Загальна характеристика господарських договорів

2. Загальна характеристика господарських договорів

2.1 Правова основа, поняття та ознаки господарського договору

Договір служить ідеальною формою активності учасників господарського обороту, він є найбільш оперативним і гнучким засобом зв'язку між виробництвом і споживанням, вивчення потреб і негайного реагування на них з боку виробництва. У силу цього саме договірно-правова форма здатна забезпечити необхідний баланс між попитом та пропозицією, наситити ринок тими товарами, які потребує споживач.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно зв'язані з відносинами власності. У відношенні свого майна власник вправі здійснювати будь-які дії, які не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, найбільше значення мають договори. [4, с. 151-152]

Господарський договір є основною правовою формою, що опосередковує суспільні відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 67 ГК відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. При цьому Господарський кодекс не містить визначення господарського договору. І з огляду на зміст глав 19, 20 та 22 ГК господарський договір може розглядатися:

1) як дво- або багатостороння угода, яка слугує підставою виникнення відносин, за якими визнається правовий (юридичний) характер;

2 ) як дво- або багатостороння угода, яка слугує підставою виникнення господарського зобов'язання (ч. 1 ст. 174 ГК);

3) як господарське зобов'язання, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Договір являє собою одне із самих унікальних правових засобів, у рамках якого інтерес кожної сторони, у принципі, може бути задоволений лише за допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Це і породжує загальний інтерес сторін в укладанні договору і його належному виконанні. Тому саме договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатний забезпечити таку організованість, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо домогтися за допомогою самих жорстких адміністративно-правових засобів.

Відповідно, господарський договір можна визначити як засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язання між суб'єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності.

І проаналізувавши вище викладене можна виділити наступні ознаки господарського договору:

1) це угода двох або більше суб’єктів господарювання;

2) є юридичним фактом, який спрямований на виникнення, зміну чи припинення господарських правовідносин;

3) встановлює господарське зобов’язання і правила його виконання

4) може бути підставою виникнення майново-господарських зобов'язань. Предметом останніх є результати господарської діяльності їх учасників - продукція, роботи, послуги вартісного характеру.

5) Обмежене господарським законодавством коло суб’єктів. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань відповідно є суб'єкти господарювання і негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи. Разом з тим, згідно з ч. 2 ст. 1 : ГК учасниками майново-господарських зобов'язань можуть бути також органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Господарські договори за участю зазначених органів держави (наприклад державні контракти,договори оренди та концесії державного майна) укладаються в межах їх організаційно-господарських повноважень із суб'єктами господарювання різних форм власності, в тому числі державного сектору, і спрямовані на виконання державою та органами місцевого самоврядування своїх економічних і соціальних функцій.

6) завжди укладається із господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних сторонам господарських й комерційних результатів. Це виробництво й реалізація за плату продукції, виконання робіт й оплата їхнього результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори - це майнові правочини, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг.

7) стосовно них діють окремі правила щодо підстав їх укладання й змісту.

8) форма договору встановлена законом; [5, с. 358 - 360]

2.2 Класифікація і система господарських договорів

Численні господарські договори мають як загальні властивості, так і певні розходження, що дозволяють відмежовувати їх один від одного. Для того, щоб правильно орієнтуватися у всій масі численних і різноманітних договорів, прийнято здійснювати їхній розподіл на окремі види. В основі такого розподілу полягають різні категорії, що обираються в залежності від переслідуваних цілей.

Розподіл договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий договір, що у найбільшій мірі відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них поширюється і розподіл угод на різні види.

Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарських договорів. Кожному господарському договору властиві й загальні риси даної правової категорії, й ознаки, притаманні саме даному виду господарських договорів. Тому для їхнього розмежування застосовуються доктринальна й нормативна класифікації господарських договорів, основою яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості. [14, с. 356]

Теорія зобов’язального права класифікує господарські домов за кількома критеріями:

1) Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі договори поділяються:

а) односторонні (н-д. договір дарування не покладає на обдарованого жодних обов’язків)

б) двосторонні (н-д. договір купівлі-продажу де є дві сторони продавець і покупець);

в) багатосторонні (н-д. перевезення вантажів: у ньому беруть доля перевізник, вантажовідправник й вантажоодержувач - особа, уповноважена на одержання вантажу).

2) Залежно від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, вони підрозділяються на:

а) формальні.

Для укладання формального господарського договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній (загалом визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова, причому здебільшого регулюється імперативними нормами;

б) реальні.

Для укладання реального господарського договору необхідні не лише узгодження волі сторін, а і передача речі;

в) консенсуальні.

Консенсуальна угода вважається укладеною з моменту досягнення сторонами угоди, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. У момент, коли угода досягнута, угода вважається укладеною, і в її сторін виникають відповідні права й обов'язки. Так, для укладання договору купівлі-продажу необхідно, щоб сторони домовилися між собою про предмет і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то угода вважається укладеною тільки при дотриманні такої форми.

3) За співвідношенням виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін вони поділяються:

а) платні.

Платною називається угода, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. Платними можуть бути тільки двосторонні угоди, оскільки однобічні угоди завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті угод. Так, угоди купівлі-продажу, постачання й ін. за своєю сутністю завжди платні, а договір дарування, безплатного користування майном, навпроти - завжди безоплатний;

б) безоплатні.

У безоплатних угодах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за договором позики тощо.

Платність чи безплатність одних угод визначена законом чи може встановлюватися угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позички. У договорі чи дорученні збереження сторони своєю угодою встановлюють його платність чи безоплатність.

4) Залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків необхідно розрізняти договори:

а) остаточні.

Остаточний договір наділяє сторони правами й обов'язками, спрямованими на досягнення цілей, і визначає всі умови договору.

б) попередні.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Попередній договір має містити умови, які дозволяють встановити предмет, а також інші істотні умови основного договору, зокрема, термін, у який сторони зобов'язуються укласти основний договір. Якщо такий термін у попередньому договорі не визначений, основний договір підлягає укладанню протягом року з моменту укладання попереднього договору. Якщо у зазначений вище термін основний договір не буде укладений і жодна зі сторін не зробить іншій стороні пропозицію укласти такий договір (оферта), попередній договір припиняє своя дію.

в) угоди про наміри.

У зазначених угодах про наміри лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини. Однак сама угода про наміри не породжує прав і обов'язків сторін, якщо у ній не встановлене інше. Тому відмовлення одного з учасників угоди про наміри укласти передбачений такою угодою договір не тягне для нього яких-небудь правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію. Зазначений вид договорів найбільше поширення одержав у зовнішній торгівлі.

5) Залежно від підстави укладання всі договори поділяються на:

а) вільні - це такі договори, укладання яких цілком залежить від розсуду сторін.

б) обов’язкові. Укладання ж обов'язкових договорів, як це випливає із самої їх назви, є обов'язковим для однієї чи обох сторін. Наприклад, у силу прямої вказівки закону банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, що звернувся з пропозицією відкрити рахунок.

6) За способом оферти й визначення змісту розрізняють:

а) приєднання. Це господарські домов, у які один бік наперед визначає істотні умови майбутнього договору. Іншій стороні залишається чи прийняти їхнього, чи не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо);

б) взаємопогоджувані. При укладанні взаємопогоджуваних договорів їхні умови встановлюються всіма сторонами, що беруть участь в договорі. При укладанні договорів приєднання їх умови встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, и він може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

 7) Залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, вони поділяються на укладені на:

а) користь їхніх учасників;

б) користь третіх осіб.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Іноді за договором на користь третьої особи ця особа несе і деякі обов'язки. Так, вантажоодержувач за договором перевезення, маючи право вимагати видачі вантажу перевізником, у той же час зобов'язаний прийняти прибулий на його адресу вантаж і сплатити відповідні платежі і збори.

Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

8) За змістом істотних умов розрізняють:

а) прості. Прості домов мають у своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни, перевезення й та ін.;

б) складні господарські домов. У складних господарських договорах поєднуються майнові елементи двох й понад договорів. (н-д. у договорі підряду на капітальне будівництво - поставка, підряд, майновий найм).

9) Залежно від періодів виконання своїх обов'язків суб'єкти господарювання укладають:

а) генеральні. . Генеральні договори визначають умови виконання всіх узятих зобов'язань сторонами протягом усього їхнього строку (наприклад, будівництво складного, довгострокового об'єкта - атомної електростанції);

б) поточні. Поточні договори конкретизують генеральні договори на певні періоди, на періоди виконання певних обсягів робіт, скажімо, будівництво окремих споруд, які є складовими частинами об'єкта, обумовленого генеральним договором (закінчення будівництва якоїсь частини (черги) АЕС).

Від поточних і генеральних договорів слід відрізняти довгострокові договори за прямими тривалими господарськими зв’язками, які свого часу набули широкого застосування в поставочних відносинах. У юридичній літературі донині не проведено чіткого розмежування між ними. Але погодитися з точкою зору про те, що довгостроковий договір за своєю юридичною природою є попереднім, не можна з таких міркувань. Суть попереднього договору полягає в тому, що з нього випливає зобов'язання укласти договір у майбутньому. Через це попередній договір, виконавши свою функцію, тобто зобов'язавши сторони укласти договір у майбутньому, вважається виконаним і припиняє свою дію. Договір поставки за прямими довгостроковими господарськими зв'язками, укладений сторонами, як правило, на п'ять років або ж на триваліший період, перебуває в стадії виконання протягом усього періоду, на який він був укладений, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством, коли він підлягає зміні, розірванню тощо.

Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, котрі є предметом відповідних договорів. Їх систему дає Цивільний кодекс як основне джерело господарських договорів. Цивільний кодекс систематизує господарські домов разом з цивільними. За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори: про передачу майна у власність (повне господарське відання, оперативне управління), про передачу майна у строкове оплатне користування, про виконання робіт, про перевезення вантажів (транспортні господарські домов), про надання інших господарських послуг.

В цілому Цивільним кодексом України передбачені такі види договірних зобов'язань: купівля-продаж, роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента, довічне утримання, найм (оренда), прокат, лізинг, найм (оренда) житла, позичка, підряд (побутовий, будівельний, на проектні та пошукові роботи), виконання науково-дослідницьких або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, послуги, перевезення, транспортне експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісія, управління майном, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки, комерційна концесія, спільна діяльність, розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. [5, с. 367-374]