичної, ні практичної підготовки не бракувало. Швидше за все М. Міхновський був у добрих стосунках із Д. Антоновичем, тому йому і запропонували цю місію [43, 24].

О. Голобуцький і багато інших дослідників через полемічний характер твору приходять до висновку, що спершу “Самостійна Україна” була виголошена М. Міхновським на Шевченківських святах у Харкові, а потім надрукована у Львові. Це твердження зустрічається у багатьох дослідників, які займалися даною проблемою. Але Андрій Жук, у своєму листуванні із Зиновієм Книша, повністю заперечує цю думку, говорячи що на святах була виголошена зовсім інша промова. На підтвердження цього наводить вислів одного з учасників про те, що “Він (Міхновський) з таким великим запалом говорив про терористичну акцію, бомби, що старий О. Русов, що був на зборах, іронічно спитався, що це за артилерійський офіцер” [59, 175]. Насправді ж у тексті програми “Самостійної України” нема жодних слів про бомби та терористичні акції. Чому тоді твору надано вигляд виступу? А.Жук пояснює це просто – М.Міхновський був юристом і форма виступу була єдина відома і зручна для нього форма написання текстів [59, 176].

РУП об'єднала у собі відразу три течії: драгоманівсько-федеративну, соціал-демократичну та народно-революційну. Пізніше до РУП приєдналися представники націоналістичного українства на чолі з М. Міхновським. Перші три-чотири роки існування РУП несли на собі відбиток боротьби цих течій.

Свої ідеї РУП поширювала в основному серед українського селянства. Проводила агітацію за допомогою літератури, яку почала випускати з 1900 р. Перша брошура – “Самостійна Україна” (вийшло 1000 пр.), другою – “Дядько Дмитро” (вийшло 10000 пр.). З 1901 р. РУП почала випускати свої партійні органи у Львові. Це були “Селяни” і “Гасло”. Загалом з 1900 р. по 1904 р. РУП видала 44 числа цих часописів [додаток 7].

У 1901 р. виникає потреба скликати з'їзд партії, бо протиріччя у ній катастрофічно загострились. Марксисти видають літературу, яка підкреслює соціалістичні засади РУП, а Міхновський у кінці 1900 р. написав від імені РУП “Відкритий лист до міністра Сипягіна”, який закінчується словами: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія” [61, 217].

У 1902 р. відбувається з'їзд РУП, який висловлює свою прихильність до соціалістичної програми. Після цього вже сформована націоналістична фракція РУП на чолі з Міхновським виходить з РУП й засновує свою партію. У цьому ж році й наступному 1903 р. РУП приймає активну участь у селянських розрухах на Україні разом з близькою по духу Українською Соціалістичною Партією (УСП). До неї почали вступати деякі представники українського пролетаріату.

1903 р. у своєму теоретичному органі “Гасло” офіційно заявила про свій відхід від “Самостійної України” й перейшла на загальні засади марксизму, вимагаючи національної автономії України [6, 49].

1900 р. в Україні була створена ще одна партія, яка мала в собі деякі самостійницькі елементи. Так, 1900 р. українці польської культури Ярошевський, Меленевський та інші заснували Українську Соціалістичну Партію, яка практично не мала розбіжностей з РУП [19, 29].

Відомостей про її діяльність маємо дуже мало, бо ця партія була не чисельна й практично не мала ніякого впливу серед населення, тому з самого початку існування діяла разом з ППС (Польська Партія Соціалістична) й РУП. Мала свій періодичний орган “Добру Новину”, яка була призначена для соціалістичної агітації серед українського пролетаріату.

Разом з РУП приймала участь у селянських розрухах 1902-1903 рр. Ця співпраця з РУП призвела до того, що УСП у 1903 р. увійшла у РУП. Але вже в кінці 1903 р. Ярошевський з частиною прихильників вийшли з РУП й увійшли у ППС. Пояснювали вони це тим, що ця організація була більш зорганізованою й мала свою певну програму, до того ж ППС, єдина з соціалістичних партій Росії, наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу [42, 58].

М. Міхновський разом зі своїми однодумцями (брати Макаренки, брати Шемети, Є. Любарський-Письменний) у 1902 р. засновує Українську народну партію (УНП).

У своїй програмі, яка буде проаналізована пізніше, Українська народна партія проголошувала ідея самостійної держави. Українство зустріло ці документи вороже, й тому М. Міхновський в наступній розробці своєї програми вносить деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватись у політичне життя України.

Як про це згадував член УНП С. Шемет, “ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими способами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути” [18, 47].

Про діяльність УНП до 1905 р. практично нічого невідомо, бо вона була не чисельною й діяла дуже конспіративно. Займалася в основному агітацією.

1906 р. в УНП стався розкол: від неї відійшла група «автономістів», які хотіли легалізуватися, аби взяти участь у виборах. “Автономісти” заснували свою Українську демократичну партію, але вона існувала лише декілька місяців [17, 57].

Що ж до партійної періодики, то восени 1905 р. УНП розпочала видавати часопис “Самостійна Україна”. 1906 р. М. Міхновський спробував видавати газету “Запоріжжя” у Катеринославі. О. Голобуцький, повідомляє, що у цій газеті було проголошено про “заснування Української селянської партії. Головним завданням цієї партії було будити національну і класову свідомість українського селянства. Ця партія нібито провела свій з'їзд й прийняла програму-мінімум, яка в основному дублювала програму УНП” [19, 35].

Можливо це була спроба оживити чи, може, легалізувати УНП, яка з 1906 р. починає занепадати: деякі її члени відійшли від політики, а інші перейшли до легальних партій.

Причин цього процесу багато, але головна причина – це “не сприйняття ідей УНП українством” [17, 58].

Після чергового з'їзду Безпартійної Загальної Організації 1902 р. Рада нового складу, крім поточних справ, більшу частину свого часу приділяла обміркуванню платформи Організації, на якій наполягав головним чином І. Стешенко. Старші члени Організації В. Науменко та В. Беренштам доводили, що ніяких платформ чи програм виробляти не слід, а потрібно дотримуватись тільки традиції, яка вимагає від членів громад праці для національного відродження нації [113, 353]. Молодші, а за ними й Лисенко, доводили, що час усім українським громадам, крім культурної активності, проявляти й політичну, хоч не такого крайнього спрямування, який виявляла РУП.

Разом з тим, було доручено Раді обміркувати проект перетворення Організації на партію на зразок галицької “Націонал-демократичної”, проектувалися назви: “Українська народна”, “Українська національна”, “Демократична”, навіть “Радикальна”, доручено детально розробити програму партії і доповісти майбутньому з'їзду. Зимою 1903 – 1904 рр. було ухвалено проект програми партії, яку Рада назвала “Українська демократична”, і проект той було розіслано по громадах [19, 38].

Але проіснувати довго партії у її початковому складі не вдалося

Ліберально налаштовані російські громадські діячі, які вбачали в переході до конституційного ладу природне завершення реформ Олександра П, вважали, що земські установи – основа для створення конституційного ладу. Земські з'їзди, що мали місце протягом 1904 – 1905 рр., проілюстрували генезу земського ліберального руху. Земські з'їзди засвідчили зародження та організаційне оформлення двох течій: конституційно-демократичної та ліберальної, що потім отримала оформлення в “Союзе 17 октября” [19, 41].

Протиріччя між ними полягали не в якомусь конкретному пункті програми, а в самій ідеології. Земська меншість, тобто “октябристи”, не визнавала нового ладу в Росії без згоди з історичною владою.

Більшість же (конституційні демократи) нічого від самодержавства не очікували. З ним кадети перебували у стані війни і проти нього були раді будь-яким союзникам.

Ця дискусія знайшла своє відображення і серед українських лібералів, зокрема членів УДП, де назрівав черговий розкол. Це був розкол між радикалами та поступовцями [19, 41].

Почалося з непринципового питання – розповсюдження літератури. Виникла суперечка між В. Грінченком, який славився своїм темпераментом, та Науменком. Фактично зіткнулися два табори, що їх вони уособлювали: Грінченко – радикалів, Науменко – поступовців. Остаточно виник розкол тільки з прийняттям програми УДП. Київська стара громада почала, як пише Чикаленко, “саботаж”: більшість перестала сплачувати внески до Центральної Організації, не хотіла посилати делегатів на з'їзди, взагалі перестала цікавитись партією. Те ж діялося і в Одеській старій громаді та в Пітерській [113, 364].

Тому енергійніші члени Київської старої громади, д-р М. Левицькнй, О. Юркевич вийшли з неї і намовляли Є. Чикаленка вийти з громади та з УДП і заснувати нову Українську радикальну партію. Чикаленко доводив їм, що він не бачить в цьому логіки: “коли Громади саботують УДП, то нема рації засновувати нову партію” [113, 366], а, навпаки, тримався старої УДП.

На березень 1905 р. УРП була майже організована. Негайно з УДП до нової УРП перейшли всі радикальні члени. Головою став Б. Грінченко.

Рада УДП умовила професора В. Антоновича, геть хворого, написати записку для Київського університету, а професора Багалія – для Харківського, а коли той відмовився за браком часу, то на прохання Ради її склав професор М. Сумцов. Намовила Рада і Н. Молчанвcького, правителя канцелярії генерала Західного Криму написати від свого імені записку про потребу скасування закону 1876 р. [19, 42]. Крім цього, було вислано до прем'єра Вітте делегацію: О. Косач (Олену Пчілку) та М. Дмитрієва. Делегація просила дозволу для українського слова та письма. Вітте обіцяв допомогти. І дійсно, була створена за наказом прем'єра наукова комісія з цього питання.

Крім культурницьких справ, Рада УДП займалась і соціально-економічними. У відомих віттевських комітетах із землеробства було багато представників від УДП.

УДП робила акцент у своїй програмі на політичні питання, а УРП – на соціально-економічні. Саме це їх і роз'єднало, але потім і сполучило в УДРП. Хоча УРП і мала добре розроблену економічну програму, вона не приваблювала широких кіл інтелігенції, а тим паче народних. Можна погодитись із твердженням Є. Чикаленка, що радикали не мали популярності ні в Києві, ні в провінції, а тільки вносили розбрат в громади й тим паралізували їхню діяльність [113, 385].

Розкол гальмував діяльність як УДП, так і УРП; Грінченко це бачив і тому близько середини 1905 р. не раз підкидав ідею об’єднання обох партій.

Громадівці вимагали від Грінченка покаяння й аби той розпустив УРП та увійшов на загальних засадах в УДП. Грінченко, в свою чергу, вимагав монополії його партії на видавничу справу та прийняття тільки його платформи в економіці [113, 386]. Але з часом непримиренність змінилась певною злагодою. Було вирішено, що УРП увійде до федерації УДП на засадах автономії. Нова партія мала називатися “Українська Демократична Радикальна Партія”. Після деяких нюансів Рада УДП одноголосно висловилася за з'єднання. Також постановила агітувати за це по провінціальних громадах, щоб делегати приїздили на наступний з'їзд уже з готовим рішенням. Подібну постанову ухвалила й УРП [30, 18].

Восени 1905 р. на з'їзді УДП делегати від громад майже одноголосно постановили об'єднати УДП з УРП у зв'язку з виборами до І Державної Думи та неможливістю провадити видавничу діяльність. Також обрали комісію з трьох (І. Шрага, Є. Тимченка та Є. Чикаленка) і доручили їм самим виробити умови об'єднання і йти на поступки, але обов'язково об'єднатися. Дійсно, комісія пішла на великі поступки. Нова програма тепер вже УДРП виглядала так: одна частина, там, де йшлося про державний устрій, була взята з програми Демократичної партії, а економічна частина – з програми УРП. Членів Ради УРП ввели до Ради УДРП, де всі мали рівні права [19, 45].

Також цей з'їзд розробив докладний план дій на виборах та вимогу до уряду щодо української мови.

Таким чином, УДП та УРП з 1906 р. перестають існувати і перетворюються на єдину УДРП, де об'єдналися всі українські національно свідомі поступові елементи. Навіть члени кадетської партії були також і членами УДРП.

Річ у тім, що, на думку кадетів, рішення щодо питань національно-політичної автономії мало ухвалюватись окремо в кожному конкретному випадку. Тому взаємодія між УДРП та кадетами не носила характеру централізованого співробітництва, а мала скоріш локальне значення. Окрім того, членами Київської обласної групи Конституційно-демократичної партії були такі лідери громад, як редактор “Київської старини» В. Науменко, професор історії Київського університету 1. Лучицький, барон Ф. Штейнгель. У Харкові до кадетів належав Д. Багалій.

А такі організації кадетів, як Катеринославська та Полтавська, уклали союз з УДРП на основі “принципу федерації і вимог автономії України” [113, 386].

Це об'єднання мало величезний позитивний результат. Воно дозволяло українцям провести своїх людей до російського парламенту – І Державної Думи [13, 49].

Ще одна політична партія, яка мала місце на початку ХХ ст. На ІІ партійному з’їзді РУП знову спалахнули внутрішньопартійні суперечки. Меленевський, Голіцинський, Канівець і Ткаченко 11 січня 1905 р. подали відповідну заяву до ЦК РУП, а наступного дня випустили відозву “Розлом Революційної Української Партії” [додаток 9], в якій звинуватили своїх колишніх товаришів у “буржуазному радикалізмі, відданості національно-демократичним ідеям і висловили бажання увійти до складу РСДРП на основах автономії” [9, 11]. 18 січня до них приєдналися К. Голіцинська, В. Мазуренко і О. Скоропис-Йолтуховський, що спільно створили нову політичну організацію – “Українську соціал-демократію” [9, 12].

Ось як роз’яснює причину розколу офіційний орган УСДРП “Наш голос”: “На ґрунті незгод в справі з’єднання з РСДРП в РУП назрівав внутрішній ідейний конфлікт. Непорозуміння при провірці мандатів делегатів, які з'їхались на II з'їзд, стали формальною причиною для виходу з партії, головно закордонного комітету, кількох осіб, котрі організували потім так звану Спілку РСДРП” [53, 277]. Тоді ж “Спілка” оголосила свою програму, в якій теоретики організації головно критикували політику РУП. Вони доводили, що українська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським.

До Головного Комітету “Спілки” ввійшли: Меленевський, Скоропис-Йолтуховськнй, Завадський, Слуцький, Рабінович та ін. Ця організація ввібрала в себе людей, далеких від українського руху (Рабінович, Завадськнй та ін.).

1905 р. “Спілка” увійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту, як національна організація, що має своїм завданням організування пролетаріату, який розмовляє українською мовою. У тому ж році “Спілка” взяла участь у виборах до Думи, блокуючись з УСДРП і Бундом. До ІІ-ої Думи “Спілка” провела своїх членів: Кирієнка, Федорова, Терещенка. Під час виборів вона проявила себе як русифікаторська організація, проти чого виступали УСДРП та ліберальні українські кола.

Але з початком реакції активна діяльність “Спілки” занепала. У 1907 році було заарештовано практично увесь Головний Комітет.

Після усіх розколів, виходів з РУП різних політичних груп, вона у грудні 1905 р. провела II з'їзд партії, який перевів партію на соціал-демократичні засади. Тодішній член УСДРП Д. Донцов так коментував пізніше цю подію: “Гасло “самостійна Україна” РУП хутко змінила на “автономію” й прийняла назву УСДРП” [33, 120].

УСДРП брала участь у виборах до Думи, де, блокуючись зі “Спілкою”, провела свого представника від Київської губернії Вовчинського, котрий вступив у Думі до загальноросійської соціал-демократичної фракції. 1906 р. УСДРП також узяла участь у з'їзді слов'янських соціал-демократів у Празі. Тоді ж відбувається заміна у проводі УСДРП: замість фундатора РУП Д. Антоновича, що відійшов від УСДРП, головою партії стає М. Порш. У часи реакції діяльність УСДРП занепадає.

У кінці 1906 р. думка зібрати партійну конференцію, де б утворилася об'єднана партія українських соціал-революціонерів, набула великої кількості прихильників. Конференція на початку лютого відбулася 1907 р.. Прибули представники з Таврії, Херсонщини, Чернігівщини, Поділля, Київщини, а також були делегати від українців з російських есерівських організацій. Всього до 30-40 осіб.

На цій конференції прочитано було доповідь про основні програмні засади УПСР.

У Києві в цей час працював як організатор член УДРП, колишній драгоманівець, С. Єфремов. У Харкові утворився гурток за участю М. Залізняка. З участю М. Шаповала та А. Товкачевського виник гурток у Чугуєві. У Харкові в цей час серед членів гуртка обговорювалася спроба боротьби за створення самостійного “земельного фонду”. Подібне відбувалося і в інших містах. Під впливом українських есерів у цей час по селах масово виносяться резолюції про скликання Українського селянського з'їзду в Києві. З'їзд мав бути скликаний ЦК, що вже утворився з участю М. Стасюка. У цій акції живу участь брали і члени УДРП. Поодинокими членами гуртків провадилася праця в напрямі організації селянства в “Українські селянські спілки”. Наприклад, таку працю в цей час вів О. Мицюк на Полтавщині та Катеринопільщині. Після конференції 1907 р., де українські есери так і не спромоглися прийняти програму партії, УПСР видала низку відозв.

Таких відозв партії наприкінці 1906 р. і в 1907 р. було видано кілька. Поруч із закликами до соціально-економічної боротьби, відозви ці виразно окреслювали основні вимоги і мету партії – здобуття в майбутньому держаної самостійності України. Есери вважали, що практичним кроком до її здійснення є автономний лад та скликання Українських Установчих Зборів у Києві. Тоді ж відбувся перший легальний виступ українських есерів на парламентській трибуні з точно виробленою програмою. Це був виступ депутата Хвоста, що вважав себе українським соціал-революціонером.

Однак мусимо сказати, що перша спроба утворити УПСР не мала великих і тривких наслідків в українському житті.

1907 р. активна партійна діяльність занепадає через реакцію, що запанувала після перевороту 3 червня та розпуску ІІ Державної Думи. Проте протягом досить незначного періоду (1900 – 1907 рр.) склалась багатопартійність. Всередині політичних партій формувалося бачення майбутнього устрою України, яке мало значний вплив на обличчя української революції 1917 – 1920 рр.