Біографія Миколи Костомарова

2 Біографія Миколи Костомарова

Народився Микола Іванович Костомаров 4 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Однак у метричному свідоцтві М. Костомарова, нещодавно введеному до наукового вжитку, наводиться інша дата - 5 травня 1817 р. [5,7]. Родина Миколи Костомарова була мішаною за становим походженням. Це справило значний вплив на долю майбутнього історика, зокрема на формування його поглядів, так само як і місце народження, де, за висловом Костомарова, великоруська і малоруська народності сходяться між собою рубежами. Тож світорозуміння й погляди видатного вченого формувалися на межі двох етнокультурних традицій — російської та української. Його батько Іван Петрович Костомаров був місцевим дворянином-поміщиком, нащадком козаків-переселенців; замолоду він служив у російській імператорській армії, вийшов у відставку в чині капітана. Мати - Тетяна Петрівна Костомарова (дівоче прізвище Мильникова) — дочка селянина Петра Мильникова, українця за походженням [5,7], колишня кріпачка. До 1812 р. вона навчалася в одному з московських пансіонів, куди її влаштував майбутній чоловік. Батьки обвінчалися після народження М. Костомарова, якого І. П. Костомаров збирався, але не встиг усиновити, оскільки трагічно загинув у 1828 р. Микола, народжений до шлюбу, залишався у кріпосній залежності до 1832 р., коли завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері отримав бажану волю. Однак перебування у статусі незаконнонародженого, наполовину кріпак, залишило тяжкий психологічний слід у свідомості юного М. Костомарова.

У дитячі роки закладаються його перші інтелектуальні підвалини світогляду майбутнього історика. Зокрема, батько, палкий прихильник європейських авторів-просвітників XVIII ст., особливо Вольтера, намагався прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати йому пристойну освіту. З цією метою десятилітнього Миколу віддали у московський приватний пансіон. Пізніше мати, овдовівши, змушена була перевести сина до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов у передостанній клас місцевої гімназії. Закінчивши гімназію у 1833 р., М. Костомаров вступив на словесний факультет Харківського університету. Вже перші роки університетських студій виявили блискучі здібності юнака в царині гуманітарних наук і красного письменства. Він багато працював, захоплювався стародавньою літературою і мистецтвом, популярними творами того часу, опановував класичні мови. Особливо помітний вплив справили на нього лекції професора грецької літератури А. Валицького і професора загальної історії, гегельянця М. Луніна.

У 1836 р. М. Костомаров закінчив Харківський університет зі званням дійсного студента, а в січні 1837 р. здав іспит на ступінь кандидата. Того самого року, під впливом юнацьких мрій та наслідуючи приклад батька, він вступив до Кінбурнського драгунського полку юнкером. Однак незабаром М. Костомаров дійшов висновку про безперспективність своєї військової кар'єри. Натомість проявилися його найперші дослідницькі зацікавлення. Цьому сприяла робота з давніми паперами в архіві повітового суду міста Острогозька, де квартирував Кінбурнський полк. Так з'явилася на світ перша студія Костомарова - опис Острогозького слобідського полку, на жаль, утрачений пізніше, під час арешту автора у справі Кирило-Мефодіївського братства[2,7] .

Перший дослідницький досвід породив нові плани: написати історію слобідських козацьких полків. Для реалізації цієї мети Костомаров залишає військову службу, вирушає до Харкова, а пізніше - до Москви з наміром продовжити свої історичні студії. Він значно розширює коло знайомств, слухає лекції відомих вчених. Проте вирішальними для становлення Костомарова як історика були тогочасні романтичні впливи. Наприкінці 30-х - на початку 40-х років XIX ст. М. Костомаров, ознайомившись із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською і видає під псевдонімом Ієремія Галка низку драм і поезій, оригінальних та перекладних. Серед них - збірка поезій «Вітка» (1840), трагедія «Переяславська ніч» та інші, які відкрили нову сторінку в українській драматургії.

Чимало уваги М. Костомаров приділяє й історичним студіям, зокрема складає магістерський іспит наприкінці 1840 р., а також працює над дисертацією «О причинах и характере унии в Западной России»[5,10]. Після подорожі 1841 р. до Криму молодий історик подав її у вигляді книги до захисту на перше відділення філософського факультету Харківського університету. Однак диспут, призначений на 23 березня 1842 р., не відбувся через протести з боку преосвященного Інокентія. Книгу відправили на розгляд тогочасного міністра народної освіти графа С. Уварова, який доручив професору Санкт-Петербурзького університету М. Устрялову скласти відгук. Останній фактично дійшов висновку, що праця суперечить офіційній політичній та релігійній доктрині Російської імперії. Як наслідок, дисертацію зняли із захисту, а всі її примірники наказали вилучити і знищити. Втім, М. Костомарову дозволили писати нову дисертацію.

На початку 40-х років XIX ст. Костомаров обіймає посаду помічника інспектора в Харківському університеті, одночасно викладаючи історію в приватних закладах та як домашній репетитор. У цей період учений займався підготовкою нової магістерської дисертації - «Об историческом значении русской народной поэзии», яку успішно захистив у січні 1844 р. Тоді ж він публікує «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», що став однією з перших критичних праць в українському літературознавстві, а також історичні розвідки про повстання С. Наливайка, родину князів Острозьких тощо.

Романтичне світобачення Костомарова активно стимулювало його творчі пошуки, які концентрувалися на динамічних, суперечливих етапах з неповторними та різноманітними виявами народного духу. Відтак у травні 1843 р. Костомаров розпочав студіювати історію доби Богдана Хмельницького. Нові наукові зацікавлення, складні взаємини з харківським начальством, нарешті, прагнення отримати кафедру спонукали його перебратися з Харкова до Києва. Проте у 1844 р. Костомарову не вдалося реалізувати свої плани повною мірою. Спочатку він отримав призначення в Рівненську гімназію на посаду вчителя історії, яку обіймав протягом року. Впродовж цього часу вчений досліджував добу Хмельниччини, здійснював польові студії з вивчення народного побуту і творчості, які збагатили його світогляд, дали змогу зробити важливі спостереження щодо української духовної та матеріальної культури. У 1845 р. Костомарову випала нагода переїхати до Києва. З серпня 1845 р. він працював старшим учителем історії у Першій Київській гімназії, одночасно викладаючи загальну й російську історію в приватних пансіонах, а пізніше - в Київському Інституті шляхетних дівчат. У червні 1846 р., після прочитання пробної лекції «Изложение истории русских славян от древнейших времен до образования Гуннской держави» рада Київського університету Св. Володимира затверджує його ад'юнктом кафедри російської історії. Викладацьку діяльність він поєднував з інтенсивними науково-історичними студіями, вивчав добу Б. Хмельницького, готував до видання літопис С. Величка, працю «Славянская мифологія», що вийшла друком кирилицею та гражданським шрифтом 1847 р. у Києві. У цій студії розкривається християнський світогляд слов'янських племен, зокрема фольклорні матеріали зіставляються з історичними відомостями[2,9].

У Києві М. Костомаров здобув чимало друзів та знайомих, передусім з числа представників української інтелігенції та національно-визвольного руху: В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. На ґрунті спільних інтелектуальних і духовних зацікавлень історичним минулим, а також під впливом романтичних віянь в літературі, культурі та мистецтві слов'янських народів вони утворили таємне політичне об'єднання - Кирило-Мефодіївське товариство. Найважливіший програмний документ Кирило-Мефодіївським братчиків - «Книгу буття українського народу» було написано М. Костомаровим. На думку деяких учених (М. Грушевського, М. Возняка та ін.), у «Книзі...» в найвідвертішій формі висловлено суспільно-політичні погляди автора — обстоювання самостійності української нації та ЇЇ необмеженого права на вільний розвиток, а також ідеї месіанства і панславізму, саме щодо України, Росії та Польщі. Крім цього, М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулак склали Статут товариства. Кирило-мефодіївці ставили за мету перебудувати тодішнє суспільство на засадах християнської історіософії, зокрема на принципах братерства, рівності, свободи, справедливості, гармонії тощо[4,16]. Перетворення суспільства мало здійснюватися на реформаторській основі, зокрема через ліквідацію кріпацтва, проголошення рівності станів, гармонійне співіснування народів та їх культур, широкі культурно-просвітницькі заходи серед народних мас.

М. Костомарова було заарештовано 28 березня, напередодні його весілля з Аліною Леонтіївною Крагельською, призначеного на ЗО березня 1847 р. Аліна Крагельська народилася в сім'ї військового, виховувалася і виросла в Києві, закінчила в 1846 р. Київський жіночий зразковий пансіон Де-Мельян, в якому Костомаров з 1845 до 1847 р. викладав загальну та російську історію, і там познайомився з Аліною. 13 лютого 1847 р. він заручився з нею, але обвінчався лише через 28 років. Без суду М. Костомарова було ув'язнено на рік у Петропавловській фортеці, потім вислано до Саратова під нагляд поліції, із забороною обіймати наукові посади і друкуватися. Це була ще одна трагічна віха в його житті.

Необхідно все ж зазначити, що кирило-мефодіївці справили неабиякий вплив на становлення українського національно-визвольного руху другої половини XIX - початку XX ст., зокрема на формування політичного українства. М. Костомаров відіграв у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства величезну роль. Він був не лише автором програмних документів братчиків, а й одним з ініціаторів заснування об'єднання та його неформальним лідером. Хоча за матеріалами слідчої справи він проходить як «великороссиянин», що суперечило його духовній приналежності до українців, з якими була пов'язана і громадсько-політична діяльність ученого. У ній чітко проглядається прагнення захистити право українського народу на культурну і державну автономію у складі слов'янської федерації.

На початку 1856 р. з Костомарова зняли поліцейський нагляд, але його становище істотно не змінилося, оскільки де-факто обмеження існували й надалі. Втім, йому дозволили здійснити тривалу подорож за кордон (Швеція, Німеччина, Франція, Італія, Австрія), яка дала можливість ознайомитися з тогочасними європейськими інтелектуальними новаціями.

Зрештою, у новій, ліберальній атмосфері, що склалася напередодні Великої реформи 1861 р., Костомаров зміг розпочати публікацію низки праць, зокрема монографій «Богдан Хмельницкий» (1857) та «Бунт Стеньки Разина» (1858), які принесли йому широке визнання. За оцінками вчених (В. Смолій, В. Степанков), праця про Хмельниччину - перша в українській історіографії спроба висвітлити на основі великого фактичного матеріалу військову і державно-політичну діяльність гетьмана Хмельницького, а «Введение» до монографії, на думку В. Антоновича, безперечно, кращий систематичний нарис з історії козацтва. М. Грушевський вважав обидві монографії зразком революційної історіографії [2,10].

Навесні 1858 р. Казанський університет обирає Костомарова професором для викладання «русских древностей», але Міністерство народної освіти не дозволило йому посісти кафедру. Проте вже наступного, 1859 р. Санкт-Петербурзький університет запросив ученого обійняти кафедру російської історії. Там він як екстраординарний професор викладав з листопада 1859 по березень 1862 р. У своїх лекціях Костомаров висував на перший план історію народного життя в його найрізноманітніших виявах.

За поданням міністра народної освіти в січні 1860 р. Костомаров став членом Археографічної комісії в Санкт-Петербурзі, де до кінця життя готував і редагував серійне видання документів з української, російської та білоруської історії - «Акты Южной и Западной России». За редакцією Костомарова впродовж 1861-1884 рр. опубліковано 12 з 15 томів цього капітального видання, що містить унікальні матеріали із середньовічної та ранньомодерної історії, зокрема історії українського козацтва, визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким, матеріали біографічного характеру про найважливіших діячів тієї епохи та багато інших, що не втратили наукової цінності дотепер. Саме цей його доробок високо оцінив І. Крип'якевич, на думку якого, навіть якщо б усі монографії Костомарова втратили наукове значення внаслідок новітніх досліджень, археографічні публікації залишатимуться вічним пам'ятником його науковій сумлінності .

Наукова діяльність у царині археографії, архівознавства та джерелознавства зробила Костомарова одним із найкращих фахівців з української історії того часу, а також забезпечила джерельну основу його монографій та розвідок «Гетманство Выговского» (1861), «Гетманство Юрия Хмельницкого» (1868), «Павел Полуботок» (1876), «Руина. Историческая монографія» (1663-1687), «Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича» (1879— 1880), «Мазепа. Историческая монография» (1882), «Мазепинцы» (1884). Ці праці засвідчують, що вчений дотримувався сформульованого ним на початку творчої діяльності проекту систематичного вивчення і висвітлення історії України в цілому[1,94].

На початку 60-х років XIX ст. М. Костомаров проявив себе як блискучий полеміст у дискусіях з визначними науковими авторитетами (М. Погодін, С. Соловйов та ін.). За здійснений у 1861 р. критичний огляд праці І. Попки «Черноморские козаки» він одержав від Санкт-Петербурзької академії наук золоту медаль (удруге цієї нагороди його було удостоєно в 1872 р. за присудом рецензента, німецького вченого Е.А.Германа, за монографію «Последнпе годы Речи Посполитой» (1870)). Одночасно Костомаров співпрацював із провідними російськими часописами пореформеної доби - журналами «Отечественные записки» та «Современник»[1,94].

Саме тоді Санкт-Петербург, у якому мешкали Костомаров та деякі інші колишні кирило-мефодіївці, перетворився на один із центрів українського національно-культурного руху. Його ідейним рупором став часопис «Основа» (1861-1862), на сторінках якого Костомаров вів дискусії з польськими та російськими вченими, а також публікував нариси про Г. Сковороду, Т. Шевченка та інші праці. Крім того, він умістив у цьому виданні низку статей науково-публіцистичного і полемічного спрямування, присвячених переважно з'ясуванню етносоціальних та етнопсихологічних рис українського народу, зокрема особливостей його історичного буття. Серед них найбільш ґрунтовні та відомі «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861) та «Две русские народности» (1861). Разом з іншими студіями вченого, такими як «Украйна» (1860), надрукована в газеті «Колокол», вони заклали основи народницько-романтичної, з елементами позитивізму, історіософії. На думку М. Драгоманова, М. Грушевського та інших учених, у згаданих студіях представлено ідеї Костомарова доби Кирило-Мефодіївським братчиків, зокрема апологію історичного буття українського народу .

У 1862 р. Костомаров був змушений перервати професорську кар'єру. Сталося це через закриття Санкт-Петербурзького університету в 1861 р. та конфлікт навколо професора П. Павлова, репресованого за читання публічної лекції у 1862 р. У читанні лекцій брав участь і Костомаров, який відмовився їх припинити на знак протесту проти арешту Павлова[2,12]. Відтак у вченого склалися напружені стосунки як з адміністрацією університету, так і з ініціаторами акцій протесту. Тому він вирішив вийти зі складу професорської корпорації і з того часу став виключно кабінетним ученим. Утім, Костомарову не раз пропонували кафедри в Київському (1862, 1863, 1868, 1869), Казанському (1865) та Харківському (1864, 1865) університетах. Проте вченому так і не вдалося поновити викладацьку діяльність у вищій школі з різних причин, зокрема через перешкоди, які чинило йому Міністерство народної освіти. Та, незважаючи на це, в 1864 р. рада Київського університету Св. Володимира присудила Костомарову ступінь доктора історії. Одночасно дослідник продовжував активну громадську та просвітницьку діяльність, зокрема проводив у себе вдома «вівторки», на яких збиралися науковці, митці, письменники, журналісти, громадські діячі й обговорювали різноманітні питання, у тому числі суспільного і політичного життя[3,9]. Відвідували «вівторки» Т. Шевченко, О. Пипін, О. Бодянський, М. Ге, Д. Мордовець, Н. Вілозерська та ін. Загалом помешкання М. Костомарова стало своєрідним клубом тогочасної інтелігенції.

У 1872 р. унаслідок напруженої роботи зір М. Костомарова настільки ослаб, що він уже не міг вести систематичних архівних пошуків. Тому вчений зосередився на створені науково-популярної праці «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Вона є систематичною версією російської і почасти української історії з перспективи біографістики, і нині користується чималою популярністю. 60-70-ті роки XIX ст. Костомаров присвятив також літературній роботі. З-під його пера вийшла низка оригінальних творів, зокрема таких відомих, як «Кудеяр» (1875), «Холуй» 1878), «Черниговка» (1881), що принесли йому славу як письменнику. У 70-х роках XIX ст. наукова діяльність Костомарова здобула загальне визнання як у Російській імперії, так і за кордоном. У 1876 р. вченого обирають членом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук, а пізніше — Південнослов'янської академії та Сербського вченого товариства. У 1884 р. він став почесним членом Київського університету Св. Володимира. У 1873 і 1874 рр. у Києві проводився III Археологічний з'їзд, на якому М. Костомаров читав реферат «Об образовании княжеской дружины, о ее значении в древнєє время и о ее изменениях в последующем быте русского народа». Тут учений зустрівся зі своєю колишньою нареченою Аліною Крагельською (у шлюбі Кисіль). Взимку 1875 р. вона переїхала до Санкт-Петербурга, щоб доглядати Костомарова, і оскільки він тяжко занедужав, імовірно на тиф, і перебував у критичному і стані. 1 лютого 1875 р. померла від тифу мати Костомарова Тетяна Петрівна, яка опікувалася сином до кінця свого життя. Після одужання навесні 1875 р. М. Костомаров разом із Аліною Кисіль поїхав до України. Там, у Дідівцях - маєтку Киселів поблизу Прилук, 9 травня 1875 р. вони обвінчалися у місцевій церкві. Упродовж 1875-1881 р. Костомаров продиктував дружині спогади, в яких докладно висвітлив обставини свого життєвого і творчого шляху[2,13]. Вперше без купюр вони були опубліковані під назвою «Автобіографія» у 1922 р. в Москві. Книга являє собою не тільки власний життєпис Костомарова, а й репрезентує його бачення епохи, тогочасних політичних, громадських, наукових проблем і становить неабияку цінність для всіх, кого цікавить історія XIX ст. Небезінтересна вона і для любителів мемуаристики.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XIX ст. М. Костомаров приділяє велику увагу полеміці навколо українофільства, зокрема вміщує в періодиці низку статей з цього питання: «Малорусское слово» (1881), «По поводу статьи г. Де-Пуле об украинофильстве» (1882) та ін. Розвідки Костомарова з українофільства мали поліфункціональне призначення. З одного боку, вони спрямовувалися проти панівних стереотипів і міфів російської освіченої публіки, які побутували в суспільстві після Емського акта 1876 р., а з іншого - мали практичну мету: надати українському питанню суспільного розголосу, щоб хоч якоюсь мірою послабити репресивні антиукраїнські акції російського царату. Проте українофільство Костомарова досить суперечливо сприймалося російською інтелігенцією, значна частина якої вбачала в ньому загрозу для імперського режиму або для поступу російської літератури та культури. Натомість радикально налаштованим колам українства позиція Костомарова видалася занадто ліберальною і викликала гострий осуд.

В останні роки життя у вченого значно погіршився зір. Восени 1881 р. його при переході вулиці збив вантажний візник, що стало причиною посилення кашлю й нападів задухи. У січні 1884 р., вийшовши надвечір з приміщення архіву, він був збитий з ніг і зім'ятий парою коней, запряжених у дишлові сани. Тоді з горла й вуха у нього точилася кров. З того часу, зазначає його дружина, хвороба швидше почала руйнувати міцний організм Миколи Івановича . Він практично вже не бачив на одне око і з жахом очікував повної сліпоти. Тяжка хвороба Костомарова майже повністю позбавила його можливості працювати, хоча він навіть за таких обставин диктував Аліні Леонтіївні невеликі статті й потроху писав сам, працюючи над епохою фельдмаршала В.К. Мініха, життєписом М. Ломоносова та ін.

7 квітня 1885 р. Микола Іванович Костомаров помер. Поховали його 11 квітня на Волковому кладовищі у Санкт-Петербурзі, біля Літературних мостиків. 7 квітня 1889 р. на могилі було відкрито пам'ятник (майстер К. Сетінсон) — гранітний хрест на постаменті з написом: «Николай Иванович Костомаров. 1817-1885. Историк, писатель»[2,14]. За заповітом Миколи Костомарова право на видання його творів було надано Літературному фонду; крім того, Аліна Костомарова передала у власність фонду примірники опублікованих праць чоловіка, зокрема відомий збірник «Литературное наследие Н. И. Костомарова» (1890). В 1894 р. вона також передала у власність Київському університету Св. Володимира унікальну бібліотеку вченого - 1425 книжок і 29 рукописів.

Потрібно зазначити, що Літературний фонд - це громадська доброчинна організація, заснована у 1859 р. в Санкт-Петербурзі групою відомих діячів науки і культури з метою надання допомоги нужденним ученим і літераторам, їх родинам. Серед членів-засновників цієї організації був і Т. Шевченко. Фінансову основу Літературного фонду становили добровільні внески, кошти від окремих видань, літературних вечорів, вистав, концертів, лекцій та пожертв окремих осіб. Сам Костомаров теж неодноразово читав публічні благодійні лекції, що було відзначено листами Фонду з подякою від 7 жовтня 1864 р. та 17 грудня 1866 р.