Причини та політичні умови укладення союзу з Швецією

2. Причини та політичні умови укладення союзу з Швецією

Коли гетьман Мазепа перейшов на бік Карла XII, його вчинок був актом державної зради з погляду імперського права. «Зрада» Мазепи полягала в тім, що він задумав позбавити російського самодержця права володіння частиною государевих земель в Україні. У 1723 році, маючи на увазі всю історію взаємин Росії й України, Петро писав: «Понєже усім відомо, що від часу Богдана Хмельницького... ідо покійного Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і яке велике бідство держава наше терпіла, а щонайпаче Мала Росія».

Навівши ці слова Петра, найвідоміший російський історик Є. Анісімов указує нате, що такий погляд узагалі характерний для імперського розуміння в Росії підданства різних народів, що входили до складу імперії, як акту незмінного й вічного, усяка спроба змінити який розцінювалася імперською свідомістю та законодавством, яке її віддзеркалювало, як пряма державна зрада.

Далі цей дослідник цілком справедливо зазначає, що самодержавство розглядало гетьманів України XVI - XVII століть так само, як російських князів і бояр XV століття, а саме не як васалів, а як «государевих холопів», тому вихід з підданства російського царя зі своєю землею був, за російським законодавством, злочином - «злодійством» і «зрадою».

Німецькому філософу Йоганну Готлібу Фіхте належить вислів: «Горе тим народам, чию історію написали їхні поневолювачі». Донедавна історичні події епохи Гетьманщини висвітлювалися виключно з погляду загарбника України. Згідно з цим поглядом, Мазепа - такий же зрадник українського народу, як і всі ті, хто коли-небудь насмілювався підняти прапор боротьби за незалежність своєї Вітчизни.

Насправді ж Мазепа рятував свою країну від страшної небезпеки, що загрожувала їй з боку імперії-монстра. Бо ж із приходом до влади Петра І у Росії встановився по суті тоталітарний політичний режим [8, 142].

Петра І вважають великим реформатором Росії. Хоча насправді зроблений ним перелому житті народу й країни слід характеризувати як тоталітарну революцію згори. Дотепер над нами тяжіє стереотипне сприйняття цієї суперечливої історичної фігури. Російська, а згодом і радянська література, а надто кіно (під особистим контролем Й. Сталіна), доклали чимало зусиль, щоб створити позитивний образ Петра І, показавши його тільки як такого собі реформатора-західника, освіченого історичного діяча. Так утворився героїчний ореол навколо цієї фігури.

Це була людина дійсно неабиякої енергії, що маладосить різнобічні інтереси: «і мореплавець, і тесля, і академік, і герой», а також стоматолог-зубодер (мішок з вирваними ним зубами дотепер зберігається в Кунсткамері) і кат, що брав участь у нічнихдопитах та особисто катував свої жертви (серед них і рідного сина Олексія). Він особисто голив не тільки бороди, але й рубав голови.

До речі, обрізання борід Петром можна розцінювати як глибоко символічний акт. Відомо, що в древніх слов'ян гоління бороди пов'язувалося з навертанням у рабство. Тому в Давній Русі бороди вільних людей на законодавчому рівні захищалися від такого безчестя [5, 221].

Сенс усього життя Петра І полягав у будівництві імперії, і саме на втілення цієї ідеї була спрямована вся його бурхлива енергія. Головним напрямком агресивної зовнішньої політики Россі було завоювання виходів до Балтійського та Чорного морів. При цьому захоплення чужих територій слід було розуміти як засіб захисту власної території. Однак реалізація загарбницьких планів була неможливою без модернізації середньовічного Московського царства. З цією метою, як писав російський філософ і богослов Г. Флоровський, цар Петро заснував «поліцейську державу». Він був одержимий тоталітарною ідеєю «побудувати й «регулярно укласти» все життя країни й народу, все життя кожного окремого обивателя заради його власної та заради загальної користі».

Як писав Є. Анісімов, «самодержавне правління вході реформ Петра різко підсилилося, набуло елементів тоталітаризму. Імперська політика багато в чім відтворювала риси внутрішнього ладу, заснованого на кріпосному праві, рабському менталітеті, повному безправ'ї станів, воєнізації й бюрократизації».

Як і його попередник Іван Грозний, Петро Великий вів безжалісну боротьбу з боярськими олігархами та з церквою. У 1718 році цар заснував Святіший Всеросійський Урядуючий Синод замість колишнього Патріаршого правління, яке разом із Патріархом було скасоване. Головою церкви ставав сам цар. На чолі Синоду з 1722 року стояв обер-прокурор, особа світська, яка була «оком государевим» над усіма духовними справами. Петро не довіряв духовенству, а тому в 1721 році встановив над ним поліцейський нагляд - інститут так званих інквізиторів. Обер-прокурору Синоду підпорядковувався й доповідав протоінквізитор, а тому були підпорядковані провінціал-інквізитори, а вже їм - сонми рядових інквізиторів. Духовенство перетворюється на чиновників, «служивий клас».

У 1722 році Петро І видав указ, яким попам настановлялося доносити про сповіді. Обов'язок доносити на підозрілих у селі посіяв розклад та епідемію доносів у середовищі духовенства.

Петро заснував при своєму дворі скандальну пародію на святіший Синод - «сумасброднєйший, всеплутєйший і всещутєйший собор» і на ньому богохульно висміював духовенство. «Собор» цей повинен був славити Бахуса пітієм непомірним. Він складався з п'яниць, що витворяли такі речі, про які не заведено писати. Не відставав від них і сам цар. Письменник Олексій Толстой стверджував, що Петро І знав матірний вислів, який складався із 161 слова! Ще при житті Петро І був прозваний своїм народом «Антихристом».

У ситуації геополітичного суперництва Росія почала запеклу спробу наздогнати Європу. Ціна «Великого стрибка» Росії в напрямку Європи була такою.

За підрахунками російського історика Павла Мілюкова, населення імперії за час правління «царя-реформатора» скоротилося на третину. Якщо судити не з абсолютних цифр, а за процентним співвідношенням жертв петровських реформ до загального числа населення імперії, то в народовбивстві Петро Великий перевершив самого Сталіна, також відомого серійного вбивцю. Але в імперіях критерієм державної величі завжди була кількість загублених людських душ.

Завжди дивувала зворушливо-ніжна любов російського народу до таких тиранів-душогубів, як Іван Васильович Грозний, Петро Великий, Ленін, Сталін. Повага до цих «хижаків, білувальників людського м'яса» (М. Волошин) належить до загадок російської душі.

«Мідний вершник», під копитами якого стікала кров'ю й українська земля, посідає цілком особливе місце в галереї російських царів і генсеків.

Таким чином, стратегічні національні інтереси України диктували Мазепі необхідність розриву з Росією. Занадто вже незавидна роль у петровських перетвореннях відводилася Україні.

Її територію Петро розглядав як плацдарм, трамплін для стрибка Росії в Європу, Україна була покликана бути джерелом ресурсів для посилення військово-політичної могутності імперії. Внаслідок цього союз України з Росією виявився для України економічно невигідним. Керуючись інтересами розвитку нових російських економічних центрів і портів, Петро І у 1701 році видав указ, згідно з яким український експорт повинен був йти в Європу через... Архангельськ, тобто товари з Гетьманщини необхідно було спершу везти через Москву до Білого моря, а вже потім, навколо Скандинавії, - в Англію, Німеччину та інші західноєвропейські країни.

Населення України активно використовувалося як гарматне м'ясо в численних загарбницьких війнах імперії. З 1703 року Петро І виношував плани ліквідації козацтва шляхом його перетворення на регулярні солдатські полки. Вольтер розповідає про цей епізод так: «Государ [Петро], приймаючи Мазепу, запропонував йому завести в себе в Малоросії такі самі порядки, що й у Росії». З відмовою Мазепи посприяти втіленню цих планів у життя пов'язана його особиста образа на Петра І. Власне, він сам не приховував цього: «Початок загальних недуг наших пізнав я на самому собі. Адже вам відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Вітчизни, бив мене по щоках...» [1, 100].

У політиці особисті образи за кривду можуть відіграти роль детонатора. Згадаймо Б. Хмельницького чи нашого сучасника Дж. М. Дудаєва! Типові історичні приклади, коли під впливом особистих образ цілком лояльний підданий перетворюється на затятого революціонера.

А тут ще участь у Північній війні важким тягарем лягла на Україну. Марно Петро І наказував своїм полкам, щоб Україну проходили «скромно, не завдаючи ніяких кривд мешканцям і руйнування малоросійського краю під побоюванням нашого гніву й страти». На Україні ж московські війська, пише закордонний дослідник Л. Р Левіттер, «своїми грабежами, підпалюваннями, побоями й насильством нагадували скоріше каральну експедицію, ніж союзну армію». Останньою краплею стало критичне, майже безвихідне становище, в якому опинилась Україна після вступу шведської армії на її територію. А тут Петро І, по суті, кидає напризволяще свого союзника: мовляв, обороняйся як можеш.

Непідробний трагізм відчувається в словах, що їх сказав Мазепа в промові перед козацьким військом: «Ми стоїмо, браття, між двома безоднями, які готові нас пожерти, якщо не оберемо шляху для себе надійного, щоб їх обійти. Монархи, що воюють між собою, так розлючені один на одного, що підвладні їм народи терпіли, терплять уже і ще перетерплять безодню зла невимірну, а ми між ними як точка чи ціль усього нещастя».

Чому ж із цих двох «безодень», що загрожують поглинути Україну, гетьман обрав саме шведську? Якими міркуваннями керувався Мазепа при визначенні орієнтації на Швецію?

Російські історики Д. Зенін і К. Смирнов стверджують, що насправді Петро був узурпатором російського трону, тоді як законним російським царем був Карл! Вони посилаються на пункти російсько-шведськихдоговорів 1609,1613 і 1661 років, згідно з якими у разі смерті російського царя саме шведський монарх повинен посісти його місце. Законний государ Іван V помер у віці тридцяти років (1666-1696), не залишивши заповіту. Таким чином, таємне підґрунтя Північної війни саме й полягало в тому, що Петро був самозваним царем, який узурпував російський престол [7, 334].

Якщо стати на цю позицію, то формально Мазепа взагалі не вчинив ніякої зради, оскільки перейшов на бік легітимного російського монарха - Карла. Але, зрозуміло, імовірніше за все, підстави для вибору Мазепи були інші. По-перше, на той час Швеція була однією із найвеличніших військових держав Європи. По-друге, багато значила й традиційна україно-шведська дружба. По суті, Мазепа продовжував політику своїх попередників - Б. Хмельницького та І. Виговського.

Свій союз із Швецією (1708) Мазепа уклав на таких умовах: 1. Перехід України під протекцію шведського короля. 2. Нейтралітет українських військ у російсько-шведській війні. Козацькі війська повинні були стояти в належних місцях і захищати тільки свою вітчизну. Для всіх воюючих військ Україна могла виставляти за плату провіант і фураж у кількостях, можливих без власного розорення (Мазепа був ощадливий хазяїн і дбав про благополуччя свого краю!) 3. При майбутньому примиренні всіх воюючих держав Україна ставала незалежною державою. Гарантії її безпеки погодилися дати Мазепі Франція та Німеччина.

Таким чином, цей українсько-шведський договір являв собою свого роду шедевр дипломатичного мистецтва. Хоча Україна вимушено й ставала театром війни, хитрий лис усе повернув таким чином, що вона тільки надавала свою територію для бойових дій, на якій, немов два гладіатори на арені Колізею, повинні були зійтися у двобої шведський король і російський цар.

Виходячи з договору, Швеція повинна була боротися за незалежність України... без участі самих українців! Причому шведи ще й брали на себе зобов'язання платити готівкою за необхідне їм продовольство та фураж.

Але чого ніяк не міг передбачити гетьман, так це того, що московський цар поведеться в Україні як справжній варвар, який відкинув усілякі правила цивілізованої війни. «Історія Русів» дає криваво-похмурий образ тих часів, що настали для України, розкриває диявольську механіку підкорення її імперською владою. Упадають в око аналогії між полтавською епохою та епохою комуністичного наступу на Україну. Аналогії, що свідчать про незмінність методів побудови імперії.

Петро І розв'язав справжню ідеологічну війну проти мазепинців, спрямовану на розпалення ворожнечі всередині українського суспільства і насамперед релігійних суперечностей. Тільки-но Петро І довідався про «зраду» гетьмана Мазепи, він видав маніфест до українського народу, в якому між іншим було сказано: «Ніякий народ під сонцем такими волями й привілея ми і легкістю похвалитися не може, як з нашої Царської Величності милості - народ малоросійський».

(У зв'язку з цим можна нагадати, як у самому розпалі кривавих чищень 30-х років уже XX ст. співалося: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Або сталінське заклинання: «Жить стало лучше, жить стало веселее».) [7, 384].

Варварські методи війни, які імперія використовувала на території України, містили й тактику спаленої землі. Наприклад, одразу ж після переходу Мазепи на бік шведів Петро І наказав палити поля старшини, щоб Карл XII не зміг отримати продовольство.

Серед причин поразки шведів під Полтавою можна виокремити такий фактор, як майже п'ятиразова перевага російської армії.

А ще чималу роль відіграв невтримний авантюризм Карла XII. Цей молодий, самовпевнений полководець, який в усьому намагався бути подібним до Олександра Македонського, з дитинства відрізнявся упертістю, гідною кращого застосування. Про нього розповідають, що одного разу він, розгнівавшись, що перед ним не відчинили двері, розігнався, вдарив у них головою й упав, втративши свідомість. Він справді виправдовував своє прізвисько «Король - залізна голова». Його впертість і хоробрість межували з нерозсудливістю.

 Безумовною авантюрою була його спроба взяти Полтаву без допомоги важкої артилерії. Крім того, напередодні битви відбулася нещаслива нічна сутичка, під час якої Карл був важко поранений у ногу: куля роздробила йому гомілку. Тому йому довелося керувати своїми військами, сидячи в качалці: в одній руці в нього був пістоль, у другій - шпага, і так він як міг підбадьорював своїх солдатів.

На світанку 27 червня 1709 року Карл повів війська на російські позиції. Жартома він говорив солдатам, що вони йдуть обідати в російський табір. Бій, однак, був дуже жорстокий і кровопролитний. Якоїсь миті здалося, що шведи здолають Петра, але коли гарматним ядром розбило качалку, на якій носили Карла, шведи почали тікати. Марно шведський король волав до них: «Шведи! Шведи!» - його ніхто не слухав. Під час утечі кілька разів ноші упускали. Об 11 годині ранку бій закінчився. На полі битви лежало понад дев'ять тисяч убитих шведів і майже вдвічі більше росіян. Близько дев'ятнадцяти тисяч шведських солдатів здалися в полон. Карлові з Мазепою пощастило першими переправитися через Дніпро і сховатися в Туреччині.

Фатальну роль для Мазепи відіграли його власні політичні прорахунки. Наприклад, він не скористався зручним моментом для виступу в союзі із Семеном Палієм - душею й організатором козацтва правобережної України. Палій розраховував на союз із шведами та їхніми польськими прибічниками - князями Любомирськими. У квітні 1704 року Мазепа з військом з'явився на Правобережжі. Цей прихід гетьмана на Правобережну Україну Палій вважав моментом воз'єднання всієї України під булавою Мазепи. Однак тоді прийняття з рук Палія влади над Правобережною Україною означало би відкрите протистояння Москві, яку влаштовували існуючі кордони. У 1704 році Мазепа й не думав про розрив із Москвою. Тому цією єдиною для себе можливістю очолити народний рух на Правобережній Україні він не скористався [2, 82].

А можливість була насгіравді унікальною. Петро І у цей час загрузнув під стінами Нарви, потенційний союзник Мазепи Карл XII перебував поруч, у Польщі, й під його тиском польським королем обрали Станіслава Лещинського - «маріонетку» шведів. Мазепа ж і не думав про розрив із Москвою, підступно заманив Палія до свого табору, заарештував його як шведського агента і відправив у Москву, звідки того потім заслали до Сибіру. Так Палій із вірного союзника став лютим ворогом Мазепи. Це була величезна помилка Мазепи, що потім відгукнулася йому під Полтавою.

Крім того, гетьман знищив людей, які могли би із ним іти проти імперії. Страта впливових на Гетьманщині Кочубея та Іскри внесла розкол у ряди старшини. їхня смерть відштовхнула від Мазепи декого з козацьких самостійників, серед яких і чернігівського полковника Павла Полуботка («другого Мазепу», за словами Петра І).

Мазепа був за своєю натурою придворним. Можливо, й вік давав про себе знати. На жаль, у найрішучіший момент гетьману забракло бійцівських якостей. У ситуації, що тоді склалася, було не досить бути лисом. Належало бути ще й левом, щоб учинити гідний опір Петрові та перетягнути на свій бік старшину, яка вагалася. Мазепа ж явно почував себе невпевнено в ролі революціонера. Крім того, напевно, до останнього моменту він не втрачав надії на примирення із Петром.

Війська Мазепи підчас битви перебували в обозі. Вони уникали боротися з військами Петра і дотримувалися суворого нейтралітету, обумовленого Мазепою в договорі із шведським королем і оголошеного в його деклараціях по всій Україні. Річ у тім, що Мазепа, будучи глибоко набожним християнином, уважав смертним гріхом проливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався цього з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконання. І тому ніхто не доведе, що мазепинці були причетними до вбивства хоча б одного росіянина.

Чому ж населення Малоросії не підтримало Мазепу та його прибічників?

В очах населення виступ Мазепи виглядав як старшинська змова. Звісно, що олігархи не викликали співчуття з боку простолюдинів. У свою чергу, Мазепа та його соратники, здається, не відчували необхідності в масовій підтримці їхньої ризикованої справи. (Звідси відверто слабка ідеологічна підготовка повстання).

Крім того, взагалі для європейських аристократів того часу, що боролися з тиранією, була характерною ставка на іноземні держави. Рішення Мазепи приєднатися до шведського короля фактично призвело до розколу козацького війська на старшину й рядове козацтво. А реакція розколотого суспільства була, загалом, передбачуваною. Це була звичайна реакція дезорієнтованої маси - байдужа пасивність і зрадництво. Як тут не пригадати розповідь Геродота про поведінку кіммерійців перед загрозою скіфської небезпеки? [4, 306].

Вступ шведів у Малоросію зовсім не був схожий на ворожу навалу. Шведи нічого в обивателів не вимагали й не забирали, а що потрібно - купували за готівку.

Незважаючи на те що, на відміну від московських військ, шведські війська не чинили насильства та грабежів, населення почало проти них партизанську війну. Інакше кажучи, ми маємо справу з проявом типового релігійного фундаменталізму.

Як повідомляє автор «Історії Русів», народ тутешній був подібний тоді до диких американських індіанців. Народ, виходячи з укриттів своїх, дивувався смиренності шведів, але за те, що вони розмовляли між собою незрозумілою мовою та зовсім не хрестилися, вважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п'ятницю молоко й м'ясо, вирішив, що вони безбожні бусурмани, і убивав їх усюди, де тільки малими партіями й поодинці знайти міг, а іноді забирав їху полон і перепроваджував до Государя, за що давали йому плату, спершу грошима по кілька карбованців, а потім - по чарці горілки з вдячністю: «Спасібо, хахльонок!».

Тому від питання «Кого зрадив гетьман Мазепа?» давно настав час перейти до розгляду питання «Хто зрадив гетьмана Мазепу?».

Вище вже йшлося про генерального суддю В. Кочубея та полтавського полковника І. Іскру, які з особистих мотивів донесли на Мазепу. Заплямував своє ім'я й прилуцький полковник Ніс, який зрадив героїчних захисників Батурина. Він показав уразливе місце в обороні гетьманської столиці. Полонену старшину та всіх беззбройних міщан, які були у своїх будинках і ніякої участі в задумах Мазепи не брали, Меншиков, який керував облогою, наказав убити усіх до одного, не помилувавши ні жінок, ні старих, ні навіть немовлят.

Як же Петро подякував зрадникам за їхню самовідданість?

3. «Помста Петра» за «зраду» Мазепи

В «Історії Русів» розповідається про те, як після перемоги під Полтавою цар зробив великі милості полоненим шведам. Він нагородив російських генералів, офіцерів, видав підвищену платню рядовим. Одні тільки малоросіяни лишилися в презирстві, тобто без нагороди й подяки, хоча вони у знищенні шведських військ найбільше за всіх показали запопадливість і старання. Усе це було забуто, й вони лишилися без винагороди і шанування, словом, «віддали їм злом за благо й ненавистю за любов».

Для залякування населення імперія задіяла могутній апарат репресій. Безпощадний терор мав на меті зломити опір українців. Причому, репресії проти відкритих ворогів - мазепинців почалися ще до Полтавської битви. Йдеться про знищення Меншиковим Батурина - гетьманської столиці. За даними британського посла в Росії Чарльза Вітворта, тоді в Батурині було зарізано шість тисяч чоловік, на вік і стать уваги не звертали. Батуринська трагедія завершилася пожежею. Місто було з усіх кінців підпалене й перетворене на згарище. Така ж доля спіткала більшу частину України. Загони царського війська, роз'їжджаючи по Україні, палили і грабували всі житла без винятку.

Розповідають, що Мазепа перед самою смертю наказав подати йому скриньку з паперами й спалив їх, сказавши присутнім: «Нехай сам я буду нещасливий, а не ті численні патріоти, про яких вороги мої не гадали чи думати не наважувались: але доля жорстока все зруйнувала на невідомий кінець!» [1, 105].

Як же трагічно помилявся великий гетьман щодо диявольської винахідливості слуг імперії. «Коли, - пише автор «Історії Русів», - треба було ліквідувати таких мазепинців, провини яких ніякими способами не можна було довести, їх покарали за ординарні «шкідництва», а саме: що в тих вівці і барани дорогоцінні, яких цар роздав був на утримання в Україні,поздихали від недбалості та злих намірів, тих мазепинців, що не про баранів думали, лише про політику - «про свої сейми й вибори».

Цей привід надто вже нагадує політичні процеси над «шкідниками» в 30-х роках XX століття. У XVIIІ столітті хохлів-саботажників карали за знищення царських баранів, а в XX столітті - за поломку сталінських тракторів.

Під час допиту полуботківців стався трагікомічний епізод. Генерального писаря Савича в Таємній канцелярії сам Петро запитав: «Чи знав він про злий намір товаришів його та земляків, які душили баранів», а він відповідав із звичною малоросійською ввічливістю: «Не скажу Вашеці!». За ці слова його засудили на катування. На щастя Савича, канцелярист Володьковський, який чекав своєї черги, заявив Петрові, що слова Савича «Не скажу Вашеці!» не означають упертості чи навмисного заперечування, а означають вони ввічливе: «Не можу сказати Вашій Величності» чи «Не знаю». Цар зупинив катування Савича, але послав у Малоросію спеціального чиновника довідатися, чи дійсно так говорять у Малоросії. Ця філологічна експертиза коштувала скарбниці сімдесят карбованців, які з катованого Савича й були стягнені.

Взагалі, в часи правління Петра Великого Таємна канцелярія працювала, так би мовити, «на повну котушку». Так, у Лебедині були проведені масові страти українців, запідозрених у зраді. Звірства «царського КДБ», за свідченням автора «Історії Русів», викликали шок. Багатьох старшин і козаків, яких запідозрили в симпатіяхдо Мазепи через те, що вони не з'явилися на загальні збори для виборів нового гетьмана, витягували прямо з будинків і віддавали на тортури в містечку Лебедин поблизу Ахтирки. Провина їхня встановлювалася відповідно до їхніх визнань, адля визнань надійним засобом були катування, що їх вели з усією акуратністю й відповідно до Соборного уложення, тобто ступі-нями й по черзі: канчуками, батогом і розжаренимзалізом, і тіла від того кипіли, шкварились і здіймалися.

Тих, хто пройшов одні тортури, піддавали іншим. Жертву звичайно колесували або четвертували. А забавою вважали вішати та голови рубати. У такий спосіб було страчено близько дев'ятисот чоловік (місце їхнього поховання в Лебедині тепер відоме підназвою «Гетьманці»). А щоб замучені козаки не мали спокою й на тім світі, їх посмертно відлучили від церкви.

У тій же «Історії Русів» читаємо, як частина українського війська була послана в Роменщину для того, щоб покарати українське населення, яке співчувало шведам: «Похід на Роменщину мав на меті випробувати, як на пробному камені, вірність і старанність військ малоросійських», доручивши їм каїнову роботу. «І ці війська, немов збожеволілі, із замруженими очима й із скам'янілим серцем: різали свою ж таки безневинну братію».

Французький посол доповідав у Париж: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабежами і являє скрізь страшну картину варварства переможців». Варварські методи боротьби проти мазепинської політичної еміграції - ще одна ганебна сторінка російського самодержавства.

У 1710 році гетьманом був обраний Пилип Орлик (1672 - 1742), спадкоємець чеського баронського роду, частина якого в XV столітті жила в Польщі, а інша частина - в Пруссії. У 1702 році Орлик був Генеральним писарем при гетьмані Мазепі. Відомий він також як автор двох поетичних збірок. Його син Григорій став генералом французької армії, членом Таємної ради короля Людовіка XV з приводу його смерті сам Людовік XV висловив співчуття вдові. Центральний аеропорт французької столиці Орлі названий так тому, що розташований на місці колишнього маєтку Орликів.

Кошовий Запорізької Січі Кость Гордієнко та старшина підписали з Орликом документ, відомий як Бендерська Конституція (або Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького), що був затверджений 10 квітня 1710 року.

Скорочений текст Конституції, підготовлений Орликом, Войнаровським і Григорієм Герциком латинською мовою, був знайдений у бібліотеці-архіві замка Дентевіль (Східна Франція), який належав дружині Г. Орлика. Цим документом установлювалася конституційна гетьманська монархія.

Обраний козаками-вигнанцями гетьманом після смерті Мазепи, Пилип Орлик понад тридцять років намагався домогтися незалежності України за допомогою Швеції, Оттоманської Порти, Криму, Польщі, членів Ганноверської ліги Франції, Голландії й Данії. Мазепинці встановили контакти з Буджацькою та Кубанською ордою, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими татарами.

Хоча діяльність Орлика та мазепинських емігрантів не принесла волі Україні, саме його активні дипломатичні зусилля змусили уряд Росії проводити більш помірковану політику на Гетьманщині. З іншого боку, активність української еміграції спонукала російський уряд відкрити сезон полювання на її керівників. Спершу імперія помстилася родинам емігрантів, що залишилися в Україні. (Хіба не схожими методами користувалися сталінські сатрапи з катівень НКВД? Вони так само вирізняли окрему категорію - дітей і дружин ворогів народу.) Рідних і близьких заарештовували й кидали до в'язниць. Тих емігрантів, хто не піддавався на умовляння, Петро І викрадав з територій чужих держав, нехтуючи нормами міжнародного права. Так, у 1716 році був викрадений із Гамбургу племінник Мазепи Андрій Войнаровський, що вважався головним суперником П. Орлика в суперечці за спадщину Мазепи. Низові козаки підтримали кандидатуру Андрія Войнаровського. Але той чомусь передумав.

Войнаровський був надзвичайно колоритною особистістю. Мав блискучу освіту й був вхожим у вище суспільство європейської знаті. Так, Войнаровський дружив із блискучою графинею Авророю Кенігсмарк, у великосвітському салоні якої збирався весь цвіт тодішньої європейської аристократії [6, 501].

Спецоперацією з викрадення Войнаровського керував Румянцев, той самий, який до цього за наказом царя викрав його сина - царевича Олексія. Войнаровського схопили й перевезли в Російське консульство.

Гамбурзький магістрат був невимовно обурений такими нахабними діями агентів російського царя на території вільного міста. Спалахнув гучний міжнародний скандал. Щоб загасити його, царські представники були змушені обіцяти Войнаровському, що при поверненні в Україну його амністують. Войнаровський повірив. Однак був жорстоко обманутий. Він провів сім років у страшній Петропавлівській фортеці й загинув у її казематах. Мученицька доля племінника Мазепи надихнула поета-декабриста К. Рилєєва на створення поеми «Войнаровський». Така ж доля спіткала й наказного полтавського полковника Григорія Герцика, який жив у Варшаві під чужим ім'ям.

Російські агенти прагнули «зрушити землю й небо», щоб схопити родину Пилипа Орлика, а за його сина Григорія давали золотом вагу його голови.

(Багато чого з методів Петра І потім перейшло в практику радянського тоталітарного режиму. У 20-30-х роках XX століття Закордонний Особливий центр НКВД провів серію терористичних акцій за кордоном, у ході яких були викрадені й убиті політичні противники радянської влади та особисті вороги Й. Сталіна: отаман Дутов, генерал Кутепов, Енвер-паша, Л. Троцький.)

Більш слухняним українцям дісталося почесне правона ударну працю на славу імперії. Тільки за останні п'ять років свого життя Петро залучив до різноманітних будівельних робіт сто п'ятдесят тисяч українців. Розкішна столиця імперії на Неві, що будувалася в північних болотах у 1721-1725 роках, стала могилою для понад двадцяти тисяч козаків.

Разом із представниками інших народів українці гинули від вологості, виснажливої праці й холоду на будівництві каналів: Волго-Донського, Ладозького та Біломорського (ці ж грандіозні будівництва свого часу завершував Й. Сталін). І не було ніякого перебільшення, коли Т. Шевченко писав, що Петро Великий «поставив столицю на їх трупах катованих».

Завойовник квапився закріпити військово-політичну перемогу типово колонізаторськими методами. До 1708 року навіть росіяни, не кажучи вже про іноземців, не мали права без дозволу гетьманської адміністрації селитися в Україні.

Після придушення Петром І виступу українців під проводом Івана Мазепи стрімко зростає чисельність росіян в Україні. За підрахунками харківського історика В. Скляра, за 1719-1897 роки їхня кількість збільшилася в п'ятдесят два рази, тоді якукра-їнців тільки в чотири рази. Ці демографічні зміни на користь завойовника підкріплювалися процесом русифікації, початок якому був покладений саме в Петровські часи. Петро І політику русифікації оформив у систему. Першим же русифікаторським документом може вважатися маніфест царя Олексія Михайловича «Най-тихішого», батька Петра І, про угоду з Б. Хмельницьким, в якому українцям давали таку вказівку: «Поділ із поляками створіть як вірою, так і чином; хохли, що у вас на головах, пострижіть» [3, 224].

Такою була кара для всієї нації за малодушність, виявлену її елітою та народом у вирішальний момент, коли був найунікаль-ніший історичний шанс реалізувати європейський вибір України. У 1709 році, коли населення поставили перед вибором - Європа чи Євразія, простий народ через ненависть до старшини й гетьмана зробив вибір на користь імперії і на двісті з лишком років потрапив під її залізну п'яту.

Таким чином, наслідки поразки мазепинців під Полтавою були справжнім шоком для України. День битви під Полтавою варто було б оголосити днем національної жалоби. Ми й дотепер відчуваємо наслідки полтавської «вікторії» Петра.

Спроба звільнитися з-під влади імперії за допомогою Заходу, але без мобілізації зусиль усієї нації була невдалою. Після цієї битви ліквідація козацької аристократичної республіки стала питанням часу.

Головний урок старшинської революції 1709 року полягає в тім, що була ще раз продемонстрована самоцінність національної свободи й державної незалежності - ідей, які не можна вимірювати жодними матеріальними благами, бо, як помітив Сомерсет Моем, люди, які ставлять особистий матеріальний добробут вище за волю свого народу, втратять не тільки свободу, але й самі ці матеріальні блага.

Народ, який заради «ласощів нещасних» зрікається прав свого політичного первородства, приречений на те, щоб бути м'ясом на бенкеті історії. Якщо ми забудемо цю прописну істину, Україну може очікувати новий, ще більш кривавий погром з боку наступників Петра. Необхідна духовна консолідація українського суспільства навколо своєї національної еліти в критичні моменти національної історії.

Як казав соратник Ю. Пілсудського в боротьбі за незалежність Польщі генерал Е. Ридз-Смігли, патріот має право рятувати Батьківщину навіть проти волі більшості її населення, особливо, якщо ця більшість настільки розбещена, що розгубила не лише останні рештки національної гідності, але й елементарне почуття самозбереження [8, 210].

Мазепа став символом самостійництва, державницьких устремлінь українського народу, він органічно вписується в традицію національно-визвольної боротьби. Як символ він був і залишається для імперії довічним нагадуванням про смерть. Як стверджував М. Костомаров, «у глибинідуші кожного українця живе Мазепа». Щоправда, великий російський та український історик розглядав Мазепу як «злощасного зрадника», але по суті з його судженням може погодитися як «українофіл», такі «українофоб», вкладаючи в нього кожен своє.

Висновки

Отже, у даному науково-дослідному завданні я намагалася повернутися до тих історичних аргументів, які показують нам Мазепу як спадкоємця попередньої державної політичної традиції, як людину, яка шукала альтернативного шляху для України і її рішення базувалося на підставі попереднього історичного досвіду.

На мою думку, ближче за всіх до розуміння Мазепи наблизився український публіцист Дмитро Донцов. За його словами, гетьман є «трагічною фігурою нашого ренесансу», яскравою особистістю, великою в добрі й злі, і в тім, «як він не задовольнився ласкою і благодіяннями царя, і «зрадив» його, як він не задовольнився дочірньою любов'ю хрещениці, а лише хотів її «вуст коралових», як він <...> і в 70-літньому віці зберіг вогонь і блиск молодості в очах, і як він упав жертвою апатії стомленої країни своєї...»

Список використаних джерел

1.  Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський. Історичні есе. - Львів.: "Червона калина", 1991. - 255 с.

2.  Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана / Автор. пер. з франц. М.Рудницького. - Київ: Вид-во СП "Свенас", 1991. - 136 с.

3.  Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.: Видавництво "Україна", 2003. - 240 с.: іл.

4.  Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. - К.: Вид.дім "КМ Академія", 2005. - 304 с.

5.  Павленко С. Іван Мазепа. – К.: Видавничій Дім "Альтернативи", 2003. - 416 с.: іл.

6.  Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2004. - 602 с.

7.  Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. - К.: Видавничий центр "Просвіта", 2006. - 551 с.

8.  Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. - К.: Либідь, 1994. - 240 с.