Національні аспекти у програмах

3.1 Національні аспекти у програмах

Першим українським партійним документом, опублікованим на початку ХХ ст.. стала програма РУП “Самостійна Україна” (1900 р.). Написана юристом М. Міхновським на прохання Д. Антоновича, вона містила досить радикальні вимоги самостійності України і надалі стала однією з причин розколу партії на безліч угруповань.

Щодо вираження у ній національного питання, та на думку М. Міхновського “кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави, коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту зможе дати своїм членам необмежену змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого гаразду…” [99, 8].

Ультра-радикалізмом лунають подальші вимоги: “Усі, хто в цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія…” [99, 14].

Радикальні погляди “Самостійної України” з національного питання одразу ж істотно звузили соціально-політичну базу РУП і з часом стали підставою для утворення ряду фракцій. Проте цей документ був першою партійною програмою, в якій РУП відмовлялася від культурництва та аполітичності і засобами націонал-радикалізму декларувала свою готовність боротися за державну незалежність.

Одночасно з першими кроками РУП у сфері теорії націй розгорнулася гостра полеміка між Українською Соціалістичною партією і Групою Української Соціал-Демократії про завдання українського соціалістичного руху. УСП мала намір створити демократичну Українську республіку на засадах повної рівноправності національностей з правом кожної нації увійти до складу республіки.

С. Телешун про цей момент у програмі УСП говорить, що “такого своєрідного підходу до вирішення національного питання в межах майбутньої Української держави ми більше не знаходимо ні в одній з українських партій до 1917 р.” [103, 80].

Цікавим є висвітлення національного питання у доктринах УНП. Особливу увагу звертає на себе той факт, що її програма значну увагу приділяла становищу національних меншин в самостійній Україні. Це питання є особливо цікавим, якщо зважати на усталену думку про основні риси українського націоналізму – русофобство і антисемітизм. Дійсно, наприклад, той же таки М.Міхновський писав у “Десяти заповідях УНП” [додаток 8], що “усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу”, та далі додавав – “поки вони панують над нами і визискують нас” [103, 80].

Говорячи про необхідність українського усамостійнення, націоналісти вказували, що кожен народ (у тому числі ж і поляки), яким би він малим не був, має право на самостійне існування на “своїй території”, а таким націям, як єврейська, що не мають своєї власної території, вона “мусить бути дана”, чого євреї й “самі добиваються” [99, 18].

Досить характерну оцінку єврейської нації знаходимо у М.Міхновського, який писав, що єврей, живучи поміж чужими, вдається до різноманітних хитрощів в боротьбі за життя. Через це не дивує те, що в кожній державі євреї стоять на боці сильної, пануючої нації: “стати на стороні слабшого, згнобленого, в обороні нації поневоленої для жидів – це значить стати проти своїх інтересів на свою конечну гибіль; а хто не хоче жити? Ми не більше виступаємо проти жидів, як і проти москалів, поляків і всій, хто визискує й поневолює наш нарід. Ставимо жидів урівні з іншими нашими гнобителями і, значить, ніхто не може нам закинути антисемітизму... Жиди на Вкраїні російській не тільки експлуататори, але ще й (гидко сказати!) “москалізатори”, та, зазначав М.Міхновський, “найсердечніше привітаємо жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а не ворогами йому, бо ми боремось проти чужинців не тому, що вони чужинці, а тому, що вони експлуататори” [69, 16].

Популярність на початку ХХ ст. ідей соціалізму примусила лідерів українського національного руху шукати шляхів поєднання демократичного націоналізму пригнобленої нації з інтернаціоналізмом всесвітньої боротьби пролетаріату. Знаходячись під впливом ідей західноєвропейської та російської соціал-демократії, інтелектуальна верхівка РУП працювала над виробленням нової партійної програми в контексті загальнодемократичних ідеалів та вирішення аграрного питання.

Будучи практично ідентичним РСДРП, проект нової програми РУП відрізнявся лише у двох пунктах, які мали принципове значення. Це національне і аграрне питання. М. Порш виступав за постановку конкретного завдання (досягнення власної національно-територіальної автономії), тоді як російські соціал-демократи декларували право на самовизначення в загальному плані. “РУП ставить соєю задачею…заміну царату федеративною республікою з діленням держави відповідно національній та історичній ріжниці земель, з забезпеченням прав кожної національності і залишенням права кожній складовій федеративній частині на повне державне відокремлення після бажання більшості й людності висловленого голосування” [80, 85].

1904 р. в ній з’явився пункт про самостійність України. Значним поштовхом до цього стали події російсько-японської війни, які відродили у партійних “націоналістів” надії на розвал Російської імперії. Проте таких думок не поділяли “інтернаціоналісти”, які виступали за єдність дій партії з РСДРП, і для яких національна програма РУП стояли на перешкоді.

Через ці розходження від РУП відколюється група “Українська соціал-демократія”. Намагаючись відкинути звинувачення у зраді національних інтересів, “інтернаціоналісти” у січні 1905 р. видають відозву “Розкіл Революційної Української партії” [9].

Спілчани вважали, що спроби української інтелігенції з РУПу “повернути робітничий клас до “Самостійної України” і націоналізму” [9, 12] не мають перспективи, оскільки відволікають його від класової боротьби. Більше того, саме національне питання бачилося їм “політичним атавізмом” [103, 84].

Аналіз агітаційної літератури “Спілки” починаючи з 1905 р. дозволяє зробити висновок про те, що організація фактично не висунула вимог національного характеру, переважно орієнтуючись лише на загальнодемократичні ідеї меншовицької течії в РСДРП.

Буремні події революції 1905 р. підштовхнули партійну еліту РУП до скликання чергового з’їзду, який фактично став установчим з’їздом нової організації – Української соціал-демократичної партії. Національне питання програма УСДРП визначала як “право кожної нації на культурне і політичне самоврядування” [2, 9].